Гроші муляють кишеню. Купила в аптеці губну пома-ду — невже залишилося тільки дві крони з усього багатства?! А крону ж вона обіцяла боженьці! Людина повинна дотримувати свого слова. Бог допоміг, отже, треба віддячити, бо ніхто не знає, коли знову потрібна буде його допомога. Вєрка прямує до готичного собору, хреститься і жестом гранда кидає монету в карнавку.

Що ж тепер? Додому, до матері? Нізащо. В «Регіні» зараз напевно тривога, есенбаки шастають по місту, перш за все обнюхають квартиру, не забудуть навідатись і до тітки Маргіт, у них на обліку всі мамині колеги. Та зрештою до вечора не так уже й далеко, а там видно буде.

«Едем» ще зачинений, лише кілька малюків катаються на дитячій каруселі, матері повертають їм услід голові*, усміхаючись гордо і захоплено,— Вєрка ніколи не могла зрозуміти, як це деякі матері можуть віддавати стільки часу своїм дітям.

З воріт виїздить грузовик, молодий вантажник на тротуарі піднімає руку — проїжджає військова колона. Помітив Вєрку, поправив нову полотняну кепочку з задертим козирком і дірочками по боках. Вєрка теж його помічає: в нього під светром широкі груди, а зуби — наче з реклами нової зубної пасти.

Колона машин ніяк не проїде, шофер у підворітті нетерпляче сигналить, а вантажник ласо задивився на струнку Вєрчину постать. Вєрка удала, ніби чекає трамвая. Відчувши на собі погляд, непомітно повернулася боком, випнула груди, зайчика взяла в другу руку, щоб його не було помітно з тротуару.

Юнак побачив, що Вєрка не сіла в трамвай і що вже видно хвіст колони. Він поправив кепочку і звернувся до Вєрки:

— Чи не бажаєте трохи з нами проїхатись, дівчино?

Вєрка витріщила очі:

— Куди?

Вантажник назвав окружне місто за п’ятдесят кілометрів. Вєрка хвилину вагається, відчуваючи, що її знову чекають пригоди. Під вузькими рукавами светра у хлопця вимальовуються круглі м’язи. Кмітливе і рішуче обличчя. Недбало і водночас очікуюче він обходить машину, яка

вже виїхала на шосе. «Власне, було б дуже доречно на певний час зникнути з міста і повернутися, коли міліціонери уже втратять перший запал до пошуків».

— Гаразд, я поїду.

Юнакове обличчя засяяло, він просунув голову у віконце кабіни.

— Я б хотів узяти з собою цю дівчину,— мовив з ноткою прохання в голосі, показавши очима на Вєрку.

Водій — неголений здоровань з великим черевом і подвійним підборіддям — глянув на Вєрку, і в очах його відбився сумнів.

— А що про цю прогулянку скаже мамця? —прогудів він басом до дівчини на тротуарі.— Ми звідти вже не повернемось.

— У мене немає мами, вона померла торік.

Водій погладив брудними пальцями свій широкий лис-кучий ніс.

— Ну батько.

— Він знову одружився.

Шофер глянув на жовтого зайчика в її руці й мовчки кивнув головою. Вєрка сіла в кабіну, вантажник радісно грюкнув дверцятами, і машина рушила.

Вєрка почастувала сусіду в кепці шоколадною цукеркою із бонбоньєрки, той миттю проковтнув її. Запропонувала й шоферові, але він покрутив головою:

— Не хочу псувати шлунок такою поганню.

Ідуть. Вантажник поклав на сидінні біля себе набитий портфель і тому змушений присунутися до Вєрки. Ліва рука йому весь час заважає, і нарешті він кладе її на спинку сидіння, але машину весь* час трусить, і рука зісковзує на Вєрчине плече; вона відчула, як затремтіли в неї коліна. У цього хлопця очі мов у японця і смаглява, наче шовкова, шкіра обличчя.

