Войтішек ще раз крадькома глянув на журнал з фотографією Москви. Дядечко акуратно поклав його на курильний столик разом з журналом французьких мод. До нього знову повернувся веселий настрій. Парусинові штани, розхристана сорочка і мужнє обличчя з чіткими рисами — куди до нього батькові із скуйовдженими моржевими вусами та вже помітним черевцем!

Потім автомобіль безшумно помчав до міста, Войтішек сидів поруч з матір’ю, його пальці сплелися з материними, друга ії рука обняла сина за плечі. Як він їй вдячний за цю неділю!

— Сподобалося тобі у нас, Войтішеку?

Замість відповіді — сяючий погляд. Ніякі слова не сказали б стільки. Стрілка спідометра завмерла на цифрі 80. Войтішек захопленими очима стежив за енергійними рухами Патери.

— Мамо, наш батько ніколи б не спромігся на такий автомобіль, правда ж?..

Анна здригнулася, її рука нервово стиснула плече хлопця. Войтішек узяв з полички за заднім сидінням тигра і почав гладити його силонове хутро.

— Тато не вміє поводитись із грошима, купив за свій рахунок велосипед у «Регіну»…

«Мовчи, мовчи,— Анна притримує волосся, яке розвівав вітер,— це було б надто легко і надто непорядно наговорювати на Густава. На твій млин і так падає досить води, колесо крутиться повним ходом…»

Через місто Патера поїхав повільніше, Войтішек з тихим жалем дивився на стрілку годинника: казкова неділя невблаганно наближалася до кінця.

— Ти б хотів знову приїхати до нас на озеро ?

— Ще питаєш, мамо!

Автомобіль зупинився.

— Через чотирнадцять днів я знову приїду по тебе. Тільки одне прошу тебе, Войтішеку: про сьогоднішній день розповідай дома якомога менше. Якщо ти задоволений, то залиш це при собі,— в твоїх інтересах, щоб таких неділь було якнайбільше.

Войта подивився вслід машині, відчув на губах незвичний присмак материної помади, потім поволі пішов угору темними сходами. Стиха відповів на батькове привітання

і зупинився посеред вітальні — знову ця тиха кімната з вікнами, затуленими старим каштаном, і мовчазними старими меблями; на всьому, навіть на акваріумі з риб-ками-живородками, лежав відбиток якоїсь одноманітності. І Войтішеку раптом стало сумно, він відчув страшну самотність, у цю мить він з радістю втік би з дому…

Під час вечері Мареш кілька разів зиркав на сина. Незвична настороженість повисла над круглим обіднім столом.

«Дурниці,— заспокоював себе Мареш,— хлопець не винен, що йому було добре… без тебе. Примирись уже якось із тим судовим рішенням: кожної другої неділі…» Це було безглуздо, незбагненно, але він ніяк не міг себе перемогти і заглушити ревниве почуття до Анни. Мареш з подивом усвідомив, що в душі дорікав Войті за цей день.

Хлопець їв, похиливши голову. Він відчув полегкість від того, що батько не дуже допитувався, сам хлопець зайвого не розповідав, всі його думки націлені на майбутнє: якось перебути ці два тижні, а там — знову з мамою..« Раптом він згадав, що Станда запросив його до себе. Можна поїхати до нього навіть без мами! Якщо виконати завдання на понеділок ще у п’ятницю, то батько міг би залюбки пустити його на дачу до Гамзи.

— Тату, знаєш, що ми могли б завтра зробити? Купити надувний човен.

У Мареша сіпнулися куточки уст, він брязнув ложкою. Вісім сотень коштував той нещасний велосипед. Він не був передбачений бюджетом, але приніс дітям стільки радості! Пізніше, мабуть, можна буде якось повернути ці гроші, він придумає, як це зробити. Але ще шість… Його погляд спинився на новій картині Седлачека 1 над диваном. Передостанній внесок. Як міг він забути про Войтин човен?! Ні, тих грошей, що залишені на резерв, не можна брати, це було б нерозумно — раптом станеться щось непередбачене, що тоді?..

— Я… у мене зараз немає стільки грошей, Войтішеку.^

Хлопець зблід.

— Не дотримуєш свого слова, тату.

Удар палицею. Даремно Мареш намагається взяти себе в руки,— він відчуває, що червоніє дедалі дужче. «Ти

1 Седлачек Вацлав (народ. 1892 року)—відомий чеський художник.

педагог, І син повернув проти тебе твою власну зброю! Іноді зовсім навмання можна влучити в ціль! Основне правило для дорослих у поведінці з дітьми: ніколи не ламай своєї обіцянки». Мозок ніби зовсім відмовився працювати: що ж відповісти, як пояснити це тому, хто встає з-за столу, відчуваючи свою моральну перевагу, встає надто вже поважно для своїх чотирнадцяти років?

