Поїхати знову на дачу — ото було б здорово! Але тут щось не теє. Не прохопитися і словом… Значить, збрехати батькові? Сказати, що був у друзів чи ще де-небудь? А врешті, хіба не все одно? Хіба Станда — не друг? І навіщо розповідати саме про дачу?

— У тата нема зараз грошей на човен,— немовби здалеку до нього знову долинув материн голос.— А на осінь човен тобі вже не потрібний. Що б ти сказав, якби я його купила?

Щастя сипалося на Войтішека сьогодні з усіх боків! Войтішек захоплено дивився, як мама розкривала гаманець — двісті, триста, чотириста крон. Хлопець тримав їх у руці, серце в нього калатало, він бачив недавно у вітрині такий човен зі складаним веслом і спеціальним пристроєм для надування,— просто казка… Та раптом рука з грошима поволі впала на коліно: за спиною у батька?.. Тисячу раз шкодуватимеш, хлопче, коли прогавиш такий шанс!

Войтішек зблід:

— Але ж я не можу піти з грошима додому…

Мати переможно випросталась.

— Я сама куплю тобі човен! Якщо дістану, то післязавтра по обіді він чекатиме на тебе в нас на дачі. З однією умовою, Войтішеку,— Анна посерйознішала,^ в голосі її прозвучали строгі нотки:—Ні слова татові! Йому було б боляче, ти б його дуже образив, розумієш? Отже, слово мужчини? — Анна подала йому руку.

Сім’я, що сиділа на лаві навпроти, підвелася. Петржік зробив кілька кроків, упав і заплакав. Батько взяв його на руки і почав заспокоювати.

Войтішек закреслив фігуру на піску.

— Слово мужчини, мамо!

10

По дорозі до кабінету Марещ зупинився біля скляної перегородки, яка відокремлювала зал від їдальні. Вєрка стояла біля самого вікна, застромивши руки в кишені кофти, й, задерши свою скуйовджену голову, жадібно дивилася надвір.

Мареш зняв трубку, за хвилину з’явилася Ерна. Марені ковзнув очима по її новій зачісці «кінський хвіст», вузеньких дужках брів.

— Я хотів попросити вас, щоб ви особливо уважно стежили за Вєркою Даніельовою. Я відчуваю, що вона знову вирішила тікати. Наскільки це можливо, не давайте їй роботи у верхній частині саду.

«Ага, хитруне, в чомусь іншому ми нічого не тямимо, але стежити за дівчиною уміємо! Сам зробив так, що від неї залежить твій престиж, то сам і стеж за нею!» — мало не зірвалось в Ерни з язика, та вона стрималась і тільки сказала:

— Все одно Вєрка невиправна.

Мареш підскочив, наче від укусу.

— На світі не буває невиправних дітей! Як ви взагалі могли таке сказати! Вихователька! — Він схвильовано пройшовся по кімнаті, потім навмання почав перебирати книжки на полиці.— Так ми б узагалі могли припинити роботу, якби керувалися вашими поглядами…

— Я б теж хотіла вас дещо попрохати, пане директор. Відпустіть мене на суботу. Одружується мій двоюрідний брат.

— Дуже шкода, але нічого не вийде, Ерно. Ви ж знає-ня. Я, навпаки, хочу просити вас залишитися тут і на неділю.

Молода вихователька розтулила рот і відступила крок назад.

— Ви це серйозно? — Вона не стрималась: — Але’ ж я не можу! Мене чекають, щоб їхати разом на Радгошть Ч

— На Радгошть, так далеко? На один день? — спитав Мареш, зберігаючи зовні спокій.

— Я б виїхала у суботу — мовила Ерна і затнулась. «Дурепа!» Вона нишком стиснула кулаки.

— Сідайте,— Мареш показав на крісло.

Ерна демонстративно відмовилася.

— Ви ж у суботу маєте бути на весіллі — у свого двоюрідного брата,— він підкреслив останні слова.

«І чого цей тип так страшенно дратує мене? Завжди спровокує мене ляпнути якусь дурницю!» — подумала Ерна і з неприємністю відчула, що почервоніла.

— Я не хочу робити вам неприємностей, Ерно,— промовив Мареш, набираючи чорнило в авторучку.

