У ДЯДЬКА ПАВЛА

Весь час, поки Оксана з Настусею йшли та їхали, перед ними була одна мета: Полтава. Дійти до Полтави — означало дістатись додому. Але ось вони вже в Полтаві, і тепер виявляється, що д о м у у них немає. Правда, Настуся знала, що на Костянтинівській, у власному будинку, живуть Оксанині батьки, досить заможні люди, але дорога туди, в колишнє життя, для Оксани-комуністки була закрита. А Настуся, звісно ж, буде разом з Оксаною. їм би тільки знайти притулок на перший час. Що й казати, у дядька Павла їх завжди приймуть. Та все ж Оксана, почувши від одного з робітників, що дядько Павло, здається, чергує -сьогодні вночі на сортувальній станції, вирішила спершу його розшукати.

Дядько Павло був черговим на маневрах, або «складачем» поїздів. Під його наглядом робітники сортувалиі бракували вагони: із «здорових» складали поїзди, а «хворі» переганяли на ремонт у майстерні. Поминувши численні стрілки і мало не заблудившись у темряві серед цілого лабіринту рейок, наші мандрівниці врешті потрапили на сортувальну.

Довкола гримотіли вагони, лунали сюрчки, і двічі повз них із пронизливим свистом шугнув маневровий паровоз. Раз по раз оглядаючись, Оксана з Настусею -обминули довгі низки вагонів, під якими тут і там миготіли вогники. То робітники, присвічуючи ліхтарями, постукували по колесах: «тук-тук», «тук-тук». В одному місці Настуся мало не наткнулась на чиюсь зігнуту постать, що саме вибиралася з-під вагона.

— Троценка не бачили, Павла Денисовича? — запитала Оксана.

Робітник випростався й показав рукою в кінець состава. Оксана з Настусею подались у вказаному напрямі, оббігли вагони, однак за ними не виявилось нікого. Десь збоку залився сюрчок, і вони кинулись

туди, але теж даремно. І так, мабуть, ще довго перебігали б із колії на колію, якби дядько Павло, попереджений товаришами, сам не зіскочив до них прямо на ходу з вагона.

— Ну, от… Прибули, значить, — сказав він, простягаючи Оксані руку.

Потім нахилився до Настусі і, взявши за підборіддя, підвів її голову до себе так, що вона, незважаючи на темряву, розгледіла знайомий шрам на його щоці.

— Жива? От і слава богу…

Він зітхнув, і в цьому зітханні були скорбота і біль, зрозумілі їм трьом без слів. Потім квапливо й діловито проказав:

— Ви того… Ідіть зараз до нас. Спочинете з дороги. Та заодно візьмете тут дещо з собою…

Кивнувши, щоб зачекали, дядько Павло засюрчав і побіг назустріч маневровому паровозові, а за якусь часину знову вигулькнув із-за темного громаддя вагонів. У руках у нього був чималий пакунок, загорнутий у темну шматину. Озирнувшись навколо, дядько Павло почав хутко розмотувати ганчірку, під якою зашелестів папір.

Настуся підсунулась ближче. Що там таке? Книжки? Але ні, не похоже. То були складені пачками аркуші, на яких темніли рівненькі друковані рядки. «Прокламації!» — догадалась Настуся. Такі листочки вона вже бачила в хаті дядька Павла.

Він подав Оксані одну, потім другу пачку пропахлих друкарською фарбою аркушів.

— Звідки це? — спитала вона.

— З Києва… Там у нас е друкарня. Свої хлопці вантажать і ставлять на вагонах умовні знаки. А в Полтаві, на Київському вокзалі, ці вагони відчіпляють і переганяють сюди, на сортувальну. Ну, от… Добре, що ви нагодились, бо тут небезпечно тримати. Оддасте Галі, а вона вже знатиме, що і як…

Оксана, хитнувши головою, заховала листівки під кофту. Настуся й собі потяглася до дядька Павла.

— А мені? Я теж понесу.

— На й тобі.

Дядько Павло швидко й упевнено вивів їх із плутанини колій на пустир. Далі починалася глуха вуличка. Настуся йшла, при кожному кроці відчуваючи на грудях дотик рідної, гладенької поверхні паперу. Ця неважка, зігріта теплом її тіла ноша сповнювала дівчинку одночасно і гордістю й страхом, а моторошна пустельність нічної вулиці лякала і в той же час заспокоювала. Поки нема нічого, поки не чутно нічиїх кроків,— вони в безпеці.

Ось уже й знайомі околиці. На розі, в підвальчику — крамничка, до якої не раз бігала Настуся, а трохи далі, за поворотом, з-за кущів старого бузку виглядає знайома хатка з піддашками. У віконці блимав вогник — видно, тітка Галя не спить. І справді, на їх легенький стукіт одразу почулися кроки, скрипнули двері.

