— Не б’ють тебе в «Регіні»?

Хлопець здивовано похитав головою.

— Качечка хороша та й інші виховательки теж, і Ерна. А пан Востржейш, наш… психолог, сказав, щоб нам перед сном грали музику або розповідали казки, то я іноді й сам не пам’ятаю, коли засну, А буває так, що довго не можу заснути…

— Чому?

Емілек трохи відсунувся, щоб краще роздивитися маму. Яка вона гарна, великі круглі сережки, на шиї ані зморщечки, губи червоні, і вся вона така струнка — куди Качечці до неї! Він не міг намилуватись нею, найкращою мамою в світі, вона принесла йому цукерок, три дні він не доторкнеться до них, а коли потім візьме одну, зразу згадає маму… Тільки Ерна, вихователька Ерна, могла б зрівнятися з мамою… Раптом Емілек озирнувся — ніде ані душі,— на мить поклав мамі голову на коліна, міцно обняв її руками й заплющив очі. Чому батько пішов від такої мами?! Чи, може, вона пішла від нього? Але ж ні, мама все ще живе у їхній квартирі, то батько перебрався кудись.

Погляд жінки спинився на Емілекових поношених черевиках, на курточці з дешевої матерії, на смугастій сорочці, і щось на мить стисло їй горло… Тільки плетений светрик був більш-менш пристойний.

— Звідки в тебе цей светрик?

Хлопець розплющив очі, підвівся.

— Тато приніс.

Жінка здригнулась, і хлопець ту ж мить відчув, що між ними щось змінилося.

— Яз самого початку говорила з твоїм директором, і він сказав, що тобі нічого не потрібно, що тут усі діти одержують одяг.

Жінка нервово розгладила зім’яту спідницю на колінах, де щойно лежав Емілек.

— Коли батько сюди приходив?

— Два тижні тому.

«Як заборонити Вацлаву приходити до «Регіни»? — подумала жінка, граючись замочком сумки.— Доведеться навідуватися сюди частіше, а то я сама даю йому зброю в руки».

— Я не розумію, чого він взагалі до тебе приходить. Ми ж з ним домовились. Я твоя мама, Емілеку!

Хлопець вражено* дивився на її неспокійні губи, на очі, на повіки, які трохи блищали, ніби змащені вазеліном; в очах у мами горіли злі вогники, і вона вже зовсім не схожа на ту маму, яка сиділа тут хвилину тому. Чому це так? Чим він завинив?

— А що я можу зробити, мамо, я ж не просив, аби він приходив до мене…

Емілек крадькома зігнув великий палець лівої руки. Так він робив, коли був ще зовсім маленький, це означало, що тільки-но сказане — неправда… Він трохи розгубився: того дня він чекав маму, а не тата, це так. Але ж прийшов саме тато, приніс светрик, був такий ласкавий з ним і нічого поганого про маму не говорив, власне, навіть не згадував про неї…

«Сказати Емілекові прямо, що його батько — лиха людина, настроїти хлопця проти нього? Ні, це була б хибна тактика. Емілек не такий уже й малий, щоб не мати про нього власної думки…»

— Коли батько прийде знову, скажи, що тобі нема коли з ним розмовляти, що… що у вас прогулянка або вистава лялькового театру.

Вона подивилась на синюваті Емілекові скроні з тоненькими жилками, що просвічувались крізь шкіру, і раптом міцно притиснула його до себе, обцілувала його губи, обличчя, очі й заколихала, наче немовля; та за хвилину поруч, заскреготавши гальмами, зупинився трамвай, і вона витерла хусточкою кривавий слід помади з чола хлопця.

На подвір’ї «Регіни» зарипів пісок під кроками двох людей, які прямували до чорного входу. За хвилину Ма-реш почув, що хтось стукає у двері його кабінету, на порозі виросла знайома плечиста постать старшини.

— Франтішек Валіш, кругосвітній мандрівник.— Старшина звичним лаконічним жестом поклав на стіл папери і, попрощавшись, пішов.

Хлопець тоскно озирнувся на двері. Кроки старшини вже чулися^внизу. Хвилину тому Францекові здавалось,

що цей чоловік веде його на страту, а тепер у нього з’явилося відчуття, що старшина забрав з собою і його останню надію. Францек усе ще не міг зважитися підвести очі, як раптом побачив перед собою простягнену руку.

— Коли я був такий, як ти, мене теж вабило податися у мандри. Ну, розкажи, Франтішеку, що ти побачив і пережив.,.

