— Гаразд, сподіваюсь, що це слово справжнього мужчини!— подав йому Мареш руку. Густав стиснув її своєю брудною, мокрою від сліз правицею і, притулившись гладкою спиною до холодної стіни, приголомшено дивився вслід директорові.

Мареш поспішав додому і за хвилину вже забув про цю подію. В вухах у нього все ще звучав Войтішеків голос. Це він дзвонив чверть години тому.

«Тут щось не гаразд»,— подумав Мареш.

Войтішек зустрів його у передпокої. Привітався, промовисто глянув на батька, про матір — ні пари з уст.

Коли Мареш увійшов до кімнати, Анна підвелася з круглого стільчика біля піаніно. «Тільки без сентиментальності»,— сказав він собі в думці, стримано відповів на привітання, мовчки показав на сусідню кімнату і, зачиняючи за собою двері, дав Войтішекові зрозуміти, що їм треба залишитися наодинці.

— Сідай.— Сам Мареш лишився сгояти, це був досить прозорий натяк на те, що він буде радий, якщо, візит не затягнеться.

Мовчанка, яка запала, змусила жінку заговорити першою.

— Я прийшла… заради Войтішека…

— Але ж сьогодні не неділя.— Мабуть, він не хотів, щоб ці його слова прозвучали так різко.

Її тонкі пальці машинально гладили вигоріле покривало на дивані.

— Я прийшла попросити, щоб ти дозволив мені бачити Войтішека щотижня. Починається весна, у Карела машина, і Войтішек може частіше бувати на лоні природи, а ти знаєш, що для хлопця означає прогулянка на машині, він од радості був би на сьомому небі.

Мареш нарешті опам’ятався. Яким спокійним тоном вона говорить! І як взагалі могла дозволити собі прийти з такою вимогою! Йому захотілося сказати щось різке, грубе: доки можна терпіти від неї образи? Адже вона не зазнала й десятої частини того горя, якого зазнали він і Войтішек!

— Невже хміль од нового життя у тебе вже вивітрився з голови, що ти знову згадала про Войту?

Повіки Анни нервово затремтіли. Вона несміливо глянула на нього, підійшла до вікна, зірвала з занедбаного фікуса жовтий листок.

— Мені сумно без нього,— глухо промовила вона.

— Як ти це, власне, уявляєш собі? Адже тобі добре відомо, що в мене вільна лише неділя, та й то не ‘Кожна. Цілий тиждень я до самого вечора у «Регіні», а тепер ти хочеш, щоб я і в неділю не бачив хлопця, так? Зрештою… протягом перших трьох місяців після нового весілля ти про Войту взагалі нічого не знала — може, хоч зараз ти це згадаєш?..— Якусь хвилину він втішався з її розгубленості.— Слухай… він хотів сказати «Анно», але переміг себе,— не треба ще більше ускладнювати мого становища. Хлопець уже звик: щонеділі ми ходимо разом на екскурсії, і він завжди страшенно радіє з цього, подумай про нього хоч тепер!

— Я його мати.

— Тобі треба було усвідомити це раніше,— холодно промовив він.

Анна нічого не відповіла, опустила очі. Мареш скористався з цього і уважніше поглянув на неї — адже він уже

кілька місяців не бачив Анни. Спершу вона заходила до Войтішека, але хлопець незабаром відчув, що для батька ці короткі зустрічі з матір’ю неприємні, і охоче почав ходити до неї в гості на нову квартиру.

Перше хвилювання у Мареша від несподіваного приходу Анни швидко пройшло. Так, вона гарна й тепер, тільки трошки поповніла і виглядає поставнішою, елегантнішою. «Як театральна героїня,— майнуло у нього в голові.— Звісно, у мене нема ні машини, ні хоча б півбудинку… Але годі про це, ненавистю людина тільки ятрить собі рани…» І все ж таки як знайомі йому і ці жести, і ця елегантна, пружна хода, що так хвилювала його колись… Ні, нема нічого гіршого, як вигрібати з попелу тліючі вуглини.

— Суд дозволив тобі зустрічатися з Войтішеком кожної другої неділі. І немає жодних підстав змінювати це рішення,— твердо сказав Мареш.

Як не дивно, ці холодні слова, здавалось, зовсім не вразили Анну; зате од її пильного погляду не сховалась деяка занедбаність зовнішнього вигляду Густава: петельки на піджаку в нього потерлися, штани вже давно не бачили праса; комірець сорочки теж залишав бажати кращого. Що ж, усі хатні робітниці користуються з неуважності чоловіків і не дбають про їхній гардероб… Дурниці, кому потрібне її співчуття? Густав не позбувся жодної із своїх поганих рис: він говорить так само голосно, кричить, як і раніше, на весь будинок, приймаючи пошту від листоноші, часто плямкає за столом і не помічає цього, а після обіду розлягається на дивані, і пружини жалібно стогнуть під його важким тілом; за якусь хвилину газета починає випадати у нього з рук, зрештою він прикриває нею своє обличчя, і на чверть години кімнату сповнює його могутнє, здорове, нестерпне хропіння… Нестерпне? Тепер воно вже не здається їй таким нестерпним. Чому це час так швидко стирає з пам’яті все погане?

