— І не стійте наді мною, я не дитина!

Проте Анежка терпляче стояла у ванній, аж поки Вєрка, все ще палаючи гнівом, не намилилась од голови до п’ят.

За чверть години дівчина з приємним почуттям полегкості у всьому тілі сіла за стіл у порожній їдальні: всі вже давно пообідали. Порція була чимала, і Вєрка на мить забула про все на світі. За вухом у неї зосталася незмита мильна піна. Дівчина незграбно орудує столовим прибором, намагається їсти підливу ножем, але зрештою ложка від супу виявляється зручнішою.

Між портьєрами за скляною перегородкою їдальні майнув сірий халат директора. Вєрка з дивовижною швидкістю впоралась з обідом, нишком, ніби мишеня, зиркнула навколо й випила рештки компоту з блюдця; після солодкого відкусила хліба, що лежав у маленькому кошику на столі, але вже насилу жувала, так наїлася. Задоволено відкинулась на спинку стільця. Мареш, що дивився на неї з-за портьєри, спохмурнів і відійшов убік. Його охопив якийсь незрозумілий сором, він сперся на поручні сходів і довго, нервуючи, запалював сигарету. Потім повільно рушив нагору. «Хто це відімкнув кабінет?» — подумав він.

Біля вікна стояв Войтішек. Побачивши батька, він кинувся йому назустріч.

— Добридень, тату!

— Добридень. Ти вже пообідав?

— Я щойно зі школи. Тату, у нас у Будинку піонерів відкривається гурток юних альпіністів, будемо тренуватися за містом! — випалив він, не переводячи духу.— А пізніше підемо у похід на цілу неділю, а ще пізніше, мабуть, поїдемо у Татри. Нами керуватиме один свазак 1, у нього вже є значок альпініста! Це буде здорово! Мені правда можна записатись?!

Мареш уважно дивиться на хлопця, на обличчі якого відбилося таке пристрасне захоплення. Альпініст, ще зов* сім недавно Войтішек ліпив біля його ніг пиріжки з піску, а тепер ось уже хоче дряпатись на гори з вірьовкою. Але чому саме альпінізм? Адже стільки є інших видів спорту. Один хибний крок — і… Нещасний випадок з Марцель-кою. Він ніколи не забуде службового фото: вантажна машина одним колесом стоїть на тротуарі, зім’ятий дитячий велосипед, юрба цікавих позаду і знайоме квітчасте плаття, яке з жахливою непорушністю лежить посеред бруківки.~

Мареш прикусив рудуватого вуса.

— Ні, Войто. Вибери собі який завгодно вид спорту туризм, плавання, легку атлетику, роби що хочеш, але не вимагай, щоб я дозволив тобі ризикувати життям. У нас тепер тільки й родини, що ми з тобою. Може, ти цього ще не розумієш, але я не хочу і не можу тобі дозволити.

Войтішек розчарований, мало не плаче, намагається переконати батька: адже він уже, власне кажучи, записався в гурток альпіністів, як же тепер дивитися хлопцям у вічі!.. Виходить не попрощавшись, голосно (мабуть, мимоволі) грюкає дверима.

А Вєрка тим часом усе ще дивилася крізь вікно у сад: діти поставали в коло, грають у щось — о боже, невже це може розважати розумну людину? Живіт — наче під периною, як казала тітка Маргіт, свіжа білизна приємно холодить чисте тіло, з вирізу блузки й досі злегка пахне милом. Проте водночас із незвичним відчуттям ситості у неї з’явилося тверезе запитання: «Де ж це я, власне, опинилась? У дитячих яслах, пансіоні чи буцегарні?» На моріжку вихователька гралася з дітьми. Примруживши очі, Вєрка дивилася на хлопців, чи нема серед них когось пристойного. Та ні, жоден їй не підійде. Вона засміялася з незграбного товстуна, якого недавно лупцювали дівчата: він ніяк не міг спіймати м’яча; діти реготали з нього, і він сердито

1 Член SCSM — Спілки молоді Чехословаччини.

біг за кимось, незграбно тупаючи своїми товстими нога ми. «Барило»,— назвала його в думці Вєрка.

Зненацька у неї промайнула думка, яка принесла полегшення: «Завтра не треба до школи!» «Даніельова, хто не знає і слова про Яна Жижку, той не заслуговує, щоб його називали громадянином нашої республіки!» — «Ха, дуже це мені потрібно!» — «Даніельова, не знаючи, як вираховувати проценти, до восьмого класу не перейдеш, запам’ятай собі це!» — «Чхала я на вашу дурну математику, шановний товаришу вчитель, стільки loves 1 у житті в мене не буде, щоб вираховувати із них проценти! Що ж, людина повинна вміти навіть у найтяжчому становищі знаходити щось хороше. Хай свободу мою на якийсь час узяли чорти, але й школу теж!»

