— Сідай, Юлішко. Що б ти сказала на те, якби я дозволив тобі поїхати до матері й батька?

— У гості? — Нижня щелепа у дівчини здригнулась, очі неймовірно розширилися.

— Ні, назовсім.

Щось затремтіло на її смаглявому обличчі, в очах відбилися подив, неймовірна радість і страх, що над нею кепкують; але людина за столом посміхається.

— Пале ке ром! 1 — Мареш не стямився, як Юлішка зненацька підскочила до його руки, щоб поцілувати, і він ледве встиг висмикнути долоню. Та Юлішка вже мчить униз, перестрибуючи через кілька сходинок, двері за нею лишилися відчинені .навстіж, дикий крик заглушив музику з репродуктора.

1 Назад до циганів! (Циган.)

— Ма джа кере! Я їду додому!

Мареш неквапливо зачинив за нею двері й сів за стіл. Стара сосна за вікном поважно хитає віттям, над недалекими горбами тихо кружляє планер. «Заради цих коротких хвилин щастя варто жити, працювати, знову і знову воювати з малими бешкетниками…— Музика вмовкла, і він поставив нову пластинку.— Власне кажучи, я егоїст — неначе все вирішують саме хвилини мого щастя».

Юлішка, мов несамовита, кричить на весь сад про свою радість, перебігаючи від одного до іншого. Ось вона схопила Вєрку за руки, закружляла з нею у дикому танку і впала в обійми виховательки Анежки.

— Я принесу вам сюди повний горщик ягід! А І мре вам, як схочете, встрелить білку, а… а тато може вам зробити казанок, сестро Качечко!

Прізвисько, яке Вєрка дала Анежці, швидко прищепилось, і тепер ніхто з дітей уже не називав виховательку інакше.

Гра в саду мимоволі припинилася. Анежка марно силкується поновити її, з репродуктора лине весела мелодія, та діти опустили руки й мовчки дивляться на Юлішку: такою вони її ще не бачили.

— Ти дурна, в лісі ніяких ягід немає,— гугнявим голосом озвався довготелесий підліток із заячою губою.

— Хіба що кінських кізяків принесеш,— вколола Юлішку худенька дівчинка з ніжним личком янгола і шовковим блискучим волоссям, розсипаним по плечах.

— Жертиме знову кішок та собак і спатиме під возом. А ми підемо у суботу в кіно!

Юлішка застигла, вражена, цією незрозумілою злістю, її погляд перебігає з одного обличчя на інше, товста, невисока Карла вперто відвертає від Юлішки очі.

— Облиште її й нумо гратись,— з удаваним презирством мовила вона.

Діти стали в коло, та гра йде мляво. Юлішка усе ще стоїть ніби вкопана. Раптом вона труснула головою: чого їй хвилюватись? Вона ж їде додому, додому! Високе полум’я на узліссі, за горбом сходить місяць, Імре грає на скрипці якусь сумну мелодію, маленька Шаро аж плаче від неї, батько сидить непорушно і тільки попихкує коротенькою люлькою, Лайош і Геро побилися за кишеньковий ліхтарик, мати дає їм ляпанців, а пес Бундаш гавкає на весь цей гармидер; з вогню вилітає сніп іскор — це батько

здалеку кидає хмиз, а коли він гримне на хлопців, настає така тиша, що чути, як десь удалині чахкотить на підйомі поїзд…

Вєрка стоїть збоку, спершись на дерево, і невідомо чому раптом бачить перед собою кирпатий носик Ділі, старшої на рік подруги. Сьогодні увечері Ділі витягне із шафи весняне плаття, черевики на високих каблуках і жовте намисто, підчепить десь солдата, і вони підуть у ресторанчик «Три пави» пити вино, а потім — у парк; усі дівчата вільні, наче ластівки, танцюють, гуляють, а в суботу увечері вирушають з хлопцями за місто й ночують там, а ти сиди тут і слухай перед сном казочки із репродуктора. («Це для заспокоєння»,— сказала якось та дурна Качка). Дівчина мимоволі стиснула кулаки, аж побіліли кісточки пальців: «Втечу, втечу, хай директор хоч дибки стає! Вусач! Ні, не вусач, а деркач, хай знає, що він — деркач!»

Репродуктор раптом замовк, діти поспішають до вестибюля, тільки Барило усе ще стоїть, розставивши свої товстелезні ноги, на тому самому місці, де його застала звістка про щастя Юлішки. Випнувши нижню губу, він не звертає ніякої уваги на приголомшену Юлішку і похмуро дивиться на чорного дрозда, який силкується витягти з дірки у землі дощового черв’яка. Нижня губа в Барила відвисає все більше й більше, зненацька він нагинається і з незвичайною спритністю кидає камінь. Просвистівши у павітрі, камінь влучає у дрозда, і дрозд запищав, перекинувся на спинку, якусь мить перелякано б’є крильцями по землі, тягнучи за собою перебиту ніжку, потім через силу злітає і ховається в кущах.

