СЕРЕД СВОЇХ ЛЮДЕЙ

Насилу дочекалась Настуся ранку. Думала, вже ніколи й кінця не буде цій довжелезній ночі. Тільки-но задрімає — і відразу ж здається дівчинці, що за нею женуться гайдамаки, стріляють, і вона падає, закривавлена. А потім виявляється, що вона — це не вона, а Максим, що сидить у вогкому підвалі, а до нього з усіх боків підкрадаються здоровенні хвостаті пацюки. Настуся-Максим скрикує і підхоплюється на своїй ряднині посеред тихої, затишної «дєтської».

Дуже рано Настуся встала і навшпиньках вийшла до кухні. Куховарка Маруся ще лежала на своїй широкій скрині.

— Що це ти сьогодні схопилась ні світ ні зоря? — спитала вона, підвівши з подушки голову.

— Та так чогось не спиться, тіточко, — відповіла Настуся. Насправді ж її тривожила думка: а що, як Максима вже немає в корпусі? Може, його вивезли кудись уночі?

Накинувши холодайку, вона метнулась із кухні.

— Куди це ти? — здивувалась Маруся.

— В сарай побіжу, по дрова.

Перед світанням злегка підмерзло, земля пошерхла і вкрилася тоненькою крижаною кіркою. У дворі було порожньо й мертво. Тільки в кутку, біля підвалу, на мить спалахнув вогник: то вартовий, одвернувшись од вітру, запалював цигарку.

Настуся зітхнула з полегшенням. Раз вартовий біля підвалу, значить, Максим іще там. Та чи живий він? Чи давали йому хоч пити? Носячи із сарая до кухні оберемки дров, Настуся щоразу скоса поглядала на вартового, але запитувати про в’язня не відважувалась.

Тим часом Маруся теж устала, розтопила плиту і почала готувати панам сніданок. Прокинулася Зоя, Настуся одягла її, умила й нагодувала манною кашею. Життя йшло своїм порядком, ніби нічого й не сталося, ніби й не була там десь глибоко в підвалі заперта голодна, поранена людина.

Ось і генеральша подзвонила з покоїв, звеліла подавати сніданок. Маруся відразу заметушилась. Роботяща, покірна, вона змалку звикла догоджати панам і все боялася розгнівити генеральшу.

— Ой лишенько! — забідкалася вона.— Вершків же нема до кави! Доведеться в погріб бігти!

Настуся так і підскочила. В погріб? Адже це в тому підвалі, де сидить Максим! Треба спускатись по тих же сходах, тільки двері навпроти. Можна б озватися до Максима, дізнатись, чи живий…

— Ось я збігаю, тіточко! — швидко сказала вона.

Схопивши свічку та сірники, дівчинка вибігла надвір із глечиком у руках і наблизилась до вартового. То був безвусий хлопець у солдатській шинелі й смушевій шапці. Він стояв біля підвалу, спершися на гвинтівку і мугикав пісеньку.

— Мені в погріб треба,— не дивлячись на нього, сказала Настуся. —Відчиніть.

Вартовий мовчки відімкнув здоровенний висячий замок і відхилив важкі ковані двері. За ними починались круті цегляні сходи, що вели кудись у пітьму. Настуся хотіла була запалити свічку, але роздумала і стала навпомацки сходити вниз. Опинившись на рівному місці, вона кинулася ліворуч і намацала двері, засунуті важким залізним засувом. Замка на засуві не було. Дівчинка припала губами до тонесенької щілинки й обережно покликала:

— Максиме!