З воріт великої старої вілли, що стоїть навпроти, вийшов якийсь юнак. Вєрка проводить його очима аж до зупинки трамвая; ось він скочив у вагон, що вже рушив і набирає швидкість. «Вільна людина! Прийшов, пішов, увечері, мабуть, піде в кіно, у кондитерську, в «Едем», влучатиме у тирі в мавпочок, покатається на чортовому колесі, підчепить дівчину і піде з нею до парку. І це будеш не ти — він підмовить якусь іншу дівчину, що не вскочила у таку халепу, як ти, і не потрапила до «Регі-ни»…— Вєрка відчула своє безсилля, приклала долоні до розчервонілих щік і почала згадувати вчорашні події: ніч, вокзал, на лавах куняють пасажири, ледве тримається на ногах якийсь п’яниця…— І чого я, дурна, пішла туди? Я передчувала: щось трапиться, і все ж таки мене потягло на вокзал! І як це могло статися? У мене ж на лягавих з дитинства добрий нюх. Навіть у найбільшій штовханині помічу синю форму; ну якби ще сищик мене злапав, було б півбіди — у нього на лобі не написано, що він сищик, але мільтон в уніформі! Сором, який сором: міліціонер веде мене через усе місто!»

…Ворота відчинені, але якщо вже сюди потрапиш, то кінець…

Почуття безвихідності міцніє, а з Вєркою це буває дуже рідко. «Кепські справи. Що ж тепер робити? Треба все поставити на карту! Але на яку? Вискочити на вулицю через ворота — це не найрозумніший вихід. Я в міліції на прикметі.— Вєрка пригадує телефонну розмову в ра- 1

1 Кохань (англ.).

ионному управлінні.— Як він говорив, той сержант у плащі англійського крою? Реєстрація, відділ виховання молоді, рішення суду, будинок закритого виховання… Папірці, протоколи, десяток чиновників знатимуть твоє ім’я, і ти вже ніколи, ніколи не відчуватимеш колишньої свободи,-бо ти зареєстрована… Обід був цілком пристойний, це правда, але ж… Реєстрація. Звучить солідно — «бути зареєстрованою», але ж це зашморг на шиї. І все через власну дурість!..»

Вєрка підвелася. Піти навпростець? Адже їй немає чого втрачати. Вона повільно рушила сходами на другий поверх, натиснула на ручку дверей директорського кабінету.

— Ну, то я вже піду, пане директор.

Мареш повернувся у кріслі.

— Як це? Куди?

— Чого ви мене тут тримаєте? — підвищила Вєрка голос, її тонкі вуха почервоніли.— Я нічого не вкрала! Бродяжництво! Що воно? Так можна сказати про кожну людину, яка вийшла увечері на вулиці міста, що вона бродяга!

Мареш примусив дівчину сісти.

— Ти повинна зрозуміти, чому потрапила сюди. Дома в тебе погані умови, мати про тебе не дбає, рідний батько невідомо де, вітчим тобою не цікавиться. Ми спробуємо замінити тобі домівку. Ми хочемо, щоб із тебе вийшла хороша, порядна людина, щоб ти, коли виростеш, мала фах, доброго чоловіка, дітей, щоб ти раділа життю, як інші молоді люди.

«Наче проповідь читає,— майнуло у Вєрки в голові.— Може, піти з козирів?» Вона втопила у Мареша свої сірі очі.

— Але я не витримаю за гратами. Все одно втечу…

«Від тих очей чоловіки колись губитимуть розум,— подумав він.— Чорти її знають, що в ній так вабить. Так, саме в ній, зовнішність її далеко не бездоганна. Чи не цим вона так нагадує Марцельку?..»

— Тут не в’язниця. Ти вільна, адже сама бачиш, що ворота не зачинені. Згодом ходитимеш сама до міста й вертатимешся сюди, як додому. А зараз біжи до сестри Анежки, вона покаже тобі твоє ліжко й шафку, де лежатимуть твої речі. А потім оглянеш сад, подивишся, як живуть у нас, познайомишся з дітьми, пограєшся з ними. Глянь, чого тільки не вміють робити наші діти.

Мареш підвів їі до вітрини, відсунув скло. Чоловічки з каштанів, фігурки із соломи, ганчір’яні ляльки, автомо-більчик, маленькі трактори. Він узяв з полиці шматочок кори, покрутив маленькою ручкою. Двоє ковалів почали бити молоточками з каштанів по дерев’яному ковадлу. Вєрка, замість того щоб дивитися на ковалів, зиркала збоку на директора, як щиро тішився він цими іграшками. Посміхнувшись, вона раптом відчула над ним перевагу.