Але годі! Анна міцно стиснула долоні так, що нігті вп’ялися у шкіру, і вийшла до сусідньої кімнати. Войтішек тихо сидить за столом над розкритою книжкою, але не читає. Хлопець зрозумів, що мама йде, підвівся і розгублено длубається пальцем у щілині плетеного бильця крісла.

«Чи мають вони що-небудь на вечерю? — подумала раптом Анна.— Може, допомогти щось зготувати, якщо я вже тут?» Та вона одразу ж відкинула цю думку. На неі находить сум: у квартирі хоч і прибрано, але затишку

все ж таки нема, люстра світить якось тьмяно, в кутках стоїть сутінь.

— Приходь за десять днів, у наступну неділю, я чекатиму,— поправила вона Войтішекові загнутий комірець, нахилилась до нього, поцілувала в щоку.— До побачення,— промовила стиха, несміливо поглянувши на Мареша.

І от на сходах уже затихають її кроки. Мареш глибоко зітхнув, і в ту ж мить щось шпигонуло його в серце: скільки раз прислухався він отак до затихаючих кроків Анни, яка щойно вийшла з квартири, і з нетерпінням чекав її повернення…

— Ну, то що ж ми приготуємо собі на вечёрю? — голосно промовив Мареш, і його удавано бадьорий голос глухо й недоречно порушив тишу, яка запала у квартирі.

Войтішек усе ще дивився на двері, що зачинилися за матір’ю, і, здавалося, не почув батькових слів.

«Краще, мабуть, не зважати на Аннині відвідини, поводитися так, ніби її тут не було»,— подумав Мареш і одразу ж, на превеликий свій подив, запитав:

— А коли, власне кажучи, прийшла мама?

— О п’ятій.

— Чому ж ти покликав мене тільки о шостій?

Войтішек без потреби перегорнув сторінку «Робінзо-

на», якого почав читати.

— Мама сказала, щоб я почитав, поки вона впорається.

Батько запитливо глянув на Войтішека.

— Вона тим часом випрасувала тобі сорочки,— тихо промовив Войтішек.— Сказала, що нам треба знайти іншу робітницю.— Хлопець схилив голову і майже пошепки додав:— А ще почистила тобі костюм, той що у шафі, й помила посуд.

Мареш насупився і пройшов по кімнаті, заклавши руки за спину. Од його твердих кроків вазочка на буфеті тоненько задзвеніла. Роздратування злилося з почуттям гіркоти. Він вийшов на кухню.

— В холодильнику маємо сосиски. Чи ти, може, хочеш яєць?

— Краще сосиски, тату,— почулося крізь прочинені двері.

Мареш запалив газ, поставив у каструльці воду й сів біля кухонного столу, відкинувшись головою на стіну.

«Мабуть, не треба було одружуватись з дівчиною, молодшою на вісімнадцять років. Але ж я хотів, щоб у на

ших дітей була молода мама. Мені сьогодні вже п’ятдесят п’ять, а Войті лише чотирнадцять. Я також хотів… Адже я через це трохи не посварився з рідною сестрою. Мовляв, я Анні не до пари. Дурниці, це в ній просто говорили жіночі ревнощі, адже я і тоді не був надто серйозний, і тепер теж! Анні тоді було двадцять два. Цілих десять років я був їй до пари. А що, власне, сталося потім?.. «Сторона, що порушує справу про розлучення, як підставу для розірвання шлюбу висуває ту обставину, що чоловік приділяє їй мало уваги, всього себе віддає праці на шкоду власній сім’ї…» Суха протокольна мова.— Мареш гірко посміхнувся:— Офіційний папірець витримав брехню, з мого боку це було джентльменство, що я не протестував (два роки тому ми домовилися з Анною, за яку ціну я дам згоду на розлучення: Войтішек залишиться у мене)».

Мареш розпитує Войтішека, що нового у школі, перевіряє, як він виконав домашнє завдання, потім змінює тему розмови. Хлопець відповідає весь час коротко, одним словом. Минає чимало часу, поки Мареш зважується запитати:

— Мама говорила що-небудь… про мене?

— Ні. Казала тільки, що сорочки твої вже розлазяться, пані Валногова, мабуть, їх погано пере.