За містом шофер збільшує швидкість. Вєрка дивиться на спідометр: ого, вісімдесят! Радість у дівчини зростає, в голові у неї зринає спогад: якось вона вже їхала так з татом. Тоді вона на кілька днів була забула про кляту школу! Візочок з точилом лежав у кузові, тата завжди підбирав якийсь грузовик, він у неї взагалі був мастак. У нього був чудовий чуб, чорний, як вороняче крило, тато завжди поблискував своїми сніжно-білими зубами й під час роботи кидав дотепні жарти жінкам, що проходили повз нього. Вєрка ніколи його не забуде, веселого, завжди у доброму

гуморі. А який він був майстер! «Поламалася парасолька? До смерті жаль, милостива пані, викидати цю рідкісну річ!» Сніжно-біла усмішка і солоний жарт, тато регоче, замовниця сміється, а якщо з нею дитина, він дозволяє їй досхочу понатискати на педаль. А скільки різних речей збирається надвечір у подраному батьковому портфелі! Гаманці, срібні пудрениці, а одного разу навіть кіло телятини, загорнуте в папір! Вєрка відчуває ненависть до мами: «Якби вона не волочилася вічно по ночах, то, може, й не покинув би нас тато!»

Машина мчить по шосе. Юнака в кепці звуть Ярда, він приглушено питає, де Вєрка ночуватиме. Нема де? О, це не страшно, у них дома є кімнатка, де складають всякий мотлох, там стоїть диван; мати, мабуть, здійме спершу галас, але хай Вєрка не звертає уваги, він це якось уладнає, якщо треба буде, то скаже, що Вєрка його наречена, а їсти Вєрці дадуть— щодо цього його мати дуже м’якосерда, голодним вона нікого не залишить.

Промайнули перші будиночки якогось села, машина загальмувала перед скляною табличкою з написом «Буфет».

— Пива, пане шеф. І подвійний ром! А вам що, панночко? Фруктової чи, може, краще молока?

Вєрка почала відмовлятися, але водій, не слухаючи її, розстебнув гудзика сорочки на своїй бичачій шиї.

— Побігти до клозету іще встигнете. Чарочку рому для панночки! — крикнув він буфетникові.

За столом запанувала дружня атмосфера. Вантажник замовив Вєрці й собі сосисок. Водій вилив у пиво подвійну порцію рому й випив цю суміш одним духом. В його велетенській лапі півлітровий кухоль схожий був на маленьку чарочку.

— Повторити!

За півгодини всі троє вийшли на вулицю. Навпроти стояла зелена польова машина з полотняним верхом. Шофер здригнувся, швиденько втиснувся за кермо. В цей час із військової машини вийшли двоє в синіх уніформах. За халявою в одного з них був застромлений червоний жезл. Рука шофера застигла на важелі. Вєрчин кавалер розгублено подивився на нього, почухав потилицю.

— Дорожній контроль. Накладну і права, будь ласка.

Шофер товстими пальцями витягає папери з брудної

сумки. Права зникають у кишені старшини, засмагле обличчя шофера блідне.

— Скільки випили?

— Кухоль пива.

— А до пива лили малиновий сироп?

— Я випив кухоль пива, пане начальник, це ж зовсім небагато, все одно, як вода із потоку.

— Ми стежили за вами крізь вікно. А про все інше скаже нам буфетник…

Один із них іде до буфету, в кабіні запала тиша, Вєрка принишкла, як мишка, поки що все гаразд, але не дай бог, щоб вони зацікавилися нею…

— Пане комісар, мені чотири кілометри додому залишилося, зрозумійте ж мене: всенький день дихати бензином у таку спеку — і не промочити горла бодай ковточком?

Грюкнули двері буфету, чоботи з жезлом за халявою наближаються до машини.

— Два кухлі пива й три подвійні порції рому.

Решта документів зникають у службовій сумці.

— Вийдіть з машини!

— Пане інспектор, не жартуйте! Я ж вам кажу — тут усього чотири кілометри, стара чекає мене на вечерю. Тут навіть чотирьох кілометрів не буде, ледве три з половиною…

— На тих чотирьох кілометрах ви можете вбити кого-небудь так само, як і на сотні. Виходьте, машину, згідно з накладними, буде приставлено на ваше підприємство, про решту довідаєтесь в окружному управлінні.

Шофер виліз, широко розставив ноги, обличчя його враз змінилося.

