Витягуючи шию, Вашек щохвилини зиркав нишком у дзеркало, що висіло навпроти, на свою коротку зачіску, на яку міг би позаздрити навіть американський хокеїст Боб Клірі. Малий сидів поряд з Францеком, втупившись у нього своїми банькатими очима, і розповідав, що Вашека недавно спіймали на тому, як він маленькими ножицями, котрі завжди носив у кишені, поправляв свого чуба перед вітриною на центральній вулиці.

У Францека почало гудіти в голові; он там, у тому кутку навпроти, вони сиділи недавно з татом того дня, коли мама його так скривдила. Ресторан — це таки гарна штука, людина почуває себе тут просто чудово, і життя здається на диво безтурботним і приємним. Францек допив пиво і раптом відчув, що йому хочеться горілки… Йому так закортіло відчути її гострий, їдкий смак! І от горлянку його обпекло всепоглинаючим вогнем, він міцно заплющив очі й весь здригнувся, по жилах почало розливатися тепло, в роті стало якось терпко і приємно.

Це була хвилююча, урочиста мить: він уперше в житті покуштував горілки! Хлопці не повинні були про це здогадатися, але сьогодні його посвятили у рицарі, відтепер — він стопроцентний мужчина.

Францека охопило почуття тріумфу, йому захотілося обняти хлопців. &

Вони про щось говорили, але Францек ніяк не міг второпати, про що саме. Та ось над столом цокнулися п’ять чарок:

— Хай живе капітан Коркоран!

— За твоє здоров’я, морський вовче!

— Пірат Джек гидує водою!

Францек зрозумів, що вони пили за його здоров’я! Але як вони довідалися? Ага, певно, він признався Малому, і той усе розляпав.

Хвалькуватий голос Циріла знову виділився з-поміж безладного гомону решти голосів: мовляв, у майстерні ніхто не міг дати собі ради з мотором, що весь час перегрівався, а він трохи помудрував коло карбюратора — і все гаразд!

З товстого дна чарки до Францека усміхалося його маленьке, мов у блазня, спотворене обличчя; потім Францек почав дивитися на мідні крани за прилавком, дивився довго, не кліпаючи, аж поки не запекло в очах; і раптом

у голові в нього зринула несподівана думка: «Вуличний комітет хоче знову послати батька до санаторію для алкоголіків, а йому теж колись горілка здавалася смачною…»

Товариство простувало по шосе, хлопці йшли до трамвайної зупинки, їм було весело, бо вони — справжні мужчини; їм зовсім не здавалось, що вони горлали,— ці дорослі були такі песимісти; чогось зупинялися, робили їм зауваження, а якась громадянка навіть досить голосно почала вичитувати їм, поки Циріл Нивлт не вилаявся у відповідь.

— А тепер можна піти і до кицьок! — смикнув Стан-да Циріла за рукав.

— Давай авто — поїдемо одразу ж!

Стандин погляд спинився на шляху, що, одділившись від шосе, біг угору до купки дачних будинків. В тіні каштана там стояла чорна «Татра-75». Товариство зрозуміло погляд Станди.

— Ключик од запалювання в мене знайшовся б,— Ва-шек Тейц пригладив короткого йоржика і взявся за ручку дверцят. Вони були замкнені.

— Якби шмат якої труби,— озирнувся Станда на всі боки.— Малий, трубку! — Він нахилився, підняв камінчик, плюнув на нього і кинув, як кидають дресированим собакам. Малий і справді побіг у тому напрямку. В цю мить Циріл побачив напівповалену дротяну огорожу і в ній поїдену іржею залізну трубу. Підскочив, крутнув кілька раз і вирвав.

Францек нарешті все зрозумів і * одразу ж протверезився.

— Хлопці, не дурійте!

— Іди під три чорти, зараза!

— Біжи купи собі домовину, якщо ти такий боягуз!

Це чортзна-що. Потягти пляшку і продати її за крону — це ще можна, але машину? Правда… вони старші за нього і все ж таки взяли його в свою компанію, як рівного, хоч він не витратив на них ані гелера, пили за його здоров’я, отже, це і його компанія, що вони про нього подумають…

Труба вже опинилася в руках у Станди. Кроків за сто з’явилися якісь люди, але в ресторані друзі випили не одну чарку, і тепер усе здавалося їм дуже простим, тим

більше, що їх чекали дівчата, які не були надто церемонними.

— Облиш! — ввернувся Вашек до Станди.— Дверцята при їзді будуть відчинятися. Коли вже ламати ручку — так на багажнику, недотепо!

