— Хіба ви не відвезете мене до «Штєпанки»?

— Щоб ти займала місце того, хто там справді повинен бути? — Він присунув до Вєрки цукерницю.

— Але ж я втікала!

— Втікала. Але як примітивно! Мов звичайнісінький новачок.

— Як ви можете так говорити? — Вєрка підскочила, ніби її шпигнули голкою.

— Мені дуже шкода, але дозволити себе схопити так просто, та ще й першого ж дня… Але сподіваюсь, що я тебе не образив. Кава солодка? — Він стежив, як Вєрка розмішувала цукор.— Коли мені було дванадцять, якось на канікулах я і двоє моїх друзів вирішили поїхати до Африки. Нас теж спіймали, правда, на другий день. Як бачиш, ми були на сто процентів хитріші.

Вєрка засміялася в чашку. Напруження за столом ослабло, і Мареш сів вільніше.

«В моїй професії важливі й дрібниці,— подумав він.— Цей сміх — маленька перемога».

Із сусідньої кімнати зазирнула Ерна, і Мареш зрозумів, що всі вже зібралися на педагогічну раду й чекають його. Він простягнув Вєрці руку.

— Те, що ви мене щойно просили, я. вам обіцяю,— збентежено промовила вона. Проходячи повз столик з вазонами, мимохіть помацала землю під пальмою.

— Гадаєш, треба частіше поливати?

— Навпаки, менше.

Мареш пильно глянув на неї.

— А ти звідки це знаєш?

Вєрка спохмурніла, переступила з ноги на ногу.

— Од мами. Коли її посадили в тюрму, вона працювала там у садку,— неохоче витиснула вона з себе.— А потім дружина прокурора знайшла їй місце у садівника, але мама пробула там усього два місяці. Я інколи бігала туди до неї зі школи…

— Чудово! Я вже давно шукаю когось такого, хто б хоч трохи розумівся на квітах. Подивись он на той фікус. Бачиш, скільки на ньому жовтого листя?..

— Фікус потребує певну кількість води — не більше й не менше, інакше зав’яне…

Мареш засяяв.

— Будеш доглядати квіти в «Регіні», гаразд?

Вєрка наморщила брови, нерішуче знизала плечима й мовчки пішла до дверей; згадавши про зайчика, вона підняла його з кутка й понесла за петельку на шиї, як пакетик.

У Марцельки був ведмедик з таким бантом на шиї, вона кілька років спала з ним. Тепер цей ведмедик лежить

у нижній шухляді Марешевого стола; Мареш рідко висуває її, а коли щось треба звідти взяти, то намагається не дивитися на цього ведмедика.

На нього вже чекали виховательки, вчителі, психолог, працівники соціального виховання, які зібралися на чергову педагогічну раду. Порядок денний був звичайний: новачки, діти, яких треба передати в дитячі будинки відкритого чи закритого типу, діти, що заслуговують посиленої уваги.

— Я вважаю, що Вєрка Даніельова повністю підтвердила моє перше враження про неї, якщо ви його, звичайно, пригадуєте, товаришу директор,— сказала Анежка, коли Мареш надав їй слово. В її голосі прозвучали нотки задоволення.— Гадаю, що закрите виховання у «Штєпан-ці» — єдиний вихід. Там є те, чого Вєрка потребує найбільше: фізична праця.

— Це тому, що перед втечею вона наклала вам у черевики повидла?

— До таких дрібниць я вже звикла, можете мені повірити.

— Мою думку ви знаєте з самого початку,— мовив Востржейш, підігнувши під стілець довгі, як у лелеки, ноги, коли настала його черга.— Якесь тривале «анатомування дитячої душі» в цьому випадку здається мені самоціллю. Шкода, що Вєрка ще мусить ходити до школи. Якби це було у моїй владі, то я б усі дитячі будинки для дітей віком понад п’ятнадцять років з порушеними нормами поведінки прикріпив до великих заводів. Вихованці потрапили б у самий центр життя, громадськість значно наблизилася б до них, а вони — до неї, це головне. Безпосередня участь у виробництві значно підвищила б свідомість дітей — не те що порпання на грядках з квітами, як це практикується в наших дитбудинках. Жаль, що на Вєрку нічого не діє; тепер, після її втечі, я теж за «Штєпанку».

— Що Вєрка, власне, зробила? — Мареш схрестив руки на грудях.— Втекла, хотіла опинитись на волі! Кожна ж людина тужить за нею: Ворота у нас відчинені, це правда, ми дуже любимо про це поговорити, але ключ від головного входу черговий носить на шиї. Нічого не вдієш, у дітей це зовсім не в’яжеться з відчуттям волі. А що Вєрка крала — цього ще ніхто не довів!

