— У мами тепер інші інтереси, сину…

Емілек стежить за мурахою, що лізе по пеньку, його голова з глибокими завушними ямками низько нахилена.

— А може б, усе-таки поїхала?

Батько іронічно посміхається.

— Поїхала б, та тільки з тим…— Принц замовкає. «Що це зі мною сьогодні? Весь час лізе на язик те, чого не треба говорити, і взагалі до біса з таким відпочинком, хлопець ніяк не може знайти собі місця…»

— З ким? — Емілек втуплює у нього очі.— Скажи, адже тобі вже все одно.

— Із тим паном, що ходить до неї! — кидає батько, підводиться і нервово струшує з рукава павучка.— Хочеш випити малинової води? Ходім…

Хлопець плентається за батьком і ніяк не може усвідомити змісту слів: «Із тим паном, що ходить до неї…»

Решта часу спливає у якійсь дивній мовчанці. Директор «Регіни» якось розповідав, яка це страшна річ — війна, як люди після нальотів у відчаї блукають по руїнах міст, навколо — гори уламків і дим пожеж, сльози, прокльони і крик поранених, а там, де жили їхні сім’ї, стоять голі, обгорілі стіни, десь під руїнами лежать мертві… Емілек відстав на три кроки од батька. «Може, це неправда? —майнуло у нього в думці.— Може, тато кривдить маму, бо хоче з нею розлучитися? Вони ж тепер злі одне на одного, але буває, що люди посваряться, а потім знову миряться. От і я — полаюсь із Барилом, такий лютий на нього, і слова один одному не кажемо, а на другий день знову з ним добрі, мов нічого й не сталося… Розлучення. Що це, власне, таке? Ну, не живуть разом, тато пішов від нас,

але дає мамі гроші, приходить до мене, він же все одно тато, і мама теж лишається мамою, як і раніше. То чому б ми знову не могли всі бути разом, коли мама й тато перестануть гніватися одне на одного? Ні, ні, щось у нашій сім’ї докорінно змінилося. Руїни, згарища… і під ними, навіть якщо копати дуже глибоко, теж самі уламки. Як це страшно, коли тато з мамою і справді розлучаться! Як мені цьому перешкодити, що робити, хто мені порадить? Адже у мене, крім них, більш нікого немає на світі, тільки глуха бабуся і одна тітка, з якою мама ніколи не підтримувала зв’язків…» До самого сьогоднішнього дня ця небезпека для Емілека мала неясні туманні обриси і тільки сьогодні набула чіткого образу: когось третього — того дядька, що ходить до мами…

Вони сидять на терасі ресторану посеред ліска, батько допиває другу чашечку чорної кави. «Треба б уже не тривожити Емілека сьогодні.— Він глибоко зітхає: — Що б я не дав, аби уникнути цієї розмови. Але, може, Всевишній не покине мене в цю тяжку хвилину».— Він кладе Еміле-кові на плече руку і дивиться вдалину, де виблискують у сонячному промінні дахи заміських дач.

— Ти вже великий, Емілеку, нам треба побалакати з тобою, як мужчина з мужчиною. Тобі це, мабуть, нелегко буде слухати, але нічого не вдієш.— так уже складається в житті, Емілеку. Той чужий чоловік ніколи не замінить тобі рідного батька. Ти його зовсім не цікавиш, він хоче жити з мамою, розважатися з нею, їздити на відпочинок, а ти йому будеш тільки заважати. Ти не повинен, нізащо не повинен піддаватися маминим умовлянням, це все — брехня і облуда, їй потрібне тільки одне: щоб ти на суді сказав, що хочеш лишитися з нею

Ніби звідкись з далини до Емілека долинає, що мама про нього ніколи як слід не піклувалась, не хотіла, щоб він народився на світ, з самого початку вона його не любила, і тепер він сам у цьому може переконатися, інакше чого б вона віддала його в «Регіну»?

— Мама запевнила мене, що дбатиме до суду про тебе, а що вийшло насправді? Може, вона справді знайшла краще місце? Авжеж! Навмисне влаштувалася на такій роботі, з якої посилають на села, щоб мати привід позбутися тебе! Якщо не хочеш сам собі зіпсувати усе життя, не смій говорити на суді, що хочеш лишитися з мамою! Я знаю, що

це — жорстокі слова, Емілеку, але, якщо увечері тобі буде тяжко, помолися Всевишньому, він усе бачить з неба, всі людські гріхи і те, що робить твоя мама…

Тиша, кожне із цих переконливих слів — наче удар палицею. Емілек повільно затуляє долонями вуха, міцно заплющує очі.

