тг- Не гнівайся, мамо, я знову забув. Привіт,— подав він Войті руку.

Біжіть на сонечко, пограйтеся,— спохмурнів доктор Гамза, відкладаючи газету.— Такий день, а хлопець сидить у хаті! Випийте з нами кави,— підсунув він Войтішековій матері садове крісло.

— Ти маєш рацію, тату, я піду на сонечко.—- Станда взяв Войтішека під руку і повів його на протилежний кінець тераси, що йритулилась до схилу горба.— Татко сказав, щоб ми гралися. Може, пограємось у зайчиків?

Войта недовірливо подивився на свого нового товари

ша, але Станда раптом засунув руки в кишені й кивнув головою в бік будинку:

— Починається склероз. Мене анітрохи не здивує, якщо Пікквік купить мені кубики або ведмедика, коли я принесу йому свій атестат зрілості. Немає нічого гіршого за наївних батьків. Проте в усьому іншому вони дуже добрі, хоч до рани прикладай.

Войтішек від здивування роззявив рота й відступив крок назад.

— Почекай, я заскочу за пукавкою, може, підстрелимо якого шпачка,— Станда підбадьорливо всміхнувся йому. Потім приклав палець до губ і озирнувся.— Мама нічого б не сказала, але Пікквік не любить, коли стріляють.

— Який Пікквік?

— Ну батько. Біжи вперед, я вилізу крізь вікно.

Войтішек почекав якусь хвилину. До гомону голосів

на терасі приєднався гучний голос Патери:

— Я дістану камінь для гірки, як оце у вас, хоч би й довелося чухрати за ним аж у Татри! Хай мене трясця вхопить, якщо я вас не пережену! Агов, мисливець за мамонтами!

Останні слова стосуються вже Станди; Патера помітив його, коли той вистрибнув у вікно з пневматичною рушницею в руках.

— А після обіду просимо до нас на каву. Зберуться й інші друзі. Останнього разу, коли ви заходили до нас, можна було ще поламати ноги об ящики з цементом, але сьогодні в нас уже прибрано,— долинає до Войтішека привітний голос Патери.

— Ну, поки що бувайте, мені треба дещо приготувати,— чує Войтішек мамин голос. Яка вона гарна, коли стоїть отак і розстібає на шиї бурштинове намисто. Хлопець раптом відчув до матері глибоку вдячність. Дача, машина, синє озеро внизу — і ціла неділя попереду! Йому кортить перекинутись через голову.

— Гайда! — гукнув за спиною Станда.

Хлопці пішли. Анна глянула їм услід, в серці у неї зненацька озвалася з новою силою любов до Войтішека, якби він був сам,— вона побігла б за ним. Але ні, йому зараз краще в товаристві Станди, хай перше враження буде якомога сильніше. Тепер його тягтиме сюди, адже попереду ціле літо! І зрештою сьогодні, після полудня, він буде тільки з нею, ТІЛЬКИ з нею…

Анна зайшла до будиночка. Чоловік тим часом скинув піджак, розстебнув на грудях сорочку і, піднявши капот машини, захоплено почав копирсатися в моторі.

«Час уже варити,— каже собі Анна, але замість цього розставляє шезлонг.— Таке чудове сонце, посиджу хоч хвилинку»,— виправдується вона сама перед собою й підставляє обличчя під палюче проміння сонця. Знизу, із саду, долинув глухий постріл. Войтішек вириває у Станди з рук рушницю, Анна спочатку лякається, але зразу ж відганяє од себе тривогу: пневматична рушниця не страшна. Над вкритим хвильками озером гуде літак, набирає висоту. За ним тягнеться жовтий планер. Моторний човен розрізає гладінь озера, хвилі срібним трикутником біжать до берега. Чудова погода, спокій, сонце, і все ж таки…

Густав сьогодні вранці стояв у їхній колишній квартирі такий самотній, жалюгідний, з опущеними руками… В чому річ, чому часто, коли вона заплющує очі, перед нею звідкілясь виринає саме він, Густав? Відтоді, як вони розлучилися, минуло вже два роки. Вона притулилась щокою до полотна шезлонга і побачила Карела — рукави сорочки закачані, руки вимащені маслом, на обличчі жадоба життя, енергія, в цю мить світ для нього перестав існувати — він увесь захоплений машиною. Сучасна квартира, недільний відпочинок у чудовій обстановці, автомобіль. В ньому тече кров підприємця: всього він добивається, що б не взяв собі в голову. Скількох таких, як він, змели після-лютневі роки *, а Карел уцілів, обтрусився, ніби пес, якого кинули у воду і якому пощастило швидко допливти до берега; такого, мабуть, ніколи не зламає лихо.

