Францек не докінчив. Ляпас по правій щоці, по лівій, він злякано відсахнувся, вдарився потилицею об стіну. Нові удари сиплються на нього. Очі у батька налиті кров’ю, голос зривається:

— Негідник, злодій, у виправний будинок тебе!.. Рідного батька обкрадати, паскуда!

Францекові зовсім не болить, він чує тільки звуки ударів і відчуває, як від них здригається його тіло, кімната хитається і розпливається перед його зляканими очима; ні, це не біль, жах і сльози все заглушають,— останній ляпас, у роті в нього солодко, і на розбитій губі солоний присмак сліз; глуху тишу, що запала в кімнаті, порушує плач Тржіка. Ганка з лялькою у руці перелякано стоїть на порозі.

Грубо відштовхнувши її, Валіш грюкає за собою дверима, так що на підлогу сиплеться потріскана штукатурка, й прямує до хвіртки. Жує зубами сигарету, ламає сірник за сірником, марно намагаючись запалити.

Пані Буріанова підмітає тротуар коло свого будиночка. Вона чула крик у сусідів і вражено дивиться на озвіріле обличчя Валіша.

— Байстрюк паршивий…— просичав Валіш.— Треба було його вбити, бо все одно на нього чекає шибениця!..— Ухопив сусідку за фартух і трохи не обірвав тасьму: — Вкрав гроші — рідна дитина…— На підборіддя йому бризнула крапля слини, і він швидко витер її рукавом.

Сусідка прихилила мітлу до паркана і випросталася, на лобі в неї потемнішали жовті плями неправильної форми.

— А звідкіля ви знаєте, що гроші взяв Францек? Чого ви зразу його лупцюєте?

— А хто б іще? Може, їржік, га?—дихнув він на неї горілчаним запахом, і сусідка відвернула обличчя.

— Учора вночі мені зробилося недобре, і я вийшла трохи на повітря. Даніелька якраз поверталась додому.

Валіш помітно зблід.

— А Францек казав, що вона приходила позавчора, а про вчора він нічого не згадував…

— Якщо комусь треба за це всипати, то тільки їй, але ви з нею тихенький, ви герой тільки з Францеком. І взагалі щоб ви знали: про ваших дітей мова йшла на зборах вуличного комітету, адже це сором на весь квартал…— Буріанова вхопила мітлу і грюкнула за собою хвірткою.

Валіш лишився на вулиці сам. Невидющим поглядом дивиться на плакати, розліплені по парканах, долоня в нього горить і досі… «Краще б мені не родитися на світ, ніж так мучитись»,— подумав він і знову побачив перед собою синове лице, яке хитається з боку на бік під його ляпасами, на ньому застиг вираз смертельного жаху… Валіша охопила страшна лють. Якби зараз тут була ця хвой-да, змолотив би її, їй-богу, змолотив би, вона більше б не бігала з дому. Що діти мають від такої* матері? Хай буде тричі проклятий день, коли він зв’язався з нею. Міг би знайти Францекові кращу матір, а то лише зіпсував собі життя. Чортзна-куди він дивився. Амалька померла, і все його життя пішло за водою… Тепер уже пізно, хто тепер піде до нього в цю темну халупу, до трьох дітей, а від Кі-ті годі чекати добра… У Валіша щось ворухнулося в грудях, він непевно поклав руку на клямку… Що ж, і святі помиляються… Піти і попросити у Францека вибачення? Та тієї ж миті в його очах над орлиним носом блиснуло слабке виправдання: не вчиться все-таки, халамидник.

Правда, за два невиконані завдання кара трохи завелика, та нехай це буде йому задатком на майбутнє, може, він знову втне якусь штуку…

Францек механічно, за звичкою, чистить на кухні картоплю, ніхто йому цього не загадував, він працює в якомусь упертому самокатуванні, губа розпухла і здається зовсім чужою.