Кілька дітей були свідками цієї сцени.. Хвилину вони розгублено дивляться на кущі, потім переводять погляд на Барила. Ніхто не промовив ні слова, і зрештою діти поодинці мовчки рушили до вілли. Та раптом ті, що йшли позаду, завмерли знову: Емілек стрілою кинувся на Барила. його виставлені вперед маленькі кулаки вдарили Барила в груди, і хлопець, мов м’яч, відскочив од цієї купи м’яса. За мить він знову кинувся вперед з несамовитим плачем, почав бити Барила кулаками, по всьому саду розлігся істеричний крик. Перш ніж Анежка встигла підбігти, Барило одним ударом відкинув Емілека на землю і, криво посміхаючись, попрямував до будинку, похитуючи гладкими стегнами.

— Додому! Додому! — чується співучий голосок із від-

чиненого вікна спальні, де Юлішка складає свій скромний вузлик.

За кілька хвилин Емілек постукав у двері Марешево-го кабінету. Мареш підписав Юлішці свідоцтво про звільнення, закрив папку з її паперами і поважним жестом показав Емілекові на крісло.

— Я хочу… до мами.

Заплакане, змучене обличчя, спазматично скривлене підборіддя, тонкі губи усе ще нервово посмикуються.

— А хто з тобою сидітиме дома, хто варитиме тобі їсти, допомагатиме робити домашнє завдання, з ким ти будеш гратися? Тут ти маєш друзів, тут тобі весело… і мама прийде провідати тебе.

Вихователька Ерна прочинила двері з сусідньої кімнати.

— Вечеря на столі,— промовила вона.

— Зараз прийду.

«Тут ти маєш друзів…» Гладке Густавове обличчя, перекривлене од люті, чорний дрізд безпорадно тріпоче у траві крильцями… Емілек стиснув кулаки, підборіддя в нього затремтіло. «Ні, я не скажу цього директорові, нізащо в світі він не дізнається про мої думки!»

— Коли приїде мама?

— Я гадаю, що швидко, адже ти написав їй…— відвів Мареш очі.

— Вона мені не відповіла.

— Мабуть, не була вдома, вона часто їздить у відрядження — сам знаєш, мусить перевіряти, чи в кооперативах усе в порядку. Може, вона ще й не читала твого листа.

Емілек широко розплющив очі, довгасте обличчя його засяяло.

— Моя мама найкраща в світі!

— Авжеж, тільки їй нема коли займатися тобою.

— Одного разу ми були з мамою за містом, пускали змія, він ніяк не хотів злетіти, і тоді мама здогадалась, що треба йому зробити довший хвіст…

У двері постукала прибиральниця.

— Ідіть уже вниз, бо знову все прохолоне.

— А потім змій заплутався у дротах, і мама так засмутилася, що якби вона була тоді у штанах, то, мабуть, полізла б знімати його!

Мареш зиркнув на годинник.

— Ну, а тепер біжи гратися, мені пора на вечерю,— погладив він Емілека по голові.

У маленькій їдальні для обслуговуючого персоналу вже їли солодке. Психолог дитячого будинку Востржейш пив чай і проглядав газету.

— Суп захолов, як завжди,—докірливо мовила Анежка.

— За те, що добилися звільнення Юлішки, ми вам усі вдячні,— Востржейш протер окуляри і, примруживши очі, подивився на Мареша.— Вона завдавала всім великого клопоту.

— Шкода тільки, що в нас з’явилися нові неприємності,— я маю на увазі випадок з Густавом,— практикантка відділу соціального виховання Стазка підняла очі від тарілки й злегка почервоніла.

Мареш зрозумів, що вона хотіла почути від нього якусь відповідь, але навіть не ворухнувся. Перед очима у нього все ще стояв Емілек.

«Не треба було так швидко відсилати його, хлопець хотів одверто поговорити зі мною про матір, вечеря все одно б не втекла».

Стазка все ще віддано дивилась на нього, і Мареш неохоче відповів:

— Нічого не поробиш, настрій у наших лицарів часто схожий на сполучені посудини: в одній із них — щастя одного, а в другій — гнів інших. Сьогодні на годині розваг поясніть дітям, що поступово усіх відпустять додому і що Юлішка своє звільнення прискорила зразковою поведінкою. Вона дала слово честі, що більш ніколи не крастиме.— Мареш звертався до Стазки, але його слова водночас були адресовані й іншим.

