ХАЙ КИНУТЬ В МЕНЕ КАМЕНЕМ

РОМАН

РАДЯНСЬКИЙ письменник КИЮ —1972

Малюючи складні переплетіння И(Чехосл)

людської долі, простежуючи, як пра- П40

гнуть люди знайти духовний контакт і як трагічно втрачають його, якою небезпекою обертається неувага батьків до власних дітей, автор показує тяжкий процес руйнування кількох сімей, темну стихію алкоголізму й розпусти, згубний вплив вулиці, слизьку стежку злочину, що загрожує* молоді без твердих моральних принципів. Твір порушує гострі питання відповідальності кожного дорослого члена суспільства за долю молодшого покоління. «Хай кинуть в мене каменем ті, хто мають чисті руки, хто ніколи й нічим не завинив перед своїми дітьми!» — ніби промовляє письменник кожною сторінкою чесного й сміливого роману.

Написаний у традиційній реалістичній манері, насичений гострими сюжетними ходами й глибокими роздумами, твір примушує читача до останньої сторінки напружено стежити за життям героїв.

Переклад з чеської

Олега МИКИТЕНКА

7-3-4

10-БЗ-24-71М

Книжкова фабрика ім. М. В. Фрунзе

ДО УКРАЇНСЬКОГО ЧИТАЧА1

До людських слабостей кожного письменника, безперечно, нале-жить і мрія про те, щоб його знали за кордонами батьківщини. Для чеського письменника вдвічі радісніше й почесніше, коли він має можливість говорити своїм твором передусім з читачами в братньому Радянському Союзі їх рідною мовою. Переклад однієї книги письменника може бути інколи наслідком чистої випадковості або збігу обставин, але два перекладені один за одним романи дозволяють уже говорити про дружні літературні зв’язки між автором та його читачами по той бік кордону.

Я не належу до письменників, які починають думати про читачів лише тоді, коли книга вже на прилавку; я часто ловлю себе на тому, що думаю про них, працюючи над рукописом, що зважую, як приймуть вони те чи інше формулювання, чи з достатньою суспільною вагомістю промовлятиме до них той чи інший образ, чи зможе книга зворушити їхні серця.

У книжковій шафі біля мого письмового стола стоїть дарунок мого доброго київського друга — маленький бюст Тараса Шевченка, чиєю творчістю і боротьбою за свободу людини я завжди глибоко захоплювався. І часто, коли я у розпалі роботи над романом спинявся поглядом на його промовистому суворому обличчі, я згадував про тих, для кого він а на вічні часи став національною гордістю.

Моє давнє бажання нарешті здійснилося: я вдруге дістаю можливість стати ланкою ланцюга, який іще тісніше зв’яже і зблизить літератури моєї батьківщини і Радянської України.

Можливо, це надто сміливо — заглиблюватися у сферу наболілих питань, до яких уже зверталися видатні майстри слова (хай навіть в інших історичних та суспільних умовах). Але я не думав писати чеський варіант «Педагогічної поеми». В той час як Макаренка цікавив передусім процес перевиховання молоді, мій основний задум полягав скоріш у тому, щоб збагнути принаймні деякі причини, чому в нашому суспільстві, що забезпечує

1 Вступне слово до першого українського видання 1964 р.

молоді якнайкращі умови для розвитку, все ще є діти, засуджені на безрадісне дитинство.

І мені здається, що Тромадська злободенність цього художнього полотна не обмежується лише кордонами моєї батьківщини; я переконаний, що пекучість проблем, котрі я наважився порушити, відчуває і сучасний український читач.

Я написав роман-виклик і вважатиму, що досяг успіху, якщо моя книга примусить замислитись хоч декого із тих батьків, які— свідомо чи несвідомо — тяжко завинили перед своїми дітьми.

Зденєк Плугарж Брно

Біля воріт грюкнули дверцята автомобіля. Вихователька Ерна визирнула з вікна.

— До нас,—* кинула вона прибиральниці й, почекавши, поки з приймача дозвучить мелодія каліпсо, спустилася на перший поверх.

— Ще один обід, Ерночко,— гість торкнувся рукою капелюха, потім скинув його.— І то добрячу порцію, бо панночка голодна.

Вихователька пильно зміряла очима новеньку від стоптаних черевиків аж до блідого обличчя і нерішуче простягла їй руку. За дверима вестибюля, що виходили в сад, тим часом стовпилися діти й зацікавлено дивилися на дівчину.

—> Юлішко, скажи товаришу директору, що я прошу його прийти сюди. Він у майстерні.

Дівчинка пішла поважно, як і личить при такому серйозному завданні, але за рогом рвонула бігцем, спіткнулась і лише якимсь дивом утрималась на ногах.

— Сідайте в нашій хаті,— кивнула вихователька на стілець. Старшина в цивільному сів, запалив сигарету.— А ви біжіть гратися! — крикнула вона в бік зачинених дверей, і діти, які пасли очима нову мешканку «Регіни», неохоче посунули в сад.—> Як тебе звуть? — спитала Ерна й позіхнула.