— Ти більше нічого не говори мені, тату, більше нічого, таточку. Я… не хочу… більш нічого чути…

Рівно з шостим ударом дзигарів Принц коректно передає Емілека в руки товариша Востржейша. Останній поцілунок, усмішка, потиск руки, і ось уже батькова спина віддаляється, біля воріт він ще раз підбадьорливо махає рукою. Хлопець нишком дивиться на обличчя перед собою, чи не прочитає на ньому презирства до вихованця будинку, за котрого матір не платить уже три місяці, але товариш Востржейш хоче побачити нові черевики, хвалить їх, обережно, манівцями звертає розмову на Емілекові враження. Так, купили черевики, були в кондитерській, у ресторані в лісочку, батько пив каву, а Емілек — малинову воду…

Нізащо в світі, навіть коли б його, мучили, ніхто не витягне з Емілека того, про що говорили вони з батьком! Відчуття сорому стиснуло хлопцеві горло, і його охопила страшенна втома. Захотілося зостатися самому, нікого не бачити, навіть Востржейша. Заснути, а коли прокинеться, побачити, що це був лише довгий і страшний сон. Ніщо неспроможне більше зворушити його сьогодні, навіть розпитування Востржейша про паперового змія, якого вони роблять у гуртку і якого назвали «Еміль», бо це була його ідея. Спати, тільки спати!

Хлопець відсуває недоїдену вечерю і ледве тримається на ногах, коли ще якусь хвилину розмовляє у залі з Анежкою.

Вечірню годину розваг сьогодні веде сестра Анежка. Вона через силу вигадує програму, пропонує дітям по черзі розповідати, як вони провели неділю, а сама думками лине на вокзал. За годину прийде швидкий поїзд. Гинек марно шукатиме її на пероні… Розчарування її дедалі зростає, ніби грозова хмара, і жаль до самої себе породжує гіркі думки, далекі спогади: небіжчиця мати не схотіла, щоб дитині робили операцію вивернутих з народження ніг, скільки Анежка пізніше кляла оте її фальшиве співчуття!

Густав не вміє розповідати, і дехто з дітей сміється з нього. Анежці треба було б рішуче втрутитись, але вона тільки робить дрібні зауваження.

…Скільки це їй тоді минуло: двадцять один чи більше? Вона була по вуха закохана в одного хлопця, зорі з неба була б дістала для нього, бо змалечку звикла піклуватися про когось, бути комусь корисною. І раптом кінець, ніби хто одрубав — він більш не прийшов на побачення, і за ним, як то кажуть, і слід пропав. Це було давно, і рана вже загоїлася, то навіщо ж про це знову думати? Тоді вона до самої ночі чекала на Владю під його будинком, але так і не дочекалася, неначе він навмисне ховався од нД; піднятися нагору не посміла, бо він мешкав у матері. Потім зрештою підстерегла його (він ішов з якоюсь іншою дівчиною), добилася розмови наодинці. Він не знав, куди дітися, насилу, затинаючись, пролепетав: «Я боявся, бо… бо ви ж не така, як інші дівчата… Не гнівайтесь на мене, але я не можу. Будь ласка, не бігайте за мною…» Нестримні сльози, образа, сором і біль: швидше тікати від цієї людини; з його боку це було безглуздо, жорстоко, вона могла переконати себе, що нема за чим шкодувати; але це був кінець, крах довіри до самої себе, вічне почуття неповноцінності: «Чого дивуєшся? Ти ж каліка…»

Після Г устава розповідає Елішка — вона говорить ніби заведена. Дівчина вигадує і страшенно фантазує, діти слухають, затамувавши подих, хихикають, вони знають Еліш-ку! Емілек страшенно радий, що до нього черга вже не дійде; сьогодні, мабуть, ніхто з дітей не зазнав того, що він, та хлопець усе одно не зміг би видобути з себе жодного слова…

Анежка майже не слухає, вона сидить склавши руки на колінах і думає, що вже давно не відчувала такої депресії; сплинулі десятиріччя не принесли їй ніякої радості, її життя — це рівна лінія без вигинів, а вона мріяла, щоб життя хоч раз підкинуло її аж до хмар, здавалось, що позаду не тридцять сім років роботи, а цілих двісті: сотні, тисячі дитячих облич, тих самих облич і тих самих проблем, які вже перестали бути для неї проблемами, а її ні разу в житті ніхто не обняв у темряві, і в хвилини слабості вона заздрила здоровим, передчасно розвинутим, струнким і зіпсованим дівчатам з дитбудинків! Важка, як кам’яна брила, думка зігнула її худі плечі: «Може, це неправда, що я пожертвувала собою заради брата? Гинек

нього од мене не вимагав, він і без мене вмів влаштовуватись у житті, а мені просто треба було подбати про себе, притулитися до когось, адже хто б узяв мене за жінку — негарну, кульгаву дівчину?..»