Це її неприємно вразило. 1

1 Гірська вершина і мальовнича курортна місцевість у моравських Бескидах.

«Цікаво, що б ти сказав, якби я, розмовляючи з тобою, накручувала волосся або чистила черевики?»

Мареш невідривно дивився на неї, в його очах у цю мить не було й тіні злості.

— Я теж двадцять років тому любив їздити з дівчиною на день-два за місто. Мене дивує зовсім інше: вихователька бреше так само, як і дехто з тих, кого вона має виховувати!

У Ерни перехопило подих, очі сердито блиснули.

— Як ви можете таке говорити?! Зрештою, я не бажаю більш працювати у вас вихователькою! Я хотіла вивчати медицину, а не міняти по ночах мокрі ковдри! Ви добре знаєте, що мене не прийняли. Я до вас не просилась, а пішла просто з необхідності, і ніякі чари не змусять мене любити цих підступних, упертих і злих дітей!..

— Діти такі ж, як і оточення. І ті, яких ви називаєте злими, роблять те, що бачать навколо себе. Не будьте самі злі, то й вони не будуть…

— Що ви хочете від мене за таку мізерну платню?! Канікули наполовину менші, ніж у вчителів, чергування вночі, жодної вільної неділі! Закон гарантує нам сорока-шестигодинний робочий тиждень. А скільки годин працюємо ми? Добре, коли сімдесят, та ще й доводиться вислухувати грубощі на кожному кроці! Звільніть мене!

Мареш був навдивовижу спокійний і тепер, коли Ерна зовсім рознервувалась, подивився на неї з почуттям власної переваги. Вона стояла, широко розставивши ноги, нйж-ня губа в неї дрібно тремтіла.

— Я зробив би це негайно, якби тільки була заміна. Знайдіть кого-небудь на своє місце,

— Хіба знайдеться хтось такий дурний, що пішов би сюди? Навіть звичайна друкарка заробляє більше! І їй зовсім не треба мати атестат зрілості, кінчати педшколу. Я не знаю жодного вихователя, який не нарікав би на свою роботу!

— А я знаю одного такого. Я ніколи в житті не хотів би мати іншого фаху. І Анежка так само. І ще чоловік двадцять можу вам назвати з навколишніх дитбудинків!

.— Можливо, що вони не здатні ні на що інше — я не кажу про вас особисто. Але хіба це життя для людини з широкими інтересами? Робити те, що тебе не цікавить?

— А що б вас цікавило?

,127

— Вчителювання у звичайній школі, якщо хочете знати! Але навіщо я все це кажу вам, для вас існують лише ці дітки, персонал мусить виконувати свій обов’язок, а все інше вас не обходить!

«Така гарна дівчина — і вже відьма»,— подумав Ма-реш. Але в цю хвилину у нього не було на неї злості.

— І все ж таки я дещо знаю про своїх співробітників, і про вас теж. Замість медичного інституту вас послали до сільськогосподарського; це вас не цікавило, і ви провалилися на першому ж іспиті. Потім працювали манекенщицею, конферансьєркою в Будинку мод, щось ляпнули на людях, мали неприємності. Потому якийсь час навіть працювали на фізичній роботі, але виявилися непридатною. Ви знаєте французьку мову, були гідом, але на вашу адресу висловлювалися претензії, і у‘ вас знову нічого не вийшло. Нарешті — вихователька заблудлих дитячих душ.

— Ви, мабуть, добре побігали, поки зібрали стільки моїх анкетних даних,— Ерна примружила очі, з ненавистю дивлячись на Мареша.

— Повинен вас розчарувати — я не зробив для цього

ані кроку, бо не цікавився вами в такій мірі. Все, що я про вас довідався, спокійно дам прочитати й вам, якщо це вас цікавить. Але ось що я ще можу сказати: ви б покинули і медицину. А коли б сьогодні влаштувалися до омріяної восьмирічки — не витримали б і там. Це називається не нездійсненими бажаннями, а відразою до праці, браком відповідальності. Ви хочете, щоб вам скрізь було добре, але, якщо можна, нічим за це не платити. #

Мареш спокійно дивився на її гнівне обличчя. Ерна марно шукала відповіді. Він похитав головою:

— На жаль, ви самі не знаєте, чого хочете, вас просто нічого не цікавить…

— А вас це дивує! У школі нам казали, що ми — майбутнє нації. Скільки було виголошено промов: «Молодь — уперед! Молодь — наша надія!» — а що насправді? Вивчився, цікавишся медициною — «але нам це зараз непотрібно» — берись за лопату!