За дверима почувся шурхіт. «Живий!» — зраділа Настуся і тільки хотіла озватися знову, як нагорі щось грюкнуло. Дівчинка прожогом кинулася до дверей навпроти. Відсунула засув, зайшла у підвал і, засвітивши свічку, поставила її на виступі стіни. В жовтуватому мерехтливому світлі постали замшілі цегляні стіни, а попід ними діжки з огірками, капустою, ящики та бочки. Нагорі, під самою стелею, сіріло невелике віконце без шибок, з напіврозламаною рамою. Віконце виходило в глухий провулок, по якому рідко проходили люди. А що, коли б?.. Настуся зміряла очима віддаль. Так, до віконця можна дістатись, якщо залізти на бочки і покласти зверху два-три ящики. А на дверях, за якими сидить Максим, немає замка! Треба мерщій привести сюди Максима, він вилізе через віконце і врятується!

Настуся похапцем налила в глечик вершків і вислизнула на сходи. Постояла хвильку, прислухалась — тихо. Тоді, поставивши глечик на підлогу, підійшла до протилежних дверей, налягла на засув і відсунула до самого кінця.

— Максиме! — знову покликала вона.

— Я тут! — почула вона біля самого вуха.

Вона вхопила його за руку і потягла за собою.

— Сюди,— шепнула, заводячи в генеральський погріб.— Тут є віконце… Тікайте швидше…

Максим оглянувся навколо, підняв свічку, на мить

освітивши бочки в кутку підвалу, і зараз же погасив її. В сірій півтемряві Настуся відчула міцний потиск Максимових рук і вискочила на сходи. Засунувши засуви на обох дверях, вона поволі піднялась нагору. Серце їй завмирало.

Що, коли вартовий про все догадався? Що, коли він зараз схопить її тут на порозі? Настуся міцно притиснула до грудей глечик із вершками, щоб вартовий не помітив, як у неї трусяться руки. Але той байдуже перебіг очима по дівчинці і знову навісив на двері великий замок. А Настуся, не оглядаючись, гайнула попід стінами прямо в кухню.

— Що з тобою? — аж руками сплеснула куховарка, коли дівчинка поставила перед нею глечик із вершками.— Тав тебе лице, як стіна, біле!

— Голова болить,— пробелькотіла Настуся.

— Ну посидь, я сама панам сніданок однесу.

Настуся зайшла в «дєтську», знесилено опустилася на підлогу біля Зої і почала перебирати іграшки, не бачачи нічого перед собою. Що з Максимом? Чи виліз він із підвалу? Чи ніхто його не помітив? Вся похолонувши, вона щомиті чекала пострілів з вулиці, крику. Але скрізь було тихо. Пани спокійно снідали в їдальні. Зараз генерал закінчить сніданок і скаже привести Максима на допит. Максима не знайдуть, здійметься галас… І тут зразу виявиться, хто його випустив… Треба тікати, поки все не викрилось!..

Дівчинка вибігла в кухню і почала гарячково натягати на себе одежину.

— Я надвір вийду, тітко… Голова крутиться…— уривчасто промовила вона.

— Іди, дочко, іди, може, тобі полегшає,— обізвалася куховарка.

За мить Настуся була вже на вулиці. Добігши до повороту в провулок, куди виходило віконце підвалу, вона зупинилась. Щось ніби магнітом тягло її туди. Хоч би одним оком глянути на те віконце! Настуся

тихенько прокралася провулком попід стіною корпусу. Віконце було нижче поверхні землі, в глибокій ямі. Дівчинка озирнулась — чи не йде хто позаду? — і нахилилась над віконцем. З чорного отвору не доносилося жодного звуку. Тільки у вікні стирчав свіжий уламок прогнилої рами. «Утік! Утік!» — забилася радісна думка. Тепер і Настусі нічого більше гаятись. На Сінну вона вже не піде. Вона побіжить прямо на станцію, в депо, і розшукає дядька Йосипа.

Підтюпцем подалась Настуся через усе місто, побіля Петровського парку, спустилася по Покровській униз і перейшла по містку через Ворсклу.

Було вже нерано, коли вона, стомлена, голодна, причвалала на станцію. Поминувши вокзал, пройшла далі, туди, де залізничні колії, немов десятки блискучих вужів, розповзалися на всі боки.