Молоко. Адже в хаті нема й ковтка молока! Знову досі не привезли в крамничку. Францек байдуже стоїть у черзі, не прислухаючись до балачок про погане постачання на околицях, і тільки вперто відвертає до стіни підпухле обличчя. Потім довго сидить дома над уроками, правило многочленів — незрозуміла штука для хлопця, котрому ніхто не може допомогти; іншим хлопцям батьки допомагають, готують разом з ними домашні завдання, перевіряють їх, а Францек не може навіть пригадати, коли батько в останній раз цікавився його навчанням; бити за погані оцінки — на це в нього завжди знаходиться час. Хлопця заливає хвиля гарячої ненависті — в очах у нього темніє, брудні кулаки стискуються: «Якби я був великий і сильний, то ось цими кулаками віддухопелив би його за сьогоднішнє свинство!.;»

Цифри миготять у Францека перед очима, в голові раптом зринає думка: «Чого ти терпиш? Адже…— По спині пробігає дрож.— Годі!»

Підвівшись, наче сновида, Францек іде до свого ліжка. Ось непомітна дірка в матраці — вісімдесят крон, виручених за продаж крадених пляшок. Як-не-як, а вони щось та значать. Ніби з далини, до нього знову долинули слова вчителя, які він сказав учора перед усім класом: «Якщо й далі так піде, Францеку, то все це скінчиться погано…»

Францек примостився на ослінчику в самому кутку кухні й закам’янів. Сидить, спершись руками на коліна, й ніщо вже не зможе вивести його з рівноваги; навіть якби Іржік у сусідній кімнаті на стелю заліз,— він залишиться сидіти. Він примружив очі, й перед ним повільно постала чудова картина: ось він уже зробив собі моторного човна, по боках у нього підводні крила, і човен свистить по воді так швидко, що часом навіть здіймається в повітря, власне, він більше летить, ніж пливе. «Я ще покажу вам, хто такий Францек Валіш! А тобі, тату, буде соромно за сьогоднішній день, що ти так несправедливо скривдив… винахідника…»

На дверях стоїть мати. На язик Францеку просяться злі слова — це через неї й досі гуде у нього в голові, через неї так розпухла губа; ще хвилину тому він уявляв собі, як лезом поріже материну святкову сукню, у пудру насипле їй нюхального порошку (можна буде взяти у Корч-маржа, з яким він сидить за одною партою) — і раптом… Ні, це не страх перед нею, він дістав уже стільки, що пара зайвих ляпасів нічого не важать, просто… «Просто не бруднитиму об неї рук. Даніелька цього не варта, але тато… В ньому я сьогодні назавжди розчарувався, з ним ми були великі друзі, скільки риби разом наловили в озері!» І от сьогодні батько все це знищив так само, як учитель, який у першому класі цілих півгодини малював кольоровою крейдою на дошці чудову картину, а потім стер її губкою, і Францекова сусідка гірко заплакала.

Раптом хлопця огорнув незвичайний спокій. Навіщо, власне, розстроювати себе… на прощання? Бурчання матері він пропускає повз вуха і зловтішно придивляється, як вона готує вечерю, мішає чимось у каструльці, позіхаючи на весь рот, підкидає у плиту вугілля. Шматок вугілля впав на підлогу, але їй ліньки нагнутись, і вона відкидає його ногою за плиту. Щось питає Францека, але він мовчить. Кіті сердито зиркнула на нього, ладна знову вибухнути, але раптом помічає його розбиту губу, синець під оійЗм 4 розгублено відвертається. їй кортить роздивитись підпухле обличчя хлопця, і вона скоса позирає на Францека.

За столом у Кіті злипаються повіки, але вона пересилює себе і накручує волосся на папільйотки. У Францека в очах з’являється таємничий блиск.

…Темно, у великому ліжку голосно дихає мати, Ганка і їржік давно вже міцно сплять, і тишу порушує тільки нічний метелик, який б’ється в шибку, намагаючись вирватись до світла вуличного ліхтаря. Францек тихенько сповз із ліжка. Запхнув у портфель дещо з білизни, окраєць хліба, в комірчині узяв банку м’ясних консервів — єдину, яку знайшов там. Подивився на сонну матір: «Кінець твоїм потиличникам, вже не будеш на мене гримати: «Дивись за дітьми! Звари обід! Біжи до крамнички! Зроби це, зроби те, невільнику!» Тепер будеш робити це сама! І прати, і варити теж будеш сама, люба мамочко! І носити кроликам їсти, вичищати з-під них гній і підтирати за-дочок їржікові! — Навшпиньках підкрався до ліжка.— Бувайте здорові, Ганко і їржіку, з вами я тільки мучився,

але ви, власне кажучи, в цьому не дуже винні, така вже людська доля, що спершу треба довго попосидіти на горщику, поки з тебе виросте, скажімо, моряк». Він простяг руку, торкнувся їржікового кучерявого волоссячка,— коли хлопець не п’є чорнила, то схожий на справжнє янголятко. Францек зітхнув і вийшов, навіть не глянувши на маму.