— А за що вона купила собі бонбоньєрку? І губну

помаду? Ясно, що крала. До «Штєпанки», більш нікуди,— докинула Ерна.

— Вона могла заробити на гострінні ножів, як запевняє. Тут вона теж інколи дещо гострила. Стазко, а як ви думаєте?

Дівчина збентежено знизала плечима, почервоніла, що директор ставиться до неї, як до рівноправного члена наради, і з жалем промовила:

— «Штєпанка».

— Навчанням вона зовсім не цікавиться, на домашні завдання чхає. Від природи ця дівчина інтелігентна, але ніхто в світі не примусить її сидіти над книжкою,— озвався один з учителів.

— Ви всі страшенно боїтеся завдати собі зайвого клопоту! — Мареш смикнув себе за вус.— Ми насамперед діагностична установа. І у цьому випадку ви підозріло швидко встановили свій діагноз.

Востржєйш весь час знімав і надівав окуляри, крутився на стільці, мов непосидючий школяр.

— Ви керуєтесь припущенням, що у Вєрки незабаром станеться злам,— не витримав зрештою він.— Але на самому оптимізмі в цьому випадку далеко не заїдеш! Я дивлюсь на це інакше: дівчина все своє дотеперішнє життя провела в несприятливому оточенні, і тому виключено, щоб вона зараз перевиховалася за якихось два місяці. В найкращому випадку вона досягне чисто зовнішньої дисциплінованості, але це не буде справжнє перевиховання, яке нам потрібне. Часткових наслідків можна досягти за рік, за два, але вона не може перебувати у нас так довго, бо вже й так псує інших дітей. До її появи в нас кілька місяців не було втеч. Сьогодні я спіймав нй гарячому Густава, який тягнув до паркана дошку, щоб згодом утекти з її допомогою. А втечі не роблять нам реклами — цього, мабуть, не треба доводити.

— Он як! — спалахнув Мареш.— Пацієнту загрожує смерть, швидше його з лікарні, хай помирає собі десь в іншому місці й не псує нам статистики, так?

— Я не новачок у цій справі: в її очах я бачу схильність до крадіжок і розпусти. Вєрка вже переступила межу, з якої ще можливе повернення на нормальний шлях,— мовила Анежка, крутячи гудзика на блузці.— Якщо і є якась іскра надії, то вона ще десь страшенно далеко, а тим часом дівчина розбестить нам усіх дітей.

— Я бачу, що ви напрочуд одностайні,— в Марешево-му голосі прозвучали ущипливі нотки.— Та я спробую вас виправдати. Толстой казав: «Якщо ти бачиш, що людина помиляється, не гнівайся на неї, бо вона не робить це навмисне. Ніхто не хоче, щоб у нього потьмарився розум».— Мареш сидів випроставшись і похитувався всім корпусом, немов підкреслюючи, що вГн не збирається поступитись.— Кожний людський вчинок тим більше гідний поваги, Анеж-ко, чим віддаленіші його наслідки. Ми завжди охоче гала-с>ємо про майбутнє нашої молоді, тож треба про нього і дбати. І не завтра, а вже сьогодні, і не хтось інший, а ми самі! ‘

— Але ж не можна через одну дівчину забувати про сорок інших дітей,— озавався Востржейш і нервово вирвав із вуха волосинку.

— Вона сказала, що граються у квача лише дурні, і тепер нікого не затягнеш до цієї гри,— докірливо мовила Анежка.

— З Вєрки ніхто нічого не зробить, я в цьому впевнена,— рішуче сказала Ерна.

— Яз неї щось зроблю! — Мареш, увесь почервонівши, вдарив кулаком по столу.— Треба покласти край цій байдужості й демагогії!

— Щоб не обпеклися! — зауважила Анежка.

— Дякую за пророцтво! Я працюю, тридцять п’ять років, і ви проти мене зелені,— не стримався Мареш.— Я не маю на увазі саме вас, Анежко! Але я покажу всім, хай йому чорт, чи можна щось зробити з цієї дівчини, чи ні! — закричав він, і на скроні в нього набрякла синя жилка.— Прийдете всі до мене вибачатися, всі, що тут сидите,— він показав на всіх тремтячою рукою.

— Немає сенсу, щоб з вами зараз стався удар, облишмо цю розмову,— сказав Востржейш і закрив свій блокнот.

— Спасибі вам, шановні педагоги, мені було дуже приємно поговорити з вами.— Мареш підвівся, зачепився за ніжку стола й роздратовано почав складати папери. Один з них підхопило протягом, Мареш кинувся за ним, спіймав у повітрі й, наче ведмідь, потупав до свого кабінету.

«Ні, немає в «Регіні» психолога. Психолог тут я»,— подумав він і рвучко розчинив вікно.

— Приготуйте мені хто-небудь кави! — крикнув він у двері.

