Валіш випив четверту чарку і втупився очима в офіціантку. Дівчина перемінила на радіолі пластинку, з динаміка в садку долинули дикі звуки набридлої модної пісеньки. В голові у Валіша немов закрутилася якась турбіна, і її монотонний шум почав заглушати звуки пісеньки. Він ніяк не міг одірвати застиглого погляду від дівчини за прилавком. Чорт, оце груди! Офіціантка мимохіть поправила волосся. Зовсім недавно Кіті сказала йому: «За п’ять років ти навіть не спромігся зареєструватись зі мною, то чого ж тепер читаєш мені мораль?»

— Ще кухоль пива?

— Не давайте йому більше.

— Тату, мені хочеться пити…

Офіціантка усміхнулась, Валіш неспокійно засовався на своєму стільці, подивився на її стрункі ноги. За прилавком дівчина нахилилась й підтягнула панчоху.

Францек зацікавлено стежив за батьком. Турбіна у Валішевій голові закрутилася ще швидше, вогонь пік уже не тільки в горлі, але і в шлунку, та Валіш відчув полегшення, на всі його тривоги наче опустилася прозора завіса, лише раз у своєму житті він був на якомусь балеті — там теж опускали одну серпанкову завісу за іншою — і артисти, що танцювали на сцені, .зникали, немов у імлі…

Ех, начхати б на все, усі жінки — падлюки! Від гранчастого флакона за сорок крон зосталася лише купка фіолетових скалок.

— Всі вони падлюки! — Валіш злякався власного голосу, побачив перед собою здивовані очі офіціантки, допив чарку і твердим, як ріг, нігтем почав зішкрябувати з рукава засохле болото.

Раптом Валіш рвучко підвівся і, простягши убік руку, ніби збираючись притримати щось невидиме, пішов до прилавка. Замість турбіни в його голові закрутився ексцентрик, через правильні інтервали увесь зал ніби відпливав

кудись убік: щоб устояти, Валіш змушений був ухопитись за рукоятку пивного крана. Безглуздо усміхаючись, дивився на білу піну, яка потоком полилася йому на рукав. Підскочила офіціантка й закрутила кран. На Валіша війнуло жіночими пахощами, в очах у нього зарябіло, і Валіш зненацька відчув, як його охопило пристрасне жадання жінки, будь-якої жінки, аби тільки він міг у такий спосіб помститися і забутись…

— Ти сьогодні увечері вільна?

Францек насилу опам’ятався, підняв важку голову — ні, ні, це недобре, вистачить того, що мати гуляє. ‘

— Тату, може, підемо?

У його руках опинився батьків гаманець, хлопець заплатив, помітив усмішку на обличчі офіціантки, взяв батька під руку і потягнув надвір. Батько, на превеликий подив, не опирався.

В обличчя їм ударило запашне літнє повітря. Батько на ходу весь час оглядався, він став якийсь неповороткий, мов дошка. Францек насилу перемагав слабкість, ноги під ним тремтіли, ніби чужі, й не слухалися його. Брудна лялька в коробці від черевиків. А що… а що, коли купити Ганці іграшку? Він уже цілком дорослий і може випити добру чарку горілки…

Під стіною ресторанчика стояли ящики з порожніми пляшками. Францек полохливо озирнувся, чи не почув хто брязкіт чотирьох пляшок, які він похапцем заховав у свій старенький портфель. Та ні, гучномовець на дереві хрип* ко співав про те, як пані, що їхала в «золотій кареті, стріла в дорозі мандрівника»… За чотири крони, якщо додати до них дещо із своїх збережень, можна купити дерев’яний візочок для ляльки.

На околиці Францек сказав батькові, що йому треба забігти до приятеля, а сам крізь широку вітрину почав дивитися у крамничку «Прамен». Все в порядку, людей там чимало. Францек зайшов досередини і за хвилину поклав у кишеню чотири крони за здані пляшки. В «Пра-мені», як завжди, стояла метушня, біля каси юрмилися відвідувачі. Поруч з прилавком стояв . ящик з порожніми пляшками. Мить — і чотири з них опинилися в портфелі. Чорт! Прямо над ящиком стояла коробка з жувальною гумкою. Іншим разом Францек гідно й неквапно вийшов би з крамнички, але сьогодні в голові у нього гуло від пива,

хлопець відчув, що сміливості від цього стало значно більше, і ось уже повна жменя жувальної гумки відстовбурчила йому кишеню. Він неквапливо попрямував до виходу, та раптом почув за спиною чиїсь швидкі кроки, на плече йому лягла чужа рука.