Францек не знав, що робити. Але цей чоловік такий спокійний… Який сенс щось приховувати від нього? Адже вчора вночі він усе виклав у відділенні міліції на тій злощасній станції неподалік від Праги. Ще трохи — і він таки дістався б до Дєчіна…

Хлопець потроху розговорився. Цей чоловік, мабуть, дуже хитрий: його наче й не цікавить дуже Францекова мандрівка, і він весь час звертає розмову на його дім, питає про матір, про батька, настовбурчує руді вуса, хитро випитує про Ганку та Іржіка. «Будь обережний з вусачами, Францеку, адже у поїзді ти вже раз погорів!»

Потім директор виходить до сусідньої кімнати і дзвонить комусь по телефону. При цьому він трохи наче хвилюється; Францек раптом чує своє ім’я. «Оце догрався — чужі люди передають тебе з рук у руки, торгуються, ніби ти якась річ, ніхто навіть не спитає, чи згоден ти взагалі сісти за грати!»

— Забирай свій портфель, поїдеш додому.

Францек застиг. Що, так просто, ніби нічого й не сталося,— повернутися додому?

— Вихователька проведе тебе. Подивиться, як ви там живете.

Францек зібгав картуза, затис, під пахвою потертий портфель і непорушно стоїть посеред кабінету.

— Ти що, не хочеш додому?

— Я… краще залишуся тут…

Чоловік за столом раптом здивовано свиснув, наче хлопчисько.

— Чому?

Францекові брови злились в одну похмуру лінію.

— Батько мене уб’є…

Мареш глянув на годинник. Сеанс починається за годину, він пообіцяв Войтішеку піти з ним на фільм «Світ тиші». Учора весь вечір хлопець тільки й говорив, що про акули та кашалоти: товариші, мовляв, бачили цей фільм і були захоплені. Сьогодні з самого ранку з нетерпінням чекав, коли вони нарешті підуть у кіно.

Мареш поглядав то на годинник, то на перелякане обличчя хлопця, на якому відбилися і втома, і хвилювання від подорожі; над оком у нього розмазана сажа, на губах засохла кров: певно, хлопець з кимось бився. А може…

— Ти впав? — Мареш показав пальцем на свою нижню губу.

Францек одвів очі, похитав головою, насупився. Мареш знову глянув на годинник на стіні. Якби він зараз вийшов, то ще устиг би в кіно. Але ці сині Францекові губи…

— Я сам піду з тобою, побалакаю з твоїм батьком.

У Францека з серця зсунулося півкаменя. Значить, не всі вусачі — вороги! Ось цей начальник із зсунутим набік галстуком набирав номер телефону і каже комусь, що сьогодні піти в кіно він не зможе, на другому кінці проводу хтось, мабуть, дуже засмучений, обличчя в начальника розгублене; зітхнувши, він вішає трубку.

За півгодини Мареш натиснув на клямку хвіртки в паркані, обліпленому плакатами. Францекова душа сховалася в п’яти. У перший момент нічого страшного не станеться, але ж цей начальник у них не залишиться! Дома тихо, на Францека війнуло знайомим запахом помиїв, кролів і мокрих пелюшок — і лише в цю хвилину він повністю усвідомив крах свого блискучого задуму. «Не будеш ти, хлопче, моряком; замість того, щоб вести в бурю крейсер, ти підтиратимеш їржіка». У нього залоскотало в носі, кухня попливла перед очима, і він насилу помітив Ганку, яка сиділа в кутку подвір’ячка.

— Батька немає? А де їржік?

Ганка пере у каструльці одяг для своєї єдиної ляльки. Навколо неї розлилась ціла калюжа води. Повернення брата зовсім не зворушує її, незнайомець викликає у неї значно більшу цікавість, роззявивши рота, дівчинка безсоромно витріщилась на Мареша.

— Певно, у Буріанів.

Францек зникає у дірці в паркані, Мареш без церемоній лізе за ним.

їржік сидить на землі, схрестивши ноги, як турок, і, вибираючи картоплю з холодного супу, що стоїть у іржавій каструльці коло Рексової буди, з апетитом уминає її. Реке стоїть над ним, схиливши набік голову. Собака явно розгубився: рішуче втрутитись у цю справу йому перешкод-джає його благородство щодо малих людських істот. Мареш почухав потилицю і, скоса глянувши на Францека,

узяв Іржіка за руку. Реке загрозливо гавкнув, та Фран-цек штурхонув його, і він заспокоївся.

Тржік заплакав. У незнайомого дядька під носом якась бридка щітка, але ж тут Францек, а Францек не дасть його скривдити!

Мареш безпорадно поставив їржіка посеред кухні, окинув поглядом брудне начиння на столі, розсипане біля плити вугілля, павутиння в кутку під стелею, підсліпувате віконце, недокурки сигарет на підлозі. «Треба було б запитати дівчинку про те, що розповідав Францек»,— подумав він, але замість того мовчки погладив Ганку по непри-чесаній голівці.