— Ви самі прекрасно знаєте, що перебільшуєте. Свідомо кривдите наше суспільство

— А що воно для мене зробило — це ваше суспільство?

— Більше, ніж ви схильні припустити.

— На це ми, молоді, маємо право!

— А чим ви його заслужили?

Ерна відчула, що її приперли до стіни, й почала нервово смикати кишеню халата.

— Суспільство має щодо вас масу обов’язків. А ви щодо нього жодного, так? Старих людей, Ерно, завжди підозрюють, що вони дивляться на власну молодість крізь рожеві окуляри, але більшість з нас повинна була виборювати собі місце в житті. А дехто з нинішньої молоді звик діставати багато чого задурно, в цьому й усе лихо. Я часто згадую слова президента Запотоцького — якось чув їх по радіо. Він розповідав про те, з яким захопленням вирушив він одного разу, ще юнаком, разом із своїми товаришами з Праги до Карлштейна *, маючи в кишені лише окраєць хліба, і, звісно, пішки. А нинішня молодь, казав він, якщо хтось запропонує екскурсію у Карлштейн, насамперед запитає, чи буде автобус, та ще й комфортабельний, чи замовлений обід і чи не можна провести екскурсію в навчальний час, «щоб не зіпсувати собі неділю». Але зрозумійте мене правильно — я зовсім не хочу узагальнювати. Я завжди був переконаний, що більшість юнаків і дівчат уміє захоплюватись веселкою або сходом сонця і з любові до людей готова на безкорисливі вчинки.

«Проповідник, нудний проповідник». Ерна скривила в іронічній посмішці куточки гарних губ. Вона вже не могла стримати свого обурення.

— Це красиві слова, тільки якби ви керувались ними у своїй роботі З МОЛОДДЮІ

Мареш підвівся, трохи зблідлий. Зробив рукою знак — мовляв, розмову закінчено.

— Мені ясно, що я вас не переконав. Визнаю, що завжди вимагав від вихователів трохи більше, ніж вони зобов’язані були робити, а вони, як правило, робили трохи менше. Я тут не для того, щоб одаровувати своєю ласкою вихователів. Якщо я взагалі здатний на ніжність, то вона припаде лише тим, кому справді потрібна.

Ерна вийшла, не промовивши більше ні слова. Вона гучно ступала по сходах, їй хотілося що-небудь зламати, розбити вікно, щоб хоч трохи полегшало на душі.

«Звісно, діти не винні в тому, що я потрапила сюди через свою дурну голову. Але ж я не свята Женев’єва і не 1

1 Середньовічний замок у мальовничій місцевості за 28 км від Праги.

б 1-477

буду з любові до малих неврастеніків та зайдиголів жертвувати собою. Прикинутися хворою? Це було б надто прозоро, цей тип пошле до мене когось на розвідини. Прогулянка на Радгошть вже зірвалася. Старий чорт доб’ється того, що мене звідси виженуть, якщо тільки нічого не зміниться.— Єрна грюкнула дверима своєї кімнатки, впала обличчям на тахту й заплющила очі.— Зіпсоване життя! І^)ді мені гидко дивитись на ці обличчя — хитрі і водночас якісь байдужі; ці діти то тихі, як овечки, то за мить — буйні, як дика орда. Вони мені зовсім чужі й залишаться такими, надала ж мені нечиста піти сюди! — Ерна лягла на спину, запалила й довгими нігтями почала тарабанити по спинці тахти.— Ти ж на роботі,— спало їй на думку,— треба йти у зал. Васі пощастило — у нього болить жовчний міхур, якщо це тільки не вигадка. Та ні, у Вахи є «любов до праці», такий не здогадався б щось вигадати». Вона докурила і лише після цього зійшла вниз і з нудьгуючим виразом зупинилась коло денного розкладу.

«Робота на городі: дівчатам підгорнути цибулю».

