Вона знову почала прислухатись до того, що говорив Емілек.

— Якось ми пішли з мамою і татом на прогулянку, і я побачив, як візник б’є батогом коня. Я сказав про це татові, а він весь почервонів, кинувся до візника, накричав на нього, вирвав йому з рук батога і поламав об коліно. Тоді візник схопив тата за піджак на грудях, навколо з’юрмилися люди, і, коли б не прийшор міліціонер, тато побився б з ним! Мама… сказала сьогодні…— Емілек замовк, почервонів, що так по-дурному прохопився, і опустив очі.

— Що сказала мама?

— Щоб, як прийде тато… Скажіть, Качечко,— він втупився очима в її зів’яле обличчя, голос його помітно тремтів,— чи може погана людина захищати тварину, коли її хтось б’є?

Анежка з надмірною увагою оглядає дитячі шафки.

— Хто заступається за тварину, той добра душа.

«Як я була вражена, коли Гинек раптом одружився!

Ніяк не могла зрозуміти, як міг він таке зробити! Звичайно, він мав на це право, але його жінка ніби відчула, як я його безтямно люблю, і зуміла непомітно ізолювати від мене Гинека. Про мертвих говорять тільки добре, але я не подарувала їй цього і досі. Хай це було з мого боку дуже й дуже погано, але я нічого не могла вдіяти з собою, вона була чужою людиною між нами, і тільки її смерть усе владнала; мабуть, це доля так захотіла; ми з Гинеком змалечку були разом і ще дітьми горнулися одне до одного, він був і лишився для мене найближчою людиною…»

Внизу, певно, спалахнула бійка, бо почувся істеричний вереск Барила. Анежка зраділа, що може піти навести лад. Емілеку вона теж потрібна, але ж треба, хоче вона чи ні, подумати й про Гинека, вона перебереться до нього в Ко-шіце, а якщо Гинек не зможе залишитись у військовій квартирі, то це не біда — вони поїдуть кудись на село і будуть нарешті разом.

Емілек пильно дивиться у вікно. Сонце розкинуло над обрієм віяло червоних і зеленкуватих стріл. Такий захід сонця він уже бачив колись, але тоді з ним були мама й тато. Коли він був малий, то щовечора брав їх за руки, перш як заснути, і йому було так добре…

Він відвернувся од вікна, і в ЙрГР схвильованому голосі відбилось усе його горе, весь страх, що вже ніколи не побачить він ні сарни, ні бабаків, які завмерли, наче олов’яні солдатики, над своїми нірками на скелях, іграціко-вого електричного поїзда з прожектором попереду, який лежить у коробці в їхній порожній квартирі.

— Чому я не можу бути з мамою і татом?

Емілек злякався власного голосу, засоромлено глянув по кімнаті й зітхнув з полегкістю: біля шафок нікого не було, тільки внизу раптом перестав ревти Густав.

6

Сонячний недільний ранок. Крізь розчинене вікно до квартири Мареша долинають дзвінки переповнених трамваїв, гудки машин, що поспішають за місто. Весна в повному розпалі: гаряче сонце, діти в білих панчішках, глибокі, міцні пахощі жасмину змішуються із спрацьованим бензином.

Войтішек уже вклав їжу в дорожну сумку й сидить на кухні, гніваючись на батька, який завжди за півгодини до прогулянки знайде собі якусь невідкладну роботу! Такий чудовий день, шкода кожної хвилини! Войтішек прив’язав до сумки повітряного змія і, глянувши на нього, відчув приплив радості: це ж краса, смикнеш за шворку — і червоний змій мчить угору, наче справжній супутник! Позаминулої неділі він зачепився був на гілляці, разів з п’ятдесят кидали в нього камінням, аж поки батькові пощастило його збити.

— Тату, ходім уже!

— Зараз. Мені замовили статтю для газети, а я вчора не встиг закінчити.

Раптом Войтішек схопився за голову — мама!

Адже сьогодні… Вони повинні були побачитися минулої неділі, але відклали зустріч на сьогодні, бо мама не змогла тоді прийти.

