Широкі східці ведуть до вівтаря, на передостаннім з них на колінах стоїть огрядна панійка, свою велику сумку вона залишила внизу. Це святі сходи, на кожній сходинці треба читати «Отче наш», якщо хочеш пройти до вівтаря. Вєрка нишком кидає погляд на сумку: ну звісно, гаманець лежить зверху! «І коли вже ці жінки навчаться бути обережними?» — любила повторювати її мама. Вєрка вклякла на першій сходинці, пригадує в думці «Отче наш», тітка Маргіт колись її вчила цієї молитви. «Коза небесна»,— називають її мамині колеги, але Вєрка не дозволяє кривдити Маргіт, адже це її друга матір, ну що з того, що вогіа молиться, зате у неї завжди поїси, коли рідна матір приходить увечері додому з кавалером і виганяє Вєрку з квартири або коли вона взагалі не приходить ночувати.

Дівчата виходять. Елішка посмикує плечима, ніби плаття кусає їй шию, двічі кидає на Вєрку насуплений погляд і нарешті зважується:

— Чуєш, Вєрко, а тієї крони шкода…

— Як тобі не соромно?—обурюється Вєрка.— Ми ж пообіцяли її боженьці! Ну й характер же в тебе! Боженька нам допоміг, і нечесно його дурити, ніхто не знає, коли ще знадобиться його допомога.

Вони йдуть далі.

— Але ж за неї можна було купити цукерок…— несміливо каже Елішка.

— Перестань товкти весь час одне й те саме…— гнівається Вєрка і виймає з кишені гаманець.

Елішка затамовує подих. Не дуже багато — сорок крон, кілька гелерів, якісь квитанції й лотерейний білет.

— Треба перевірити,. я не здивуюсь, якщо він виграє! — Вєрка підстрибує на одній нозі й завмирає: у Кар-линих червоних руках заводний автомобільчик…

— Де це ти, дівко?..

— Мене притиснули в універмазі до полиці, трохи рота не розбила об нього…

— І ти його звідти отак спокійно несеш?

Карла мовчки втуплює у неї своє блакитне око, друге око закрите ячменем.

— Мені здається, що ти не така вже й дурна…

Широка площа спортивного майданчика вабить їх до

себе, Елішка накручує пружину, машина гуркоче по доріжці. Карла вищить від захвату: машина сама їздить по колу. Дівчата накладають у кузов піску — автомобільчик чесно везе його, Вєрка присідає, знаходить шматок цеглини, кладе її в кузов, обличчя у неї сяє від захоплення. Потім вона з тяжким серцем піднімає машину.

— Годі, ми можемо через неї спійматися.

— Машина моя І — кричить Карла.

— Хіба я кажу, що ні? Треба тільки заховати її, дурепо! — Вєрка категоричним жестом ховає іграшку в торбину.— І годі про це.

Починає вечоріти, дівчата простують до «Едему».

За рогом над тирами і чортовим колесом загоряються гірлянди лампочок і зливаються у різнобарвний сяючий пояс на каруселі. З усіх боків чується музика, верещать дівчата, вештаються хлопці, застромивши в кишені руки; в зубах стирчать сигарети, хода розхитана, недбала, в очах — жадоба пригод. Глухий постріл: в глибині великої буди олень на бігу падає догори ногами, а оркестріон грає переможну мелодію.

Вєрка купує квитки, освітлені обличчя під каруселлю починають бігти назад. Холод проймає аж до кісток, голова паморочиться, а швидкість дедалі росте, світ хилиться, у вухах свистить, не чути вже й музики, усе злилося в сіру масу з барвистими блискітками. Юнак, що сидить на сусідньому сидінні, на льоту підтягується до Вєрки, потім відштовхується — Вєрка злітає вгору, дико верещить і падає з помноженою швидкістю вниз, потім знову здіймається вгору.

Карусель уже спинилась, але світ усе ще крутиться в дівчат перед очима. Елішка знову простягає руку за грошима. Годі! Вєрка ж не банкір. Одійшовши вбік, вона ділить здобич, більшу частину залишає собі — Елішка й Карла і так можуть їй поцілувати ручку за десять крон! Дівчата вмить стають самостійними, ось вони вже сидять в електричному автомобільчику, з дротяної дуги над головами сиплються іскри.