— Ти що тут робив?

У Францека затремтіли коліна.

— Як що? Здавав пляшки!—хлопець похолов, побачивши, що рука в білому халаті взяла у нього портфель.

— А як вони знову опинились у тебе?

— У мене було вісім, а здав я тільки чотири,— промимрив Францек, червоний наче рак. Навколо них з’юрмилися відвідувачі.

— А це що? — невблаганна рука полізла у Францекову кишеню. Жувальна гумка знову опинилася в коробці. З юрми озвалися обурені голоси, посипалися слова: «Злодій, скандал, ці нинішні діти, дармоїди». Францек стояв сторопілий, нарешті крізь гамір почув вирок продавця:

— Тебе треба було б відвести до СНБ, дармоїде, та я зроблю інакше — ти з якої школи?

Францек навіть не подумав сказати якесь вигадане прізвище або назвати іншу школу і схвильовано признався у всьому. Продавець вийняв із-за вуха недогризок олівця і записав усе на рахунку.

— А тепер марш авїдси та скажи, мені спасибі!

Францек не пам’ятав, як він опинився на вулиці, у крамничці люди ще й досі гомоніли з обуренням і презирством. Хлопець аж тремтів од жаху: на додачу до всіх його четвірок у школі ще й такий скандал! А який чудовий був день…

Він же не для себе старався—хотів купити дерев’яний візочок Ганці!..

Валіш натиснув клямку хвіртки й почув радісний гавкіт Рекса. З подвір’я Буріанів поволі йшли Тржік з Ганкою, ведучи за руку якогось кучерявого чоловіка з рудуватими вусиками. Вони запропонували йому пролізти крізь дірку в паркані, але, на їхній подив, незнайомець не виявив до цього охоти і пішов навколо, через вулицю. Відрекомендувався.

— Я написав, щоб ви зайшли до мене в «Регіну», але не дочекався вас.

Валіш щось промимрив замість відповіді. Голова розривалася від тупого болю, він так хотів добратися нарешті до ліжка, і ось маєш…

— Я б хотів спокійно поговорити з вами.

Валіш поставив на електроплитку чай дітям і тут же подумав, що хвилину тому він зовсім не збирався цього робити. Хоч би швидше повернувся Францек! І раптом V нього сяйнула рятівна думка: «Скажи, що йдеш на вечірню зміну, і враз позбудешся цього нахаби!» Він почав краяти дітям хліб з якимсь підсвідомим прагненням справити на Мареша враження дбайливого батька; ^крадькома поглядав на нього: «Ну як?», а в глибині душі сміявся з себе: «Тюхтій! Що ти з ним панькаєшся?! Візьми і покажи йому на двері!» Та замість цього Валіш сказав:

— У мене зараз немає часу, я йду на роботу.

— Ну, то я пройдусь трохи з вами.

Вони пішли в напрямку міста.

— Я прийшов навідати вашого Францека,— Мареш запропонував супутнику сигарету.—1 Ви ще й досі лупцюєте його за чужі гріхи?

Валіш спохмурнів і почав злегка накульгувати.

— Мене сьогодні мучить простріл, мабуть, я підхопив десь ревматизм.

— А хто дбає про ваших дітей?

Валіш раз у раз глибоко затягувався димом, на ходу мацав стегно.

— А може, це не ревматизм, а ішіас?

— Щоб ви не здивувалися, коли до вас офіційно з’явиться хто-небудь із відділу опікунства. Я подав з цього приводу рапорт.

Валіш різко зупинився, немов його хтось ударив.

— Я не волоцюга, щоб над моїми дітьми…

— Ніхто про це не каже, але у вас немає часу виховувати дітей. Я на власні очі бачив, як вони живуть. В дитбудинку їм було б значно краще.

— Я до виправного дому дітей не дам, робіть що хочете!— обурено вигукнув Валіш.— Що я, шмаркач якийсь, щоб мене за ручку водили!? — Він схопив Мареша за вилогу піджака.— Не віддам, розумієте?

— Виправних домів давно не існує,— відвів його руку Мареш.— Вони залишилися тільки у вашій голові. Це найкращий доказ того, що ви відстали од життя. Цікаво, хто подбає про ваших дітей хоча б сьогодні ввечері?

— Я, а хто ж іще?

— Ви ж ідете на вечірню зміну.

«Бовдур, сам себе пошив у дурні»,— подумав Валіш і промовив:

— Францек!

— А де ж він?

— Пішов до товариша. Увечері він буде дома.