Хлопець глянув на батька, який схилився над паперами,— що ж робити? Батько теж з нетерпінням чекав сьогоднішньої прогулянки, вчора ввечері вони разом вивчали карту; щоправда, з ним на прогулянці не дуже весело, але Войта склав собі на сьогодні план: уважно дослідити стару закинуту печеру, яку вони знайшли ще на початку весни…

Дзвоник у передпокої, в грудях у Войтішека гучно калатає серце, він іде відчиняти. Але в двері просувається густа чуприна його приятеля Павліка. Войтішек полегшено зітхнув і провів гостя до спальні, де Павлік витяг з кишені гладенько виструганий пропелер. Войтішек зняв із шафи модель аероплана, яку вони зробили удвох; моделі не вистачає лише пропелера. Накрутили гумку, і пропелер починає крутитись. Але ні, це зовсім не те, надто швидко зупинився він на своїй дротяній вісі і обертається повільно, ніби його опустили в мед.

— Тату, ходи сюди! Подивись, щось дуже велике тертя!

— Зараз, почекай ще хвилинку,— відповів з-за дверей Мареш.

Павлік замислено наморщив чоло.

— А що, як вставити туди намистинку?

Войтішек порився в ящику зі старими іграшками і знайшов намистинку. Пропелер закрутився на ній, наче на підшипнику.

— А ти не зміг придумати такої дрібниці! — переможно вишкірився Павлік.

— Я це знав! Просто не зміь так швидко згадати…

— Ет, що ти там знав…

Войтішек сердито натягнув гумовий джгутик.

— Ти заздриш, що у мене самі одиниці? — «Ну, що ти тепер скажеш?» — задоволено подумав він.

Павлік зосереджено вирівняв шасі з дроту.

— Одиниці — ще не все. Можеш мати їх скільки завгодно…

— Я вже звільнився. Так що там у тебе?—почувся голос Мареша.

— Ми впорались і без тебе, тату.

І в цю хвилину хлопець знову згадав про маму! Батько заходився складати на столі папери. Войтішек, зачинивши за собою двері, підійшов до нього і раптом пошепки спитав зовсім не те, що хотів:

— А як же з Павліком, тату?

З і -477

— Візьмемо з собою, якщо схоче!

Незначну суперечку з Павліком негайно забуто, у Вой-тішека радісно сяють очі: от коли б швидше зібратися і вийти, перш ніж прийде мама! Він глянув на годинник.

— То, може, підемо?

Дзвоник. У хлопця опустилися руки. Пізно! «А що, як сказати зараз батькові, що то мама, і не відчинити?.. Ні, батько не погодиться грати в піжмурки».

— Мамо, це ти?

Войтішек удавано зрадів. Мама обняла його, і він почув знайомий приємний запах конвалій. Колись цей запах був невід’ємною часточкою його дитинства, ласки, доброго домашнього настрою, але тепер від усього того лишився тільки далекий спогад, який, на превеликий його подив, збільшує Войтину збентеженість.

Мареш здивовано застиг на дверях, що вели до передпокою.

Анна спробувала всміхнутись, але, побачивши крізь прочинені двері спальні чужого хлопця, проковтнула слова і невимушено зайшла своєю пружною ходою до кімнати.

— Одягайся, Войтішеку, поїдемо на озеро.

— Тобто як? — здивувався Мареш.

Хлопець майже у відчаї глянув на батька, зібрав усю свою мужність і глухо промовив:

— Ми збиралися з татком на прогулянку, мамо…

Жінка здивовано підвела брови, погладила сина по голові.

— Але ж сьогодні перша неділя місяця, тато про це, мабуть, забув. І, крім цього, в мене для тебе є сюрприз…

Марешів погляд сковзнув по дверях спальні, де принишк Павлік, присутність якого, здавалось, сковувала всіх трьох.

— Іди, Войто, якщо хочеш. Мамина правда,— мовив

він.

Войтішек розгублено застиг посеред кімнати: навіщо це «якщо хочеш»?

Мареш одвернувся і почав складати на столі папери. Анна кивнула Войтішекові головою, щоб він підійшов до вікна. Біля тротуару навпроти стояв новенький «Спартак» із світлим верхом і блискучим кофейним кузовом. Войтішек завмер, а потім весь засяяв: на хромованих буферах машини сліпучо вигравало сонц’е. Він уявив собі швидку

їзду, про яку так мріють усі хлопці в світі! Батько і печера в покинутій долині — усе це кудись раптом щезло, серце гучно застукотіло в грудях: може, дядько Патера дозволить йому хоч трішечки повести машину… На мить він відчув жаль до батька, який залишиться тут з Павліком. Але якийсь інший голос уперто промовляв: «Ти сам винен, тату, зі своєю вічною роботою. Хіба я не казав тобі, щоб ми вже йшли, могли б тепер бути десь далеко…»

— їсти можеш не брати, Войтішеку.