Мареш прикусив кінчик вуса. Давно вже не було такого становища, щоб він не знав, про що говорити з Войтою. Невже йому не вдасться перебороти оцього чужого виразу в синових очах?! «Цілими днями я у дитбудинку, додому повертаюся пізно ввечері, група продовженого дня хлопця більше не влаштовує, він воліє краще сидіти дома… Чи не погано це, що я так мало приділяю йому часу? А що… коли Анна частково мала рацію? Дурниці! У кого іще можна знайти такі педагогічні дані, як у мене?»

— Скоро вже можна купатися на озері. Ти ще не перехотів мати надувний човен? —скоса поглянув він на сина.

— Це було б здорово…

— Наступного тижня підемо купувати.— Мареш чекав, що у Войти засяють очі, але хлопець мляво усміхнувся й, акуратно склавши свій прибор, мовчки сидить за столом. Тиша, тільки у раковині глухо капає вода і десь у сусідів грає радіо. Дивна самотність виповзла із тьмяних кутків кімнати і беззвучно почала підкрадатися до батька і сина, що мовчки сиділи за столом.

Раптом Войтішек схилився на стіл і голосно заплакав.

Гомінка головна вулиця залишилася позаду; чим ближче Францек підходить до завулка, у якому стоїть їхній будиночок, тим тяжчим стає пошарпаний портфель з підручниками й тоненьким, тричі проклятим зошитом, який зветься учнівською книжкою.

«Недбайливий, завдання з чеської мови виконав погано.

Арифметичні приклади зовсім не розв*язав.

До школи приходить непідготовлений; не виключена можливість, що залишиться на другий рік.

Прошу батька прийти до школи».

Короткі розповідні речення, батько мав підписатися у книжці ще вчора, та Францек не знайшов у собі відваги показати її; він сказав учителеві, що батька не було дома, але завтра ця відмовка його вже не врятує… Похмуро натиснув на клямку хвіртки; у дворі страшне безладдя, як завжди, плаче зашмарканий Тржік, і задрипана Ганка нічого не може з ним удіяти,— у Францека душа холоне від «самої думки про домівку.

Озеро. Його тягне туди, як нічного метелика на світло. Яхти, скутери, неподалік од берега снують човни, не так давно над озером стрибали парашутисти, і моторний човен, як блискавка, кинувся підбирати їх, життя там просто кипить, завжди щось нове, цікаве, справжній тобі земний рай! Інші хлопці йдуть туди, коли їм заманеться, або біжать у кіно, або ганяють м’яча чи просто так вештаються вулицями, а ти… мити підлогу, гасати по крамницях, годинами стовбичити під молочною, куди молоко завжди привозять із запізненням, варити, наче баба… У дворі брязнула клямка, майнула засмальцьована батькова кепка. Батько заніс у кухню потертий портфель і попрямував до майстерні. «Електромотор! — задзвеніло Францекові у вухах.— Учора батько ні разу не зазирнув у майстерню».

«…До школи приходить непідготовлений; не виключена можливість, що залишиться на другий рік…»

У Францека спітніли долоні. О боже, чи настане кінець отим неприємностям, що одна за одною сиплються на нього останніми днями? І раптом, неначе гілка над головою в потопаючого, у нього з’являється рятівна думка. Він гарячково хапається за неї, гілка тріщить, і він відкидає

цю божевільну ідею. Але ж гілка — це берег, може, вона і справді порятує? Здихатися проклятої учнівської книжки! «Загубив, товаришу вчитель, разом із зошитом в арифметики, нема, не знаю, як це сталося». Дорослі гублять навіть паспорти та вставні щелепи, недавно хтось згубив навіть ордер на «Спартака» *, казала пані Буріанова. Не вб’є ж його вчитель за це?! Може тільки зробити новий запис у новій книжці. І цей запис може бути не такий суворий або вчитель взагалі забуде про все.

Францек витяг з портфеля нещасливу учнівську книжку і раптом підсвідомо відчув, що в кімнаті чогось бракує.

— А де їржік? — спитав він Ганку, що підстригала своїй ляльці волосся.

— Мабуть, у Буріанів.

Францек метнувся до Буріанів і притяг Тржіка назад.

— Франто!

Знову гидке відчуття слабості. Та розплата все одно має прийти, рано чи пізно. «Скажу, що не знаю, нічого не знаю!»

— Ти що робив з мотором, що він не працює? — Ядучий сморід розлився по майстерні, батькове суворе, вимащене вугільним пилом обличчя не віщує нічого доброго,—• І чого це ти носишся з зошитом?