— Увечері хлопець буде вкрай стомлений. Може, скажете, що йому робити раніше: сідати за уроки, прибирати в хаті чи. няньчити дітей?

Валіш мовчки крокував краєчком тротуару, розстебнувши комір сорочки, в його глибоко запалих очах — жаль до самого себе. «Я хочу спати, дайте мені спокій»,— немов промовляли вони.

— От побачите, пане директор, я впораюся з цією шльондрою, вона у мене буде як шовкова…

Мареш скептично похитав головою.

— А чому ви, до речі, нічого не думаєте про Вєрку?

— Кіті прижила її із точильником! Мене це дівчисько не обходить, досить з мене своїх трьох гавриків. Зрештою, Вєрка була в нас минулого року лише тричі. Якби ця зараза схотіла, то могла б жити з нами і про господарство дбати, не маленька вже!

— Тоді ви б жили вшістьох у одній кімнаті?

Валіш, похитуючись, ішов далі. «Хоч би клята голова

так не боліла! З тобою щось скоїлося — всього чотири чарки, і вже болить голова, як у панянки».

— Та Вєрка — гарна ійтучка. Я чув, що вона до вас потрапила?..

— Ні, зараз Вєрки у нас немає. Втекла. Але ми щодня чекаємо її, навіть залишили ліжко для неї…

— Все одно її чекає буцегарня! Як мати шльондра, то й дочка така ж. Викапана мати!

— Ваш Францек теж недавно тікав,— сухо кахикнув Мареш,— а він викапаний тато. І я йому анітрохи не дивуюсь, я б сам утік із такого дому! — Він зупинився, схопив Валіша за рукав.— Ідеться про те, щоб Францек теж не потрапив до буцегарні. Сподіваюсь, вам це не байдуже.

— Чого це до буцегарні? Я привчаю його до праці, а коли із школи принесе четвірку, дістає прочухана. Майже щонеділі даю йому п’ять крон — на катер. То що ж вам іще треба?

Підійшов трамвай, але Мареш не сів.

,113

— Я кажу цілком серйозно, приятелю,— мовив він тоном, який свідчив про те, що він хоче закінчити цю розмову.— Якщо у вас дома радикально не зміняться умови на краще, держава забере у вас обох менших дітей. Гадаю, що ви не допустите такої ганьби. Ваш Францек ще не зіпсований — інакше я не бігав би за вами кудись до чортів на болото і не кидав би своєї роботи. Але я дуже не хотів би, чуєте, дуже не хотів би знову побачити Фран-цека в «Регіні». Зараз я сяду на трамвай, і ви, може, скажете: «От і нема старого, дідько його нарешті вхопив», але від цього не зникне ні ваша провина, ні не зміниться давня, як світ, істина: якщо ти говориш про погані риси своїх дітей, насамперед говори про власні погані риси. До побачення!

Валіш похмуро подивився, як він наздогнав трамвай, стрибнув на приступку швидко, наче молодий, але все ще висів на ній і тільки за хвилину важко піднявся на площадку.

— Дякую за проповідь, тобі б священиком народитись!— голосно промовив Валіш і розтер недокурок сигарети. Потім пішов у зворотному напрямку, знизуючи на ходу плечима і балакаючи сам до себе. Дві дівчини зацікавлено озирнулися на нього, захихикали.

Войовниче обличчя з настовбурченими вусами все ще стояло перед Валішем. Він заплющив очі, та це не допомогло.

«Чи зробив ти останнім часом для дітей щось, крім того, що зварив їм їсти, нарубЗв дров, виправ їржіку сорочечки? Чи погрався з малим або пішов з Ганкою на прогулянку? Чи приніс їм яку іграшку? Що роблять вони з ранку до пів на одинадцяту, поки ти повернешся зі зміни? І ЩО’ роблять, коли ти падаєш у ліжко і висипаєшся? — Він ішов дедалі повільніше, потім зупинився, закурив, сперся спиною на обліплений плакатами паркан, глибоко засунув руки в кишені.— Людині потрібні друзі й товариші, а ви залишитесь самі…»

Сонце сідало над синюватими лісами за містом; мало не вдаривши його в обличчя, важко прогув у повітрі хрущ. Валіш стояв з похиленою головою, гриз сигарету, попіл сипався на його лискучий піджак, а в серці він відчував глухий біль.