Хлопець розгублено поставив сумку на стіл.

— Ну, то всього найкращого, тату, бувай, Павеле!

— Візьми з собою підручник з російської мови, ти ж учора не знав уроку! — кинув Мареш, не підводячи очей.

Войтішек схопив книжку і прожогом вискочив з кімнати.

В кімнаті запала глуха тиша. Мареш доторкнувся до набитої дорожньої сумки Войтішека, ніби не вірячи, що син справді пішов, але внизу раптом завив мотор, грюкнули дверцята, і за хвилину все затихло… А в кімнаті все ще пахло конваліями.

Вітер напнув на відчиненому вікні фіранку. Мареша огорнули незрозумілі почуття: він щойно бачив тут Анну. Раніше він не міг взагалі уявити собі домівки без неї. Он у тому кріслі вона читала «Літерарні новіни» !, заклавши ногу на ногу, а на підлокітнику завжди стояла попільничка. На полірованій кришці піаніно відбивалась її зачіска, коли Анна трохи невпевнено пробувала грати етюд Шопена. Анна завжди була невіддільною частиною цього дому, створювала його атмосферу. Як же це, власне, сталося, що тепер вона приходить сюди лйше інколи, стоїть з опущеними руками, які вже нічого тут не роблять — не крутять коліща швейної машини, не насипають кави у електричний млинок, не поливають вазонів з квітами? Вона приходить лише для того, щоб, згідно з ухвалою суду, провести день з Войтішеком.

— То я піду, пане Мареш…

Він здригнувся і побачив, що Павлік стоїть, опустивши руки, в одній із них нерухомо біліє модель літака.

— Що ж ти тепер робитимеш, Павліку?

Хлопець поволі накрутив пальцем пропелер, потім пустив його. 1

1 Літературна газета.

— Не знаю, додому не хочеться, наші поїхали в гості до тітки. В неі завжди страшенно нудно, і я думав, що ми з Войтою…

Войтішек обідатиме з Анною, вона буде посміхатися до нього, тулити його до себе, рада буде дістати йому зорі з неба, а потім, витерши таким знайомим рухом губи, дивуватиметься, звідки взялася на серветці червона пляма. Марешу здається, що в цю хвилину він ненавидить і дітей, що кричать десь на вулиці, і сонце на небі, і самого себе. Помітивши розпач у Павлікових очах, він поклав йому на плече свою рожеву, схожу на жіночу, руку.

— Якщо хочеш, їдьмо за місто, а потім десь разом пообідаємо…

Вони йдуть повз котеджі на передмісті, уздовж річки розкинулись весняні луки, і їхня яскрава зелень заспокійливо діє на очі Мареша. Якби йому вдалося вимкнути мозок, щоб весь час не повертатись до одного й того ж! Мозок чи, може, серце? «Дурниці, я поводжуся, .мов божевільний, я збожеволів у ту хвилину, коли вперше побачив Анну,— того дня, коли в педагогічному видавництві прийняли мою роботу про деякі проблеми виховання дітей і відрекоменд>вали мені молоду редакторку, яка мала працювати над моїм рукописом. Дуже скоро це здалося мені дарунком неба, але зовсім не через її фахові здібності. Ефектні дарунки іноді засліплюють людину, і вона в своєму першому захваті соромиться збагнути їх справжню суть; що ж до мене, то я, мабуть, зовсім був сліпий. Перше серйозне пробудження від кохання після п’ятнадцяти років подружнього життя — і цілковитий крах! Як могла вона так легко розбити сім ю, кинути чоловіка і сина?.. Ревнувала мене до роботи,— вона, що теж була зв’язана з цією самою роботою,— обвинувачувала мене в егоїзмі. Звісно, все це був лише привід… Робота, робота… Коли б я упорався сьогодні на п’ять хвилин раніше, то тепер поруч зі мною ішов би Войтішек, і я не мучився б так… Ні, все ж таки я не винний! Який же це егоїзм, хіба я для себе дбаю? І все ж, чи не були чужі діти дорожчі мені за власну дружину?» Він раптом обняв за плечі здивованого Павлі-ка, міцно притис його до себе і відчув під рукою наїжачений чубчик та ніжну, дитячу шкіру обличчя…

Крутою дорогою авто видерлося нагору, лишивши за собою хмару куряви, що поволі осідала на розквітлі яблу

ні. Дядька Патера різко загальмував, хлопець вискочив з машини, мама нетерпляче шукає в сумочці ключ.