Вєрка в сутінках кидає порожній гаманець, сильно присідаючи, розганяє гойдалку, внизу в гурті тих, що див-

ляться на неї, помічає обличчя якогось хлопця, воно нібито знайоме їй, але Вєрка не пам’ятає звідки. Пристойно одягнений, вузенькі штанці вище кісточок, черевики на товстій каучуковій підошві. Натовп унизу росте, ні, їй нема як тримати плаття, бо випаде. Вєрка ще дужче розганяє гойдалку, ну, ще раз! Гойдалка завмирає угорі. Вєрка судорожно, мов кліщами, тримається за залізні пруття, плаття задирається їй на голову, здається, що гойдалка так і залишиться в цьому положенні, та зрештою вона летить униз — на другий бік! Оплески, вітальні вигуки, солоні жарти. Вєрка з байдужим виглядом переможця гальмує гойдалку, вона — герой дня.

Станда впізнає Вєрку ту ж мить, його охоплює таке ж хвилювання, як тоді, на озері, і водночас страх. «Тепер, хлопче, твої шанси значно більші…» Стиснувши кулаки, щоб стримати тремтіння, він підходить до Вєрки.

— Ми звідкись знайомі, дівчино…

«Що за теля?» — думає Вєрка.

— Ви теж здаєтесь мені знайомим.

Оркестріони ревуть, з гучномовця лунає сумне танго, але Станда нічого не чує. Його раптом осяює рятівна ідея: у кишені в нього новенька коробочка з десятьма сигаретами. Правда, з них уже майже витрусився тютюн, бо він давно вже носить їх з собою.

«Багатенького не так легко підчепити»,— сказала мама тітоньці Маргіт, коли та поскаржилась, що якийсь молодик злякано пустився від неї тікати, мов хлопчисько.

— Дякую, останнім часом я не курю!

У Станди трусяться руки, але йому все-таки пощастило запалити сигарету, з великими зусиллями він тамує кашель, дим їсть йому очі. «Що це з тобою, джентльмене? Куди ділася твоя славетна холоднокровність?» Станда відчуває на собі глузливий погляд дівчини, секунди тягнуться безконечно довго, мозок ніби весь висох, сорочка прилипла до лопаток. Хлопець у відчаї піднімає очі на високу мачту над одним із павільйонів.

— Ото було б страшно, якби цей стовп завалився на людей! — хрипко витискає він із себе і з люттю думає: «Ідіот! Може, вибачитися, сказати, що мені раптом стало недобре, і взяти ноги на плечі?» Але в цю мить у нього в голові майнула геніальна ідея.— Ви часом не маєте бажання зайти у «Ріальто»? Там грає чудовий джаз…

б І-477

— З приємністю, але в мене на шиї дві сестрички, чорт підбив мене взяти їх з собою…— каже Вєрка і одразу ж шкодує за своїми словами: «Чого не візьмеш з ходу, на те вже потім і не надійся,— не раз казала тітка Маргіт.— Не забувай, що мужчини, коли свого доскочать, зовсім скисають, стають сердиті, так і шукають нагоди, щоб вигнати тебе».

А в Станди тим часом наче камінь спав з плечей, кризу подолано.

— Тоді приходьте завтра на озеро, у нас там дача і каное! Якраз над тим місцем, де ви купалися із дітьми…

Вєрка все згадала і ту ж мить завмерла: «Чорт, від «Регіни» треба бути якомога далі, та й соромно трохи, що він бачив мене серед усяких шмаркачів…»

— Ага, пригадую, та ви помиляєтесь, я не з їхньої компанії,— сміється вона Ъерез силу.— Я приходила в гості до сестрички в дитбудинок, тієї, що он стоїть збоку, і ми вирішили разом скупатися.

— То, може, ви прийдете завтра? — мовить він квапливо.— Зразу ж після обіду, добре? Батько до другої в лікарні, а з пів на четверту він приїжджає з мамою на дачу.

«Хлопець у мене закохався по вуха»,— думає Вєрка.

— А до обіду?—верхній гудзичок її блузки розстебнутий, Вєрка перехоплює погляд Станди, злегка зводить лопатки — виріз збільшується. Саме так, одного разу зробила її мама, коли до них прийшов незнайомий чоловік з якимсь рахунком; коли він пішов, Вєрка підморгнула мамі і, на превеликий свій подив, схопила потиличника.

— До обіду я буду в школі…— каже хлопець розчаровано.

— А якщо ви не підете? — Вєрка носком черевика розгортає купку піску, примружує очі. «Скуйовдити б йому газон на голові, це теля вдає з себе досвідченого мужчину. Я певна, він танутиме переді мною, як віск.. Тато доктор, хлопець, мабуть, грошовий».— Я б тоді теж не пішла.