Уроки закінчилися, і Войта з Павліком вийшли із школи. На розі Войта раптом зупинився.

— Це моя мама — не гнівайся, Павеле…

Хлопець метнувся через вулицю: на тротуарі стояла

Анна. Вона міцно притиснула його до себе й на мить заплющила очі: яке радісне відчуттяі

— Ти мене чекала, мамо?

Замість відповіді вона обняла його за плечі, і вони пішли. Войтішек відчував коло себе маму. Раптом йому спало на думку: «Але ж сьогодні не перша й не третя неділя місяця. Он через те перехрестя в кінці вулиці завжди переходить батько, коли повертається з «Регіни».

— Ходімо сюди, мамо…

Вони пішли в протилежний бік, дедалі віддаляючись від Войтиної домівки. Бентежне почуття не проходило, Вой-тішеку здавалося, що там, де мама поклала руку, лежав якийсь тягар. В одній із батькових книжок він прочитав недавно слово «блюзнірство», і в цю хвилину Войтішек завагався, чи те, що він зараз робить, не блюзнірство. Ні, це щось інше. Але щось схоже…

Вони ступили у тінь дерев. Матері на лавах у парку погойдували коляски, нахиляли одна до одної голови, розповідаючи найсвіжіші секрети. Діти на газоні спіймали крота і пристрасно сперечалися про його дальшу долю; весняне сонце, пробиваючись крізь крони дерев, широкою смугою заливало весь чудовий краєвид, але Войтішека чомусь не тішила зустріч з мамою.

— А що, коли він тут нас побачить..,

Анна спохмурніла, зняла руку з його плеча.

— Я твоя мама, Войтішеку.

Йому стало ніяково, що він таке сказав,— ну що ж такого поганого було б у тому, якби батько і справді побачив їх тут? Це ж не його провина, він мами не шукав…

— Тобі неприємно, що я чекала на тебе?

— Ні, мамо, як ти можеш таке думати!..

Вони сіли в холодку на лаві. Войтішек схопив матір за руку, на мить притулив долоню до свого обличчя.

— Що нового дома, Войтішеку?

— Тато не купив мені човна! — вигукнув він.— Спершу пообіцяв, а потім сказав, що зараз у нього немає грошей, і такий був сердитий…

Анна опустила очі.

— Певно, тато мусив купити щось інше, необхідніше. Якби не це, він обов’язково додержав би свого слова.

— Мабуть, знову дав завдаток за якусь мазанину…— Він чекав, що мама підтримає його, але вона мовчала, і хлопець розгубився. Минулого тижня вони з татом пускали на лузі авіамодель, недавно він мовчки цілий вечір прав йому сорочки, бо хатня робітниця вже вдруге «забула» це зробити…

Поблизу на лавочці сиділа молода мати, шпиці в її пальцях блищали на сонці, ногою вона гойдала колясочку. Трирічний хлопчик зробив у піску біля лави тунель, коробочка від сірників правила йому за паровоз, ш-ш-ш — і паровоз зник у тунелі, тягнучи за собою поїзд — руку.

— Петржіку! — жінка показала йому на поворот алеї. Хлопчик підстрибнув і щодуху помчав туди; за хвилину з-за повороту виринула чоловіча постать. Петржік, розпростерши руки, кинувся до батька, той на ходу почав підкидати його, а малий кричав од захвату і гицав у батька на руках. Нарешті батько поставив його на землю, щось промовив над колясочкою, нахилився до дружини й злегка поцілував у щоку.

Анна тримала Войтішека за руку, їхні пальці міцно сплелися. Хлопець теж помітив цю сцену й більше не міг мовчати.

— Мамо…

Анна притиснулася до нього обличчям, а Войтішек міцно обняв її за шию.

— Я… тебе дуже люблю, мамо…

Очі Анни невідривно стежили за протилежним боком алеї.

«За що я, власне, продала свого сина? І чому це мені на початку місяця згадався Густав?.. Дурниці. То вже давно минуло, і добре, що все раз і назавжди вирішилося. В Густава ніколи не було грошей на мої наряди, він взагалі не тямив, як повинні одягатися люди. Зате своїм справам він приділяв аж надто багато уваги. І слід сказати, що його пристрасть до книг і картин не обходилася дешево! Карел значно скромніший: ось уже три тижні він, наприклад, уперто шукає патентований кофейник, що свистить, коли закипає вода. «Уяви собі, Анічко, як Бріхтова вилупить свої баньки, коли з кухні почується свист!» Він купив недавно серію наклейок і поважно приліпив їх на заднє скло

«Спартака». І ніяк не міг зрозуміти, чому я намагалася переконати його, щоб він забрав з машини смугастого тигра. А в шафі у нього зберігається капітанська форма з тих часів, коли біля його пишної дачі внизу, на воді, гойдалася чудова яхта. Він дуже образився, коли я, вперше побачивши цю білу форму з золотими галунами, голосно зареготала.

