— Так, перший слід у нас уже є! —ляснув Мареш долонями по колінах.— Негайно ж розпочинаємо розшуки,

як це зробив би Шерлок Холмс. Ви тільки уявіть собі, що буде, коли нам пощастить знайти дівчат раніше, ніж СНБ! Але мені потрібні помічники. Хто хоче?

Три десятки рук миттю злетіли над головами, маленький Гонза від захоплення аж устав, діти сприйняли це як команду, оточили Мареша, кожний хотів узяти участь в розшуках.

— Стривайте, вистачить двох. В цій операції поки що найбільша заслуга належить Ітці й Емілеку, бо він перший виявив бажання допомагати. А зараз біжіть усі вечеряти, може, ви ще будете мені потрібні сьогодні увечері. Найпізніше — завтра вранці.

За годину після цього Мареш подзвонив біля дверей квартири у старому будинку. Відчинила йому непривітна літня жінка і перебитим носом кивнула на двері своєї квартирантки. Мареш відрекомендувався Даніельовій, запитав про Вєрку. Кіті окинула його недовірливим поглядом.

— Тут нікого не було, крім есенбака. Я вам дивуюся, чого ви всі сюди бігаєте. Не треба було замикати дитину, то й мали б спокій.

— Ми її не замикаємо. Але скажіть мені принаймні, до мого вона могла піти.

Жінка глузливо посміхнулася.

— А чом би вам не зайти до Валіша?

— Ви краще за мене знаєте, що Вєрка туди не піде.

— Я вам нічим не можу допомогти. Я нічого про неї не знаю, а коли б і знала, то все одно не сказала б.

Мареш скрушно зітхнув.

— Дорога пані, ви все ще не розумієте, що цим самим робите погану послугу рідній дочці. Дитячі будинки вигадані не для того, щоб отруювати батькам життя. Повірте, нам було б приємніше, якби взагалі не існувало ніяких «Регін».

Кіті мовчала, спокійний тон цього чоловіка трохи збив її з пантелику. Мареш зиркнув на годинник: було вже досить пізно, Вєрка з двома іншими дівчатами, певно, вештаються по місту, але десь вони повинні спати, може, все-таки прийдуть до Вєрчиної матері? Він вирішив затриматися тут якомога довше.

— Подумайте самі: Вєрку завтра чи післязавтра ми все одно знайдемо, і дівчина повернеться до «Регіни». Але мене цікавить не те, щоб спіймати її і з тріумфом привести

за комір у дитбудинок, ми хочемо, щоб з неї зрештою щось вийшло в житті…

Марені пильно дивився Кіті в вічі, вона хвилину сиділа непорушно, потім опустила голову.

— Коротше кажучи, з часом ми самі випровадимо

Верку з «Регіни». Чом би й ні? Може, мені пощастить улаштувати її на якусь роботу або кудись у ремісниче училище, а може, в інтернат. Але кожному юнакові чи дівчині, крім цього, треба мати ще домівку, а у Вєрки вона якась… Ну де б дівчина могла жити? У Валіша? Ви самі знаєте, як там. А у вас…— Мареш непевно озирнувся по кімнаті, засовався у кріслі.— Нічого не вдієте, дорога моя: ця

обстановка не для неї.

Кіті злегка ображеним жестом поправила виріз на грудях.

— Хіба в неї нема своєї постелі? Недавно й наволочку їй нову купила, зелененьку таку, щоб менше бруднилась…

— Думав я і про вас, пані Даніельова. Що б ви на це сказали, коли б я підшукав вам якусь роботу — на заводі або десь-інде? Маючи пристойну роботу, ви, гадаю, були б щасливіші, ніж зараз.

Зачеплена за живе, Кіті сердито змела зі столу крихти.

— А хіба я нещаслива? — «Чого, власне, цей тип втручається в моє особисте життя?» Вона нахилилася вперед, в голосі її почулося обурення: —Хто це вам сказав, що я нещаслива?

— Без справжньої роботи людині важко жити. Що це за життя, якщо не можна озиратися назад і хоч зрідка відчувати, що після тебе лишається що-небудь хороше…

Кіті розгублено подивилася на нього. Точнісінько так розмовляв із своєю вихованкою пастор у романі, який вона колись читала; потім він зробив їй дитину, і дівчина утопилася.

— Ви, можливо, думаєте, що це всього-на-всього красиві фрази? Що ж, мене в «Регіні» завжди називали проповідником. Людина щаслива тільки тоді, коли живе заради чогось або заради когось.

Кіті майже нічого не розуміла, тільки відчувала, що це якась незвичайна розмова. Вона вимушено засміялася.

— Роботу? Мені? Але ж ви не думаєте, що… Ет, не говоріть дурниць!..— Кіті замовкла. «Дурепо, говори з ним пристойніше, це ж не якийсь водопровідник, що вже цілих два роки ходить до тебе лагодити крани й не бере за це

грошей!» — Я хотіла тільки сказати, що з вашого боку це велика жертва.— Зніяковівши, вона підвелася.— Хочете чогось випити?