«Треба швидко лягти в ліжко, щоб не заснути на вулиці, а завтра почати життя спочатку, по-новому…— Але

звідкись із самої глибини свідомості озвався інший голос, і останнє слово було його: — 3 чогось треба жити, не підеш на роботу, то доведеться дома працювати до сьомого поту; діти знову будуть самі, а ти весь час позиратимеш на двері, чи не йде Кіті, щоб зварила їсти й позашивала шкарпетки; потім знову полізеш до неї під перину, і все залишиться по-старому; ти вже ніколи не вирвешся з цього зачарованого кола, бо ти просто тюхтій, тому найкраще знову напитися і все забути…»

Мареш піднявся до свого кабінету. З сусідньої кімнати зайшла Анежка.

— Вгадайте, кого привезли десять хвилин тому?

— Вєрку, кого ж іще! — випалив він і з виразу обличчя Анежки зрозумів, що не помилився.— Приведіть її сюди! І якнайміцнішу каву в честь цієї події, Анежко!

Ледве встиг він проглянути новий протокол, складений на Вєрку, як рипнули двері і на плюшевому килимку за-* стигла вона сама.

— Ласкаво просимо, сідай! Розкажи, як тобі жилося!

«Дівчина схожа на собаку, якій вдалося зірватися з

ланцюга,— подумав він.— Волосся скуйовджене, на блузці бракує гудзика, черевики забрьохані». Мареш помітив зайчика в руках у Вєрки й усміхнувся. В очах у дівчини спалахнула дика впертість, вона жбурнула зайчика в куток.

— Я знову втечу, втечу, втечу! — почала вона схлипувати й брудною рукою розмазала по обличчю сльози.— Ніхто мене не перевиховає, і ви теж! — тупнула вона ногою, підборіддя в неї трусилося.

— Якщо ніхто, то і я теж, Вєрко Можеш.бути в цьому певна.— Він зручніше всівся у кріслі.— Сідай і слухай. Є два шляхи: один мирний, на основі нашої домовленості; другий я не раджу тобі випробовувати.

Вєрка прикусила губу, сіла на краєчок крісла, її охопив розпач. «Всьому кінець, ти програла, тепер тебе посадять на ланцюг, як злого собаку». їй хотілося плакати, тупати ногами від безсилля, але вона опанувала себе, щоб не принижуватись перед директором

— Між іншим, навіщо ти зробила таку неприємність Анежці? Ти ж могла втекти і звідси, ворота незамкнені.

Дівчина втупила в нього очі, сповнені відчаю. «Хоч не глузуй з мене, чортів вусачу!»

— Я хочу тобі щось сказати, Верно. Тікай, коли не зможеш тут більш витримати. Та, перш ніж зробиш це, подумай. Насамперед це страшенна ганьба, коли міліція привселюдно веде тебе через місто і кожний озирається на тебе: «Дивіться, злочинець у спідниці!» І крім того, втечею ти доводиш сама собі, і нам теж, що ти прагнеш, за всяку ціну прагнеш бути поганою людиною.— Він кашлянув.— Ти, певно, говориш собі: «Проповідує, як у костьолі». З часом ти зрозумієш, що це не ораторські вправи, а щира правда.

Зайшла Анежка, поставила перед Марешем чашку міцної чорної кави, глянула на Верку, удаючи з себе байдужу, і все ж таки Вєрці здалося, що її очі під густими бровами переможно сяють.

Мареш з насолодою понюхав каву.

— Тобі теж хочеться?—звернувся він до дівчини.— Ти хоч раз пила чорну каву там, «на волі»?

Вєрка кивнула головою.

— Анежко, звеліть принести сюди ще чашечку кави, ми з Вєркою відзначимо її повернення.— Він глянув у темний куток, де лежала бонбоньєрка.— Що тебе чекає за «Регіною»? Бродяжництво, крадіжки, шлях на дно. Невже тобі справді хочеться більшу частину свого життя провести у в’язниці, стати людиною, яку всі зневажатимуть? Чого, по-твоєму, ти сюди потрапила? Для нашої забавки, з нашої примхи? Ні і ще раз ні, Вєрко! Тебе привели сюди для того, щоб із тебе вийшла справжня людина, щоб ти по-справжньому раділа з життя.

«Я чхаю на твої гучні слова, все одно втечу. Просто мені не пощастило, тепер я буду розумніша».

Мареш прочитав це в її очах і зітхнув.

Стазка принесла каву, мить повагалась, потім поставила її посередині — між Марешем і Вєркою.

— Пообіцяй мені лише одне, Вєрко: коли тебе в «Ре-гіні» знову охопить непереборна нудьга,— ти прийдеш до мене і скажеш, що більше не можеш тут витримати.