Анежка поправила пасмо волосся, що спало їй на лоб, і кивнула головою. Ерна з жалем відсунула тарілочку з тортом: вона охоче з’їла б свою порцію, але від цього товстіють. Позіхнула, ковзнула поглядом по Востржейшу й швидко затулила рот долонею.

— Останнім часом мені не подобається Емілек,— промовив психолог, малюючи збоку на газеті жіночий профіль з оком, схожим на булочку.— Я маю на увазі випадок, що стався півгодини тому. Він знає, що таке родинне щастя, і дедалі болісніше переживатиме розпад сім’ї. Тутешня обстановка його не заспокоює. Думаю, що у нас йому не місце, хлопця треба перевести в Борки, до дітей, що не пережили стільки, як наші вихованці.

Мареш голосно брязнув ложкою*

— Це не штука — повідсилати звідси важких дітей. Як це так, що йому тут не місце? Незакінчена робота не вважається роботою, тут, тільки тут повинен пережити він психологічний злам!

«Проповідник, недарма його називають проповідником,— подумала Ерна.— Проповідник, сухар і базіка».

— Послатй Емілека у БоркиІ Ви мене дивуєте. Хлопець піде там до звичайної школи, щодня бачитиме навколо себе щасливих дітей із нормальних родин і ще дужче заглибиться у свою самотність!

Психолог знизав плечима, роздратовано насупив брови, на обличчі в нього застиг вираз невдоволення, як у людини, що не може довести правильність своєї думки.

— З Вєркою Даніельовою теж буде нелегко,— втупила Анежка у директора свої сірі очі.— Щось мені в ній не подобається, але що саме, я ще не знаю.

— Може, те, що діти тепер називають вас Качечкою? — задоволено засміявся Мареш.

— Це мене хвилює найменше,— спохмурніла вона.— Вєрка хитра дівчина. Така втікатиме, видно по очах.

Мареш запитливо глянув на Ерну,— він хотів дізнатись, що вона думає з цього приводу,— але дівчина була зайнята зовсім іншим: прикидала в думці, що краще — дати бант на пояс нового вечірнього плаття чи лишити його гладеньким? Вона знову скоса зиркнула на Востржей-ша: в профіль у нього цілком пристойний вигляд. А коли дивитись в анфас, то череп здається трохи вузькуватий. І чого він досі не одружений?

— Коли Вєрку вперше привели до мене, з кишені її пальтечка виглядала лялька,— промовив Мареш, ні до кого не звертаючись.— Я не вірю, що вона зіпсована.

Анежка кинула на нього холодний погляд.

— Я знаю дівчат, які одну ніч сплять з лялькою, а іншу — з мужчиною.

— Вєрка мені не здається надто важким випадком, але її треба було б відіслати до «Штєпанки»,— Востржейш випростав під столом довгі ноги.— Що тут довго розмовляти? Для таких наше суспільство має єдиний рецепт — працю!

— Але ж Вєрка висить на шиї не у суспільства, а у нас з вами. Чого ми не зробимо з цими дітьми, того не зробить ніхто!

2 1-477

«Ми! Очевидно, ти хочеш сказати «я»,— подумав Во-стржейш, але промовчав.

— Ми знову повернулися до давньої проблеми, і я, як завжди, мушу виступати опонентом,— він провів пальцями по складці своїх штанів.— Як-не-як, ми в «Регіні», а не на безлюдному острові: до процесу виправного виховання треба залучити школи, заводи, молодіжні організації, громадськість і взагалі усіх.

«Ага, має слово товариш, буде позачергова десятихви-линка,— подумала Ерна, наманікюреним нігтиком женучи по скатертині крихту.— Невже замість десерту доведеться слухати його?» Можна було підвестися й піти, але Ерна все-таки залишилась, сподіваючись, що наступні хвилини принесуть хоч якесь пожвавлення.

— Все це — гарна теорія, я цілком з вами згоден,— Мареш великим і вказівним пальцем лівої руки сердито підкрутив вус.— Але як би ви, даруйте, хотіли здійснити це на практиці? Може, якимось платонічним шефством за-воду, Спілки молоді або ще чиїмсь? Хто за нас виконає нашу щоденну мурашину працю, оте психологічне анатомування дитячих душ, що саме в ньому і є центр ваги нашої діяльності? Як ми без точного діагнозу призначимо ефективне лікування? Суспільство! Це дуже абстрактне поняття, шановний добродію! — Мареш устиг підхопити склянку, що перекинулася на столі.— Погляньте хоча б на наше співробітництво зі школою, а вона ж найближча до нас: вчителі просто прагнуть здихатися «поганих» дітей, запроторити їх нишком у якийсь дитбудинок, і на цьому їхня зацікавленість колишніми своїми учнями обривається раз і назавжди. У своїй практиці ми повинні й можемо спиратися тільки на себе, а не на якесь абстрактне суспільство, дорогий колего!

