— Ти що? — ображено смикнулася Елішка.— Можеш спитати у Франціни, що спить поруч зі мною.

— А що було далі? — Карла підступила ближче до Елішки, жадібно облизала повні губи й похмуро глянула на Вєрку, щоб та не перебивала.

— Та…— Елішка знову заходилася підгортати цибулю.— Якщо я брешу, тоді не буду розповідати.

— Будь ласка,— Карла склала на грудях товсті руки й подивилася на Елішку благальним поглядом.

Вєрка перестала копати — більше не могла, сама не знала чому. Як це було чудово — бродити від будинку до будинку, коли батько точив ножі і лагодив парасольки. Безперервна зміна вражень, щодня безліч нових облич, опівдні вони іноді приходили додому обідати, Вєрка кидала сумку в куток, ніби щойно прийшла зі школи, а батько, схилившись над тарілкою, хитро, по-змовницькому підморгував їй.

Елішку роздратувала Вєрчина байдужість.

— Оскар був розвідником однієї іноземної держави й звернувся до мене, щоб я співробітничала з ним…

— Якої держави? — Вєрка застромила лопату в землю і обтрусила руки.

— Америки, еге ж? — видихнула Карла й почала гризти свої короткі нігті.

Елішка почервоніла.

— Hi, не Америки,— закліпала вона.

Над грядками цибулі повисло справжнє напруження.

— То якої ж? — зацікавилася нарешті Вєрка і подивилася на неї. Сонце відбивалося од Еліщиного лляного волосся, наче від дзеркала, і вона змушена була примружити очі.

Дівчинка почала гарячково міркувати, поквапливо продиратись крізь хащі своїх убогих знань, долоні їй змокріли від поту.

— Румунії! — кинула вона нарешті з полегкістю.

Це слово прозвучало для Вєрки дуже підозріло. По-думки вона знову опинилася на вокзалі, бо вже давно забула, що саме там її спіймали. Вокзал — символ руху, далеких подорожей, волі!

Солдат по той бік огорожі все ще дивився на Вєрку.

— Я почала залицятися до солдата, він стояв на варті з автоматом на грудях,— наче з далини, долинув до неї голос Елішки.— Солдат клюнув, я відвела його вбік, а Оскар у цю мить чиркнув сірником…— В куточках блідих Еліщиних губ від хвилювання виступила слина.

Вєрка повернулась до огоржі й заціпеніла: під похиленим ліхтарем нікого не було, на тротуарі, скільки сягав зір, теж ні душі. Вона почервоніла, проковтнула слину і, раптом скипівши, злісно вигукнула:

— Оскар чиркнув сірником, бочка злетіла в повітря і добряче стукнула тебе по дурній довбешці! — Вєрка витерла долонею ніс.

— Сама ти дурна! — вигукнула Елішка дивовижно жалібним голосом, зневажливо повернулась до неї спиною і з надмірною запопадливістю почала підгортати цибулю.

— Не зважай на неї, я тобі вірю,— Карла схопила її за руку.— Франціна теж так само розповідала, казала тільки, що у тій бочці був гас…

— Ну нехай, ти підпалила склад, але ж утекла звідси я! — Вєрка сіла на траву і почала висипати з черевика землю.— І знову втечу! — Вона раптом замовкла. Може, цього не слід було говорити? Дурна! «У буцегарні треба допомагати одне одному,— казала тітка Маргіт.— Воно-то так, але ця Карла ще десь ляпне…»

Елішка насилу подолала образу.

— Послухай, але ж для цього потрібні гроші, хоча б на трамвай…

— Я чекала, поки ти мене спитаєш про це,— Вєрка тупнула ногою, назуваючи черевик.— Піду поміняю лопату, бо ця нікуди не годиться.

Незабаром вона повернулася назад.

— Це ж та сама лопата! — здивувалася Елішка.

— І дещо на додачу! — Вєрка вдарила її по носі деся-тикронкою. Потім схопила вологу бумажку за ріжок, розгладила долонею на стегні, поклала на нагріту сонцем цеглину і притиснула камінцем. Дівчата витріщили на неї очі, у Карли з рота знову висунувся кінчик язика.

— Я сховала їх у саду, коли сищик мене привів сюди.

— Це ти по-дурному зробила! — висякалася Карла у траву.

— Хай буде й по-дурному. У мене було більше грошей,

але вони пропали: Качка знайшла їх під матрацом,

паскуда!