До умивання перед сном лишається ще півгодини. Емі-лек самотньо сидить на сходах біля задніх дверей, Вєрка ні з того ні з сього сідає поруч. Емілек любить її, бо вона говорить усе прямо, ні разу його не обманула. Вона водить за ніс тільки дорослих, а з ним поводиться запанібрата; Емілек відчуває її перевагу. Зараз він прагне почути від неї пораду: Вєрці скоро буде чотирнадцять, це вже доросла дівчина і розбирається в житті. Тихим голосом, скупими словами сповідається він перед нею: мати каже так, а батько інакше, збираються розлучатись, а він би хотів, щоб замість цього вони всі втрьох поїхали туди, де водяться бабаки і сарни, де в Яворинському мисливському будиночку живе у клітці ведмедик.

Вєрка наморщує чоло, закопилює гарні губи: спершись позад себе руками, гойдає ногами.

— Всі дорослі — падлюки. Думаєш, мама свя’Га, у читанках про неї пишуть хтозна-які солоденькі слова, а я один раз спросоння мусила роздягати свою, коли вона привела собі уночі якогось типа і так набралась, що не могла навіть зняти сукні. Дорослі люблять нас повчати й лупцювати, хоч самі часом заслуговують на ляпаси…

Вєрка підводиться, хлопець приголомшено дивиться на неї. Що за інтерес балакати з пришелепкуватим? Дівчина іде до залу.

Анежка перевальцем простує коридором і прочиняє двері до Ерниної кімнати з неясною надією, чи не прокинулась часом у дівчини совість, але там нема нікого, і вона, причинивши двері, зникає у кухні.

Вєрці сьогодні нудніше, ніж будь-коли до цього, все її тут дратує. За вікном пливуть багряні хмари, у місті незабаром запалять ліхтарі. Ох, та манливість вечірніх парків, різноманітні запахи, вогники сигарет у темряві, далекий дзенькіт трамваїв і тихий сміх у кущах, таємничі рухливі тіні, а тут слухай перед сном казочки по радіо… Чаша скоро переповниться. Єдиний вихід — утекти! Тут жити більше неможливо.

Качка щойно зачинила двері до Ерниної кімнати. Як вона, власне, живе, ота Ерна? Вєрка озирнулась, ніде нікого, зайшла і тихо причинила за собою двері. Кімната

невелика, на столику журнал мод, книжка, нічна сорочка на ліжку. Вєрка простягнула до неї руку. «Ти бач, спить у силоні, а я в житті не мала силонової нічної сорочки.— На столику фото якогось типа з обстриженою мавпячою головою.— Я бачила ще не таких фертиків, а від тебе, фіфо, чекала чогось кращого.— Вєрка відчиняє шафу, мацає якість матеріалу.— Чорт! Вечірня сукня з тафти чи з якогось іншого чортовиння, одну мить здається рожевим, потім — зеленим…— Вєрка скидає плаття з вішалки і прикладає до своїх плечей.— Оце так! Шкода, що дзеркало на столі мале. От барахла в цієї Ерни!..— Вєрка блискавично скидає своє бавовняне ганчір’я. Ернина вечірня сукня приємно зашелестіла на ній. Чужий запах, холодний дотик розкішної сукні. Вєрка забуває про все на світі, ви-кручується на всі боки перед дзеркалом.— Оце краса! — У попільничці на столику лежить губна помада. Вєрка фарбує губи, шукає пудру, але пудри ніде нема. Ну, нічого, вона й так погарнішала.— «Дозвольте запросити вас, панночко?» — «О, будь ласка…» — Вона робить реверанс, руку закидає на плече явного партнера, притискається до нього і починає кружляти в ритмі ліпсі, поглядаючи на себе в дзеркало. Ерна ширша в грудях, але тут можна стягти і в поясі теж на долоню, зате виріз якраз. Сукня трохи довга, та це не біда — Вєрка знаходить коробочку з нитками і підколює сукню знизу.— О, тепер наче в казці! Чекайте… У коридорі ж дзеркало аж до підлоги, воно стоїть там ще з тих часів, коли вілла належала якомусь великому пану.— Вєрка обережно вислизає з кімнати, ніде нікого, діти й досі в саду, навшпиньках підкрадається до дзеркала, затамувавши подих. Нахиляє голову, примружує очі: — Боже ж ти мій, оце так плаття, якби до нього ще червоне нами…»

— Де ти взяла це плаття, Вєрко?