В ресторанчику платив за все Станда, але Вашек уже забув про це і гримав на нього.

Малий повернувся з порожніми руками. Циріл, який став на шосе, сигналізував: горизонт чистий!

P-раз! Готово!

— Малий, лізь!

Францек з жахом побачив, як Малий мовчки відкинув через багажник спинку заднього сидіння; ось він уже всередині; натиснувши на ручку дверцят, відчинив їх і зручно вмостився на задньому сидінні. Крізь скло Францекові було видно, як його обприщені губи розтяглися у переможній посмішці.

— Шухер, хлопці! — крикнув Циріл. На піщаній алеї раптом почувся чийсь тупіт, і вони тієї ж миті побачили чоловіка, що біг до них.

— Тікай!

Хлопці кинулися врозтіч. Францек уже на бігу помітив, як чиясь рука схопила Малого за плече швидше, ніж йому з заднього сидіння вдалося знову відчинити дверцята, які хтось, розгубившись, захлопнув перед його носом.

12

Прас був уже гарячий, Анежка почала прасувати свою єдину святкову спідницю. Вона в неї була одна, бо нащо їй більше? У театр з дітьми ходила раз на рік, а більше куди їй іти? Вона глянула на себе в дзеркало, пригладила сивувате волосся й незадоволено насупилась; свіжовикла-дена у перукарні зачіска здавалася пересушеною.

У двері хтось постукав, і ту ж мить просунулася фізіономія Густава з маленькими схвильованими очима:

— Товариш Востржейш!.. Ви повинні до нього прийти!

— А хіба він саме так тобі сказав? — Анежка сьогодні була радісно схвильована й навіть не помітила, що рушила до Востржейша із шовковою блузкою на руці.

— Сестро Анежко, мені щойно дзвонили по міжмісько-

му телефону. Ерна вчора мала вільний день, поїхала до родичів на село і начебто там чимось отруїлась. Зараз вона лежить і до вечора не зможе повернутись…

Анежка зблідла… Востржейш глянув на її незвичну зачіску й блузку на руці — вона це помітила і тремтячими руками повісила випрасувану блузку на спинку стільця:

— В мене сьогодні геть усе переплуталось у голові…

Востржейш швидко закліпав повіками, він щось уже

чув про її сьогоднішні плани. І чому воно завжди так трапляється…

— З Ерниного боку це, безперечно, свинство, але я не бачу іншого виходу…

Руки Анежки безсило опустилися.

— Брат полковник повертається у Кошіце, заради мене робить тут зупинку, всього на чотири години, опівночі поїде далі…

— Наче на біду, товариш Мареш у Празі, Ваху поклали в лікарню на обстеження, сестра Маша годину тому поїхала до Стражова з Лібором. Стазка, може, й підмінила б вас, але самі знаєте, вона заміщала вже дві ночі підряд і навіть при великому своєму бажанні я не^ можу вимагати від неї втретє…

Обличчя Анежки зблідло ще дужче, очі втупилися у Востржейша, ніби вона все ще не могла повірити в те, що він говорив.

— А що, коли запросити вашого брата сюди?..

— Про це не може бути й мови, поки він доїде сюди, в такий світ, через усе місто…— глухо одказала Анежка.— Я мала чекати на нього на вокзалі, брат буде голодний, ми б разом повечеряли… І де 6 я з ним тут сиділа — у залі при нічній лампочці чи в моїй комірчині? Це ж усе-таки полковник!

«Краще б мені дав хто кілька ляпасів, ніж я маю вести таку розмову»,— подумав Востржейш.

— Повірте, я б з охотою лишився замість вас, але в мене партійні збори; як секретар організації, я не можу не прийти, ви розумієте…

— Розумію… Я все розумію,— мовила Анежка не своїм голосом і тремтячими руками взяла із стільця святкову блузку.

— Я подзвоню на вокзал. Як тільки прийде поїзд, до вашого брата звернуться по радіо, щоб він вам подзвонив…

— Я все розумію…— Анежка пішла до дверей, ніби не чуючи його останніх слів.— Я почергую вночі, звичайно… Дев’ять місяців не бачила Гинека, ну то й що з того, дев’ять місяців чи два роки, яке кому діло до старої жінки…

Останні слова вона промовила вже в коридорі. Востржейш устав з-за столу, знову сів, перечитав три рядки розпочатого листа, висмикнув спересердя папір із друкарської машинки, зіжмакав його, кинув у кошик і теж вийшов.

Стазка іде сходами вгору.

— Там прийшов Принц, хоче взяти Емілека на дві-три години до міста, щоб купити йому черевики. Вигляд у нього досить солідний, можна дозволити?