Дівчата схвильовано зітхнули, зовсім забувши вже про минуле: Вєрка — дівчина перший сорт! Хто б іще міг з нею зрівнятися?

— Але якщо тебе спіймають, то відішлють у «Штєпан-ку»,— Елішка зробила останню спробу похитнути Вєрчину перевагу.

— А що це таке? — запитала Карла.

— Ой боже, вона не знає «Штєпанки»! Кожен, хто дуже проштрафиться, потрапляє туди як стій! Там, кажуть, паршиво, скрізь грати і весь час примушують працювати.

Внизу на алеї зарипів пісок. За кущем спинилася Анежка. Дівчата поралися на городі, з-поміж них Вєрка виділялася навіть у бавовняному платтячку. Постать — як тростинка, маленькі груди. Чорти її знають, в чому тут річ, що цій дівчині личитиме й мішок од картоплі, якщо його на неї надіти!

— Як упораєтесь, віднесете інструменти назад у ящик!

Дівчата глянули виховательці услід. Усі троє довго

мовчали. Раптом у Елішки з’явилося якесь дивне почуття. Дівчина обережно поклала на землю сапку, немовби вона була порцелянова, і тихо прошептала:

— Слухай, Вєрко… я б пішла з тобою, якби ти мене взяла…

Вєрка випросталась. О райська музика слів покірної супротивниці! Але її не так легко обдурити.

— Ні, ні, я нікуди не піду, це я тільки так хвалилася.

Як ти із своїм румуном. Ти знаєш, що таке втеча? Ще підеш і розляпаєш усе…

Елішка зблідла.

— Як ти можеш таке про мене думати? Якщо поведеш, я піду за тобою!

— І я теж! Будь ласка, візьми й мене, Вєрко! Візьмеш?— Карла молитовно склала свої маленькі руки.

Вєрка закліпала з подиву очима. Оце так! Тягти за собою цілий пансіон! Чого вона не відкусила собі язика, перш ніж отаке бовкнути? Якщо тепер відмовити їм, то дівчата від обурення можуть її виказати! Що ж, у найгіршому випадку доведеться взяти їх з собою і при першій же нагоді накивати п ятами. Отже, все гаразд.

— Добре, я візьму вас. Але коли прохопитесь хоч словечком — пам’ятайте: я запроторю вас до «Штєпанки». Мовчіть, як мертві! Руку!—Три брудні руки сплелися над грядкою цибулі.

— А… а як ми виберемося звідси?—схвильована Елішка остаточно визнала Вєрчину перевагу.

Вєрка удавано позіхнула, і це надало її словам відтінку байдужості.

— Утекти звідси і немовля зможе! Ви що, не бачите он тієї драбини під огорожею?—Вона самовпевнено кивнула головою в бік ялини.

— А коли? — витріщила на неї очі Карла.

— Можна б і зараз, але ми ще не готові. Спершу треба потихеньку забрати у дівчат щось пристойне із білизни. Одягніть на себе принаймні по три пари. Верхній одяг не такий важливий, його легше дістати на волі. І запам’ятайте: найголовніше для жінки — це комбінація! Ми ж тікаємо не на день, не на два, а назавжди і повинні мати запасну білизну. Коли знову треба буде йти на город, Елішка зголоситься перша, і зразу ж за нею — Карла. Щоб вас ніхто не випередив. Ти, Елішко, скажеш, що ми вже тут були і добре спрацювалися. А про решту я подбаю сама!

11

Францек примружив очі від яскравого світла: увесь схил од самої води був залитий весняним сонцем. Хлопець зупинився: ну що, іти? Але ж власник пневматичної рушниці з он тієї дачі, обвитої плющем, запрошував його, чому б не піти?

З будинку вийшов Станда, поруч з ним стояв якийсь невисокий хлопчина. Тільки наблизившись, Францек побачив, що він значно старший, ніж це йому здавалося.

‘ — От я і прийшов,— несміливо промовив Францек.

— Трохи невчасно,— нарешті згадав його Станда.— Ось цей малий забіг по мене, нас чекають хлопці.— Трохи зніяковівши, він ковзнув поглядом по латаних Фран-цекових штанях.— Та якщо ти вже тут, то можеш іти з нами.