Дівчина завмирає, риплять дубові східці. Качка.

— Це я… у сестри Ерни…

Важкий крок, ритмічне рипіння сходів; Вєрка не рухається, мов кролик, загіпнотизований коброю.

— А вона про це знає?

Тікати нема сенсу, нема сенсу і скидати у коридорі плаття через голову… Анежка крижаним поглядом окидає дівчину перед дзеркалом: стан — наче прутик, юні груди — у цих дівчат попереду ще все життя і любов, вони

будуть танцювати й сміятися, світ розкриває їм обійми, байдуже — падлюки вони чи ні, а ти тут прислуговуй!

— Як ти посміла?

— Земля од цього не западеться, я ж не заразна!

Блискавичний ляпас, Вєрка заточується, приголомшено

хапається за щоку, очі її звужуються, мов у дикої кішки перед стрибком. Але, перш ніж вона встигає плюнути в ненависне лице, озивається гучний голос:

— Сестро Анежко!

На дверях стоїть сторопілий Востржейш. Анежка шарпається, ніби з жахом прокидаючись зі сну, і, не чекаючи запрошення, дибає за ним у кабінет, напомацки шукає рукою поручні; голова її з зібраним у вузол волоссям дрібно тремтить.

Вона заходить у кабінет Востржейша. Той проти власної звички лишається стояти за письмовим столом. Анежка опускається на стілець, ніби на лаву підсудних, з її зблідлого обличчя відливає вся кров.

ч— Ви мене приголомшили! Саме ви… Я взагалі не розумію…

Кістлява правиця Анежки нервово перебирає пальці лівої руки, губи у неї ворушаться, щось говорять, але при цьому не чути ні слова, мов під час демонстрації кінофільму, коли зникає звук. Зненацька голова її впала на долоні, і Анежка не змогла стримати ридання:

— Вона все ж таки не повинна була… брати це плаття… А я…

Вона замовкла на півслові. «У інших була любов, вони ходили на бали, а я ні разу в житті не танцювала — щонеділі водила дітей зранку на прогулянки, щосереди в кіно, а взимку катала їх на саночках і розбороняла забіяк, а вночі пильнувала, чи хто не напустив під себе. І так рік, два, десять, сорок, день за днем, день за днем, але завтра все вже буде гаразд, все знову буде гаразд..>

Вражений Востржейш тре рукою свій лоб.

— Я знаю…— він нерішуче наближається до неї й простягає руку, ніби хоче погладити Анежку по голові, але одразу ж опускає її. Плечі Анежки під старим бумазейним платтям усе ще здригаються в плачі.

Уже пізній вечір. Емілек лежить у ліжку, втупивши очі у стелю. Поміж ліжками проходить Анежка, то тут, то там поправляє ковдри, відчиняє вікно. З репродуктора

над дверима лине тиха музика, потім приємний голос починає розповідати казку:

— …О, це неважко зробити,— промовив Довгий і почав витягуватись, поки не став утричі вищий за найвищу сосну в лісі…

Емілек дивиться на стелю, скоро зовсім стемніє; по стінах зрідка пробігають смужки слабенького світла, коли вулицею проїжджає машина; чути, як скрипить гальмами трамвай.