Францек нарешті допитався у сестри, що батько повернеться аж надвечір; про матір він навіть не питав. Мареш несподівано тихим голосом вибачився перед Франце-ком, що до вечора, на жаль, він чекати не може, відсунув убік дріб’язок на столі і написав Валішу коротку записку, щоб Францека не карав, а натомість у власних інтересах завтра ж прийшов до «Регіни». Зачинивши за собою хвіртку, він нерішуче постояв якусь мить, потім натиснув на кнопку дзвінка коло хвіртки сусіднього будиночка.

Пані Буріанова розгубилась, провела гостя до світлиці, і Марешу довелося вислухати вибачення, що вона не чекала гостей. Ні, ні, він не з міліції, хоча й привів Францека, він просто хоче знати, що там коїться у Валішів.

— У бога я не вірую, але іноді кажу сама собі, що дітям усе-таки потрібен ангел-хранитель. Була б я на місці Валіша, я б з тою паскудою інакше поговорила!

За чверть години Мареш знач уже все, що хотів.

— Я міг би влаштувати Францека в дитбудинок, це було б найкраще, але хто тоді піклуватиметься про малих, перш ніж пощастить їм якось допомогти?!—Він шукає у гаманці, кладе на стіл п’ятдесят крон і швидко підводиться.

— Навіщо вони мені?

Мареш незграбно повертається біля дверей:

— Купіть щось на вечерю сусідським дітям…

— Вони все одно тільки те й роблять, що позичають на вічне віддавання, і я нічого від них не вимагаю.

— Але ж це не ваші діти!

— То, може, ваші? Візьміть свої гроші краще назад.

Але Мареш уже на вулиці, і пані Буріанова розгублено тримає в руці п’ятдесят крон. Щось підказує їй, що треба наздогнати цього похмурого чоловіка, але… зрештою

вона не залишить собі цих грошей! Видно, ще не перевелися на світі різні диваки… Чи, може, то був якийсь багач? Навряд, рукава у нього обтріпані, тканина біля гудзиків блищить, та й сам він не дуже-то гладенько поголений.

Рипнули кухонні двері, і на порозі виросла трохи недорозвинена Ганчина постать. Личко замурзане, в руках мокра стара лялька, з якої капотить, наче з водяника. Дівчинка, анітрохи не ніяковіючи, підвела на неї свої великі довірливі очі з довгими віями.

— Тьотю… я хочу їсти…

Перед сном діти побігли погратись у садку, і Емілек залишився в їдальні сам. Крізь вікно йому видно, як Вєр-ка сперечається з кимось за гойдалку. Коли вона з’явилася у «Регіні», її не цікавила жодна гра, а тепер дівчина так і рветься до всього, ніби вперше відчула в цьому смак.

До їдальні зайшла Анежка і побачила, що Емілек сидить над недоїденою вечерею. Простеживши за його поглядом, вона помітила в саду Вєрку: дівчина відібрала у когось з дітей гойдалку, стрибнула на дошку і, глибоко присідаючи, почала розгойдуватись. Спідниця в неї роздувається, литки виблискують на темно-зеленому фоні сосон, вітер притис до грудей тканину блузки. Анежка байдуже відвернулася, але потім щось знову примусило її подивитись на Вєрку, і вона міцно стулила свої тонкі губи. Похиливши голову, пішла до столу і раптом глянула на свої високі шнуровані черевики; чомусь їй згадалося, що вона їх носить уже десятий рік.

— Чому ти не доїв, Емілеку?

— Я не голодний.

Анежка прибирає зі столу. Емілек склав на колінах тонкі руки і полинув думками в далекі краї. Вихователька сіла біля нього. Вєрка усе ще гойдається в саду, і її дикий сміх долинає аж сюди. Думки Анежки сьогодні весь час повертаються до листа, що лежить на столі в її кімнатці. Лист, адресований їй,— це вже подія, а ще коли такі вісті… Брат полковник іде у відставку! Вони з дитинства були друзями, а тепер і на пенсію підуть майже одночасно. Обтрусивши крейду з рукава Емілека, вона запитала:

— Ти не йдеш гратися?

Емілек подивився на неї невидющими очима.

«Викапана мати»,— подумала вона.

Хлопець нічого не відповів, і вони мовчки посиділи ще трохи одне біля одного. Емілека дратує її присутність, во* на одірвала його від живих, болючих спогадів: скеля десь у Татрах, він уже й не пам ятає, як вона звалася, мама в шортах і з хустиною на голові, тато з термосом і яйцем в руках, а між ними — Емілек з туристською палицею, оббитою аж до самого гостряка срібними бляшками. Всі троє напружено дивляться у фотоапарат, що стоїть на штативі. Емілек почав голосно лічити, і тато гримнув на нього: «Мовчи, шибенику, бо на фото в тебе вийде чотири ряди зу…» Апарат у цю мить клацнув, і коли потім дома тато надрукував це фото, то вони побачили, що Емілек вийшов добре, зате у тата в роті виднілося щонайменше шістдесят зубів. Емілек тоді мало не луснув від сміху.