Звичайно, Густав любить Краля і Шпалу *, а за Сед-лачекову «Провесінь» віддав би що завгодно. Але які в нього виникають безглузді ідеї! Ні, Густав божевільний, і в політиці ми б нізащо не дійшли згоди.— Її дратувало, коли він уперто захищав новий лад, не помічав хиб, називав їх незначними поряд з величезними успіхами, бачив попереду якесь рожеве майбутнє, котре, можливо, ніколи й не настане… Правда, сьогодні вона повинна визнати, що Густав розуміється на житті, і такі люди їй завжди імпонували. Але… що, коли це була тільки сліпа, фанатична віра? Карел теж по-своєму рішуча і смілива людина. Хіба не треба було мати сміливість, щоб слати посилки до тере-зінського гетто тоді, коли за це людині загрожував щонайменше концтабір? Правда, на посилки йшло майно тих євреїв, які перед арештом сховали у нього свої речі, але все ж таки… Цей спогад викликав інший. Анна спробувала відігнати його, але марно. То була дивна історія. Вона дізналася про неї, коли Карел уже був її чоловіком. Дехто з тих людей з’явився після війни, але Карел відмовився повернути речі, які вони залишили у нього на збереження, сказавши, ніби хтось украв їх, бо в останні дні війни він не .жив у своїй квартирі. Як це, власне, сталося? Карел ніколи н словом не прохопився, що його хтось обікрав, не згадав про це навіть тоді, коли вона завела про це мову… Анна стиснула Войтішека за плече.— Я покинула Г устава, хотіла бути весела й щаслива, але щастя’ останнім часом чомусь тікає від мене, неначе щоденне життя з Карелом поступово зриває ефектну драпіровку, за якою послідовно й невблаганно постає інший Карел: власник автомобіля й дачі, грошовита людина, якій все легко йде у житті, але якій нудно читати Томаса Манна; на художніх виставках він значуще мовчить, бо йому важко відрізнити хорошу картину від поганої, а коли б репертуар театрів залежав від його бажання, то замість п’єс, либонь, ставили б самі балети.—

’Краль Йозеф, Шпала Вацлав — відомі чеські художники першої половини XX ст.

Вона заплющила очі.— Боже мій, невже я і справді була божевільна й така зажерлива? Ні, я вже сама не знаю і не можу про це зараз сказати, якою мірою Густав штовхнув мене в Карелові обійми, а якою мірою я кинулась у них сама, прагнучи щастя…»

— Ти б хотів знову приїхати до нас, на дачу, Войті-шеку? Можна було б якось і в будень…

Хлопець здригнувся. Адже він уже був там, у Станди, чи треба в цьому признаватися мамі? У будень з мамою… Це означало б порушити рішення про два тижні… Войта підняв прутик і почав креслити на піску якусь геометричну фігуру. Дача Патери. Йому здалось, ніби він зазирнув у калейдоскоп — такі веселі, сяючі барви блиснули перед його очима: синє озеро, білі паруси й кофейний «Спартак». А що, коли Патера наступного разу дозволить трохи повести автомобіль або хоч дасть потримати кермо під час їзди? Машина мчатиме із швидкістю сімдесят-вісімдесят кілометрів, і він буде його господарем, засигналить мотоциклістові, зробить поворот…

— Ти сама знаєш, мамо, що хотів би…

— Тільки одна умова: щоб жодним словом не прохопився дома.

Рука Войтішека все ще лежала в материній долоні.

Починається літо, а він мусить сидіти в нудній батьковій квартирі. Адже там йому живеться наче в тюрмі. Раніше йому навіть на думку не спадало, що десь може бути зовсім інакше. Станда зі своїм страшним револьвером, скільки хочеш цукру до кави і дівчата на морському узбережжі, замість одягу в них — лише намисто на шиї. А розмови дорослих за столом у Патери! Дома він усе це потім добре обдумав, бо то не були якісь там базіки, а лікар, адвокат і сам дядечко Патера, який мав раніше справжній універмаг… А в Руді була своя контора і ціла купа грошей, а тепер він монтажник, одначе навіть взнаки не дає і тільки жартує!

А що коли правда на їхньому й маминому боці? Учитель так страшенно незрозуміло розповідає про соціалізм, що саме це слово викликає відразу. Майже ніхто в класі нічого не може второпати, та й це нікого не цікавить. А Пав-ліка учитель сьогодні не включив до списку тих, хто їде у табори на час літніх канікул, а це, безумовно, несправедливо: яке Павлік має відношення до того, була у його батька колись власна фірма чи ні? Може, й справді мала

рацію Бріхтова, яка сказала, що комунізм — це нещастя світу?