— Я не винен, що Вєрка тут не з’являється, наче ми для неї взагалі не існуємо…

— Це вона для тебе не існує,— відказала мати глибоким і хрипким голосом.

— Облиш, Кіті, не будемо сперечатися — принаймні сьогодні, саме сьогодні не будем,— мовив батько зовсім іншим голосом, в якому прозвучали нотки добродушності.— Хоча б заради дітей. І так сусіди нас судять, вже й до майстерень дійшло, ти ж сама щойно бачила цих агітаторів…

«Вєрка теж не моя…» — Ці батькові слова все ще звучали у Францекових вухах. І раптом давній спомин—він тоді ще навіть не ходив до школи,— Кіті відлупцювала його за якусь провину. Францек довго плакав, але не від болю. «Якась дивна у нас сім’я…» — подумав хлопець.

Від Буріанів повернулися Ганка з їржіком. Францек, ніби він щойно зайшов, кинув здалеку портфель з книжками на стілець. На дверях з’явилася мати.

— Який у тебе вигляд, їржіку! Ганко, невже ти йому не можеш витерти носа? Що Буріани подумають?.. Ну, що нового в школі, Францеку?

Францек здивувався. Ні, він усе добре чув. Мати наблизилася. Хлопець інстинктивно відсахнувся, підняв руку, щоб затулитись, але мати тільки поправила загнутий комірець його сорочки.

— Нічого особливого,— заїкаючись, відповів він.— Питали сьогодні з історії…

— І ти знав?

— Знав…

Мати взяла їржіка на руки.

— Чому ви не йдете гратися кудись на сонечко, адже у нього ніжки як лід,— докірливо звернулася вона до Ганки.

— Але ж Реке на подвір’ї,— Ганка втупила у маму

свої довірливі очі: невже вона думає, що Рекса випустять на вулицю?

Кіті нахилилася по соску, що випала у їржіка з рота, коли він засміявся до неї. Витерла соску об спідницю, на мить притиснула хлопчика до себе. Щасливий їржік пухкими рученятами обняв її за шию: як добре сидіти в мами на руках, тут так тепло, вона так приємно пахне, може, дасть ще й щось солоденьке, а коли мама сміється, йому теж хочеться сміятись.

Валіш підійшов до брудного вікна: сусідське подві

р’я — мов той п’ятачок, оточений з усіх боків стінами, сонце зазирає туди на хвилинку, та й то лише літом і рано-вранці, коли діти ще сплять. Він роздратовано засмикнув синювату фіранку: «Після обіду візьму Ганку, їржіка, Францека, й підемо кудись разом з мамою, так, і з мамою. Одразу ж по обіді й підемо — як-не-як, а ми таки сім’я. 1 добре, що я прогнав отих агітаторів, тепер буду сам собі пан, зможу більше часу приділити дітям, і все буде добре».

Кіті поралася біля плити, на якій шкварчала картопля. Францек зиркав на матір, сновигаючи по кухні. Мати була сьогодні зовсім твереза, це він зрозумів ще тоді, коли слухав під дверима її розмову з батьком.

— У твоєї Манічки не плаття, а ганчірка. Чекай, після обіду я його виперу,— мати оглянула засмальцьовану Ганчину ляльку і поклала її назад у коробку.

«Ну, що нового у школі?» — знову прозвучало у Фран-цекових вухах. Він швидко вийшов з кімнати, причинив за собою двері майстерні й сів на ящик з інструментами.

«Я все ж таки мужчина,, мужчина,— він міцно заплющив очі, але даремно: в носі щось залоскотало, і довелося витерти рукавом очі.— Мама поцікавилася мною, а я цього зовсім не заслужив: у школі одержав три четвірки, розбив горщйк, був з нею грубий!..»

— Францеку, обідати!

Він висякався на підлогу й закусив губу, лютий на себе самого, навмисно йде поволі, щоб розтягти час. Боже, як ще довго треба чекати, поки він стане моряком! От і зараз мало не розревівся, ніби дівчисько…

За столом у батька був піднесений настрій, він розмахував руками, гачкуватий ніс блищав на його худому обличчі.

— Побий мене сила божа, Кіті, якщо я знову не поведу тебе в цирк, от побачиш, їй-право! А потім підемо до «Роз-

марину», і я замовлю пляшечку — от побачиш, добре погуляємо з тобою, і все буде, як і раніш, Кіті! —

Сім’я обідала за кухонним столом в урочистій мовчанці, лише їржік весь обляпався, як і завжди. Кіті мовчки долила Францеку ополоник супу, і хлопець, низько схилившись над тарілкою, насупив зморщене чоло. «Ну, годі, будь мужчиною! Це ж її обов’язок, кожна мати повинна піклуватися про дитину, навіть коли це не рідна мати». Він швидко доїв і, вставши з-за’столу, почав у кутку перебирати свої зошити, немов згадав про щось дуже важливе.