— Подобається тобі?

«Треба було б похвалити, щоб старий порадувався, але, зрештою, хто мені коли-небудь робив якусь радість?»

— Оце? — скривилася вона.— Це ж для дітлахів…

Посмішка поволі зійшла з обличчя Мареша.

— А ти дома хіба не гралася?

— Я… я вже не пам’ятаю.

— І мама тобі ніколи не купувала іграшок?

Вєрка побачила своє пальтечко, яке ще й досі висіло в кутку на вішалці. Зняла його й накинула на плечі.

— Одного разу вона дала мені грошей, щоб я сама купила іграшку.

— І що ж ти купила?

— Копченої ковбаси.

Мареш повільно, обережно поставив ковалів у вітрину. Вєрка пішла до дверей.

— Коли тебе щось тривожитиме — не забудь, що до мене можеш прийти будь-якої хвилини,— сказав він їй услід.

Вєрка тинялася садом, ліниво волочила ноги по піску, відтягуючи розмову з Анежкою. От гергепа стара! Щоб у неї самої не було вошей у тому сивому вузлі! Вєрка спинилася коло хлопця, що невміло обрізав гілку на свищик. Якусь хвилину спостерігала за його рухами і раптом помітила, що ніж у нього зовсім тупий.

— Ану, дай сюди! — не витримала вона.

Сівши поруч хлопця, Вєрка без зайвих церемоній плюнула на гладенький підмурок і вміло почала точити ножа. Хлопець вражено дивився на свою нову сусідку, вищу за нього на півголови, і ніяк не міг опам’ятатись.

— Де це ти так навчилася?

— У тата,— Вєрка знову плюнула на підмурок.— На, тільки не заріжся!

Очі хлопця засяяли, він відчув до дівчини повагу, в голові майнула думка, що треба було б подякувати, але він не знав як і сказав тільки:

— Я Емілек.

— Дуже приємно, а я Лоллобриджіда.— Вєрка побачила, що хлопець здивовано розкрив рота, і, сівши навпочіпки, штовхнула його плечем: — Що ти тут робиш? — Хлопець мовчав, на його вузькому блідому чолі залягла глибока зморшка.— Не бійся, дурнику.— Вєрка скинула сонечко з рукава.

— Я хочу додому, до мами,— насилу витиснув із себе хлопець.

Вєрка зітхнула, по-дорослому похитала головою.

— А що ти такого зробив, що тебе посадили сюди? Зрадив батьківщину, згвалтував когось чи вбив?

Емілек злякано відсунувся од неї.

— Не бійся, я не донесу. В тюрязі люди завжди повинні триматися купи.

В Емілекових очах відбилася розгубленість, дома він ніколи не чув таких слів. Але ж ця дівчина нагострила йому ножа й розпитує його, наче рівного, хоч старші дівчата завжди бувають страшенно горді.

— У нас дома зараз нікого немає. Але моя мама дуже хороша і гарна, от почекай, ти її сама побачиш! А з татком ми були у Татрах, бачили там бабака і їздили аж у…

— Емілеку, Вєрко, ходіть сюди! — покликала сестра Ерна, яка стояла у колі дітей, застромивши руки в кишені робочого халата.

Емілек підвівся тієї ж миті, а Вєрка не квапилась. Діти в колі перекидалися м’ячем, стрибали у захваті.

«І чого вони так галасують?—подумала Вєрка.— Що тут цікавого — кидатись м’ячиком?»

Діти розступилися, дали Гй місце у колі, але Вєрка стояла, наче стовп, м’яч летів на неї, а вона навіть не намагалася його спіймати.

— Роззява! — почувся чийсь голос.

З вікна свого кабінету Мареш дивився на гру дітей. За спиною рипнули двері — Анежка поклала на стіл післяобідню пошту.

— Ще одна дитина, яка не вміє гратись,— звернувся Мареш до виховательки і втомлено потер очі.

Вєрка стояла у колі, радісний вереск дітей долинав до неї, наче звідкись з далини. Хоч би ті кляті ворота були замкнені на три замки, а то ж вони відхилені, і це її дратувало, мов червона хустка індика.

Від будинку почувся дзвінок.

— Що це означає? — звернулась вона до своєї сусідки.

— Початок уроків.

Вєрка здригнулась, усе навколо одразу ж потьмарилося. «До дідька, від цих проклятих зелених парт нікуди не втечеш — скрізь ця школа, ця смертельна нудота!»