7

Цього року спека почалася в другій половині весни. Сидячи на уроках, учні молодших класів — вихованці «Ре-гіни» — все частіше звертають неспокійні очі на вікна, за якими висвистують чорні дрозди й дрозди-пересмішники, одцвітають каштани, пахне жасмин і чується радісне дзижчання бджіл.

— Збирайте після обіду, Качечко, наш непосидючий народ і їдьте купатися,— мовив директор під час обіду.

Анежку вже не дивувало, що не тільки діти й вихователі, але й сам директор забув її справжнє ім’я.

— А це для вас байдуже, що я плаваю, як сокира? І мені, зрештою, вже п’ятдесят п’ять.

— З вами поїде Ерна.

— Вона буде просто щаслива. О третій по неї має прийти той її…

— Мені дуже шкода. Сорок дітей — це трохи важливіше, ніж один кавалер. До того ж Ерна плаває, як буксир.

— Але їй все одно не вдається звідси виплисти,— вколола його Анежка.— Я теж хотіла вам сказати, щоб ви підшукали для мене заміну. Я ще минулої зими могла піти на пенсію і тепер хочу покинути роботу.

— Ви дозволяєте собі недоречні жарти.

— Ні, я кажу серйозно. Мій брат полковник написав, що йде у відставку. Він удівець, ви це знаєте, досі одержував казенні харчі й білизну, і дома йому ніхто не був потрібний, але тепер я йому просто необхідна. Я остаточно вирішила покинути» «Регіну». Я тридцять сім років віддала дітям, і це було нелегко. Тепер хочу трохи відпочити, хоч на старість пожити якийсь час з Гинеком, братом моїм, полковником…

За півтори години сорок дітей з вереском кинулись у воду. Над їхніми головами злітає великий гумовий м’яч,

чується страшенний гамір, бійка за надувного крокодила, сміх, гейзери спіненої води — перші літні радощі.

Станда і Войтішек принесли з Гамзиної дачі каное, спустили його на воду. На хвилину їхню увагу привернув дикий галас на березі — якась бабуся виганяла дітей із води.

— Бачиш ту черепашку? — штовхнув Станда приятеля гострим ліктем.

Войтішек почав шукати мушлю в піску під ногами.

— Он ту дівчину, телепень! — з презирством пояснив Станда.

Вєрка, стоячи по коліна в воді, примружила очі: двоє хлопців на березі здаються їй пристойними, особливо в порівнянні з тими, що живуть у «Регіні», а в того, хто до неї липне, ще й заяча губа. Вона вийшла з води, умисне недбалою ходою пішла в кущі за піщаною прибережною смугою, довгим, визивно-байдужим поглядом окинула двох хлопців, пройшла ще трохи, відчуваючи, що вони дивляться їй услід. Дівчина гріється на сонці, м’яким рухом піднявши руки над головою, і раптом — який жах: розстебнулася верхня частина купальника!

Войтішек проковтнув слину, хоче відвести очі, але не може: дівчина нахиляється, страшенно довго шукає щось у купі одягу, закривається рушником, і це ще гірше, нарешті, повертається до них спиною.

— Хай йому чорт! — опам’ятався Станда і обома руками підсмикнув плавки. Войтішек від хвилювання присів навпочіпки, дзенькає ланцюжком на носі каное, гнівається сам на себе.

— Хлопче, тут не можна ловити гав! — Станда ворухнув відстовбурченими вухами.— Що з тобою, бабо? — цвіркнув він крізь зуби слиною.— Щоб усе було ясно, я цю берегову ластівку спіймаю! — Він зробив крок уперед, мимоволі пригладив мокре волосся, озирнувся.— Я йду. В тебе нема сигарети?

Дивне питання. Войтішек розуміє, що цими молодецькими розмовами його приятель просто намагається підбадьорити себе. Станда переступив з ноги на ногу і нарешті пішов. Пізно. Пильне око Анежки все помітило

— Ходімо, діти, ми тут заважаємо рибалкам. Густо, Вєрко! Ходімте!

У Станди з душі зсунувся камінь, хоч він нізащо не признався 6 у цьому Войті

Вєрка йде останньою, не йде, а танцює, дивиться вниз, ноги ставить м’яко, як лисичка. Ще раз обернулася, махнула рушником.

— Вона буде моя, запиши собі! — Стан да з розмаху кинув у човен весло.— Бачив, як вона на мене зирила?, Завтра знову прибіжить сюди, інакше скажеш, що я не знаю жінок!