— Я прийшов не для того, щоб ви мене частували.

Кіті вийшла, і Мареш поглянув на годинник. Де вона

досі вештається, та Вєрка? Його очі за звичкою почали блукати по кімнаті, обставленій зі страшним несмаком. Картинки, статуетки, на широкій тахті подушки з китичками. Він вражено обернувся до дверей: на порозі стояла Кіті в лискучому сатиновому халаті, волосся в неї було перехоплене на тімені стрічкою і звисало на плечі, наче кінський хвіст; у передпокої, мабуть, не дуже видно або вона просто поспішала, бо вся шия у неї була в пудрі Кіті налила у дві чар^ки чогось зеленого, мабуть, шартрезу. Мареш у цьому не розбирався.

Кіті трохи відпила. «Власне кажучи, це честь для твоїх апартаментів, такого тобі ще не траплялося. Скільки мужчин сиділо в цьому потертому фотелику! Вони, як правило, багато не розбалакували, хіба що якусь хвилинку ходили околясом, а якщо й зволікали трохи, то тільки для того, щоб за свої гроші якомога більше вдовольнитися. А потім підводились, ставали раптом холодні й сердиті, дехто опускав ^очі й тікав, не прощаючись, а інші згадували, що вони голодні, витягали з портфеля ковбасу й пляшку, і ти не могла випхати їх за двері. Всі вони гордували тобою…»

— У цю пору я завжди п’ю каву. Може, ви теж не відмовитесь?

Кіті не стала чекати відповіді й зникла на кухні. Уважно почала дивитися на язички полум’я, що облизували каструльку.

В голові у неї майнула незвична думка: «Він не з таких», і в ту ж мить зринув спогад про щось далеке і гарне. Мабуть, це було дуже давно, вона ще була дівчиною, знала і муки кохання, і ревнощі, і всякі інші речі, якими ускладнюють собі життя добропорядні дівчата. Якось один клієнт, що втратив сміливість і не знав, як звідси з честю втекти, теревенив, що сенс життя у коханні, і якщо людина закохується, то може жити і двічі, і тричі, і навіть п’ять разів. Вона ж зазнала таких кохань п’ятдесят, сто — хто годен був це підрахувати? Інколи їй навіть здавалося, що саме це і є любов, але потім вона відчувала себе страшенно старою, немов вона човгала цими сходами вже цілих двісті років…

Вода ніяк не хотіла закипати. Кіті дивилася на вогонь і відчувала, як легшає у неї на душі, і в голову їй чомусь полізли всякі думки, мов якомусь зажуреному поетові: «Життя твоє схоже на всохлий трояндовий кущ, який уже давно не цвіте, а тільки стирчить із землі, усім заважає й ні на що не годиться, люди об нього тільки дряпаються, і часом хто-небудь вилається або вдарить по ньому ногою; хто б подумав, *що колись його любили, що він подобався людям і навіть пахнув? Ні, в житті тебе вже не жде нічого нового, катма і щастя,— чорт його зна, як цей чоловік угадав,— тільки впевненість зростає з кожним днем: колись скінчиться і твоя теперішня слава, і старієш ти у десять разів швидше, ніж треба. Добре мати в буфеті пляшку з барвистими етикетками і кольоровою рідиною, ти старієш і, мабуть, дитинієш, раніше тобі було все одно, а тепер подобаються яскраві кольори — червона вишнівка, зелений абсент і жовтувата настоянка — вони якісь веселі, від них і настрій кращий, і навіть з’являється надія…»

Кіті принесла каву, ногою зачинила за собою двері, хвилинку повагалася, потім повернула ключ у замку.

«Навіщо вона це робить?» — майнуло у Мареша в голові. Зрозумівши, в чому річ, він мало не зареготав, йому хотілося сказати прямо, що трапилося непорозуміння. Та раптом у нього сяйнула несподівана думка, і він стримався. У Кіті злегка тремтіли руки; незважаючи на Марешеві протести, вона знову налила повні чарки, їй було шкода позбутися цього урочистого настрою; малою дівчиною вона мріяла про велику квартиру, про покоївку, собачку, мріяла приймати знатних гостей і провадити з ними отакі поважні розмови, але з усіх цих мрій вона дочекалася лише гостей, а поважних розмов їй так і не довелося з ними вести…

Мареш не звик до міцних напоїв — ноги в нього наче налилися свинцем, а голова була легка, і думки ніби витали десь між хмарами; йому стало навіть приємно. В Кіті теж стало приємно на душі. «Цей чоловік прийшов не для того, щоб лягти зі мною в ліжко, зовсім не для того! Він прийшов тому, що цікавиться мною! А може, Вєркою, та це все одно, Вєрка — це все одно, що я, вона буде колись така, як я. Ні, хай краще не буде… В мене троє дітей, але Вєрка мені найдорожча! І чого я тоді не відлупцювала її, коли вона посміла притягти сюди якогось хлопця? Хай їй живеться краще, ніж мені, я хотіла б їй купити білу сукню з п’ятьма спідніми спідничками й водити на танці,

хотіла б, щоб мала вона чоловіка й дитину, щоб на підлозі в неї стояло велике дзеркало із стільчиком, щоб мала білу кухню і «Спартака», щоб у неділю всі разом їздили за місто, їли на узліссі яйця й пили каву з термосів, а той стільчик щоб був обтягнутий фіолетовим оксамитом».