Хлопець несміливо торкнувся Анежчиного ліктя.

— Тільки-но тато склав апарат, як раптом над нами загуркотіло каміння — це вниз бігла сарна. Вона стрибала, як м’яч, і пролетіла у нас над головами. А… а… в останній день, перед самим від’їздом з Полянки, ми бачили бабака. Він скидався на великого кролика, тільки свистів так голосно, що було чути аж у Смоковці. Тато казав, що це зін попереджає інших бабаків, щоб вони швидше ховалися.

Хлопець пильно дивиться крізь вікно у садок, де Вєрка вже сперечається за дитячий велосипед, куплений недавно директором. Ось вона штовхнула Барила, який марно намагається трохи проїхати без сторонньої допомоги, і той упав на траву. Діти захоплено закричали, а Вєрка скористалася цим і, стрибнувши на велосипед, уже мчить, аж пісок бризкає з-під коліс.

Обличчя Емілека застигло, на ньому не ворушиться жоден м’яз.

«Регіна» — притулок для сиріт, для дітей поганих батьків, для малих злочинців,— думає він.— А в чому моя вина, що я мушу жити разом з тими, які крали, вештались ночами, викликали в людей обурення? Тепер усі показуватимуть на мене пальцями: «Он, дивіться, хулігани йдуть на прогулянку, регінці!» Його забрали просто зі школи, і тепер товариші десь купками збираються на перервах і таємниче шепочутЬ| поглядаючи на порожнє Емі-лекове місце: певно, він робив щось страшне, щось таке,

про що ніхто нічого не знає, за це його посадять на багато років, він злочинець… Чому, чому не відправить мене пан Мареш, нарешті, у дитячий будинок у Борки? Адже там діти ходять до звичайної школи…»

Підвівшись, Емілек узяв Анежку за руку й повів її через коридор і вестибюль до спальні. Вихователька слухняно пішла за ним, і хлопець раптом відчув до неї глибоку вдячність. Озирнувся на всі боки, чи нема кого у спальні, й застромив руку під матрац свого ліжка. Намацавши скляну кульку, він показав її виховательці, наче хтозна* який скарб, кулька грала всіма барвами, і Емілек, помилувавшись нею, знову обережно заховав її під матрац. Потім витягнув блокнотик у потрісканій паперовій палітурці, а з нього — фотографію з одламаним ріжком і подав її Анеж-ці. Справді, батько хлопця вийшов досить розмазаний.

Повагом, наче дорослий, хлопець підходить до своєї шафки, обережно, мов найцінніший скарб, кладе подряпану фотографію в блокнот і ховає його під білизною.

Анежка неуважно дивиться на Емілека: це було б чудово — перебратися до Гинека, хоч тепер, на старості літ, пожили б разом.

— Сестро Качечко, подивіться!

На верхній полиці шафки лежить повний кульок цукерок.

— Це принесла мені мама! Це найкращі цукерки, вони коштують дуже дорого. Тут нікому не приносять таких цукерок, як мені!

Анежка не знає, що відповісти.

— Пішов би ти трохи погратись…

Але Емілек підійшов до вікна і притулився лобом до холодної шибки. Тоді, коли вони фотографувалися, мама взяла тата під руку, але він поставив посередині Емілека. Дома вони почали про щось сперечатися, мама послала його гратись у двір, і як тільки він зачинив за собою двері, тато розкричався на бідолашну маму, а Емілек стояв за дверима весь блідий. Як це було не схоже на ті часи, коли вони всі втрьох ходили до міста на прогулянку, тато вів маму під руку, вони зустрічали знайомих, тато жартував, усміхався до мами, називав її Машенькою, і все було так добре…

Анежка думає про своє життя. Адже… адже це через брата не вийшла вона заміж, хотіла завжди бути поруч, піклуватися про нього, обожнювала його, пишалася з Гине-

нової кар’єри: надпоручик, стрункий, як тополя, уніформа так личила йому, а пізніше — штабс-капітан… У грізні часи окупації Гинек пропав безвісти, і ніхто не знав, чи він утік за кордон, чи його забрало гестапо. Нарешті якимсь чудом вона дізналася, що він працює в підпіллі. Скільки зазнала вона страху, жахливого страху, який тривав цілі роки, страху за його життя, навіть тоді, коли він уже опинився в штабі партизанського командування…