Францек розчаровано озирнувся. Біля будинку стояв чорний «Форд»: що, коли, завдяки якомусь щасливому велінню долі, вдасться трохи проїхатись?..

— Що це ти несеш?

— Магнітофон. Новенький!—Перевага, що прозвучала в голосі Станди, зовсім обеззброїла Францека.

Хлопці перейшли греблю. Було жарко. Станда тицьнув магнітофон своєму низенькому сусідові. Малий сприйняв це як належне. Францек здивовано помітив, що очі в нього були негарні, вибалушені, певно, якась хвороба. «Бр-р, не дай бог, щоб у мене теж були такі очі»,— подумав він і відчув до малого щось схоже на співчуття.

Вони попрямували до ресторанчика, знайомого ресторанчика, де Францек нещодавно був разом з батьком, після чого сталася та нещаслива пригода.. Ото був скандал у школі! До нього підійшов лисий директор, поруч став класний керівник. «Це чудовий шлях, щоб потрапити колись за грати, Францеку! Ти вже не малий і можеш зрозуміти свої вчинки! Обкрадаєш наше суспільство, яке дає все, щоб із тебе виросла порядна людина! Починають завжди з маленьких крадіжок, а кінчають справжнім злочином!» Трійка з поведінки, довжелезний лист батькові, але хіба його хтось затягне до школи? На Францеків подив, він відбувся за цей свій гріх двома ляпасами. У нього було таке враження, що батька найбільше роздратувало те, що його син так безглуздо спіймався. Батько, звичайно, лаяв його і вичитував, але порівняно з тим прочуханом, який Францек заробив1 якось через маму, це були дрібниці.

У залі була приємна прохолода.

В кутку за столиком сиділо двоє юнаків, один із них був високий, тонкий, у дивному кашкеті, що нагадував шахтарську каску. Станда недбало відрекомендував їм Францека.

— Це Вашек Тейц, а це — Циріл,— показав він на дов-ганя в кашкеті, церемонно потиснувши обом руки.

До них підійшла офіціантка.

— Ану, шефе, розколись на вогняну воду для всіх,— підморгнув Станді Вашек Тейц.— А цьому молока,— він тицьнув брудним пальцем у Францекове плече.— Малому один лимонад.

Францек ображено замовив собі пива. Станда взяв з рук Малого магнітофон, побачив ледь помітну подряпинку на чохлі, певно, дорогою хлопець об щось зачепив його.

— Чим ти дивився, дурню! Думаєш, це дешеве? — накинувся він на Малого.

Францек здивовано помітив, що хлопець і досі стояв, немовби чекаючи на дозвіл старших сісти разом з ними до столу.

Станда знайшов штепсель — і з магнітофона полинув голос Бінга Кросбі *, найновіші каліпсо з Люксембургу. Довгань Циріл насунув на очі кашкета й почав поводити плечима, Вашек Тейц усміхнувся і затупав у ритм під столом ногами. Підійшла офіціантка з п’ятьма чарками прозорої рідини. Одну милостиво підсунули й Малому; з цього жесту Францек зрозумів: Малий у цих трьох був за слугу.

— Є справи, шефе.— Циріл зручніше сів, очі в нього загорілися, руки й голова засмикалися у такт музиці. Нарешті Станда вимкнув магнітофон. В ресторанчику запала тиша.

— Так от чого ми тебе покликали,— звернувся до Станди Вашек Тейц.— Є шанс зустрітися з кицьками. Тільки…— Він замовк і нахилився до Станди, показуючи очима на Францека.— Що воно за тип?

— Нічого, це свій хлопець, не дрейфте!

Вашек зміряв Францека підозрілим поглядом, водночас оглядаючи в дзеркалі навпроти свій коротко підстрижений чуб.

— Але для цього потрібна таратайка. Саме така, яка стоїть біля вашої дачі.

— Not possible, boys1 2, предки поїдуть нею додому на вечерю.

— А якщо ти позичиш?

1 Модний американський співак.

2 Це неможливо, хлопці (англ.).

— Не дадуть. Пікквік — скупердя, а машини — нічого й просити.

— А нишком?

— Не вийде. Ключі начальник носить у кишені підштаників.

Циріл вихилив рештки сливовиці, простяг ноги, втупився у Станду своїми насмішкуватими водянистими очима.

— Милий мій, золотий, значить, кицьок не буде!

Чоло Станди прорізала глибока зморшка. «Прокляття!

