ТАБІР У ЛІСІ

— Стій, хто йде! Стрілять буду!

— Чи ти здурів, Митре! Це ж дитина! Опусти рушницю!

З лісової гущавини назустріч Настусі вийшло двоє немолодих уже, зарослих бородами дядьків.

Дівчинка зупинилась. Хто вони, оці сердиті бородаті дядьки? Може, якісь бандити? Але ні, не може бути. Вона знала: повстанці в Петрівських ярах. Це ж сюди її послано з листом до дядька Павла.

І як воно все обернулось? Ще вранці Настуся блукала у відчаї по місту, втративши надію довідатись що-небудь про Оксану. На Бабичевському провулку вона не добилась нічого. Якась тітка буркнула їй, що «тут немає ніякого дяді Вані». Дівчинка побрела до Варки і раптом, звернувши в глухий провулок, упізнала огороджений дерев’яним парканом двір, куди вони з Оксаною ще за гетьманців завозили зброю. Коли вона постукала, у хвіртку виглянув той самий дідусь в облізлій баранячій шапці, що тоді відчиняв їм ворота. Мовчки вислухавши схвильоване дівча, дідусь повів Настусю на сусідню вулицю, в невеличкий, побілений крейдою домок із червоними віконницями. І там, у наскрізь прокуреній задній кімнатці, дівчинка зустріла нарешті тих, кого шукала. Це були троє незнайомих чоловіків, які, однак, виявляється, добре знали Настусю. Ні, вони не сказали їй нічого нового. Чутки про Оксану були хибними. У Полтаві її немає. Але хай Настуся потерпить. Скоро все виясниться. А поки що… Як добре, що вона сюди нагодилась! їм треба негайно послати когось до дядька Павла. Кращого за неї зв’язківця важко навіть уявити.

І от Настуся в Петрівських ярах.

Не хто інший, як повстанці перестріли її оце й суворо питають:

— Та чия? Чого сюди забрела?

Серце як не вирветься Настусі з грудей, але вона дзвінко відповідає:

— Я до дядька Павла! До Троценка.

— Одведи, Митре, — озвався старший дядько. — Там Павло вже сам розбереться, що до чого.

— Ну ходім, коли так,— кивнув Настусі молодший і широкими кроками рушив униз до схилу.

Вони спустились на саме дно глибокого яру, де протікав вузенький струмочок. Потроху яр розширився, перед ними відкрилась невеличка, поросла осокою долина. Струмочок згубився десь у тій осоці, а вони пішли далі ледве помітною трав’яною стежечкою. Невдовзі стежечка звернула у вибалок. Спереду почулося кінське пирхання. Настуся угледіла поміж деревами стриножених коней, а трохи далі — багаття і людей довкола.

Дівчинка наблизилась до багаття і тут упізнала дядька Павла. Він сидів, освітлений полум’ям, на грубому стовбурі поваленого дерева.

Настуся рвонулась уперед, перегнавши свого проводиря.

— Ти куди? Ану постій! — гукнув він та й замовк, побачивши, як чуже, затримане ним дівча кинулося прямо на груди його командирові. А Настуся, відсапуючись, уже розповідала дядькові Павлові, що прийшла з Полтави і принесла йому листа.

Спокійно, нітрохи не здивувавшись, немов уже знав наперед, що Настуся зараз тут з’явиться, дядько Павло посадив її поруч себе на поваленому дереві.

— Листа? — перепитав він.— А ке лиш його сюди!

Дівчинка дістала з халяви замотаний у ганчірочку

папірець. Дядько Павло розгорнув його, підніс ближче до вогню і пробіг очима. Потім прочитав ще раз, уважно й не поспішаючи, обережно склав і сховав у нагрудну кишеню.

— Прокопе! — гукнув він. Один із чоловіків, що сиділи коло багаття, підвівся.— Розшукай лишень

Погрібняка. Важливі вісті. А тобі, Настусю, спасибі, що принесла листа. Молодця! Не страшно було йти лісом?

— Трошки,— призналась Настуся.— Як отой дядько крикнув: «Стій, стрілять буду!»

— Невже? Так-таки й крикнув? — усміхнувся дядько Павло.— Ну що ж, така вже його служба. Адже він був у дозорі. А ти, мабуть, таки добре втомилась? Погрійся отут коло багаття, а як звариться каша…

Він не встиг доказати, бо саме підійшов якийсь чоловік у сірій селянській свиті і покликав:

— Товаришу Троценко!

— А, це ти,— озвався дядько Павло.— Ну, що там чути в Петрівці?

— Денікінці пиячать у попа. Заарештованих замкнули у школі.

— Скільки їх?

— П’ятеро.

— Я питаю — денікінців скільки?

— Вісімнадцять чоловік. Всі на конях. Завтра поженуть заарештованих у Полтаву. Та ще підвід селянських щось із шістдесят.

— Я пропоную відбити заарештованих,— почувся збоку рішучий голос. До багаття підійшов високий чоловік у старій солдатській шинелі.— Треба засісти над дорогою, в тому місці, де вона проходить поміж двох круч. Там денікінців можна голіруч узяти. Замаскуємо в кущах кулемет і перестріляємо їх, як курчат!

