ТРИВОЖНА ОСІНЬ

Швидко відходила тепла пора. Із вікон генеральських покоїв було видно, як навпроти, в губернаторському саду, хитались од вітру золотаві верхівки дерев. Ранки ставали зимні, і Настуся, вибігаючи у двір, уся дрижала у своїй легенькій кофтині. Якось непомітно насунули хмари, і почались обложні дощі. В кімнатах зробилось незатишно, вогко, і генеральша звеліла потроху протоплювати печі. Це була робота двірника, але він уже тиждень, як десь подівся. І от кожного ранку, поки Зоя ще спала, Настусі доводилось носити із двору важкі оберемки березових дров і самій топити чотири голландських пічки. Ходити треба було навшпиньках, щоб не потурбувати солодкого вранішнього сну генерала та генеральші.

Пана бачила Настуся тільки в обідню пору. Невеличкий, товстенький, в мундирі з погонами, походжав він по їдальні, мигтячи червоними лампасами на штанях і наспівуючи:

Ходить гарбуз по городу,

Питається свого роду.

Генерал Павленко був українець і любив часом закинути словечко «по-простому». Генеральшу це страшенно дратувало.

— О, вже завів свою хохлацьку пісню,— озивалась вона незадоволено від столу.— Мужик!

— Мужиком тепер краще бути, ніж паном,— відповів генерал усміхаючись. — Панів уже не шанують. А хохлів, запам’ятай собі, у нас більше немає. У нас є українці!

— Які там українці! — морщилась генеральша.— Просто малороси та й усе!

— То було колись,— не вгавав пан,— як була Росія «єдіная і нєдєлімая». А тепер свобода!

«Кому свобода, а кому й ні,— сидячи в «дєтській», думала Настуся.— Я б, може, хотіла піти собі від вас світ за очі, а треба сидіти отут і няньчити вашу Зою. Яка ж це свобода?»

Тепер такі думки часто облягали Насту сину голову. За рік із чимось, що минув від маминої смерті, дівчинка стала старшою на кілька років. Кругом неї вирувало неспокійне життя, і Настуся допитливими очима вдивлялася в нього, намагаючися зрозуміти, що й до чого.

Погожого дня виходила Настуся з Зоєю гуляти в Корпусний сад. Широкою алеєю простували діти до пам’ятника Слави, що гордо височів посеред саду між каштанів. І поки Зоя плигала по східцях гранітного постаменту, Настуся, закинувши голову, дивилась на верхівку, на золотого орла, що тримав у дзьобі лавро-.вий вінок. Розгорнувши широкі крила, орел гордовито поглядав униз, на людей, але їм було не до нього. Вони

товпились на перехрестях вулиць, біля парканів і тумб, це було розклеєно відозви та прокламації, і сперечались про щось, жваво розмахуючи руками. Коли Настуся підходила ближче, то їй було чутно, що мова йшла про партії. Партій було так багато, вони випускали стільки всяких листівок і звернень, що просто голова йшла обертом. Настуся щодня чула від Даші про якісь Установчі збори, про те, що кожна партія висуває на ці збори представників. Але за кого голосувати? Цього не знали й Даша з Лізою. Сьогодні вони були за якихось есерів, а завтра за е с д е к і в. Ну й слова, просто язика можна поламати! Якби Настуся була велика, вона б голосувала за робітників. За дядька Йосипа, от!

Прокламаціями цікавились і старі, й молоді. Хто не вмів читати, підходив і слухав, як читали вголос інші. Якась старенька бабуся, вислухавши до кінця довжелезну відозву, торкнула за рукав молодого хлопця в короткому ватному піджаку:

— Ти, сину, грамотний, читаєш оті бомаги, а в них, мабуть, про все написано. Так скажи мені, хто то такі великани?

— Великани? Які великани? — здивувався той.

— Ну, ті, що великі, більші за всіх.

— Може, більшовики?

— Еге ж, синку, еге, вони!

— Це така партія, бабусю, що за робочий клас! Щоб усе добро у буржуїв забрати, і щоб власть робоча була!

— Вона й справді велика, та партія?

— Велика, велика, бабуню! Це ви по-настоящому сказали!

— От спасибі тобі, синочку! А то я ніяк не второпаю: ну що воно за великани?..

— Та не великани, бабусю, а більшовики!