— Добридень, пане Валіш! — пролунав гучний голос, і на порозі виросла чиясь постать.

— Здорові були, пане Шейн.

У Валішевому тоні прозвучала нотка невдоволення — ці відвідини сьогодні були зовсім недоречні.

— Холодильник, що ви нам лагодили, капризує, шеф дуже лається, починаються теплі дні, а ви ж знаєте: м’ясо, масло та російські яєчка — це ж гроші, кав’ярня без холодильника — як білка без хвоста,— Шейн глянув на Даніельову і злегка усміхнувся.— Тому я прийшов до вас особисто і маю привести вас із собою, хай навіть силоміць, щоб сьогодні ж — залізно — все було готово. Сподіваюсь, дозволите? Тут у вас трохи жарко,— Шейн скинув плаща, під яким виявився смокінг з лискучими вилогами.

Кіті примруженими очима оглянула гостя: широкі плечі, вузька талія, ефектні лампаси на штанях і очі, які весь час ніби злегка усміхаються.

— Ви вже що-небудь коло нього робили? — спитав Валіш.

— Ніхто й пальцем не торкався.

Шейн помітив, що у господині дому пристойний профіль.

— Вам не заважатиме, мадам, якщо я смалитиму?

— Звісно, ні.— Обличчя цього чоловіка чимось нагадувало їй Кларка Гейбла. Колись цей артист був її ідеалом —г у всіх своїх тіток і бабусь вона випрохувала крони, щоб дивитися на нього іноді навіть по три сеанси підряд.— Схоже, що вас сам бог до нас прислав. Бачиш, я ж тобі казала — начхаєш на ту залізницю, і замовлення самі посиплються до тебе, будеш сам собі паном.

Шейн галантно запропонував Кіті сигарету, недбало запалив, потім схаменувся і простяг пачку Валішу. Сигарета

в Кіті не хотіла горіти, вона припалила від Шейнової, на мить торкнувшись його руки.

— У вас холодні руки, значить, повинно бути гаряче серце,— промовила вона.

Валіш скоса поглянув на жінку.

— У мене зараз немає часу, та й взагалі це мені ні до чого.

— Даремні розмови, пане Валіш. В крайньому разі, завтра. Я ж за це відповідаю, якщо вже це замовлення я віддав вам, то не можу ж тепер звертатись до комуналки, там мені б сказали: хто спартачив, хай той і лагодить! — Погляд Щейна ковзнув по грудях Кіті, на мить прикипівши до них.

Кіті це помітила, по тілу в неї пробіг нервовий дрож, і вона мимохіть випнула груди. Зробивши дві короткі затяжки, Кіті глянула на Шейна — лише на мить, щоб зустрінутись з його очима. Її охопило знайоме почуття чогось нового, привабливого. Шейн закинув ногу на ногу, і Кіті помітила його нові туфлі. Вони були із світло-жовтої шкіри, з подвійним кольоровим швом, прикрашені безліччю дірочок і на товстій каучуковій підошві. Щоправда, до смокінга вони не пасували, але, може, він зайшов сюди просто з роботи. Скільки крамниць, певно, оббігав він, поки дістав такі гарні черевики?

— Може, вип’єте з нами кави?

— Я ще в житті ні разу не відмовлявся від кави, мадам. Той,’хто не п’є її,— неповноцінна людина.

Це зауваження здалося їй глибокодумним. Хто б сказав, що офіціант може бути філософом! Кіті ввімкнула плитку.

Сонячний промінь упав на мізинець Шейна, прикрашений перснем з синім камінцем. Кіті раптом відчула, що присутність чоловіка заважає їй. Якби не було тут Вашека і дітей, вистачило б одного-єдиного погляду, усмішки, мовчазного знаку — хіба можуть бути балачки між тими, що думають про одне й те ж саме? Вона повернула б ключ у замку…

Ганка посварилася з їржіком за ляльку, тягне її у брата. Кіті гримнула на дочку.

Валіш роздушив погаслу сигарету в попільничці, брови його зійшлися в одну лінію, він майже не слухав Шейно-вих теревенів про їхню кав’ярню, не зводив очей з Кіті. Ох, він уже знає такі кинуті нишком погляди, оцю її ходу

перевальцем. «Сам чорт приніс оцього типа, найкраще було б вигнати його втришия,:—подумав Валіш.— Та ще до цього й морочся завтра з холодильником, дулю за цю роботу дістанеш!» Його очі спинилися на шафі.— там, за купкою білизни, лежав пакуночок з подарунком, давно вже він не купував нічого Кіті на день народження, оце аж сьогодні купив, а вона, паскуда, викручується перед цим фертом, будь-кого обведе круг пальця, а працювати не хоче.