Холодне вечірнє повітря — наче компрес на лобі. Рідний дім з кожним кроком віддаляється на цілі кілометри, з кожною хвилиною — на цілі тижні; грошей, щоправда, у нього небагато, але він мусить, мусить дістатися до Дє-чіна, там морське училище, чужі люди обов’язково будуть кращі за його батьків, вони допоможуть йому, адже є спеціальні інтернати, чому б і його не взяли туди?

Вокзальний гамір приголомшив Францека, а коли він підійшов до величезної таблиці з розкладом руху поїздів, у нього злегка запаморочилося в голові. Хлопець глянув на годинник у вестибюлі: за кілька хвилин відійде його поїзд, а наступний буде аж уранці! Він пильно стежить за будкою чергового, що перевіряє квитки перед виходом на платформи; ось суне цілий гурт пасажирів, хто простує до великої мети, не повинен довго вагатися! Вперед! Францек проштовхується в гущу пасажирів,— черговий у синьому кашкеті встигає перервати лише кожний третій квиток,— і ось Францек .уже біжить униз сходами, перші рифи позаду!

Ускочив до купе темного вагона й сів у куточку. Поїзд за хвилину рушив. Напівпорожній перон поплив назад. Очі у Францека зволожились: коли він знову побачить хлопців і озеро? А школу? Свята Маріє, ото буде галасу! Як це кажуть: пропав безвісти? Франтішек Валіш пропав безвісти! Він, звичайний, непоказний хлопець з околиці, і так прославить їхній клас. Єдиний з усієї школи пропаде безвісти! «Жодної крони не дістанеш! Не поїдеш більш на прогулянку катером!» Але що таке прогулянка по озеру проти його мандрівки!

В коридорчику на протилежному кінці вагона блимнув у темряві знайомий вогник, хвилююче передчуття при-* год зненацька змінилося тривогою. Францек підвівся, перейшов до сусіднього вагона. Але й там за хвилину пролунало небезпечне: «Добрий вечір!» Францек відступає далі, треба бути обережним, бо скоро можна наскочити на другого провідника! Можна, звісно, купити квиток, але за нього довелося б викласти купу грошей, а вони йому ще

дуже знадобляться. Треба ж щось їсти, хто зна, чи не доведеться ще й ночувати десь, поки його приймуть у моряки…

Зупинка. Провідник зліз, Францек пройшов повз нього по вагону, а потім побіг пероном у хвіст поїзда. Перевів дух. Нічого складного, можна робити це весь час, тільки треба прискорити темп. Добре, що він заздалегідь усе продумав. Недавно їм учитель пояснював, що таке теорія і практика. «Знову ці дорослі щось вигадали для ускладнення життя»,— подумав тоді Францек. Але учитель мав рацію. Тепер Францек зрозумів: чим ретельніше щось наперед продумаєш, тим краще потім зможеш це зробити.

Наступна зупинка. Францек знову із приємного тепла вагона потрапляє у холодну вогку ніч. Власне, навіщо гасати по вагонах, наче блазень? Адже провідник тепер уже тільки ходить і питає, чи хто сів на зупинці. Францек загорнувся у чийсь старий дощовик, який висів у кутку, і завмер. Паровоз засопів, поїзд рушив. Нарешті: «Прошу вас, хто сідав на цій станції?» Промінь ліхтарика зник у коридорчику, і Францек глибоко й полегшено зітхнув. Все! З насолодою простяг ноги; втома, хвилювання, напруження сьогоднішнього вечора — все лягло на його повіки. Думки вже починають плутатися, але все ж таки несуть Францека на вершини слави, звідки все здається таким нікчемним: і мати-гульвіса з її кавалерами, і запальний батько… Францек поринає в солодкий сон. Остання думка встигає навіть викликати усмішку на його веснянкуватому обличчі: синій океан, такий, як у кіно, незнайомі світи, і він — матрос Франк Валіш — поклав руки на штурвал морського велетня.