Вогонь приливає Станді до скронь, його охоплюють дивний трепет і водночас лоскотливий страх. Зі школою кепські жарти, минулого разу через ту машину була справжня халепа, бо цей дурень Малий розляпав, хто ще з ним був. Класний керівник викликав Пікквіка до школи, але замість нього прийшла мати, Станда підслухав із сусідньої кімнати, як вона налетіла на вчителя: Станічек

дуже спокійна, мила дитина! Вона перепрошує за свій тон, але її син на таке нездатний, це все наклепи, так буває завжди, коли хлопець товаришує не з рівними собі; от і її Станді доводиться розплачуватись за те, що приятелював з менш забезпеченими хлопцями, ці паскуди звалюють на нього провину! Проте з батьком розмова була серйозніша, дурень учитель написав йому листа, і Пікквік шаленів як скажений. Мама з ним після цього не розмовляла цілий тиждень. Та це байдуже, з поведінки замість трійки на кінець року, мабуть, буде двійка: добре, що хазяїн того драндулета не наполіг, щоб справу передали в суд для малолітніх. Дівчина стоїть перед ним — гарні груди, зеленкуваті очі й така тоненька талія. Самі-самісінькі на дачі, вранці, коли навколо немає ні душі… Ну, або пан, або пропав, як боягузлива баба!

— Приходьте… о дев’ятій вранці,— хрипко мовить він і пояснює, як найшвидше дістатися до дачі, в очах у нього тьмариться: «Вперше у житті пропущу уроки, якщо тільки про це дізнаються… Старий знову здійме галас, це ясно, але мама все владнає, зрештою, якщо мама добре тупне ногою, то Пікквік, мабуть, залізе під диван, наче песик».

Вєрка стоїть зовсім близько, на обличчі в неї байдужий вираз, але вся вона горить, мов у вогні. Старші хлопці сміються, що в нього й досі нічого серйозного не було з дівчатами, а тут така нагода, ця пташка сама летить до нього, виглядає вона не дуже розкішно, але справа не в одязі, якщо дівчина бідніша, з нею легиЛ домовитись, ніж з якоюсь із багатої сім’ї…

Станда подає Вєрці руку, цей дотик наче електризує їх. Станда знає, що все вже вирішено, його обнімає страх од чогось незнайомого, та докори сумління поступово слабнуть; аби вже швидше настав завтрашній день…

Елішка з Карлою мало не збили її з ніг. Вєрка швидко прощається — ці дівчата можуть ще ляпнути якусь дурницю. Вона тягне їх убік, дівчата з жалем озираються на залитий світлом земний рай.

— А куди ми підемо?

— Побачимо. Спробую заскочити до мами, але нам треба бути обережними — туди есенбаки прийдуть у першу чергу…

Дівчата сторожко наближаються до старого житлового будинку. Раптом Вєрка відсахується з ними за ріг: з облізлих воріт вийшов чоловік у капелюсі з опущеними

крисами й плащем на руці — есенбак, який привів її до «Регіни». Серце на мить завмирає, потім знову починає калатати. Але чоловік іде у протилежному напрямку — дорога відкрита!

— Чекайте мене тут, дівчата, а якби прийшов лягавий, тікайте в різні ворота, потім знову тут зійдемось, а я поки що пронюхаю, що у нас дома.

Мама стоїть на порозі, здивовано оглядає Вєрку.

— Ти знову дурієш?—каже вон^, вийнявши з рота сигарету.— В мене через тебе самі неприємності. Уже вдруге приходив міліціонер, оце хвилину тому щез звідси!

Зустріч не дуже привітна. Мама зиркає на годинник, і Вєрка розуміє, що вона когось чекає. Навряд, чи варто взагалі просити про нічліг для себе й своїх супутниць. Дівчина розгублено ступає краєчком витертого килимка, в животі у неї бурчить від голоду, в передпокої вона зазирає за стару завісу, де стоїть плита, чи нема там чого перехопити. У бляшаній коробці вона знаходить окраєць хліба, тоненько намащує його смальцем. Мама похмуро дивиться на її господарювання.

— Тут тобі не можна залишатись. Думаєш, мені цікаво, щоб сюди тричі на день шастала міліція?

— Тепер вони все одно шастатимуть. Але вночі ніхто не прийде. А якщо й прийде, то не лягавий.

— Хочеш по губах? —каже Кіті тихим, спокійним голосом. Попіл з її сигарети падає на килимок, вона сердито розтирає його.— Ану, підійди ближче! Що це в тебе за пляма на платті?

Вєрка кладе хліб і неохоче наближається до неї. Хай йому біс, мабуть, десь у «Едемі» вимастилася. Мама плює на ганчірочку, намагаючись хоч трохи витерти пляму, на Вєрку віє кислуватим запахом вина. Дівчина зблизька дивиться на матір: як вона змарніла останнім часом, відколи Вєрка не бачила її. Під очима синюваті тіні, зморшки, волосся масне, крізь шар пудри на огрубілому обличчі просвічують великі веснянки. «Старієш, мамо»,— дівчину на мить заливає хвиля співчуття і чогось схожого на любов. Це ж все-таки мама…

Материна рука сягає у Вєрчину кишеню.