По колії, в тому ж напрямку, що й Настуся, простувало декілька робітників.

— Де тут депо? — запитала Настуся одного.

— Гайда з нами! А тобі навіщо? Хіба теж на збори? — засміявся робітник, світячи білими зубами на темному від кіптяви обличчі.

— Я до дядька Йосипа йду. Він тут командиром загону. Чи не знаєте?

— Ремінного Йосипа?. Знаю. А ти хто йому?

— Я його племінниця…

— Племінниця? А то зразу видно! Бач, яка моторна! Тільки змерзла дуже! Ну, заходь сюди!

Дівчинка зайшла до великої, завбільшки з церкву, будівлі з широкими ворітьми замість дверей. І тут, несподівано для себе, потрапила в саму гущу людей у знайомо пропахлій мазутом одежі. Вони стояли і сиділи, вмостившись хто як міг. Деякі на ходу закушували окрайцем хліба, інші жували тараню, і всі дивилися вперед, туди, де на підвищенні стояло кілька робітників у чоботях та теплих піджаках і одна жінка. ■ Настуся боязко зупинилась, розгублено обводячи

очима сотні суворих, рішучих, покритих кіптявою облич. Але ніхто не звернув на неї уваги. Всі слухали жінку, що закликала залізничників рішучим ударом покінчити з гайдамаками.

— У Харкові утворено Радянський уряд,— дзвінким голосом говорила вона,— і він підтримає нас. На допомогу нам із Харкова вже прибувають червоно-гвардійські загони!

На цю звістку в депо зашуміли оплески, неначе враз злетіло під високу стелю безліч голубів. Невисокий безвусий парубійко обіч Настусі з усієї сили ляскав у широкі мозолясті долоні.

— Непереливки тепер гайдамакам, — сказав він, широко усміхаючись, і підморгнув Настусі.

Настуся хотіла була запитати його про дядька Йосипа, але парубійко раптом притих і повернув голову до трибуни. На ній уже стояв другий промовець, високий, плечистий, з кулеметною стрічкою через плече і з наганом при поясі.

У Настусі забилося серце. Дядько Йосип! Нарешті! Швидше до нього! І дівчинка, розштовхуючи всіх і наступаючи комусь на ноги, кинулася вперед.

Але тут чиясь рука лягла їй на плечі.

— Настусю!

Вона оглянулась. То був дядько Павло.

— Прибігла! От молодця! А ми за тебе боялись… Нам Максим як розказав…

— Так він уже тут? — вихопилось у Настусі.

— Та он же він! І Йосип там! Ходімо!

І за хвилину Настуся опинилась у тісному кільці людей, знайомих і незнайомих, але однаково близьких Настусі. Он Варчин батько з люлькою в зубах, а ось Максим. Розмахуючи руками, він розповідав про свою втечу, і з усіх боків чулося:

— От тобі й дівча! Отаке встругнуло!

— Щастя її, що втекла! Генерал би їй цього не подарував!

— Та йому тепер не до того! Гайдамаки он на Київському вокзалі вагони лаштують для втечі!

Суворі, задимлені обличчя ласкаво схилялися до Настусі, важкі робочі руки плескали її по плечах. А дівчинка мовчки стояла біля дядька Йосипа, притулившися щокою до кулеметної стрічки на його грудях. її бліді уста слабо всміхались, а великі темні очі були повні сліз. Невже вона й справді серед своїх, рідних людей і більше не повернеться до генеральші?

І, ніби вгадавши її думки, дядько Йосип промовив:

— Ну, от і кінець наймам, Настусю! Настали нові часи!

Частина друга ЗАГІН ВИРУШАЄ В ПУТЬ

Станція Південна вирувала, мов та весняна розбурхана Ворскла. З гори, через місток, і з околишніх селищ до вокзалу сунули люди, перон був переповнений.