«Чоловікові у всьому щастить, він вміє досягати свого, чого ж мені ще треба?..»

«Людина живе на світі не тільки для того, щоб дбати про власне щастя, але й для того, щоб виконувати свої обов’язки»,— сказав якось Густав. Хіба вона могла терпіти його вічні повчання? Він не пішов з нею на жоден вечір. «Знаєш, мене це не цікавить, люба, я ж не вмію танцювати! Іди краще сама, розважайся!» Нащо було йому взагалі одружуватись? Якось вони вирішили, що проведуть відпустку в Маріанських Лазнях: як вона раділа, і раптом його нещасні, винуваті очі: «Мені вдалося діста- 1

1 Маються на увазі революційні події в лютому 1948 р., коли трудящі Чехословаччини під керівництвом Комуністичної партії взяли владу в країні у свої руки.

ти двадцять наметів, тепер я розіб’ю дітям чудовий табір біля озера, зрозумій, я повинен бути з ними!» Вона ще й сьогодні відчуває на своїй голові заспокійливий дотик його руки, коли, плачучи, схилила лице на лікоть. «У цих нещасних дітей було так мало радості, уяви собі, дехто з них ще ніколи не виїжджав за місто».— «А що я нещасна, ти цього не бачиш?» — істерично вигукнула вона.

Інші, весь час інші, а сім’я, дружина — на останньому плані. Хто може одібрати в неї право теж інколи посміятись, потанцювати, походити на лижах, мати гроші, жити? І хто дивуватиметься, що вона шукала цього права десь в іншому місці?

Карел. Цілковитий Густавів антипод. Хороша людина, добряга, любить її, справді любить, дістав би для неї зорю з неба…

Вона міцно стиснула розпечені сонцем ручки шезлонга. Чому їй у голову весь час лізе Густав? Між ними вже все закінчено. Цікаво, що думає він про неї в покинутій квартирі, коли бере в руки сорочку з обтріпаним комірцем або вечорами невміло смажить яєчню собі й Войті? А що йому думати? «Моя дружина Анна покинула мене заради грошей, заради щастя з’являтися на танцях у нових туалетах, заради вищого життєвого рівня, машини…» Ні, неправда! Вона рвучко сіла, ще трохи — і крикнула б це на весь голос. Густав повинен був зрозуміти вчасно, що різницю у вісімнадцять років треба компенсувати підвищеною увагою, поступками, самозреченням!

Анна підвелася якась збентежена, треба готувати недільний обід, щоб смакував В.ойтішеку і Карелу, так, і Карелу теж… Вона йде на кухню. У Карела на обличчі блищить масна смуга, іншого разу це, може, зворушило б її, Карел здався б іще ближчим, але зараз невідомо чому це їй неприємно.

Станда вдруге вистрелив у шпачка, що сидів на гілці біля шпаківні; рушниця клацнула підозріло гучно. Хлопець заломив ствол, але подати назад його вже не зміг. Прокляття, така була чудова, надійна рушниця!

— Якби ти знав, скільки я назбивав нею кондорів!

— Хіба ж вони тут літають?

— Дурень, звичайно, що не справжніх кондорів. Ходім, я покажу тобі свою кімнату.

Станда спіткнувся об рогачик, на якому лежало вудлище, і рушниця мало не впала у воду.

— Ти що робиш? — гримнув на нього рудоволосий хлопчина.

— Мовчи, не став більше на дорозі!

— А ти дивись, куди йдеш!

— Іди ти к бісу.,.

— Таке вайло і ще лається!—обернувся рудий хлопець до Войтішека, неначе шукаючи у нього підтримки. Раптом він помітив рушницю і схопив її на мить раніше, ніж Станда.

— Дай сюди, а то зовсім поламаєш,— Станда потер подряпану литку.

Цікавість до техніки швидко перемогла у рудого злість.

— А що з нею таке?

— Хіба я знаю? Гикнула раз і не стріляє, паскуда!

Хлопець заломив ствол, спробував закрити затвор.

— Кулька перекосилась.