— Це — наша дача, Войтішеку.

В сутіні Войтішек майже нічого не бачив, але ось мама розчинила віконниці — і за ними блиснуло синє дзеркало озера з білими парусами, напнутими вітром, квітучі яблуні.

— Оце і є наш сюрприз, Войтішеку. Довелося чимало попрацювати, перш ніж ми все тут більш-менш упорядкували. Будиночок був такий занедбаний, коли ми його купили. Тепер ти розумієш, чому я не могла погуляти з тобою позаминулої неділі?

В будиночку все ще пахне свіжою фарбою, на підлозі — новий лінолеум і строкатий пластиковий килимок, у кухні на полиці — блискучий посуд. Войтішек побіг назустріч дядьку Патері.

— Нарешті після восьми років знову власний дах над головою,— обійняв його Патера за плечі.— Російська мова?— спитав він, помітивши в руках у хлопця книгу.— Учись, Войто, згодиться. Бачиш он той будиночок внизу?— він показав униз рукою.— Так, так, схожий на замок. Якщо хочеш знати, то це бунгало раніше належало дядечкові Патері, кумекаєш?

Войтішек нічого не розумів.

— А чого ж цей будинок тепер не ваш?

Патера на ходу настроював транзисторний радіоприймач.

— Про це ти запитай товаришів, які видають закони.— Його засмагле обличчя розпливлося в широкій усмішці.— Щоб дати щось бідним, треба в когось украГсти. Чисто тобі сучасні яношіки ]. Щопраэда, тут є істотна різниця, пардон,— він бадьоро ляснув Войту по плечу,— наші роблять це науково, згідно з ученням Маркса, тимчасом як Яношік був звичайнісінький анархіст. «Понимаешь, что такое анархист?» — заіржав він, мов кінь, і, як мільйонер, котрий загубив ножик, махнув рукою у бік будинку, що стояв над водою.— Ну, та це вже минуло.— Зачарованим поглядом він окинув нову дачу.— Оцю щебінку я носив на власних плечах аж знизу, від води, справжній тобі Маутхаузен, чоловіче.— Він витер спітніле чоло, і обличчя його засяяло, наче місяць.— Так, так, часи міняються, я сам мусив бути і муляром, і монтером, і маляром. А тепер 1

1 Гірські розбійники, захисники бідного люду. Від імені героя словацького фольклору Яношіка.

і паном дачником. Авжеж, я знову став паном дачником.— Він нахмурив брови.— Запам’ятай, Войто, на все життя — людей, які колись щось значили, не можна так просто викреслити…— Він загадково посміхнувся, узяв Войтішека за плече і кивнув на двері будиночка.— Це, звичайно, коштувало чималі гроші, але тепер уже не треба думати, де відпочити в неділю.— Патера стояв, розставивши ноги і схрестивши руки на широких грудях: обличчя його сяяло, як у щасливої людини, що добилася успіхів у житті.

З кімнати вийшла Анна і, почувши останні слова чоловіка, нервово всміхнулася.

— Ходім, Войтішеку, я познайомлю тебе з сусідським Стандою.

Це була така ж сама розкішна дача — білі камінні прямокутники розкидані в англійському газоні, зелена альтанка, по стіні над декоративною гіркою з дикого каменю в’ється молодий плющ, під вікнами стіл для пінг-понга. Гамзова в білому фартушку вибігла з кухні, простягнула Войтішеку пухку руку. Коли вона сміялася, на підборідді в неї з’являлась ямочка, а губи виразно складалися червоним сердечком.

Доктор Гамза підвівся з крісла й галантно поцілував руку Войтішековій мамі.

— Ми з твоїм батьком приятелі,— щиро потиснув він Войті руку.— Я регулярно буваю в «Регіні». Стандо!

На дверях з’явився довгий хлопчина, вищий від Войти на півголови. Сперся плечем на одвірок, схрестив ноги, носок однієї поставив на поріг і, примруживши очі, поглянув на незнайомця.

— Вийми руки з кишень, Станічеку, в нас гості, будь такий ласкавий, боже, що за мука з цими дітьми,— випалила одним духом Гамзова.