Францек розгублено глянув на учнівську книжку, яку тримав у руці, і в ту ж мить відчув, як у нього зашуміло у вухах. «Телепень, осел, бовдур…» Заховав книжку під куртку, але батько, ніби щось передчуваючи, простяг до неї руку.

— «Недбайливий, завдання з чеської мови…— Читаючи, батько посмикує плечем, наче його під сорочкою кусає блоха.— Не виключена можливість, що залишиться на другий рік».— Сам по собі цей факт не дуже хвилює Ва-ліша; три четвірки 1 2 чи сім четвірок — він і сам не краще вчився свого часу, йти через це до школи він і не подумає, але запис в учнівській книжці, яким би не був його зміст,— це вже щось таке, що вимагає негайного покарання; і до цього всього ще зіпсований електромотор.— Ледацюга!—Удар падає на Францекову потилицю, аж хлопцеві засвітило в очах. Батько втомлено йде до кім-

1 Чехословацька марка легкового автомобіля.

2 Згідно існуючої в Чехословаччині п’ятибальної системи оцінок найвищим балом вважається одиниця, найнижчим — п ятірка.

нати й учнівську книжку, на якій лишилися чорні відбитки його пальців, кидає на стіл.— Чи мені й так мало всілякого клопоту, чортяко?

Стіни хитаються у Францека перед очима, десь у глибині його душі росте гнів, йому хочеться кинути батькові в обличчя усю свою кривду. Але хлопець спиняється в нерішучості: батько пригнічено сидить за столом, відкинувшись на спинку стільця, йому нелегко живеться з мачухою, інші жінки ходять на роботу, а він мусить сам мізкувати, як прогодувати сім’ю. «Та й ти сам не без гріха,— звертається Францек сам до себе,— адже ти навмисне відкладаєш уроки, бо готувати їх тобі хочеться ще менше, ніж варити дітям вечерю…»

Батько вийшов на кухню, ковтнув прямо із пляшки трохи горілки, гострий запах якої Францек почув аж у кімнаті.

— Щоб ти знав, цілий місяць не їздитимеш на прогулянки катером! Я тобі це моряцтво з голови вижену! — Батько знову ковтнув горілки, тильною стороною долоні витер губи.— Жодної крони не дістанеш! Скільки разів я тобі казав — вимикай, хай охолоне! Та з чужої рани кров не тече, це правильно, хай батько надривається, хай платить за нову обмотку!..

Францек стоїть насуплений, Тржік на кухні перекинув на себе стілець і реве, але на н$>ого ніхто не зверх§є уваги. Францек міцно стулив губи. Завжди він повинен за все розплачуватись, тільки він! Он Ганка обчикрижила ляльку, але батько того не бачить! На язику в нього крутяться слова скарги, але ні, це негідно для нього; незабаром він зробить собі моторку, і всі хлопці визнають його королем озера.

Батько допив горілку, вкинуй у м’ясний фарш розкришену булку й безпорадно дивиться на Францека, ніби чекаючи від нього поради.

— Не реви! — кинув він у кімнату, брязнув сковородою об край плити, з люттю підкинув у вогонь совок вугілля і ногою зачинив дверці. Крекчучи від болю у крижах, вийшов на двір і щез у дірці в паркані. Його мучить простріл, цілу ніч, весь спітнілий, ремонтував на вітрі дрезину. «Поцілуйте мене знаєте куди з такою роботою. Стократ краще справляти по хатах крани й ремонтувати газові колонки і бути самому собі паном. Завтра ви мене вже не побачите!» — думає він.

Францека залила хвиля полегкості, він відчув до батька щось схоже на вдячність: невже все скінчилося одним-єдиним потиличником?

— Що сипати у цей фарш, хай йому грець? На смак він ніби солона замазка! — каже батько, тручи рукою лоба.

— Майорану і часнику. І ще вбийте яєчко! — Пані Бу-ріанова ковзнула поглядом по зарослому Валішевому підборідді, на худій шиї в нього підскакує безпорадно кадик.— Лихо мені з цими мужчинами, доведеться допомогти вам…

Після пізнього обіду Валіш поважно голиться, натягає на голову чистішого картуза, зазирає у свій гаманець, потім відсуває у буфеті скло. Якусь мить у кімнаті панує цвинтарна тиша, відтак у дверях кухні з’являється його гачкуватий ніс.

— Де гроші із цукерниці?

— Які гроші?..— Францек розгублено дивиться, як наливається кров’ю жилавий батьків карк; інстинктивно відчуває, що тепер справді будуть непереливки, хоч він, далебі, нічого не знає про ці гроші…

— Коли тут востаннє була мати?

— Позавчора, вночі…

— Учора ввечері гроші були на місці! — кидає батько і швидким рухом підбиває картуза.— Куди ти їх дів?

— Та я справді нічого…