Без зайвих розмов він витяг з кишені складаний ніж; одне лезо було зламане і тепер правило за викрутку. Хлопець щось попустив у затворі, кулька випала.

— Готово,— він подав рушницю Станді.

Станда підкинув її в руці, треба було б подякувати, але цей рудий хлопчина молодший за нього та ще й хвилину тому розмовляв із ним грубим тоном… Станда тільки розгублено скривився. Він глянув на примітивне рибальське знаряддя, поношені черевики, залатані штани, старий светр під саму іііию в таку спеку — якийсь злидар… Станду раптом охопило бажання показати свою великодушність.

— Якщо хочеш, можеш піти до нас на дачу. Подивишся, як у мене обставлена кімната.

Хлопець знову застромив у землю рогачик і поклав на нього вудлище.

— Якби ж мені не треба було стежити за батьковими вудками. Він пішов випити пива.

— То приходь пізніше. Мене звуть Станда Гамза, наша дача онде на горі.

Рудий, здавалося, був задоволений. Він захопленим поглядом окинув Станду — від новенького світло-синього спортивного костюма до чорно-білих черевиків.

— А мене Францек Валіш. Якщо тато швидко повернеться, я прийду.

Хлопці попрямували вгору схилом, на якому розкинувся сад. Від будиночка долинув пронизливий голос:

— Станічеку, обідати!

Станда склав долоні рупором:

— Лечу, мамо! — Він підморгнув Войтішеку:—Цілковитий спокій. Вліземо крізь вікно.

Невеличка кімната, на стіні лук і щит, як у індійців, диван, двоє крісел, під склом на столику вирізане з журналу фото канадських хокеїстів, наклейки з закордонних готелів, етикетки шотландського віскі й джину. В кутку на шафці — залізний наплічник з лицарського обладунку. Войта провів пальцем по його блискучій поверхні.

— Це мама так драїть,— Станда переможно підстрибнув на кінчиках пальців. На його прищуватому обличчі сяяла нетерпляча усмішка: це ще тільки початок.

— Станічеку, ходи вже їсти,— долинув з тераси благальний материн голос,— суп уже зовсім вихолов!

— Матуею, люба, я ще не голодний.

Войтішек подумав, що це він затримує Станду, і намірився йти, але Станда рішуче зупинив його. Він підняв матрац дивана і витяг з ящика старий кольт з барабаном.

— Він стріляє? — здивовано спитав Войтішек.

— Якщо треба, то стріляє,— Станда почухав свій канадський йоржик.

З тераси долинули схвильовані голоси.

— Колись я весь цей його мотлох повикидаю у воду, тоді буде спокій! — почувся обурений баритон доктора.

— Облиш, дитина є дитина,— роздратовано відповіла Гамзова.

На терасі спалахнула суперечка. Войтішек сидів, як на голках. Нарешті збуджений голос доктора припинив дебати :

— Гаразд, якщо це твій хлопець, то виховуй його сама, але щоб потім не бігла до мене, коли буде пізно!

Станда показав на себе. >

— Бачиш, шериф незадоволений. Ану поглянь сюди,—* він відчинив шафу, на внутрішньому боці дверцят було застромлено кілька картинок з журналів. Дівчина на пляжі у звабливій позі підняла руки над головою, дві інші голі дівчини намагаються одібрати одна в одної обруч. У Войтішека на шиї швидко запульсувала жилка. Він злякано озирнувся на двері, Станда потягнув у нього з рук картинки, але збентежений Войта не хотів їх оддавати.

— Я можу мати таких і в натурі,— поправив Станда ремінь.

Войта не знав, як його розуміти. Оце так хлопець! Він, певно, старший лише на якийсь там рік, але ця його самовпевненість, рішучість, легке презирство до батьків і своїх речей нові й захоплюючі для Войтішека. Сьогодні ніби злегка відкрилась завіса, за якою був незнайомий, манливий світ, про існування якого Войтішек досі тільки здогадувався. Певно, Станда міг би внести ясність у його здогадки й сумніви, відповісти на тривожні запитання, з якими б він ніколи не наважився звернутися до батька, а тим більш — до мами…

— А тепер уважно слухай! — обличчя Станди з великими відстовбурченими вухами засяяло.— Цього ти, мабуть, ще не чув!