— Принесла нечистаї Скажіть, що тільки як виняток, у крамницю і все, до шостої щоб повернулися назад!

Емілек крокує ліворуч од батька. Зараз минула тільки третя, майже три години він пробуде з батьком! Хлопець підстрибнув од радості; як це гарно іти отак містом, ніби нічого й не сталося. «Регіна» залишилася десь далеко позаду, він знову з батьком! Хлопець міцно вхопив батька за руку, якби можна було, то від радості він поперекидав би всі урни на тротуарі!

Батько зупинився біля вітрини з модним одягом, розглядає якісь жіночі светрики — у мами таке саме гарне волосся, як і в цієї дівчини-манекена з застиглою усмішкою, вони навіть трохи схожі.

«…А коли тато прийде знову, скажи, що у вас, ну, хоч би вистава лялькового театру…» Ні, ніяка сила в світі не примусила б Емілека пропустити таку чудову нагоду, кому іще в «Регіні» так щастить, кого іще тато водить до міста?

— Зайдемо до костьолу, синку?

Тінь розчарування промайнула у хлопця по обличчю.

— Тату, не треба сьогодні, адже три години пролетять так швидко…

Емілек марно намагається ступати такими самими широкими кроками, як батько. «І чого це вони не можуть приходити до мене обоє? Якби поруч була ще й мама, я тримав би їх за руки і вже ніколи б не відпустив од себе не гри години, а три роки або краще тридцять років,

і ми весь час були б усі разом… Купили б мені нові черевики й повернулися б додому. Я вибіг би швидко сходами нагору і з’їхав би трохи по поручнях татові й мамі назустріч, тато увечері сів би з розгону у крісло, взяв би газету, простяг би руку до вимикача торшера над головою, а з кухні долинав би брязкіт посуду… І вже ніколи мені не треба було б повертатись у «Регіну», де до мене всі так добре сіавляться, де в гуртку діти роблять разом паперового змія і яхти, де добре годують, а щоп’ятниці увечері показують кіно… І все ж таки там чогось страшенно бракує… Ні, я не смію псувати собі цих коротких годин із татом! Адже о шостій ми повинні повернутися назад».

Батько зупинився коло світло-синього «Вартбурга», у захваті оглядає машину з усіх боків і майже не відповідає на Емілекові запитання.

«Сьогодні в мене щасливий день, до зарплати одержав пристойну премію, крім того, колега сказав по секрету, що заводська рада мене, мабуть, відзначить як найкращого проектувальника підприємства…»

— Тобі не здається, що такий колір занадто ясний, краще було б…— він проковтнув останнє слово, занепокоєно глянув на Емілека: «Який чорт смикнув мене за язик?..»

— Тату, а в тебе хіба є ордер?

— Ні, ні, що ти…

— А чого це ти кажеш, що тобі не подобається синій колір?

— То я просто так, може, колись доведеться купувати…

Емілек не знає, куди подіти власні руки. Автомобіль — це ж така подія, а батько хоче це од нього приховати… Чому? Мама має рацію, з батьком щось коїться.

— Чому ти не хочеш мені сказати, що купиш машину, тату?

— Дай мені спокій і не псуй настрою! — батько підвищив голос і поправив комірець; хороший настрій у нього явно почав псуватися.

Емілек пустив батькову руку і пішов на півкроку ззаду. Мама казала правду… Перед ним раптом постав той осінній ранок. Батькове ліжко було порожнє. «Тато, мабуть, затримався у службових справах, Емілеку…» Потім мама раптом щось вирішила й енергійно надягла на Емілека пальто. За півгодини вони вже стояли під дверима

батькового кабінету. Вигляд у батька був дуже розгублений. «Я повернувся над самий ранок, не було вже чого йти додому, прямо з вокзалу прийшов на роботу…» Мама холодно глянула на нього: «Ти і поголився в поїзді?» Батько розгублено почав жестикулювати, щоб вона облишила цю розмову при Емілеку, але мама раптом вибухнула: «Чого це я маю тебе покривати? Хай знає, хай усе знає!» Емілек ще сьогодні чує, як грюкнули двері, як цей звук луною покотився по сходах великого будинку. Роздратована мама безцеремонно потягла його вниз, а він не знав до ладу, в чому річ, зрозумів тільки, що тут замішана якась інша мама, що сталося щось дуже погане, що це так просто не минеться, а потім усе це змінилося у якийсь підсвідомий страх за чудовий іграшковий електропоїзд.