— Вєрка Даніельова.— Чоло дівчини спохмурніло, в сірих очах з’явився холодний блиск. Знехотя ступивши кілька кроків уперед, вона притулилася спиною до дубової панелі, руки засунула в кишені дешевого пальтечка, міцно стулила губи і, не звертаючи уваги на дітей, що й досі шепотілися за дверима, пильно задивилась на стелю.

— Крадіжка? — запитала вихователька.

—» Не доведено. Бродяжництво,— стиха мовив старши-‘ на. Побачивши, що Вєрка прислухається до їхньої розмови, він перейшов на інше.— А як ся має мій приятель Павелка-молодший? Більше не тікав?

— Поки що ні.— Вихователька присіла на край столу.— Та я б не дуже й здивувалась: сама втекла б, якби було можна. Сімдесят годин на тиждень, кожна друга неділя — чергування, і все це за кілька мізерних крон?! Хай воно все…— Вона помітила, що старшина нахмурився, і замовкла. Трохи винувато озирнулась на Вєрку, але та з кам’яним обличчям стежила за весняними хмарками, що повільно пливли у високому небі за широким вікном веранди.

Пісок надворі зарипів від чиїхось енергійних кроків, і в дверях війнув сірий робочий халат директора Ма-реша. Директор привітався із давнім знайомим, міцно стиснув руку дівчині.

— Вітаю тебе, Вєрко.

Дівчина блиснула на нього недовірливим поглядом.

— Ви її знаєте? — спитав старшина, загасивши сигарету.

—) Моя розвідка працює надійно,— переможно усміхнувся Мареш і рушив нагору до кабінету; сходи застогнали під вагою його тіла. Він по-змовницьки смикнув старшину за рукав, прошепотів:—Це мені дітки відрапортували.

Крізь відчинене вікно до кімнати долітав крик; у саду опецькуватий хлопчина бився з дівчинкою, меншою за нього на півголови; гурт дітей схвильовано оточив їх. Дівчинка, як не дивно, перемагала. Зрештою вона сіла на

груди товстуна і почала гамселити його по голові під несамовиті підбадьорливі вигуки дівчат.

— Біжіть поясніть Густаву основні принципи джентльменства, Ерно,— кивнув Мареш виховательці на вікно.

Старшина подав директорові папери.

— Поводься так, щоб якомога швидше вийти звідси й більше не потрапляти мені на очі,— дружньо підморгнув він Вєрці, злегка торкнувся рукою її плеча і вийшов.

— Сідай,— показав директор на крісло біля стола.

Дівчина сіла на краєчку крісла, міцно стулила губи.

Він пильно подивився на неї, і в ту ж мить зринув болючий спогад: Марцелька… Скільки б це їй було? Тринадцять— на рік менше, ніж оцій. Такий самий кирпатий носик і вилиці схожі, тільки очі були інші, такі дитячі, довірливі… Біль від цієї втрати ніколи не згасне.

— Розкажи мені що-небудь про себе, Вєрко.

— Там у документах усе написано.

Мареш мимохіть розкрив папку і одразу ж закрив її.

— Протоколи мене мало цікавлять. Я б хотів усе почути з твоїх уст.

Вєрка глянула йому прямо в очі і раптом відчула себе мов той звір, що опинився в клітці. Доки її супроводжував міліціонер у цивільному, !й було все одно; зрештою, було навіть цікаво їхати з чоловіком, з яким ніяк не вдавалося пококетувати: навіть у машині, коли на повороті вона притулилась до нього значно тісніше, ніж це було потрібно, він лишився байдужий. Але цей, що сидів напроти за столом, був зовсім не такий, од нього віяло якоюсь нездоланною перевагою, яку вона не могла зрозуміти. Крізь вікно за його спиною на весняному небі біліли хмари, свистіли у саду дрозди, чувся далекий дзенькіт трамваїв, скупник шкурок котив повз садову огорожу обвішаний своїм крамом велосипед і механічно вигукував: «Шку-у-у-ри!» До горла їй підступили сльози безсилля.

— Що ви хочете знати?—спитала вона удавано глибоким голосом.

—} Гадаю, що тобі жилося нелегко. Мабуть, кривдили батьки?

— Батько ні.

— А чим він займається?

Її погляд на мить спинився на його обличчі. Віяла зморщок у куточках очей, сивуваті скроні, широке добродушне підборіддя, легковажні вусики під носом.

«Може, тут не буде надто погано, це ж, зрештою, не тюряга, може, з цим, дядьком і вдасться владнати по-хорошому…»

— Батько точив ножі… І лагодив парасолі. Але я його вже давно не бачила.

— Як давно?

— Ну… років, може, зо два, хіба я знаю? Він уже, мабуть, не їздить з візком, це ж тепер майже нічого не дає, особливо в місті…

— А мати?

Вєрка глибше сіла у крісло й відкинулась на спинку. Мареш стримав усмішку: перший маленький крок до успіху зроблено.

— Мама гуляє…

— А хто такий Валіш?