«Більшовики,— подумала Настуся. —Оце ж, мабуть,

і дядько Йосип більшовик. Ну, звичайно!»

Одного разу, коли Настуся з Зоєю, назбиравши цілі пучки яскраво-жовтого листя, виходили з саду, повз них пройшов загін озброєних гвинтівками робітників. Попереду крокував високий, ставний командир із наганом біля пояса. Загін так чітко карбував кроки по брукові, що якийсь веселий маляр в заляпаній фарбою одежі і з довгою щіткою в руках захоплено вигукнув:

— Молодці залізничники!

Залізничники! Настуся пильніше глянула їм услід, і раптом постать командира здалася їй страшенно знайомою. Та це ж дядько Йосип!

— Дядечку! — гукнула Настуся і рвонулась уперед, зовсім забувши про Зою.— Дядечку, підождіть!

Але де там! Мала Зоя, спіткнувшись, упала, розсипала на тротуарі листя і заревла на весь голос. Настуся кинулась до неї, підняла, обтрусила, витерла носа. А коли підвела голову, загін уже сховався за рогом.

Мовчки, крізь сльози, що самі собою набігали на очі, гляділа Настуся туди, де тільки що був дядько Йосип. Ну чому вона не вийшла із саду раніше? Чом не подивилася зразу і не впізнала дядька Йосипа? А тепер невідомо, коли Настуся його знов побачить. Адже вона не знає, де шукати дядька, та й з дому їй не можна піти надовго. А Настусі так треба поговорити з дядьком! Тільки він один на всьому світі і пожаліє її, і втішить… А може, він і завтра тут ітиме? Може, Настуся зустріне дядька завтра?

Але скільки не виглядала Настуся, не побачила більше ні загону, ні дядька Йосипа. В місті ставало все тривожніше, раз у раз чувся цокіт копит і пролітали вершники, іноді лунали постріли. Генеральша заборонила Настусі виводити Зою в Корпусний сад.

Забавляючи Зою, Настуся крізь прочинені до їдальні двері чула розмови генеральші з генералом, що тепер чомусь удень часом бував дома.

— Даша з Лізою зовсім одбились од рук,— скаржилась пані.— Цілими днями десь ходять, нікому прибрати в кімнатах, і білизна досі не випрасувана.

— Ну, що ж,— зітхнув генерал.— Нічого не вдієш. Тепер час такий. Добре, хоч куховарка ще не відмовилась обіди варити.

— Та як це так! — обурилась генеральша.— Всяка погань, злидота буде тут над нами командувати?!

— Все може бути,— похмуро промовив генерал.— Вся Росія тепер, як той поїзд, що зійшов із рейок… Нас несе прямо в безодню. Он у Петрограді, тиждень тому, 25 жовтня, переворот відбувся. Озброєна чернь, солдатня, матроси захопили Зимовий палац, а міністрів арештували.

— О боже ж мій! — жахнулась пані.— А як же Корейський?

— Утік. Ну, та біс із ним, так йому й треба. Це він у всьому винен. Розпустив народ! А тепер владу більшовики захопили. Республіку Рад оголосили!

«Оце здорово! — подумала Настуся.— У тій газеті, що дядько Йосип приносив, так і було: «Вся влада Радам!»

— Що ж тепер із нами буде? — бідкалась генеральша.

— А що буде? Не знаю,— нервово відповів пан.— Знаю тільки, що якби не наші українці, то і в Києві було б те саме, що в Петрограді.

«Які це українці? — здивувалась Настуся.— Хіба українці не хочуть, щоб була влада Рад? А дядько Йосип казав, що всі робітники хочуть, і російські, і вкраїнські!..»

— Штаб Київського військового округу не існує,— провадив генерал далі.— Його війська розгромлені робітничими загонами. Але де два дурні б’ються, там виграє розумний. Вчора в Києві оголосили, що влада повністю перейшла до Центральної ради.

— Ну і що? — допитувалась пані.

— А те, по-перше, що у нас буде самостійна українська держава. А по-друге, на Україні з’явилася влада, яка приборкає і мужиків, і солдатів, і робочих. А ти сміялась: хохли!

«Що то він каже? — не розуміла Настуся.— Що то за рада у Києві, яка хоче приборкати робітників і солдатів? Адже Ради за робочих і проти панів! Хіба бувають буржуйські ради?»

Але нікому було відповісти Настусі на її запитання.

Христенко Інна, Натуся