— Перевірка квитків!

Чиясь рука відхиляє плащ. Францек злякано блимає очима, і сліпуче світло обережно ковзає вниз. Горло в хлопця стисло, наче крижаною рукою, він не може видобути з себе жодного звуку. Мов та пташка перед страшною пащею боа, Францек забивається у куток. «Рятуйте мене, усі добрі чарівники світу!» Він мацає по кишенях, хоч і знає, що справи кепські: адже у цього дядька, який стоїть над ним, вуса під носом, а з вусачами, як відомо, завжди важко про щось домовитись…

— Куди їдете?

— До Дєчіна, у морське училище!

Ревізор досвідченим поглядом окидає рудувату кучму

Францекового волосся, туго напханий портфель, латані штанці.

— Скільки тобі років?

З цього несподіваного «тил Францек розуміє, що все пропало.

— Чотирнадцять, буде…

Чоловік у довжелезному плащі двічі смикнув вусом, наче кріль.

— Квитка нема, га? Ну що ж, ходімо, приятелю.

Десь удалині з брязкотом розсипався кришталевий замок Францекових мрій, грізний велетень похмуро стоїть у коридорчику — граніт, од якого людський голос відбивається, наче горошинки.

Якась велика станція, світло, голоси, рух; важкі кроки вусача риплять поруч по піску перону, ще мить — і Францек помічає попереду мундир залізничної міліції.

5

Мареш впав у крісло за столом і підсмикнув рукави робочого халата. Треба трохи попрацювати! Раптом увагу його привернула замітка для виховательок, зроблена гострим Востржейшевим почерком у книзі чергувань: «Елішка — Людвік. Увага! По гратках для дикого винограду намагався залізти до дівчачої спальні».

Ага, народжується «любовна пара». Анежка недавно вже звертала його увагу на те, що Елішка крутить Люд-вікові голову. Та він і сам помітив це кілька днів тому. Підняв телефонну трубку:

— Пришліть до мене Людвіка й Елішку.

Але в цю мить Мареш зрозумів: він зовсім не знає, що їм сказати. Спочатку треба було все як слід обміркувати. Простяг руку до телефону — ні, так нічого не вийде! Може, під час розмови з дітьми йому щось спаде на думку; потреба імпровізації схвилювала його.

Елішка й Людвік зупинилися біля самих дверей. Елі-щиие лице під попелясто-світлим волоссям, зачесаним на проділ, помітно зблідло; Людвік здогадується, чого їх викликали сюди разом; на коліні в нього дірка — бозна-як це сталося, що він не помітив гвіздка на стіні, коли дерся до вікна. Непевно глянувши на свою сусідку, вищу sa нього майже на цілу голову, хлопець трохи відступив убік, аби

всім було видно, що в нього з цим дівчиськом немає нічого спільного.

— Підійдіть ближче, шановні.

Діти неохоче наблизились. Мареш пильно оглянув цю пару, ковзнув очима по довгих і тонких ногах Елішки з гострими колінами.

— Значить, ти закохалася в Людвіка?

Веснянкуватий лоб дівчинки вкрився червоними плямами.

Людвік втягнув у плечі круглу голову, і в глибокій тиші, що запала у кімнаті, було чути, як він посвистує носом.

— А ти певна, Елішко, що ви до пари одне одному?

Підборіддя у дівчинки здригнулося, здивовані водянисті очі застигло дивились на Мареша.

— Ну що ж, бажаю вам після одруження багато щастя й вірного кохання аж до смерті, але чи не здається тобі, що Людвік від тебе трохи… Ану спитай у* нього, яка там унизу погода?

Елішка, не розуміючи, озирнулась на Людвіка: широко розставивши ноги, хлопець завмер у якійсь рішучій оборонній позі і здавався ще меншим, ніж звичайно; поглянувши на нього, дівчинка побачила, що на голові його смішно стирчить неслухняний йоржик. «О боже, що ж це — я і справді… дивлюсь на нього згори…» Її пальці схопили на плечі кінчик льняної кіски, зуби вражено закусили нижню губу.