Ганка нарешті одібрала у Іржіка ляльку, і хлопець голосно заверещав, Валіш рвучко підвівся — лясь, лясь! — правою, лівою, Ганка з жахом схопилася за щоки і плачучи втекла в куток. Шейн, явно не схвалюючи такої суворої кари, похитав головою:

— Нащо ви її лупцюєте за таку дурницю, вона ж у вас мов те янголятко!

Всі почали пити чорну каву. Францек не любив кави без молока, та йому й не дали. Він вийшов на подвір’я.

Валіш мовчав, палив одну сигарету за одною, і кава раптом здалася йому гіркою. Що за чортовиння: тільки спробує почати все спочатку й жити краще, як його спроба виявляється марною. От і сьогодні, він так сподівався…

Кіті прибрала зі столу, витягла плащ із шафи.

— Ти куди? — підвів Валіш голову.

— До міста.

— Ти ж казала… ми ж домовилися, що підем усі разом…

— Мені треба до міста. Я забула, що прийде моя подруга, принесе мені вовни на светр.

— Не йди, Кіті.

— Чому?

Пальці Валіша намацали в кишені сірник, переламали його.

— Ти ж обіцяла… Діти раділи, що підуть на озеро… Я не хочу, щоб ти кудись зараз ішла…

Шейн зніяковів і почав поправляти комірець, у невиспаних очах його блиснула ледь помітна усмішка.

— Не вистачає, щоб ти мені наказував! — Кіті накинула на плечі жакет і, дивлячись у дзеркальце пудрениці, спокійно підфарбувала губи. Валіш почервонів, стиснув кулаки, його охопило почуття безсилля.

— Не буду більше вам заважати, я теж іду, тільки не забудьте — завтра в першій половині дня, пане Валіш,—

почув він голос Шейна. «О боже, і такий тип хоче, щоб йому ще лагодили холодильник!»

Кіті зачекала Шейна надворі — наче інакше не могло й бути. Хвіртка рипнула за ними, кроки їхні почали віддалятися, потім настала тиша.

Францек зайшов до кухні. Батько усе ще сидів за столом, дивився кудись у порожнечу, шершавою рукою машинально гладив дошку стола. Та ось він підвівся, вийняв із шафи коробочку, розпакував її, витяг пульверизатор для духів — гарна річ із фіолетового скла, з гумовою грушею. Францек мовчки дивився на нього з кухні: зморшкувата шкіра на батьковій потилиці потемніла, м’язи заходили на вилицях, коли він стиснув щелепи. Раптом він замахнувся — брязь! — і фіолетові скалки розлетілися на всі боки, одна з них ударилася в шибку.

— Замети, щоб діти не порізали собі ноги,— хрипко мовив він, голос у’нього зірвався, і Францеку раптом захотілося взяти батька за руку й сказати щось дуже хороше, а що — він і сам не знав.

Підмітаючи скло, він мимохіть сунув у кишеню гумову грушу з золотою бахромою — хтозна, може, на щось згодиться. Батько, хитаючись, підійшов до вікна. Францек ще ніколи не бачив його таким; спершись руками на вазон, що стояв на підвіконні, він застигло почав дивитися в о^-ну точку.

— Ходімо, Францеку…

Хлопець швиденько тицьнув Ганці скибку хліба, їржі-кові дав брудну гумову ляльку і вибіг за батьком. Вони пішли звичною дорогою — куди ж їм іще йти, як не на своє місце біля озера? Батько ступав широкими кроками, кепку насунув на самі очі. Францек хотів сказати йому, що він усе вже давно знає, щоб тато не дуже переживав, що він навмисне залишив у кухні лопатку із скалками, хай мати побачить, яку чудову річ вона втратила! Та він не наважувався порушити мовчанку, його тішила ця неви-словлена угода з батьком, він, Францек,— батьків, що їм зрештою до цієї чужої жінки, яка вдерлася в їхню сім’ю, а тепер вештається десь по ночах?

Потім вони сиділи поруч на березі, над північним краєм лісу пливли хмари, схожі на сивих кучерявих овечок, згори виднілися білі паруси і їх відображення у воді, знизу долинав дитячий вереск, за катером, як завжди, бігли хвилі. Францек жадібно дивився на це знайоме і все ж

таки хвилююче видовище. Щось урочисто святкове відчувалося в тому, що батько взяв його з собою просто так, без вудок, мабуть, йому потрібне було синове товариство! Часті прочуханки від батька, його неуважність— усе це вже забулося, біля Францека зараз сиділа найближча в світі людина, якій було дуже важко. Він не втримався і злегка смикнув батька за рукав.

Валіш пробудився від задуми.