Чоловік говорив збуджено, гаряче, але дядько Павло лишався незворушно-спокійним.

— Скільки, кажеш, підвід? — перепитав він дядька у свиті.

— Шістдесят.

— Ти чув, Погрібняк? — повернувся дядько Павло до високого.— Відкрити вогонь — означає загубити безневинних людей. Я на таке не згоден.

— Так значить, нехай женуть наших товаришів у контррозвідку?

— Нехай.

— Ти що, серйозно, Павле?!

— Серйозно. У нас е важливіші справи. Он дівча принесло листа з повстанкому. Регулярні частини Червоної Армії підходять до Полтави. Збирай товаришів, треба дещо обміркувати. А зараз нумо вечеряти.

На ніч Настусю влаштували коло багаття, на купі сухого листя. Дядько Павло закутав дівчинку великим кожухом.

— Тут тобі буде, як у бога за пазухою,— приказував він, підтикаючи поли кожуха їй під боки.— А що? Хіба ні?

— Угу,— сонно відповіла Настуся і скрутилась калачиком під теплим овечим хутром.

На світанку її розбудив голос дядька Павла:

— Вставай, Настусю, пора в дорогу!

Дівчинка через силу розплющила очі. Все тіло пойняла млість, не хотілося ворушитись. Ще б трохи полежати… Але ж дядько Павло дожидає. Треба йти. Настуся схопилась і швиденько взулася в чобітки. Потім пов’язалася хусткою і підійшла до дядька Павла.

— Ну як? Готова? — запитав він.— На ось, підкріпися трохи.

І він простяг Настусі окраєць хліба та шматок сала. Дівчинка нерішуче взяла окраєць. їй зовсім не хотілося їсти, але довелось надкусити, щоб не образити дядька Павла.

Він уже тримав напоготові листа.

— Віддаси оце тому чоловікові, що послав тебе сюди. Більш нікому. Зрозуміла? На.

Настуся замотала листа в ганчірочку й засунула за халяву.

— Дивися ж, будь обережна,—казав далі дядько

Павло.— Як побачиш денікінський роз’їзд — ховайся в придорожні кущі. Пости обходь.

— Добре, дядечку.

— Віддаси листа й підеш до Мовчанів. У них побудеш, поки я подам звістку. Ну, щасливо.

Дядько Павло вивів Настусю з вибалка в долину, і вона пішла стежечкою вздовж струмка. Сонце вже зійшло, але тут, у яру, було холодно й вогко. Насту-сині чоботи незабаром заросились, промок і поділ спідничини. Щоб зігрітись, дівчинка все швидше йшла вперед. Чим далі, то густішали лісові хащі, схили яру піднімались крутіше. Задихана, вибралася Настуся на самий верх і посунула назустріч смугам світла, що пробивалися поміж стовбурами дерев.

Востаннє смикнувши Настусю руками-галузками за хустку й за поділ, ліс кінець кінцем випустив її із своїх цупких обіймів. Дівчинка вийшла на узлісся, і до ніг їй простяглося осіннє спустіле поле, через яке пролягла дорога на Полтаву.

Над полем панувала тиша. Ні руху, ні звуку. Тільки коли-не-коли з грудки на грудку перелетить важка та сита ворона. Спотикаючись об груддя, Настуся перебралася через поле на шлях. Дивно, ще й пройшла небагато, а ноги чогось підкошуються і голова обертом іде.

Дорога стелилася з горбка на горбок, немов сувій грубого, небіленого полотна. Здавалось, не буде їй ні кінця ні краю. Щоб хоч трохи розважитись, дівчинка почала лічити телеграфні стовпи. Один, другий, третій… Проте віддаль від стовпа до стовпа ставала чомусь дедалі довшою. Усе важче було відривати від землі важкі, неслухняні ноги.

Немов уві сні допленталась Настуся до перших міських будинків. Навіть радості не відчула від того, що скоро кінець її путі. Біля переїзду байдуже поминула денікінського вартового, що й собі без ніякої цікавості провів очима маленьку скулену постать.

У центрі міста, де було більше руху та перехожих, дівчинка ніби трохи очуняла. Зібравши останні сили, розшукала потрібну вулицю, невеличкий дім із червоними віконцями. У будинку її вже чекали. Настуся передала листа, відповіла на два-три запитання і, відмовившись перекусити з дороги — про їжу навіть згадувати не хотілось — за кілька хвилин була знову на вулиці.

Тепер, коли доручення було виконано, дівчинку охопила знемога і захотілося сісти прямо отут, на дерев’яному тротуарі, звісивши ноги в порослу бур’яном канаву. Насилу подолавши в собі це безглузде бажання, Настуся помалу рушила до Сінної площі. Голова їй горіла і зовсім не хотіла держатися на в’язах, в роті пересохло. Вона вже гаразд не знала, куди і для чого йде, її гнав уперед лиш неясний спогад про Варку. У гарячковому напівзабутті дотяглась вона якось до Мовчанівського двору. Здається, зайшла навіть до хати, опустилась на лаву. Більше нічого Настуся не пам’ятала.

Христенко Інна, Натуся