— Він малий…— прошепотіла вона якось здивовано і полегшено водночас.

Людвік уважно глянув на неї, і в його упертих очах ніби щось здригнулося; потім він з гідністю повернув до директора своє бліде обличчя.

— Вона дурна,— мовив понуро.

Елішка перевела подих і ступнула крок уперед.

— А в нього стирчать вуха!..

Мареш заспокійливо подивився на неї.

— Майбутнє подружжя не повинно зважати на такі дрібниці…

, У Людвіка від обурення затремтіло підборіддя, і він підійшов до самого столу. В очах у нього заблищали сльози, він стиснув кулаки.

— А вона, вона… дурна, каменя не може кинути!

— Це вже серйозніше,— спохмурнів Мареш,— цього б і я не подарував їй. Та все ж коли вирішите справляти

весілля, приходьте разом повідомити мене.— Обома руками він зробив красномовний жест, мовляв, аудієнцію закінчено.

Елішка і Людвік пішли до дверей. Хлопець відштовхнув плечем Елішку, і вона вдарилась об одвірок, зі сходів долинули гучні кроки, притишені голоси: «Корова дурна!»— «Бовдур!» Потім щось ляснуло. Елішка закричала, тупіт по сходах і, нарешті, тиша.

— Принесіть мені хто-кебудь кави!—крикнув Мареш крізь, прочинені двері до сусідньої кімнати. Стукіт друкарської машинки одразу ж припинився.

Та тільки-но він з насолодою зробив перший ковток, як за дверима в коридорі почулися кроки, Мареш неохоче підвівся назустріч відвідувачці.

— Це було нелегко — запросити вас сюди,— він войовниче настовбурчив вуса й незадоволено відчув, що рука в нього пахне парфумами.

— Я не могла, пане директор. Тепер мене дуже часто посилають у відрядження. Коли б ви знали, як я стомлююсь надвечір.

— Коли б ви знали, який був розчарований Емілек у неділю.— Він уважно глянув на жінку: модна зачіска, під вузенькими бровами цікаві, завжди трохи здивовані очі.— Хлопець тільки про вас і думає, написав вам три листи, чекає відповіді, а ви по телефону через мене обіцяєте йому прийти і не приходите!

— Не кажіть так, кожна зустріч з Емілеком завжди страшенно хвилює мене. Я знаю, що після сьогоднішнього дня знову не спатиму цілих два тижні!..

Мареш здивовано глянув на неї: в її очах світився щирий жаль і до сина, і до самої себе.

— Емілек теж не міг заснути з неділі на понеділок,— промовив він і подумав, що хотів сказати це зовсім інакше. Відчувши, що далі не зможе вести розмову таким тоном, він підвівся, заклав руки за спину й почав ходити по кабінету, як ведмідь по клітці.— Правдиві слова іноді неприємно слухати, адже так? А приємні слова, навпаки, часто бувають неправдивими. По-моєму, нема нічого гіршого, ніж коли дорослі не додержують свого слова. Як же вони можуть позитивно впливати на дітей, коли їм не можна ні в чому вірити? Хлопець цілий день не їв, хвилювався, інших дітей провідували рідні, і він усе бігав до воріт подивитися, чи ви вже йдете… Увечері він знову не їв — тепер уже від розчарування.

Жінка нервово клацала замком сумочки, яка лежала на її колінах, очі стали вологими. Мареш зручніше сів на стільці й пильно стежив за своєю жертвою.

— Я б не хотіла, щоб він тут далі лишався. Це ж усе-таки неволя. Я думала, що Емілек незабаром перейде до дитячого будинку. Розумієте, як дивляться люди, коли…

Директор затарабанив пальцями по столу. «П’ять разів глибоко зітхни, інакше все це погано скінчиться…»

— Ваша власна совість, гадаю, повинна б переважити думку людей.

— Як це розуміти?

— Досі у відкритих дитячих будинках не було вільного місця. Тепер воно є, але з Емілеком не все гаразд, він не може перейти до дитячого будинку, поки психічно не врівноважиться.