— Звідки це в тебе?

-Це моє! — Вєрка простягає руку до нової срібної пудрениці, котру лишила собі ца згадку про операцію в універмазі. Мати високо піднімає руку.

— Я питаю, де ти її вкрала?

Вєрка злякано дивиться, як мама спокійно ховає пудреницю в кишеню халата.

— Чого забираєш? Вона ж не твоя І — скрикує дівчина, голос у неї зривається, з очей бризкають сльози. Вона несподівано кидається до матері, хоче засунути руку їй у кишеню, але мати сильніша — і Вєрка відлітає, наче м’яч, трохи не перекинувши столика. її душить злість, дівчина труситься, наче в лихоманці. Минає ціла хвилина, перш ніж Вєрка переводить подих.

— Злодійка!

Гучний ляпас, в очах у Вєрки тьмариться, жаль і ненависть, біль і приниження — все змішується в одне почуття, вона бачить мамине скривлене обличчя.

— Геть звідси! І раніш, як опівночі, не вертайся!..

Елішка з Карлою вражено дивляться на Вєрчине заплакане лице, відповіді на своє запитання вони так і не можуть дочекатися.

— Гайда, спробуємо щастя у тітки Маргіт…

Вечірня година відпочинку проходила сьогодні в тривожній атмосфері. Директор зібрав дітей ще до вечері, на півтори години раніше, ніж звичайно.

— Ми довіряли їм, посилали працювати в сад без нагляду — адже тут не в’язниця! Але Вєрка, Карла й Елішка насміялись над нашою довірою. Що ви про це думаєте?

Діти повертали одне до одного свої напружені обличчя, але ніхто нічого не відповідав.

— їм пощастило,— зрештою тихо озвався похмурий хлоіЛць, якого привезли сюди тиждень тому.

Декілька дівчат кивнули головою.

— Я б не сказав, що це щастя — блукати без грошей по місту, не мати де прихилити голову, не знати, що тебе чекає завтра.

— Підуть додому, та й квит,— промовило дівча з коротко підстриженим після екземи волоссям.

— Додому не можна, бо там їх одразу забере СНБ, ви це самі розумієте…— Мареш змінив тон: —Уявіть собі, що ви йдете понад річкою і раптом бачите, як хтось потопає. Що ви зробите?

Високий хлопчина спохмурнів ще більше.

— Ну, скочу порятувати…

— Чудово! От і в нас сталося щось подібне, тільки в біду потрапило аж троє. Наші втікачки схожі на потопаючих: лізуть у воду, де їх чекає загибель, нам завдають клопоту, а батькам своїм укорочують життя. Ви знаєте, що, коли йдеться про щось серйозне, ми вирішуємо всім колективом. Отже, що ви пропонуєте робити?

В залі запанувала глибока тиша, здавалося, що було б чути, якби впала голка, на деяких ‘обличчях все ще вираз фальшивої байдужості, але більшість аж зблідла від почуття відповідальності за життя або смерть трьох нещасних.

— Ми їм допоможемо!

— Оце правильно, Емілеку! — Лице у Мареша посвітлішало.— Але це треба робити негайно, інакше буде пізно. Хто знає щось про їхню втечу?

Дівчину з коротко підстриженим волоссям саме в цю мить чомусь зацікавила муха на стелі. Мареш помітив це куточком ока.

— Які у них були плани, їтко? Тобі ча^ом не говорила котрась із них, куди вони збираються тікати?

Обстрижене дівча зашарілось, швидко глянуло на тих, що сиділи поруч, і вдало, що недочуло. Тепер уже й інші діти зрозуміли, що їтка щось знає. Мареш по-змовницьки підморгнув їм і обернувся до їтки.

— їхня доля частково в твоїх руках. Адже вони щось казали, куди підуть після своєї втечі?

Густав від хвилювання злегка розтулив рот.

— Ну, кажи! — Емілек штовхнув їтку ліктем.— Викладай, що знаєш, інакше ми не ^можемо їх урятувати!

— Це буде зрада!

Мареш звісив руку через спинку стільця. *

— Ти плутаєш зраду з дружбою. Своєю мовчанкою ти робиш погану послугу трьом своїм приятелькам і водночас зраджуєш усіх інших, що сидять навколо тебе, усіх, хто вирішив допомогти Карлі, Елішці й Вєрці.

Великий годинник, що лишився тут після колишніх господарів, повільно вибив шосту, глуху тишу, яка запанувала в кімнаті, не порушувало навіть дихання дітей.

— Я чула… Вєрка щось казала про тітку Маргіт…

Діти полегшено зітхнули.