— І це вас називають народною армією?!—Від хвилювання він плутав поняття, потилиця в нього почервоніла, голова втягнулася в плечі.— Оце так ви йдете з народом? Та ви ж проти народу, робочу людину переслідуєте! Я, чоловіче, в сорок п ятому боровся: прийшов есесівець, питає, чи нема в мене карти, а тут уже росіяни підходять, так я оцією рукою як дав йому по зубах, то він на місці…— Шофер підняв над головою свою ведмежу лапу, очі його налилися кров’ю, він підвищив голос і зрештою закричав:—Я, чоловіче, сто тисяч кілометрів без аварій наїздив, біжіть спитайте кого хочете в нашій заводській раді, і в сорок п’ятому есесівця ухекав, а де ти був тоді, товаришу? В мейе дома й досі його револьвер лежить. Навіщо ж ми революцію робили?! Я вам обом скажу таке:

4 1-477

нічим ви не відрізняєтесь од тих жандармів, що йшли на робочого чоловіка з багнетами…

— Ну годі! Бо якщо хочете, то підете з нами!

Вєрка з жахом побачила, що шофер покрокував поміж міліціонерами, поруч безпорадно метушився Ярда, весь час поправляючи свою кепку. Нараз старшина озирнувся і побачив, що Вєрка нерухомо сидить у кабіні ваговоза.

Він повернувся до машини, Вєрка затамувала подих.

— А ви куди мандруєте?

— Яз ними…

— Паспорт маєте?

— Я… забула його дома.

Старшина досвідченим оком глянув на юне обличчя, ковзнув поглядом по зайчику на колінах.

— Ходімте зі мною, тут недалеко…

8

Коло хвіртки хтось подзвонив, і Валіш визирнув у вікно на вулицю. Кого це там чорт несе саме зараз? Якийсь залізничник з жінкою. Туди, до біса, це ж бляхар Лойза з майстерень, ну, а тієї жінки він не знає, але колись бачив иа зборах заводської ради, вона сиділа в президії, і звали її Марія.

Валіш неохоче провів гостей до кімнати, передчуваючи лихе.

— Чого це вас принесло?

Жінка критично оглянула неприбрану кімнату, кахикнула.

— Бачте, товаришу, ми прийшли поцікавитись, як ви тут живете і що у вас взагалі робиться. Отож давайте прямо, щоб довго не розводитись; минулого місяця ви тиждень не були на роботі, потім ще бозна-чого пропадали десь чотири дні, а тепер ось знову вже третій день вас підміняє Тонда Страдал. Ви ж самі розумієте, що він не може тягти по дві зміни! От ми й хотіли б знати, чи думаєте ви завтра вийти на роботу і працювати як годиться?

— Атож, нас це дуже цікавить,— підтвердив Лойза і мимоволі втягнув у себе запах м’яса, що долинав з кухні.

Валіш озирнувся, немов шукаючи підтримки у Кіті, яка смажила шніцель. На сковорідці голосно сичало сире м’ясо. Валіш поважно випростався за столом, трохи зблід.

— Щоб вам усе було ясно, товариші, то я скажу, що

більше на роботу не повернуся! Буду заробляти дома, якби й раніше був схаменувся, то не знав би ніякої біди, і вам не довелося б тьопати до мене через усе місто.

Лойза невдоволено похитав головою.

— Недобре робиш, Вашеку, ти ж знаєш, що приватні майстерні скоро закриють. Я тебе розумію, бо теж був сам собі хазяїн, перш ніж пішов на залізницю. Тільки ж я не чекав, поки закриють мою майстерню. Тепер я знову при ділі і хоч не сушу собі голову, де брати гроші на борги.

— Згодом ви пошкодуєте, що кинули роботу. Серед товаришів вам жилося б ліпше і, може, не треба було б шукати друзів по шинках. Краще було б і вашим дітям, ми чули, що у вас…

-Що ви там чули — нас це зовсім не обходить.— На дверях з’явилася Кіті, обличчя в неї трохи розчервонілося біля плити, в одній руці вона тримала ганчірку, а другою підперла бік.

Лойза чемно поклав на коліно синю кепку, опустив очі. Марія по-жіночому оцінила хитромудру зачіску Кіті та її довгі сережки.