Весь світ раптом захитався; і стара вілла, що належала колись якомусь мільйонерові, і високі сосни у саду, і це противне весняне небо, і директор з привітним попівським голосом, і вихователька у білому халаті, і діти, подурілі від гри,— все діє їй на нерви. Вєрка спіймала м’яча і, не думаючи, з усієї сили зацідила ним Барила по гулястій голові. Серед вибуху сміху й захоплених вигуків дівчина помітила Анежку, що, перевалюючись з боку на бік, ішла стежкою до будинку. В її примружених очах спалахнули злі вогники, лють на цілий світ в одну мить зосередилася на згорбленій постаті жінки.

— Качка! — вереснула Вєрка. Вона присіла й навпочіпки почала ходити по колу, широко розставивши коліна.— Качка, качка! — вже не тямила себе Вєрка і кричала дедалі голосніше.

Діти завмерли: оце так відчайдушність! Та за мить, мов по команді, усі двадцять п’ять, крім кількох нерішучих, пошкандибали навприсядки, перекрикуючи одне одного:

— Кач-ка, кач-ка!..

Францек Валіш затис у жмені сім крон і підстрибнув на одній нозі. Сьогодні в нього щасливий день із самого ранку: класний керівник не спитав з історії, а це для нього все одно, що уникнути справжньої катастрофи. Післяобідня прогулянка на озеро разом з батьком теж пройшла вдало. А кілька хвилин тему в пивній крамничці «Пра-мен» Францеку сьогодні пощастило втретє: він здав одну порожню пляшку, а за хвилину вибіг звідти з шістьома — у кутку на підлозі їх стояло там хтозна-скільки, а біля прилавка саме штовхалися покупці. У такій самій крамниці на третій вулиці шість пляшок перетворилися у шість крон. Спочатку Францек хотів був купити собі жувальної гумки, але одразу ж передумав: це нерозумно, за гумку деруть по дві крони, звідки у дітей такі гроші, вони ж не крадуть!

Сім крон приємно обтяжують кишеню. Якщо додати їх до виручки під час операції «Пляшки», то буде вісімдесят шість — пристойна сума для втечі з дому. Власне, якби кожний день був такий щасливий, як сьогоднішній, то, можливо, не треба було б і тікати.

Добре було сьогодні на озері! Збрижений трикутник хвиль за кормою, золоте проміння сонця над фіолетовим лісом… Це був не маленький екскурсійний пароплав, а справжній океанський велетень з трьома величезними димарями; Францек у білому кашкеті з золотою кокардою та золотими нашивками на рукаві стоїть за великим штурвалом, і найбільший у світі корабель, водотоннажністю в сто тисяч тонн, слухняно кориться його твердій руці,— Францек мимоволі стискає брудні долоні й дивиться в кінець вулиці, чи не побачить над морською поверхнею зловісного айсберга. Дачні будиночки на березі озера сьогодні перетворилися у незнайомі міста, а занедбаний гайок — у прадавні хащі на Таїті, повні бананів, кокосових горіхів та отруйних плазунів. Шкода тільки, що того єдиного яльця, якого спіймав батько, треба було кинути назад у воду: рибина була менша за дозволений розмір.

Хвіртка у дощаному паркані, обклеєному плакатами, вмить розбила його мрію, і він побачив перед собою сіру дійсність: низенький, облуплений будиночок, єдине вікно якого виходило на вулицю, а фасад — на подвір’я.

За хвилину на кухню зайшов батько. Під пахвою він тримав напівголого заплаканого Іржіка з посинілими ніжками.

— Не можеш доглянути за хлопцем? — накинувся він на Ганку.— За два роки підеш до школи, а лінива, як та воша. Зовсім ні на що не здатна! Де мама?

— Кудись подалася одразу ж після того, як ви пішли по рибу,— у Ганки затремтіло підборіддя. Її бліде личко стало серйозне, рішучими кроками вона наблизилась до Іржіка, задерла на ньому сорочечку й з усієї сили ляснула по задку.— Третій раз утік од мене до Буріанів, халамидник!

Хлопчик несамовито заверещав, потім на мить замовк, щоб перевести дух, і ще дужче зайшовся плачем, аж закашлявся.

— Що ви обідали?

— Я знайшла шматок хліба з салом.

— А їржік?

— Він не схотів сала…

Валіш похмуро кинув під плиту бляшанку, яку він брав на рибу, і поставив грітися на електричній плитці каву. Одкраявши собі хліба .на нічну зміну, він підтягнув облуплені позолочені гирі ходиків з зозулею.