— Я не знаю, що, власне, сталося з хлопцем! Після того, як від мене пішов чоловік, він невпізнанно змінився, почав прогулювати уроки… Вони дуже дружили, і я певна, що це чоловік підбурює хлопця проти мене…

— А я б сказав вам таке,— нетерпляче перебив її Мареш, його сині очі посуворішали.— Хто погано засіє ниву, той не повинен нарікати, що мало вродило.

Не встиг він закінчити, як у нього в серці озвалася якась далека думка, кігтиком уп’ялася в сумління: «А я? Чи є взагалі якась істотна різниця між Емілеком і моїм Войтою? Є, звісно, є! — швидко заспокоїв він себе.— Адже я добре засіяв свою ниву». Водночас він подумав, що рослина, яка весь час росте у тіні, не буде так пахнути й вигравати усіма барвами, як та, що росте на сонці. Підвів очі на жінку і здивувався: по її вродливому обличчю котилися сльози.

— Як вам ц& пояснити? Адже я живу лише для нього…

— Я б не сказав: за утримання хлопця ви не платите вже третій місяць.

Жінка на мить замовкла, швидким рухом руки втерла сльози й випросталась у кріслі. І враз стала зовсім іншою.

— Чоловік заробляє набагато більше, ніж я, і якщо йому не соромно…

— Даруйте, але ваш чоловік пред’явив нам письмову домовленість з вами, що про забезпечення хлопця до розлучення дбаєте ви, а він вам щомісяця дає на Емілека гроші, і, скажу між іншим, не малі…— Він показав і квитанції на регулярні грошові перекази.

Губи в жінки затремтіли, у великих зеленкуватих очах відбилися водночас покора, розпач і впертість. Нарешті вона промовила:

— Я все владнаю якомога швидше, ви ж знаєте — я перейшла на інше місце, ми тепер будемо одержувати премії за виконання плану.

— А що буде з хлопцем після розлучення?

— Він буде зі мною, це безперечно!

— Але ж ви самі віддали його до нас… Я відчуваю, що у батька йому було б краще.

— Але ж… але ж ви не думаєте цього серйозно? Ніхто не може замінити дитині матір…

Жінка страшенно хвилювалася. На ній був картатий костюм, черевички ручної роботи, на колінах лежала нова пластмасова сумочка. Мареш переміг бажання сказати їй ще кілька докірливих слів і підняв трубку.

— Пошліть сюди, будь ласка, Емілека.

Жінка простягла до нього руку, ніби хотіла його затримати. ,

— Я, власне, прийшла попросити вас, щоб ви дозволили повести Емілека до амбулаторії, коронка на зуб уже готова. Ми швидко повернемось.

-г- Невже її так довго робили? Скоро місяць, як ви зняли мірку.

— Я просто не могла раніше, робота забирає стільки часу…

На сходах почулися дитячі кроки. Жінка злегка зіщулилась у кріслі, весь її вигляд видавав раптовий страх; Мареш з удаваною байдужістю почав переглядати пошту.

— Мамочко!—Хлопець метнувся до неї й міцно обняв худенькими рученятами за шию.— Ма-му-сень-ко!

Мареш спохмурнів, відвернувся, недбало кинув:

— Пробачте, у мене багато роботи…

Мати і син опинилися за ворітьми. В Емілека святковий настрій — це ж щастя, він на вулиці без нагляду виховательок,— тільки якби ж його не чекало те біле крісло…

— Не бійся, сьогодні не болітиме!

Трамвая не було, і вони сіли на лавочці на липовій алеї.

— Поглянь, що я тобі принесла.

Емілек трепетно взяв кульок цукерок.

— Якщо це ти купила, то я їх сховаю.

— їж, я ще принесу. Як тут з тобою поводяться?-

спитала мати діловим тоном.— Я б уже не хотіла тебе тут бачити, Емілеку, ти вже давно мав бути в дитячому будинку й ходити до звичайної школи.— Помітивши зморшку на його чолі, додала: — Сидиш за гратами, наче якийсь злочинець. А цей ваш директор щось занадто розумний.

— Я хочу додому, з тобою…

Жінка закинула ногу за ногу, руку поклала на лаву.