Він і сам не знав, що йому думати. Адже саме тоді мама теж була якась наче не своя, одного дня вона кілька разів посилала Емілека гратися з товаришами надвір, хоч і наближалася гроза, а сама все визирала у вікно. А потім, коли почалася злива і він утік додому, мама раптом вибігла комусь назустріч. Емілек тоді зрозумів, що до неї мав прийти якийсь гість іщо вона не хотіла, аби він його побачив. Хто ж із них правий? Чи, може, вони обоє… однакові?

У великому універмазі батько купив Емілекові гарні черевики, і ось вони разом сидять у кондитерській, але щедрі ласощі на тарілочці неспроможні відновити недавній добрий настрій: Емілек маленькими шматочками їсть шоколадне тістечко, уникаючи батькового погляду. Батько механічно колотить ложечкою каву; його дратує схилена голова сина…

— Емілеку!

Великі очі запитливо підвелися на нього, в них застиг зовсім не дитячий вираз.

— Я… справді матиму машину. Я не казав тобі не тому, що хотів приховати од тебе.

Синова мовчанка гнітила його.

— Мамі про це нічого не говори, розумієш?

— Чому? Хіба мама не зрадіє, що у нас буде машина?

— Ти цього не зрозумієш. Мама весь час вимагала б од мене більше грошей, вона сказала б: «Якщо маєш на машину, то давай і мені…» І знову б тринькала на свої туалети. Поглянь на себе, що вона тобі останнім часом купила? Адже це сором, усе, що на тобі,— із дитбудинку,

наче ти якийсь сирота! У «Регіну» вона за тебе не платить уже три місяці!

Емілек застиг, хоче щось відповісти, але не може видобути із себе жодного звуку. «Що це тато каже? У «Регіну» не платить за тебе…» Він же нічого не знав, о боже, там даром усе давали, і ніхто й слова не сказав, ніякої різниці не робили між ним і дітьми, за яких батьки платили вчасно! Кров прилила йому до щік, як же тепер він дивитиметься в очі директорові, Качечці й товаришу Востржей-шу? Така ганьба — сидіти у них на шиї з милості… Емілек ще недавно сперечався з Барилом, цей товстун копилив губу, казав, що в нього дома є іграшкова парова машина, а він — що має електричний поїзд, вони кричали, трохи не побилися за те, чий батько багатший, і Емілек зрештою виграв цю суперечку, показавши йому свою елегантно вдягнену маму з великими золотими сережками. Барило так і притих тоді. А він же ще не знав про «Вартбург»! І ось маєш…

Емілекові страшенно хочеться плакати, та він повинен стриматися, сьогодні сльози не зможуть нічим допомогти. Як могли так швидко зіпсуватися три прекрасні години, проведені з батьком, а він же цінував кожну хвилину, добре знаючи, що спогадами про них знову треба буде жити цілий місяць!

— Ти що, не доїси свого тістечка? — Принц шкодує, що сказав Емілеку про все так прямолінійно, це все ж таки його єдиний синок, якого він любить.

Вони їдуть трамваєм, потім піднімаються до ресторану в лісі, звідти відкривається чудовий краєвид на місто, залите промінням призахідного сонця. Дорогу їм перебіг дикий кролик, а за* хвилину над головою в Емілека загойдалася на гілці білочка; Емілек трохи повеселішав — вони знову на лоні природи разом з батьком, хоч це всього тільки приміський запущений лісок.

— А пам’ятаєш, тату, як ми бачили сарну? Вона лізла вгору по сніжному схилу, весь час озиралась і лізла далі. Ну, в тій долині, знаєш?

— У Зломісках. А ведмедика в мисливському будиночку пам’ятаєш?

— Я йому кинув шматочок лимона, а він скривився і тупнув лапою, ніби лаяв мене! — засяяло довгасте Емі-лекове обличчя.— А потім мама скинула камінь з схилу, а ти розгнівався, бо внизу хтось міг у цей час проходити!

Батько й син сидять на скелястому шпилі, над містом висить хмара диму, а вгорі повільно сунуть кудись на північ білі замки. Очі Емілека весь час притягує плоский камінь з правого боку — він наче спеціально лежить тут для третьої особи… Емілек бачить, як вона сидить на камені,— великі круглі сережки, овальний виріз плаття… Ні, він нічого не втратить, якщо запитає зараз батька, і все ж таки якусь хвилину ще вагається.

— Тагу… а ми б не могли поїхати знову в Татри — і… і маму взяти з собою?

У батька біля рота залягають дві глибокі зморшки, обличчя одразу ж суворішає; може, це тільки так здається, бо в цю хвилину хмара саме затулила сонце?