В кімнаті було жарко, невідомо чому ще гріли труби центрального опалення; Вєрка скинула своє потерте пальто й, нітрохи не ніяковіючи, пішла повісити його в куток.

— У мами від нього двоє дітей,—»промовила вона коло вішалки, стоячи спиною до Мареша. Потім знову підійшла до столу.— Чого це я мушу товкти одне й те саме? Я вже розповіла про все есенбакам \ там у вас записано,— спохмурніла вона.

Ну біжи скупайся, а потім поїж. Я покличу сестру Анежку, зачекай на неї у вестибюлі.— Мареш підвівся і хотів був покласти Вєрці на плече руку, але дівчина інстинктивно відхилилась. Мареш зняв трубку і подивився дівчині вслід: ноги в неї були як у дорослої жінки.

Вєрка спустилась у вестибюль. За якихось п’ятдесят кроків звідси — прочинені залізні ворота, і за ними — вулиця. А що, якби вона зараз дременула звідси? Що б він зробив, цей старий шкарбан, що сидить у кабінеті?, Знадвору зайшла знайома смаглява дівчина, Юлішка, сперлась плечем на двері і втупилась у Вєрку своїми великими меланхолійними очима. Її дрібні пальці перебирали на шиї якийсь дивний брелок.

—і Ти що тут робиш? — ступила до неї Вєрка.

Очі Юлішки налилися слізьми.

— Я вкрала дві курки,— прошепотіла вона ледь’ чутно.

Вєрка зареготала.

— Оце добре! Нащо ж вони тобі? 1

1 Тобто працівникам SNB (Корпус національної безпеки).

— Ми з Імре спекли їх на ВОГНИЩІ.-: Підборіддя в

Юлішки затремтіло, вона раптом зсунулась спиною по дверях, присіла навпочіпки, сховала голову між колінами й гірко заплакала.

— Ти що, здуріла? Чого рюмсаєш? — Верна безпорадно стояла над нею, їй було ніяково, співчувати чужому горю — цього вона ще не навчилась. Відійшла убік. Плач Юлішки нагадував індичий гелгіт. Вєрці стало смішно. Присіла поруч з Юлішкою, поглянула на чудернацький брелок, що підскакував на засмальцьованій шворці.

— Що це в тебе таке? — торкнулася його пальцем Вєрка.

— То Імре з татом, і Іштван, і Лайош спіймали колись під Лопеніком дику свиню…— витиснула із себе Юлішка.— Імре дав мені зуб тієї свині… І ми щовечора палили багаття… Тато робив казани, а мама ворожила, і було нас одинадцятеро. А тут ніколи не розкладають багаття! — В очах у неї відбився сум за втраченим лісом, за шляхами, що простяглися вдалину, за свободою. Вона витягла звідкись пожмаканий лист і подала його Вєрці.— Читай!

— А ги не вмієш?

— Трошки, читай краще ти.

— «Дорога Юлішко, у перших рядках цього листа прийми наш сердечний привіт…— Вєрка насилу розбирала літери, що розпливалися від Юліщиних сліз.— …Ми всі тебе щодня згадуємо й ніколи тебе не забудемо, а Імре з Лайошем тобі засмажать цілу гуску, як тільки тебе випустять із тої в’язниці…»

— А чого ти звідси не чкурнеш? — спитала Вєрка, оддавши дівчині листа, і кивнула головою на прочинені ворота.

— Я вже двічі пробувала, та мене ловили. Ворота наче й відчинені, але якщо вже сюди потрапиш, то кінець…— Маленька циганка востаннє схлипнула, віртуозно висякалась у траву, обтрусилася, мов цуценя, схопила Вєрчину руку і повернула долонею вгору.— Тебе чекає велика любов, але на твоїй дорозі стоїть пані з багатого…

— Вєрко! — пролунало з вестибюля.

Дівчина підвелася й пішла до будинку. На ходу озирнулась: Юлішка все ще сиділа навпочіпки і, обхопивши руками коліна, дивилась, немов у якомусь екстазі, на чорного дрозда, що примостився на вершечку сосни.

— Ну, ходімо, дівчино,— вихователька Анежка обня ла Вєрку за плечі. Невисокого зросту й неприваблива, вона йшла поруч з Вєркою хиткою ходою, викидаючи вбік носки зашнурованих черевиків, крізь які випинались кісточки ніг. На скроню їй спадало непокірне пасмо сивого волосся, і Анежка звичним рухом підбирала його.

У ванній кімнаті Анежка наточила у ванну води.

— Роздягайся,— мовила вона, зосереджено розмішуючи воду кістлявою рукою з закачаним рукавом.— Слухай, а в тебе вошей немає?

Вєрці перехопило подих, вона зблідла, аж посиніла, очі звузились у дві щілини.

— Як ви смієте! Я вам не якась повія, ви… ви…

— Та ти не ображайся! Тут були дівчата з манікюром і перманентом, а вошей повно.

Вєрка сердито сіла у ванну, аж вода хлюпнула через вінця.

Хай кинуть в мене каменем, Плугарж Зденек