— Я оте сміття…— промимрив Францек, почервонівши по самі вуха. Щось залоскотало у нього в носі, наче від нежиті. Але батько обняв свої коліна й застигло дивився кудись понад озером. Францек раз по раз зиркав на нього. «Нелегке життя у тата і в мене також. Зрештою — що там я, я вже доросла людина, а от Ганка з їржіком… Хлопці з багатших родин приносять, бува, іграшки до школи. Фердік Мачел днями приніс навіть автомобільчик з батарейкою, який сам повертає, а Ганка вічно тягав на шворці коробку від маминих черевиків, посадивши в неї замурзану Манічку».

— Ти не будеш купатися?

Францек кинув у воду камінчик, який крутив у руках.

— Я не взяв з собою плавок.

— Ти ж у трусах, висохнуть.

Холодна вода підступила хлопцеві до колін, він здригнувся і раптом пірнув. З першими ж змахами рук його охопило солодке хвилювання, йому захотілося радісно закричати від збудження і відчуття сили: що йому до Ганки з їржіком, він пливе, жити на світі — чудова штука!..

Валіш стежив за сином. Вода навколо нього аж кипіла, ніби хлопець, тонув, але він змалку почував себе у воді як риба. Валіш повільно ліг на спину. Хмари над головою мов біле море.. Син передасть його ім’я своїм дітям, і Ва-ліші житимуть, хоч він давно вже перетвориться на прах. Францек добрий хлопець, а він часто бував до нього несправедливий. Але віднині все зміниться, вони будуть найкращими друзями, він частіше братиме сина з собою по рибу, візьметься за його виховання, адже тепер Валішу не доведеться ходити на роботу, хай із хлопця виросте щось краще, ніж із нього, хай Францек піде далі. А Кіті… Кіті нехай іде під три чорти…

Кіті. Валіш зірвав билинку й почав її гризти. Думки, тяжкі й невеселі, перевалювалися в його голові, наче каміння у дробарці. Як це сталося з ним п’ять років тому?

Він наче здурів того вечора, коли Кіті несподівано з’явилася з чемоданом під його дверима. Вона сказала тоді: «У мене дівчинка, в тебе хлопець — нам не буде за що дорікати одне одному, і ми можемо жити разом». Потім прийшло перше потрясіння, коли вона почала волочитися, народилася Ганка — і він уперше застав жінку з іншим… Треба було одразу ж вигнати її, а він замість цього набрався як чіп, згодом прижив з нею ще одну дитину…

В пам’яті постали минулі роки: підробітки, ремонт холодильників і газових колонок, шинки, кілька місяців постійної роботи, якийсь час він тримався, а потім у Кіті з’явився новий кавалер, знову пиятики, зрештою втрутилися з комунального відділу і — бац! — запроторили у санаторій! Щонаймснш на рік відбили охоту до клятої горілки. Потім якось тримався, дав товаришам слово честі, що не доторкнеться до чарки, і знав: варто лише раз добряче випити — і все знову піде шкереберть…

Прибіг Францек, волосся мокре, мов у водяника, тіло вкрилося сиротами. Просто дивно, що в хлопця такий добрий вигляд,— адже дома часто нема й крихти сала до хліба.

— Тату, а ти чого не скупаєшся? Вода сьогодні чудова! Подивись, що я знайшов, там було мінімум три метри глибини! — Францек простяг батькові черепашку.

— У мене простріл, і якщо я скупаюся, то завтра зовсім не розігну спини,— Валіш механічно покрутив у руках Францекову знахідку. Хлопець почав стрибати, щоб трохи зігрітися.

«Проклята слабкість, так мені й треба, не вмів як слід поводитись із Кіті, сам у всьому винен, життя своє занапастив…»

— Ходімо, Францеку.

У ресторанчику над озером майже нікого не було. Сонячне надвечір’я виманило нечисленних відвідувачів надвір, за столики під деревами, але Валіша сьогодні потягло в темний куток, його дратують сонце й люди, йому приємніший сигаретний дим, непровітрена кімната, запах пивних діжок і цвілі. Він випив подвійну порцію горілки, перед Францеком поставив кухоль пива. Горілка обпекла горло вогнем, а Валішу хотілося ще і ще. Хай буде проклятий день, коли він уперше дізнався, що в Кіті в місті є своя квартира, де вона приймає мужчин і глузує з нього! Тоді він напився, повикидав її манаття на подвір’я, та на другий день линув дощ, і Францек повносив усе назад

до хати. А коли за тиждень вона прийшла, мов нічого й не сталося, він був радий, що хтось випере дітям сорочки, прибере брудну, наче хлів, хату, зварить щось поїсти й поштопає його шкарпетки…

— Ще одну порцію І

Треба було задати їй тоді доброго прочухана, споло-сувати так, щоб і не встала,— це було єдине, чого їй бракувало, гадюці…