Давно вже не бачила тиха Полтава такого велелюддя, хіба що рік тому, коли скинули царя. Але тоді в строкатій юрбі на вулицях та майданах миготіли й офіцерські кашкети, і модні дамські капелюшки. А тепер отут, на станційному пероні, рясніли задимлені картузи та вилинялі жіночі хустки. Над ними хиталися плакати з написами: «Хай живе Українська

робітничо-селянська республіка!», «Привіт Полтавському бойовому технічному загонові!»

На першій путі, якраз проти вокзалу, оточений щільним кільцем натовпу, стояв поїзд. Старенький паровоз «ОВ» неквапливо й поважно пихкав білою парою. Темно-зелені класні вагони виглядали буденно й мирно, і тільки товарна платформа, причеплена зразу за паровозом, уся обкладена шпалами та мішками з піском, сторожко наїжилась дулами кулеметів.

Настуся потихеньку просунулася поміж людьми ближче до вагонів, туди, де тріпотіли червоні полотнища й виступали промовці. їй у потилицю гаряче дихала подруга Варка. Трохи далі стояла Варчина мати, а коло неї — тітка Галя, дружина дядька Павла. Хустка злізла Настусі з голови і впала на плечі, та вона не зважала.

Ставши навшпиньки, дівчинка не зводила очей з промовця. Від хвилювання вона не розбирала слів, що їх вигукував у натовп бородатий чоловік у солдатській шинелі, але глибокий зміст того, що відбувалось, був їй і так зрозумілий. Революція в небезпеці. Про це Настуся чула щодня у хаті дядька Павла, де вони з дядьком Йосипом жили на квартирі. Відколи німці посунули на Вкраїну, вдома тільки й мови, що про бойовий технічний загін. Його організували полтавці, робітники паровозоремонтних майстерень, на допомогу Червоній Армії. І от сьогодні загін вирушав в путь. Він ремонтуватиме залізницю, містки, прокладатиме дорогу червоним поїздам. А треба буде — то й сам воюватиме з ворогом. Аж двісті чоловік записалося до загону. І Мовчан, Варчин батько, і тітчин Галин Максим. А командиром у них — Йосип Ремінний, Настусин дядько.

Ось він виступив уперед, схвильований і рішучий, у короткій кожушанці, туго підперезаній ременем. В руках у нього червоний прапор. Вітер полоще м’я-

ні складки матерії, то ховаючи, то знову відкриваючи напис: «За перемогу диктатури пролетаріату». А дядько Йосип, стискаючи гладенько обстругане древко, голосно говорить:

— Приймаючи сьогодні цей прапор від Полтавської Ради робітничих та солдатських депутатів, я від імені своїх товаришів клянуся, що бойовий технічний чер-воногвардійський загін до останньої краплини крові буде боротися з ворогами революції!

Злива оплесків шугає над пероном, котяться урочисті звуки «Марсельєзи», і Настусине серце мліє з гордощів. О, вона знає: дядько Йосип не кидає слів на вітер! Він усіх панів ненавидить і битиметься з ними до останку.

Настуся теж ненавидить панів. Ох, як вона їх ненавидить! Повік не забуде, як генеральша тягала її за волосся, товкла головою об підлогу. А генерал! Називав себе «мужиком», «українцем», а сам наказував стріляти в робітників. Ех, якби це й вона була у загоні! Он як ота дівчина в білій косинці з червоним хрестом, що стоїть на площадці вагона. Хіба Настуся не змогла б перев’язувати поранених? Адже в генеральші працювала. А тепер що, не зуміла б?.. І чого вони всі називають її малою? На зріст вона, щоправда, невеличка, зате сили в неї, ого, скільки!..

Замислившись, Настуся не зразу постерегла, що навколо зчинився рух. Мітинг скінчився, і все одразу переплуталося, цивільні змішались із військовими. Жінки кинулись до своїх чоловіків. Варчина мати, обіймаючи чоловіка, голосила:

— І на кого ти нас покидаєш? І що ти собі думаєш? Хіба нема молодших за тебе?..