— Боже, тільки на себе! — мов на сцені, сплеснув Во-стржейш руками, прискорено закліпавши повіками.— А ви уявіть собі, що Ленін сказав би, приміром, так: ми прагнемо комунізму, але це — надто складна проблема, бо хіба можна спертися на голодних робітників та неписьменних селян у постолах? Він так не сказав, хвалити бога, і от сьогодні росіяни запускають навколо земної кулі супутники!

— Спасибі за лекцію, але звольте засліплювати своєю демагогією якогось студентика, не мене,— Мареш енергійно настромив виделкою шматок твердої печені.— Соратники Леніна були в самому центрі суспільства, а наші

вихованці та їхні батьки здебільшого перебувають на його периферії, і разом з ними мимоволі потрапляємо туди й ми!

— В тому-то й річ, що ви визнаєте за можливе співробітничати щонайбільше з батьками наших вихованців. Але це зовсім не означає, що суспільство байдуже, буде чи ні і в наш час певний відсоток нещасних дітей,— кинув Во-стржейш.

«О знову, знову зчепилися, от добре буде, коли Во-стржейш намне йому чуба»,— Ерна скинула під столом лодочки, що тиснули їй ноги.

— Я кажу саме про тих, що за огорожею «Регіни», про той центр суспільства, якщо хочете,— Востржейш схвильовано блимав очима з-за скелець окулярів, худі лопатки різко випинали з-під його піджака.— Але ж це суспільство хвилюють значно важливіші проблеми, ніж те, хто забере до себе Емілека! Тому ми повинні відкрито говорити, що ми тут робимо, бити в дзвони, а не робити з «Регіни» монастир йогів у Гімалаях!

— Я був би радий, якби ця віра в суспільство вилікувала вас, колего,— Мареш поклав на тарілку прибор.— Я у ваші роки теж хворів на такий «конструктивний ідеалізм»,— в останні слова він уклав чималу іроніїо.— Проте від старого суспільства я не міг багато чекати. Сьогодні ж становище зовсім змінилося, і все-таки я повинен нагадати вам: ще тиждень тому я чув думку — і то не від якоїсь невдоволеної панійки,— що «Регіну» взагалі *греба було б перевести кудись у ліс; мовляв, там для дітей було б здорове повітря, та й місто звільнилося б від них. Я не проти вашого ентузіазму, але, якщо дозволите, при перевихованні дітей я поки що волію спиратися передусім на власну діяльність і діяльність моїх колег у «Регіні». Краще синичка в жмені, ніж ваші показові журавлі у небі…

В кутку на столику задзеленчав телефон. Ерна з неприхованою полегкістю взяла трубку,— вона не була впевнена, хто переможе у цій дискусії,— і за мить подала її директорові.

— Добре, зараз прийду.— Мареш невпевнено глянув на присутніх, розгублено підсунув Стазці свою порцію солодкого і вийшов з кімнати.

Дівчина з рівненьким проділом на голові щось нерішуче промовила і, намагаючись не червоніти, глянула вслід Марешу. Вона з’явилася тут недавно і з молодечим запалом бралася до роботи, прагнучи, щоб її похвалив

директор — людина, в якій вона бачила для себе недосяжний взірець.

У коридорі Мареш зустрів Густава. Похмуро пройшов повз нього, але раптом різко повернувся до хлопця і блискавичним рухом скрутив йому за спину товсту руку. Густав зарепетував. Мареш пустив його, але хлопець не вмовкав, закликаючи всіх подивитися на нечуване знущання над ним директора.

— Ану, не реви!—гримнув Мареш. Густав одразу ж замовк.— І уважно послухай мене: в тебе рука боліла рівно три секунди. А дроздові, якому ти сьогодні перебив каменем ніжку, болітиме не один тиждень. Ця пташка співатиме й далі, буде своїм співом тішити людей, хоч ти так скривдив її, хоч серце в неї болітиме все життя.

Густав усе ще стояв у тій самій позі, але вираз упертості на його лиці змінився непевністю.

— Та вже ніколи не заспіває вона радісно. І якщо ти почуєш у саду сумний пташиний спів, то запам’ятай, що це тужитиме дрізд, якого ти скалічив.

Обличчя Густава скривилось, як на карикатурі, підборіддя затремтіло, з очей потекли сльози. Мареш якусь хвилину мовчки дивився на нього.

— Будеш іще коли-небудь кривдити птахів?

Густав мляво похитав своєю круглою головою на товстій шиї.

— Не-є…