У сінях стояла тітка Галя, простоволоса, в накинутій на плечі старій одежині. Вона мовчки впустила прибулих до хати і тільки тут, сплеснувши руками, пригорнула до себе Настусю й заплакала.

На якусь хвильку Настуся відчула себе в цих обіймах малою й нещасною. Але тільки на хвильку — бо твердий дотик листівок, захованих на грудях, нагадав про те, що їй уперше, зовсім як дорослій, доручено важливу справу, додав мужності й сили. Не лише у неї горе. Тітчин Галин Максим теж зилишився там. Бідна тітка Галя, як вона змарніла, постарілась, і волосся зробилося зовсім сиве.

Ось вона вже заметушилася, лагодячи вечерю,— адже люди з дороги — та Оксана спинила. Треба було насамперед сховати кудись те, що принесено з собою. Вони хутенько повиймали з-під одежі листівки, і тітка Галя понесла їх із хати.

Настуся присіла тим часом коло печі на лежанці. Це було її улюблене місце ще тоді, як вони жили тут із дядьком Йосипом. Притулившись до теплої печі, дівчинка лиш на мить, як їй здалося, заплющила очі. А коли розплющила — надворі вже був білий день, і крізь маленькі віконця до хати тугими снопами втискалося сонячне проміння.

Настуся рвучко підвелася на постелі.

— А де Оксана? — стривожено вихопилось у неї.

— Пішла десь,— почувся від мисника голос тітки Галі.— Вона прийде. А ти поки що спочивай з дороги.

Але Оксана не прийшла ні того, ні другого дня і тільки на третій, пізно ввечері, несподівано виросла на порозі.

З-за її спини виглядав високий і тонкий, як жердина, німець.

Настуся, похоловши, оглянулась на дядька Павла. «Це по нього!» Але той чомусь нітрохи не злякався. Спокійно глянув на пізніх гостей і навіть ступнув їм назустріч.

— Товариш Еріх Гартман,— промовила Оксана.— Знайомтесь. Геносе1 Троценко.

Дядько Павло та недолугий німець потисли один одному руки. Настуся непорозуміло зиркнула на Оксану. Та усміхнулась і, підморгнувши Настусі (мовляв, усе гаразд, подробиці потім), повернулась до німця, котрий щось швидко зацокотів по-своему.

— Товариш Гартман каже,— переклала Оксана,— що боєприпаси вони передадуть нашим товаришам завтра вночі.

Німець закивав головою і знов заговорив щось, повторюючи слово «транспорт».

— Транспорт у нас буде,— відгукнувся дядько Павло. — Скажіть йому, Оксано, щоб не турбувався.

, ‘Геносе — товариш (нім.).

Нехай передасть від нас німецьким товаришам велике спасибі, а, крім того, оцей подарунок.

І дядько Павло поклав на стіл пачку листівок, схожих на ті, що вони принесли з Оксаною. Тільки тепер, при світлі, Настуся помітила, що надруковано там було не по-нашому.

— О! — зрадів німець.— Для германські зольдат! Зер гут! Філен данк!1

— Завтра вночі передамо ще,— додав дядько Павло.— Як приїдем по боєприпаси. Скажіть йому, Оксано.

Оксана переклала, і німець, ще раз подякувавши, попрощався й рушив до дверей. Оксана подалася за ним, шепнула Настусі на прощання:

— Не сумуй, я цими днями забіжу.

Та прибігла вона другого ж ранку з тривожною звісткою. Здається, їхнього Василя, що поїхав у Сан-жари, арештував німецький патруль. Вони зроблять, що можна, через німецьких товаришів. А зараз слід негайно ліквідувати цю квартиру. Дядько Павло тут же вирішив податись у Петрівку, де жила його стара мати.

— А я? — розгублено запитала Настуся.

— І ти з нами,— похопився дядько Павло, але Оксана пригорнула дівчинку до себе.

— Настуся лишиться зі мною. Гармаш передав, що вже є квартира. На Кобищанах.

Настуся ладна була б стрибати з радощів, що житиме нарешті з Оксаною, коли б не ота прикра звістка про Василя. Може, Оксані пощастить щось зробити? А то на тітку Галю просто дивитися шкода. Одного сина втратила, а тепер і другого…

Поки тітка Галя з Оксаною ув’язали клунки, дядько Павло роздобув підводу. Поскладали вузли, попрощались, та й подалися в різні боки. Дядько Павло з

Зер гут! Філен данк!—Чудово! Велике спасибі! (Нім.).

тіткою Галею — попід Монастирською горою, у Петрівку, а Настуся з Оксаною — через усе місто, на Кобищани.

Христенко Інна, Натуся