Тільки подумав, що знову може трапитись якась перешкода,— і ось маєш! Хлопці у школі хвалилися, що вони вже мали справи з дівчатами, а ти й досі пасеш задніх, з дівчатами зі свого класу в тебе так нічого й не вийшло, але то взагалі дурепи, дома їх тримають у руках, і вони бояться. От Вашек Тейц і Циріл’ минулого разу підчепили не таких дівчат! Тільки тоді теж нічого не вийшло, дівчата хотіли йти кудись аж після вечері, а я нічого не сказав дома і повернутися лише опівночі все ж таки не міг собі дозволити».

Станда знову ввімкнув магнітофон, щоб порушити дивну холодну тишу, що запала за столом, проте модна музика не дуже-то зацікавила хлопців. Станда взагалі не слухав її і дивився на хлопців мало не вороже, наче це вони були винні в тому, що втрачено такий шанс. Якби не дівчата, хіба ж він зв’язувався б із цими злидарями, у яких руки в мазуті і брудні нігті! Але що ж робити, коли з дівчатами так скрутно: одні дурні й бояться, а інші, може, й не церемонилися б, та коли їх не вивезеш за місто хоча б у «Тудорі», вони і слухати тебе не схочуть… А далі так жити неможливо. «На днях Збинєк Оштядал хвалився, що в нього вже була дівчина, а я сказав, що в мене була ще раніше. Але Збинєк причепився при хлопцях, щоб я сказав, хто вона, а коли я заявив, що це таємниця, хлопці заіржали, як коні, і Збинєк підняв мене на глум!»

— Невже дівчатам так потрібна машина?

— Ми твердо пообіцяли їм, голубе мій, без таратайки їм і на очі не навертайся, вони ж не які-небудь там…— Циріл окинув Станду стомлено-поблажливим поглядом.

Підійшла офіціантка й подивилася на Францека, неначе відчуваючи, що в нього були гроші. Станда зрозумів становище 4 зверхнім жестом замовив цим «біднякам» ще

по чарці: може, хоч так удасться трохи заглушити своє розчарування.

— І пива, шефе, щоб краще пішло!

Модні пісеньки, сливовиця. Хлопці вибивають ритм мамбо ногами під столом… Францекові джаз мало подобався, під шум музики Малий стиха завів з ним розмову. У нього теж нема ні гелера, але Вашек і Циріл досить грошовиті. Циріл не тільки брав чайові в автомайстерні, коли робив замовникові щось більше, ніж це було записано у квитанції, але й підробляв ще в одній приватній слюсарні, де теж ремонтував машини. Таких майстерень уже майже не залишилось у місті. Циріл працював там покрадьки, і грошей у нього було повно. Ніщо, одначе, не підтверджувало слів Малого — Вашек і Циріл поки що не замовили навіть газованої води, і Францеку здавалося, що вони просто доїли Станду.

Офіціантка знову принесла чарки, півроку тому в неї були деякі неприємності, але все минулося. Зваблива перспектива премії чудово допомагала їй заглушити несміливий голос совісті, коли в цьому ресторанчику, вигідно розташованому біля самого озера, інколи поряд з дорослими з’являлись і хлопчаки, які ще вчора трималися за материну спідницю.

Циріл поважно вилив свою горілку в пиво, Вашек зробив те саме — хай цей новачок з якоїсь непитайлівки побачить, як п’ють справжні мужчини. Францек розчервонівся, йому стало жаркр, і він зняв через голову свій светр з діркою на лікті.

З магнітофона чулися модні пісеньки, ноги хлопців неспокійно пританцьовували під столом, у Циріла щось ніби урвалося в душі, і він зрештою теж замовив кожному по чарці; всі вже забули про дівчат, тепер вони пили, як і належало справжнім мужчинам. Чого б їм не пити — от він, Циріл, і в авторемонтній заробляв, і на різних підробітках ще двічі стільки, а про ту роботу у приватній слюсарні ніхто навіть не знав, і коли б він склав усі ці гроші докупи, то навіть старший майстер, що працював уже понад тридцять років, не зміг би з ним зрівнятися!

Францек випив і раптом зовсім оглух. Ні, він чув, але тільки наполовину — чув, як Вашек реготав, як чогось сердився Циріл і обидва вони говорили наче десь далеко, наче Францек сидів під водою і чув розмову людей на березі.