— Щоб вам усе було ясно, шановні, ми така ж сім’я, як і будь-яка інша. Хіба ви не бачите, що я саме готую

обід?

Марія нервово покрутила гудзик, що прикрашав її сукню.

— Ми прийшли поговорити з вами, товаришу..,

— Мій чоловік порядний ремісник і ніякий вам не товариш, зарубайте це собі на носі!

— Ти, Кіті, у це не втручайся,— Валіш хотів ударити рукою по столу, але в останню мить передумав і тільки змів зі столу крихти.

— Чого там не втручайся, це мене теж стосується! Тебе вже раз провчили, але відтепер тобі ніхто не буде вказувати! Якби не клеїв дурня, то й не поперся б на ту залізницю, я тобі ще тоді це казала,..

—- Так вимагає розвиток суспільства, зрозумійте,— спробувала переконати Марія Валіша.— Ну що ви зможете змайструвати своїм домашнім начинням? Адже машина на фабриці зробить усе це в двадцять разів швидше. Ви із своїм досвідом могли б принести велику користь у нас в майстернях, жили б пристойно, і ваші діти…

— Залиште наших дітей у спокої і дбайте про своїх, шановна, а якщо ке вірите, то ходіть подивитеся! — Кіті

потягла Марію» до кухні.— Я смажу шніцелі, розумієте* шніцелі для «нещасних» Валішевих дітей і була б рада дізнатися, чи ваші діти сьогодні, наприклад, теж матимуть на обід смажені шніцелі! Я щойно дістала телятини, а вона не буває щодня, такий чудовий шматок і без черги. А щоб зовсім було, як у ресторані, я до шніцеля подам смажену картоплю, і…

Марія вернулася до кімнати, поправляючи на ходу рукав, за який її тягла Кіті. Лойза підвівся з-за столу, з виразу його обличчя було видно, що справа програна, треба йти.

Втручання Кіті підбадьорило Валіша, він випростався, злегка підняв стілець за спинку і грюкнув ним об підлогу.

— А за моїх дітей можете не боятися! Ви ж самі бачили, що Кіті смажить їм шніцелі. От і скажіть це товаришам, а також те, що на роботу я більше не повернуся. Я ремісник і нікого не експлуатую, а майстерню свою закрити не дам! По зарплату прийду завтра, а щоб одібрати в мене майстерню — нема такого закону, не дам, не дам і ще раз не дам! Бувайте здорові!

— Щоб ви потім не жаліли, пане Валіш, справа тут не лише в роботі. Людині потрібні друзі й товариші, а ви залишитесь самі…

Валіш власноручно зачинив за ними хвіртку, повернувся до кухні, з переможним виглядом притулився плечем до дверей і витер долонею піт з чола.

— Ну, як я їх відшив? Я вам покажу, як стромляти носа в чужі справи, волоцюги! Ти бачила, Кіті, як я їх випровадив?

— Ще й кирпу гнуть,— мовила Кіті, брязкаючи посудом, роздратування її помалу згасало.— Якийсь там робітник і вайло з канцелярії, тільки вони усе й знають! Нероби нещасні! Хто зна, скільки його байстрюків по світу бігає, а та шльондра, певно, і для самого директора не зуміла б шніцеля підсмажити. Хотіла б я побачити її дітлахів у той час, коли вона сидить на зборах і розводить там агітацію…

За чверть години знову рипнула хвіртка — у двір зайшов Францек. З сусіднього подвір’я долинуло гавкання Рекса і дитячий сміх: Ганка та Іржік, як завжди, граються з собакою. Хлопець увійшов до кухні й раптом застиг: у кімнаті він побачив квітчасте материне плаття.

— Але до Францека ти могла б ставитися трохи краще,— почувся звідти батьків голос.

— Що, знову скаржився на мене?

Францек заціпенів під дверима.

— А зрештою, чого ти од мене хочеш? Він же не мій!

— Вєрка теж не моя,— почув Францек відповідь батька і затамував подих.— Але хіба я коли-небудь про це хоча б натякнув?

— Ні. Бо ти ж її бачиш раз на рік.

Хай кинуть в мене каменем, Плугарж Зденек ()