Від сьогоднішніх вражень болить голова, на серці туга, і думки мають гіркий присмак. Батько мчатиме в новому блискучому автомобілі, в неділю поїде кудись за місто, машина свистітиме по асфальту незнайомих доріг,— а ти сиди у «Регіні», самотній, покинутий…

— …Тут Широкий перестав надиматися, видихнув повітря з такою силою, що аж ліси похилились, і знову зробився таким, як був раніше…

Овальний виріз маминого плаття, якийсь дядько нахиляється до неї ззаду, у темряві на стелі добре видно його лице, волосся у нього розчесане на проділ і тонкі вусики, шнурівка від пенсне тягнеться аж до кишені на жилеті, він цілує маму в голе плече, і мама тихенько сміється, бо її лоскочуть його вуса. Точнісінько таку картинку він бачив у старому журналі «Злата Прага», коли якось разом з батьком наводив лад у книжковій шафі. Емілек міцно заплющив очі, але марно: незнайомий чоловік маячить перед ним, мама сидить на лаві під срібною ялиною, на тій самій лаві, де вона часто сиділа з Емілеком, мама заплющує очі, і той чоловік ззаду обнімає її, ніби мама належить тільки йому…

— …Молодий король умовляв їх * лишитися у нього, але Довгому, Широкому і Бистроокому таке спокійне життя не подобалось. Вони вибачилися, пішли світ за очі й досі десь собі мандрують…

Навряд, чи хто дослухав кінець казки, навколо Емілека чується спокійне дихання. На новорічній ялинці неспокійно тремтять жовтаві вогники, під нею блищить коло сріблястих рейок, і іграшковий електричний поїзд весь час гасає по ньому, аж колеса мигтять, останній вагон зовсім білий, і на ньому написано «Заморожене м’ясо». Після того, коли поїзд проїхав уже щонайменше тисячу кілометрів, Емілек мусить із сльозами на очах іти вечеряти, а потім спати; від хвилювання він не може заснути і за чверть

години потихеньку підкрадається в нічній сорочці до дверей великої кімнати: чи не грається батько часом з його поїздом? Батько не грається: він сидить у кріслі, на колінах у нього вмостилася мама, він цілує її, а вона обняла його за шию. Емілек ніяково іде до ліжка й одразу ж засинає наче вбитий.

Яку страшну річ сказала сьогодні Вєрка: «Всі дорослі — падлюки. Уночі мама привела якогось типа…»

Хлопець затулив долонями очі, лежить непорушно, мертво, наче зацькований. У сусідній кімнаті блимає нічна лампочка, зрідка риплять пружини, коли Анежка перевертається на дивані. Іноді вона читає книжку, щоб не заснути, а сьогодні чомусь нічого не читає.

Руїни, про які розповідав товариш Мареш, сунуться на нього з усіх боків, завалюють, вігі1 ще живий, але йому важко дихати і болить серце. Навряд, щоб із тих руїн хтось зумів ще поставити будинок, їхню колишню домівку. «Хто з вас говорить правду? Чи, може, ви брешете обоє? Таточку мій, мамочко…»

Емілек повільно перевертається на живіт, головою глибоко заривається в подушку і починає плакати приглушеним, безнадійним плачем.

13

— Спокійно, дівчата, все гаразд,— кивнула Вєрка головою в бік розложистої ялини під огорожею в саду й востаннє озирнулась на покинуті сапки на грядці.— Будемо перелазити, коли почуємо, що наближається трамвай.— Дівчина почувала себе зовсім спокійною.

У Елішки зблід усіяний веснянками лсб, Карлі здавалося, що серце її калатало десь аж у п’ятках. Трамвай рушив з сусідньої зупинки. Дівчата квапливо полізли на ялину, Вєрка — остання, наче капітан, що залишає тону-чий корабель. Всі троє зістрибнули з огорожі й відчули себе на волі. Героям завжди щастить: вулиця була безлюдна. Дівчата стрімголов помчали до зупинки, льняні кіски шмагали Елішку по обличчю. Вагоновод мить почекав на них, дівчата блискавкою вскочили в причіпний вагон, пролунав дзвінок, назад побігли дерева й жовта вілла у саду, на облупленому фасаді якої виразно виднілася назва: «Регіна». Елішка схопилася рукою за шию, на якій

тіпалася синювата жилка, Карла й досі не могла отямитись, мов крізь сон, бачила, як* Вєрка спокійно брала квитки. Невже справді все це тривало не більше хвилини?! Вони навіть не помітили, скільки проїхали зупинок. Нарешті Вєрка сказала, щоб виходили, за мить вагон, поступово зменшуючись, зник удалині. Дівчата зненацька, нічого не говорячи, щодуху кинулися бігти; тепер, тільки тепер вони усвідомили, що опинилися на волі,— від першої хвилі захвату в них перехопило подих.

Дівчата зупинилися, важко дихаючи. Елішка сіла на підмурок огорожі, без причини зареготала, щасливо щирячи рідкі широкі зуби, з радощів ляснула Карлу долонею по спині й аж скорчилася від нових приступів сміху.