Ерна розчинила двері у зал. Година вільних занять після обіду проходила, як завжди: крик, пінг-понговий м’ячик літав через піаніно, анемічна Елішка одним пальцем намагалася зіграти популярне бугі-вугі, біля столу хтось писав листа додому, практикантка Стазка, яка сьогодні з власної ініціативи наглядала за дітьми, робила Емілекові паперового голуба якоїсь оригінальної конструкції.

— Дівчата, хто хоче піти з Вєркою підгортати цибулю?

Елішка грюкнула кришкою піаніно.

— Я пішла б!

— І я! — на диво швидко підняла руку Карла, маленьке червонощоке дівча з ямочками на щоках.

Піднялося ще кілька рук, та Ерна похитала головою:

— Вистачить і трьох. Сапки у ящику, Вєрка вже знає, як це робиться, можете йти. Черговий!

Нахмурений Густав поважно відімкнув чорний хід. Вєрка вибила хлопцеві ключ із рук, ключ загойдався на шнурівці, що висіла у нього на шиї. Густав хотів кинутися за Вєркою, але та вже була далеко.

Ерна подивилася вслід дівчатам. «Якщо можна, не давайте їй роботи у верхній частині саду». Тепер уже було б нерозумно кликати Вєрку назад; як би вона це їй пояснила? Зрештою там з нею двоє дівчат, можна не боятися.

Та і як може Вєрка втекти, коли за неї поручився сам богорівний директор?

Дівчата взяли у ящику лопату і дві сапки. Город був аж у верхньому кінці саду, досі Вєрці рідко доводилося тут бувати. Її очі забігали навколо, потім зупинилися на розлогій ялині біля самої огорожі. Гарне віття ялини звисало до самої землі, а деякі гілки сягали через огорожу аж на тротуар.

За чверть години Вєрка поклала лопату, сіла відпочити й наморщила кирпатий носик. Високо в небі пливли хмари. Дівчина кинула похмурий погляд на круглі щоки своєї товаришки.

— Як це ти тут опинилася?

Карла випросталася.

— Тато напився і побив маму так, що її забрали до лікарні, і його теж — лікувати. Одну ніч я ночувала у сусідів, а потім по мене прийшли із, як його, соца…

— З відділу соціального виховання.— Вєрка поплювала на долоні, так колись робив батько.— Тільки якби це була правда, ти вже давно опинилася б у Борках, а не сиділа тут.

Карла здивовано підвела голову, почервоніла ще більше, повнокровні губи її ворухнулися, але вона стрималася й проковтнула слова.

— А як там — на волі? — Елішка різким рухом голови відкинула пасмо волосся, яке лоскотало їй шию.

— Чудово, сама знаєш.

Повз огорожу проїхала машина, Вєрка провела її сумним поглядом.

— І як у тебе вистачило сміливості стрибнути у трамвай! — Карла втупилася у Вєрку своїми водянистими очима, з напіврозтуленого рота виглядав кінчик язика.

Елішка незадоволено смикнула худим плічком:

— Пхе, якби Вєрка була сказала мені, то я б теж утекла з нею!

Вєрка насторожилася. Це часом не провокація? Вона пильно глянула на схилену голову Елішки, на її ріденьке волосся, розчесане на проділ.

— А за що ти сюди потрапила? — спитала вона, спер* шись на лопату.

Солдат у зім’ятій літній гімнастерці зупинився на протилежному тротуарі. Вєрка помітила крізь огорожу його уважний погляд.

— Було за що,— Елішка по-дорослому махнула рукою. Потім скоса зиркнула на Карлу.— Я підпалила військовий склад,— урочисто вимовила вона.

Солдат за огорожею все ще стояв. Ні, помилки тут не було, він дивився саме на неї, на Вєрку. Нарешті він запалив сигарету, сперся плечем на стовп ліхтаря. У Вєрки по тілу пробігла дрож.

— Оскар кинув сірник у бочку з бензином!

— Який Оскар? — примусила себе запитати Вєрка.

Обличчя Елішки екстатично засяяло.

— Ми познайомилися в Гранд-отелі, коли я там ночувала.

Солдат усе ще стовбичив під ліхтарем, хвацько насунувши пілотку на лоб. Вєрка окинула поглядом Еліщині запалі груди, тонкі ноги з великими ступнями і гострими колінами.

— Хоч би не брехала,— мовила вона серйозним тоном.