— Годі, жінко, годі,— бурмотів Мовчан, гладячи її по плечу.— Сама знаєш — треба…

Настуся озирнулась, шукаючи поглядом дядька Йосипа. Мабуть, не доведеться й попрощатись… А в Настусі ж нікого нема на світі, крім нього. Тітка

Марина — та тільки штурханцями годує, та все посилає служити. «Я й сама у наймах зросла»,— каже, бувало. Ні, нема в неї ні крихти жалю до Настусі…

— Ну що ж, Настусю, прощавай,— несподівано почулося коло неї, і дядько Йосип, що ніби з-під землі виріс, обійняв племінницю за плечі. — Зоставайся здорова, не сумуй… Обіцяєш?

Настуся мовчки кивнула головою. Звичайно, вона обіцяє… І тут, як на зло, з очей закапали сльози. Ну, от іще! Закусивши губи, дівчинка хутко одвернула голову.

Проте дядько Йосип, здається, нічого не помітив. Він таким бадьорим-бадьорим голосом сказав:

— От і гаразд! А я скоро вернусь. Усе буде добре, от побачиш! Ага, трохи не забув! Тітка Марина переказувала, щоб ти, коли хочеш, до неї перейшла. Ну, та я думаю, тобі і в дядька Павла буде непогано. Адже правда?

Настуся знову кивнула, усіма силами намагаючись стримати сльози. Адже дядькові теж нелегко, а вона ще й плаче. Ні, вона не буде плакати, не буде!

— Я знаю, Настусю, ти в мене молодчина!.. Ну, мені пора…

Дядько Йосип востаннє пригорнув Настусю і швидкою ходою подався геть. За хвилину пролунала команда. Натовп одступив назад. Бойовий технічний загін вишикувався уздовж вагонів.

Настуся знову протиснулась наперед і побачила дядька Йосипа. Він з червоним прапором у руці стояв попереду колони. Раптом дула гвинтівок піднялися догори. Прогримів салют. Ще одна команда — і загін, повернувшись кругом, хутко розташувався по вагонах.

Над пероном полинули звуки «Марсельєзи».

Ось і дядько Йосип став на приступку вагона, того самого, де біліла косинка сестри-жалібниці. Нетерплячим гудком озвався паровоз. Іще мить — і за-

крутяться колеса, покотиться поїзд по блискучих рейках і понесе із собою дядька Йосипа.

Дівчинці забило дух. Аж тепер вона збагнула — настала розлука. Як же це? Ні, так не можна. Як же вона лишиться?

Неначе вихор зірвав із місця Настусю. Вона метнулась уперед і в ту саму мить, коли рушив поїзд, стрибнула на підніжку вагона до дядька Йосипа.

— Дядечку, голубчику, візьміть мене з собою! — не пам’ятаючи себе, закричала вона.

Дядько Йосип мерщій підхопив Настусю на руки.

— Ну що ти, Настусю, опам’ятайся,— лагідно мовив він.— Хіба ж можна?..

Він зійшов на нижню сходинку, щоб передати дівчинку комусь із людей, які йшли поруч з вагоном. Однак Настуся що було сили вчепилася за вилоги його кожушанки.

— Ні, ні, не хочу! — ридала вона.— Я з вами поїду, з вами!

Дядько Йосип хотів уже силоміць одірвати від себе Настусю, але тут на площадці, над його головою, майнула біла косинка і почувся дзвінкий дівчачий голос:

— Не треба, Йосипе! Давай її сюди!

Ще раз зиркнувши на перон, що поволі відсувався назад, дядько Йосип повернувся до дівчини з червоним хрестом на косинці і поквапно передав їй Настусю.

Мимо пронеслись останні будівлі вокзалу. Поїзд, постукуючи колесами, набирав ходу.

Христенко Інна, Натуся