На столику в кутку кімнати — магнітофон. Станда ввімкнув його, і одразу ж почулися звуки мамбо. Станда почав розгойдуватись у різкому ритмі, ледь присів, поступово розпалився і почав вимахувати руками; тупцюючи на місці, він повертався на закаблуках, нахиляв тулуб то вперед, то назад; очі його блищали, він щось приглушено вигукував. Модна пісенька скінчилася, але музика мало що говорить Войтішеку,— він задивився на синій край озера за вікном: ні, то не озеро, то тропічне море з нескінченними білими пляжами, а на них під пальмами — прекрасні дівчата в такому вигляді, як їх створив господь бог…

— Руки вгору, старий шкарбан!

Войтішек здригнувся — просто в груди йому був спрямований револьвер. Хлопець відчув під грудьми дивний лоскіт, його охопила суміш страху і обурення від цієї дурної витівки, він розгублено підняв руки. Станда підкинув револьвер аж до самої стелі й хвацько спіймав його.

— Боягуз, нікчема!—він схопив Войтішека за рукав і розчинив вікно.— Бачйш он того кондора на секвойї?

Пролунав оглушливий постріл, Войтішек злякано затулив руками вуха.

— Досить уже! — загримів надворі батьків баритон.— Негайно йди обідати, бо…

— Ну, ходім, а то начальник нервує, ще станеться з ним інфаркт, а це ж усе-таки наш годувальник.— Станда поклав страхітливий револьвер у таємну схованку в шафі.— У поводженні з батьками повинна бути система: вони, як правило, й гадки не мають, що дурні, але було б

великою помилкою дати їм це зрозуміти; набагато краще лишити їм почуття власної переваги, адже це нічого не коштує. Біжу, любі мої!

Хлопці вийшли на терасу. Гамзова налила Станді вдруге підігрітого супу. Войтішек побачив, що до тераси прямує його мати. Він нарешті отямився від свого подиву і раптом зрозумів, що виглядає нікчемним і нецікавим поряд із Стандою. Але ні, він не може так осоромитися.

— А мені батько купить великого надувного човна!— випалив він без жодного вступу.— Я покатаю тебе, зможеш навіть сісти за руль!

Анна почула ці слова й здивувалася: «Човен? А де ж Войта його триматиме? У Густава ж немає дачі…»

— Ол райт,— пробурмотів Станда, спроквола сьорбаючи суп. Ліва рука його теліпається між колінами, і доктор Гамза незадоволено дивиться на цю непристойну синову позу. Треба б зробити зауваження, але дружина все одно почала б захищати Станду, дорікати, що він весь час лає сина, а йому хочеться хоча б у неділю мати спокій у сім і.

Потім Войтішек теж сідає обідати, і обід відбувається в якійсь урочистій обстановці: мамині усмішки, жарти дядечка Патери і дуже смачне печиво — не те, що дома, батько здатний приготувати хіба омлет, на цьому його куховарські здібності вичерпуються, правда, вряди-годи він водить Войту до молочного кафе і пригощає пудингом, а тут — ріг достатку, наприкінці обіду мама дає ще полуниці із збитими вершками, очі б їли, але шлунок уже протестує.

Нарешті Анна хоч на хвилинку залишилася з Войтіше-ком сама. Вони лягли поруч на шезлонгах перед будиночком, але думки хлопця весь час вертаються до Стандино-го револьвера, він непомітно зиркає на. сусідній будинок, схвильовано згадуючи Стандині картинки.

Гуркіт автомобільного мотора, курява, грюкнули дверцята, наближаються чужі голоси. Патера вітається з кимось біля хвіртки. Анна заплющила очі, немов не хоче бачити гостей; це приїхав доктор Бріхта з дружиною. Вона розчаровано зітхнула: як блискавично промайнуло тих кілька хвилин наодинці з Войтішеком!

— Насилу знайшли, люди ще вас тут добре не знають! — Бріхтова непомітно витерла перед дзеркалом чорну туш в куточку ока і тільки після цього поглянула довкола.— Ти, певно, добре нагрів чуба, Карлічеку, поки зробив таке диво із старої халупи.

Анна пильно подивилася на її тьмяне перефарбоване волосся.

— І все ж таки це не те, що нам хотілося. Навіть новий фасад не закриє як слід старого…

Бріхтова пропустила повз вуха її слова, нервово помацала кретонову завісу на дверях кухні, її обличчя розтяг-лося в дружній усмішці, але вона швидко споважніла, згадавши, що сміх сприяє утворенню зморщок.

— Головне, що ви йдете вгору — у всіх відношеннях,-