Хлопці відштовхнулися од берега. Войта зиркає на засмаглу спину Станди, дивується і навіть трохи заздритьт нелегко буде його наздогнати!

Сонце пече вже трохи менше, юрма дітей, схожа на зграю крикливих горобців, повертається до «Регіни», волосся в них ще й досі мокре, у вуха набралося води; вони нізащо не погодилися випустити повітря з гумового кро-кодила, так і несуть його надутого на плечах. Лише Емілек іде, мов сам не свій, і все більше нервує, наближаючись до знайомої вулиці…

— Качечко,— нарешті схопив він за руку виховательку,— я б… на одну хвилинку…

— Чого тобі, Емілеку?

Його бліді щоки вкрилися рожевими плямами.

— Я заскочу подивитись на маму, тільки раз гляну — миттю назад…

Аиежка якусь хвилину мовчки йшла далі, поклавши руку Емілекові на плече. Потім зупинилась, віяла зморщок навколо її сірих очей стали густіші…

— Але ж мами все одно нема вдома. Ти ж знаєш, вона весь час кудись їздить.

— А може, буде! — А якщо ні, то я хоч подивлюсь на наші двері…

— А як же інші діти? Ну гаразд, Ерно, біжіть з Емі-леком нагору і одразу ж повертайтесь, а ми почекаємо тут.

Емілек підстрибнув на одній нозі, стрімголов метнувся в парадне, переплигуючи через два східці, вибіг на другий поверх, подзвонив. Тиша. Тільки чути, як наближаються повільні кроки виховательки Ерни.

— Марна справа, Емілеку, мами, певно, немає.

Дзвінок немилосердно шматує німу тишу сходів, а за

дверима ні звуку. Під табличкою з маминим прізвищем — трохи більший прямокутничок іншого кольору, раніше на його місці висіла мідна пластинка з прізвищем тата. Емілек завмер, верхня губа у нього дрібно тремтить, надія

згасає з кожною секундою. Німі двері стають на хвилину прозорими, наче зі скла, в них з’являється мама у своєму старенькому ігелітовому фартусі, заклеєному скраєчку смужкою пластиря. З кімнати чується батьків голос, у якому бринить погано прихована радість: «Дивись, хлопче, що я зробив! Новий шлагбаум! Тепер уже не буде аварії!..»

Емілек востаннє натиснув на білий гудзик. Щось стиснуло йому горло, білий прямокутник дверей розповзається за туманною завісою сліз. Емілек навіть не помітив, як торкнувся мокрим обличчям дверей, погладив їх худенькою рукою; звісивши голову, повільно спускається вниз східцями. Тільки б Ерна нічого не помітила, саме Ерна. Але марно: сльози котяться одна за одною, він уперто відвертає голову, смертельно ненавидить Ерну за те, що вона пішла з ним. Рука Емілека тремтить, і залізні сходи десь поверхом вище тихо деренчать од ваги його горя.

Сорок дітей чекають на вулиці. Вєрка стоїть осторонь і широко розплющеними очима жадібно стежить за вуличним рухом навколо себе. Шурхіт шин по асфальту, ритмічні дзвінки трамвая — якась кінна запряжка не хоче звернути з колії. Двоє дівчат, міцно взявшись попід руки, зі сміхом шепочуть одна одній якісь таємниці. Легке весняне вбрання, засмаглі литки — воля! Сьогоднішнє купання, синє плесо озера, фантастична, трохи вже забута воля всіх людей: дівчини-листоноші з сумкою через плече, шофера з сигаретою за вухом, який стоїть біля своєї вантажної машини, молодої жінки, що по-дурному нахиляє коляску, щоб немовля побачило трамвай,— для всіх, всіх, крім тебе… Через півгодини за тобою замкнуться ворота. Лисичка в клітці! Наче милостиню, кидають тобі цукерку або ведуть на озеро — подивись, як живуть порядні люди, і марш назад за грати!

Увечері знову зійде місяць на небі, люди снуватимуть по місту, товпитимуться в «Едемі» біля каруселі, а ще більше на вокзалі — по радіо оголошуватимуть про прибуття поїздів, свистітимуть паровози, зал для пасажирів буде повний, скрізь дим, скрізь життя і рух, люди привозять з собою подих незнайомих країв. А хлопці, що нікуди не їдуть, тинятимуться там, засунувши руки в кишені; підморгне, зачепить плечем, промовить слово — і ти не знаєш, чим це закінчиться, бо на кожному кроці тебе чекає нова несподіванка.