— Сьогодні вони покладуть… у ліжко… замість нас три… три сап-ки!

Вєрка заламує руки, потім хапається за голову:

— «І треба ж було, щоб це сталося саме зі мною! Сорок років вірної служби!» Як же ж ти, Качко, це допустила?

У Карли від сміху заболіло в животі, вона змушена присісти на підмурок, по розчервонілих щоках у неї покотилося дві сльозинки. Нарешті дівчата заспокоїлись і йдуть далі; їх сповнює почуття глибокої вдячності до Вєрки, зненацька, наче по команді, вони кидаються їй на шию на знак вічної дружби.

Рух на вулицях жвавішає, снують машини, трамваї, по рейках безшумно прошурхотів новенький вагон. «Едем» ще не працює, лише кілька дітей гойдаються на гойдалках. На розі вулиці стоїть продавець повітряних куль. Вєрка уважно стежить за ним. «Гроші — перша умова й основа вільного життя»,— казала її мама. Вона рішуче прямує через вулицю.

— Дайте синій.

— Могла б купити оцю зелену ковбасу, вона ж більша,— озивається Карла.

— А може, краще кендюх, га?

Вони простують містом, повітряна куля підстрибує у них над головами, дівчата сперечаються, хто повинен її нести,— їх обняло почуття свободи, повної свободи, тепер вони можуть робити, що їм заманеться! Ніяких тобі підйомів, технічних гуртків, казочок для немовлят про Довгого і Бистроокого та всіляких інших дурниць. Нема й уроків!

Перед універмагом Вєрка зупиняється, щось шепоче дівчатам, Карла майже нічого не розуміє, Елішка киває головою.

— Коли пощастить, дамо боженьці на свічку

Вони щезають у натовпі, з репродукторів лине голосний слоу-фокс, задушливе повітря пахне екстрактом глиці. Вєрка довго вибирає срібну пудреницю,— це просто обурливо, що немає саме чотиригранних — і злегка штовхає ліктем Елішку. Дівча блідне, востаннє зляканим поглядом ковзає по Вєрчиному обличчю, але читає на ньому лише наказ, Елішка заплющує очі й випускає повітряну кулю.

— Дурепа! — чує вона в ту ж мить голосний крик Вєр-ки.— Я тарабаниЛася через усе місто, щоб подарувати кульку Тржікові, а ти її пустила!

Вєрка підстрибує за шпагатиком, але де там — не вистачає щонайменше півтора метра. Збирається юрба, якийсь довгань простягає до кульки руку, але марно. З усіх боків чуються схвильовані голоси, поради, хтось кричить, щоб принесли драбинку. Продавщиця з власної ініціативи лізе на прилавок, ще кілька сантиметрів, ще два — нарешті! Повітряна кулька в Елішки, публіка задоволена. Вєрка платить за дешевий гребінчик, ще раз дякує, ото Тржік буде радий!

Натовп виносить їх на вулицю, дикий ритм паседабля за спиною поступово вмовкає, Вєрка натискає пальцем на кульку, кулька голосно тріскає, і зморщений клаптик гуми падає на бруківку. В Карли на очі навертаються сльози.

— Ти таки справді дурна,— каже Вєрка.— Тепер ця кулька нам не потрібна так само, як кілька хвилин тому була потрібна!

Елішка схвильовано жує тонку, мов мишачий хвостик, кіску. Відтак зазирає в сумку і вдячно торкається Верчи-ного ліктя.

— Дорослі теж схожі на дітей,— усміхається Вєрка,— це стара істина.

Вона мовчки й захоплено гладить сумку: «Ех, тату, якби я могла тобі похвалитись!» Вєрка поруч з ним завжди відчувала, як їй далеко до нього. Але сьогодні.,, вона бачить його сніжно-білі зуби, тато нічого б не сказав, тільки на ходу поклав би їй на плече руку, і цей дотик був би красномовніший за будь-які слова.

Вєрка розтуляє долоню: на ній лежить остання крона з тієї десятки, що була в неї захована в «Регіні». Вона тяг

не дівчат до костьолу, хреститься на порозі, щедрим жестом опускає в карнавку пожмакану крону. Тільки тепер, блукаючи по майже порожньому храму, Вєрка відчуває, як її охоплює радість од справжнього успіху. Опецькуваті позолочені янголятка підбадьорливо усміхаються їй, шкода тільки, що не грає орган.