Щось мусить статися, обов’язково мусить статися! Весна вже проминула, але попереду літо, воно простягає до Вєрки руки, хапає за спідницю. Вєрка не розуміє, що з нею діється. Як п’янить її і як дурманить голову цей дотик свободи…

Велике скло вітрини відбиває її струнку постать, Вєрка повертається боком, зіп’ялася на пальці, долонею провела по грудях—і в цю мить її наче пронизало струмом: якщо вона не зробить цього зараз, буде пізно… Зараз, саме зараз, поки тут лише одна вихователька та ще й кульгава…

Трамвай рушає, стрибок — і Вєрка вскочила у причіпний вагон, як ласочка, продерлася всередину й у щілинку між пасажирами побачила здивоване й перелякане обличчя Анежки. «Рятуйте мене, святі небеса! Відважним завжди щастить — слідуюча зупинка аж на горі, поки Качка туди доповзе… Та й не покине вона через мене сорок дітей!»

Наближається кондуктор.’На зупинці Вєрка перебігла в передній вагон, полічила гроші — ох, лихо, всього п’ятдесят гелерів! Але дідько з ними, що таке гроші у порівнянні з волею! «Гей, танцюйте всі й радійте, я — знову на волі!»

— Квиток, будь ласка!

Вєрка, не червоніючи, висипала на долоню кондукторові п’ятдесят гелерів і до хрипоти сперечається, що там було шістдесят. Кондуктор лютує, а тим часом позаду залишилися дві зупинки, і нарешті з виглядом несправедливо скривдженої людини Вєрка виходить.

Вона йде вулицями, на переходах ступає по білих смужках; біля входу в парк гурт дітей, навколо весь час нові люди, нові розмови,— як це чудово, адже одні й ті самі обличчя в «Регіні» вже почали дратувати її* Вона може робити все, що заманеться! Вєрка сіла на лаву, широко розкинула руки на спинці, підставила обличчя сонцю, заплющила від блаженства очі.

До її ніг підкотився м’яч. Вєрка кинула його дівчатам, що стояли неподалік у колі. Дівчата були не набагато менші за неї, і Вєрка раптом наблизилася до них. Її прийняли без жодних запитань, і за хвилину Вєрка вже кричала так само, як і решта, керувала всією грою, сердилася і навіть назвала одну з дівчат вайлом.

Он ту чорнооку дівчинку з коротко підстриженим ВО” лоссям звуть Яркою, Вєрка їй трохи заздрить. Якась жін-

ра повертається з крамниці, в сумці у неї жовтіють лимони. Ярка підбігла до неї, називає мамою. Поряд з ними зупинилась інша жінка, питає, де пані Мазлова брала лимони, вона вже цілий тиждень шукає їх!

— За рогом, але поспішайте, пані Кучерова! А ти щоб за годину була дома,— кинула мати Ярці і зайшла в будинок.

Лимони. Вєрка йде, заклавши руки за спину, мозок працює на повну потужність. Це шанс! Миттю прийняти рішення і зразу ж здійснити його — цим завжди відзначалася Вєрка. Вона завернула за ріг — пані Кучерова стоїть у черзі. Знайомий холодок за спиною — починається нова пригода.

«Божечку, допоможи, якщо це вдасться, я пожертвую тобі крону!»

Вона піднімається сходами, читає прізвища на дверях. «Йозеф Мазл». Тут. Дзвонить.

— Мене послала пані Кучерова, вона стоїть за лимонами, а гаманець забула дома. Дуже просить вас позичити їй до вечора грошей, бо інакше прогавить лимони.

— А ти…

— Подруга вашої Ярки, Соня Клепетаржова.

Пані Мазлова пішла до кімнати, пошукала в сумці й зморщила чоло.

— Але в мене немає дрібних. Тільки п’ятдесят крон.

— Це нічого, головне, що пані Кучерова… купить лимони…— На сходах Вєрка обернулася.— Вона казала, що зразу ж оддасть…

Вулиця поглинула її, Вєрка зупинилася аж за третім рогом. Розтулила долоню — зелена купюра вся пожмакана. Вона голосно засміялась, винувато озирнулась назад. Двері найближчої кондитерської притягають до себе, як магніт. Тістечка із збитими вершками — це казка із збитими вершками! «Не те що ваші ласощі для жебраків, вельмишановний пане директор Мареш,— яблучко після вечері і раз на тиждень кілька цукерок!»

У вітрині три великодні бонбоньєрки у формі зайчиків; одна розкрита — всередині повно всяких ласощів!

Вєрка показала на вітрину пальцем, широким жестом поклала на прилавок п’ятдесят крон.

І от вона знову блукає вулицями. Над містом з глухим ревом летить вертоліт. Дуже дивовижна машина! Вєрка хрумкає цукерки і разом з іншими перехожими витріщає

очі на небо. Будь ласка, такого в тій паршивій «Регіні» во** на б ніколи не побачила, для цього людина мусить бути вільною!