Навпроти неї за столом біліло вусате обличчя. Гість сказав: «Людина може бути щаслива лише тоді, коли живе заради інших».— «От ти б і міг бути щасливий, чоловіче; інші завжди вимагали од мене стільки, ніби заплатили дві сотні, а самі скупилися на двадцятку… Чим я тобі за це віддячу? Що дам тобі за ці слова? Кажуть, що роздавати — більща радість, аніж брати, о боже, сам архангел Гавриїл краще б не сказав!»

Мареш допив міцний зелений напій.

«Завтра тобі буде погано,— мляво подумав він.— Ет, дідько з ним! То лихі люди п’ють лише чисту воду». У Мареша розболілася голова. Перед очима в нього постала Анна, яка ввечері любила стояти коло туалетного столика і такими знайомими рухами втирала у шкіру на шиї нічний крем. Анна з заколотим на ніч волоссям — єдина його велика любов. Та з найвищих висот інколи доводиться і найглибше падати; йому вдалося видряпатись із бездонної прірви, але болючі рани од цього падіння залишаться, мабуть, до кінця життя.

Виріз халата раптом зовсім наблизився до нього.

— Що я можу зробити для вас, пане Мареш? —Хрипкий шепіт почувся біля самого вуха, рука в лискучому рукаві лягла йому на шию, але Мареш обережно зняв її.

— Я директор будинку, в якому живе ваша дочка, і воно якось незручно… самі розумієте…— Він схилився до неї, стишив голос.— Краще, так би мовити… порадьте мені якусь свою приятельку…

Кіті підозріливо глянула на нього, трохи відсунулась. Вона не розуміла, що тут було незручного; які вони дивні, оті благородні.

— Яку?

— Ну, я не знаю,— ухидьно відповів Мареш,— колись я був знайомий з однією дівчиною, її звали Маргіт, але я зовсім забув адресу…

Кіті вибухнула сміхом.

— Ха-ха-ха! Ця годиться вам так, як послові облізла кішка…— В її голосі прозвучали нотки презирства і заздрощів. Цей директор її трохи розчарував, вона зварила

йому кави, з радістю б виявила свої послуги і жодної крони за це не взяла б, а в Маргіт йому доведеться добре трусонути гаманцем, шартрезу він там і не понюхає… Але чоловік він солідним, це зразу видно.

Дізнавшися адресу Маргіт, Мареш одразу ж підвівся.

— Я вже Вєрки, мабуть, не дочекаюсь, як ви гадаєте?— мовив він і безцеремонно подивився на годинник.

«Так он ти який, голубе…» — хотіла сказати Кіті, але стрималася.

— Ну, коли я для вас не досить хороша, то ви краще не затримуйтесь… Але щоб знали, що я не брешу вам: Вєрка і справді не прийде, бо вже була тут. Розкрила на маму пащеку, довелося дати їй кілька ляпасів! Вона пішла, а куди, я вам цього не скажу, хоч би ви мене і вбили…

У цей час дівчата вийшли на галерею, що виступала над темним двором. Здається, пощастило: з-під останніх дверей пробивалося світло.

— Вєрка? Звідкіль тебе чорт приніс? Я думала, що ти сидиш! Оце годину тому про тебе питав есенбак! — Маргіт перестала нарізати тепличний огірок, її сухі коричневі очка посеред жирного обличчя здивовано ковзнули по Вєрці й двох незнайомих дівчатах, але в її пискливому, пронизливому голосі не чути було й нотки досади.

— Ми ледве дійшли. Тітонько, дозвольте нам переночувати, тільки до завтра!

Маргіт м’ячиком заметушилась по кімнаті, почала без потреби переносити з кутка в куток розкидану одежу, її круглий носик масно блищав над червоними губами.

— Свята діво, де ж я знайду місце для вас трьох? А ви ж хоч що-небудь їли?—кричить Маргіт, як у лісі.

— Обідали,— Вєрка без запрошення садовить за стіл своїх супутниць, це ж усе-таки її друга домівка! Вона завжди знаходила тут більше сердечності, ніж у матері, і якось жила тут цілий місяць після того, як у мами трапилося непорозуміння з одним клієнтом, що скінчилося судом.

— Не викидайте цього лушпиння, тітусю, воно мені потрібне.— Щоб справити відповідне враження на дівчат, Вєрка говорить якомога фамільярнішим тоном. Не роздягаючись, вона спокійно лягає горілиць на розстелену постіль; дівчата здивовано спостерігають, як вона розкладає у себе на обличчі лушпиння з огірка.— Це для

краси. І сховай язика, бо ти наче той гончак! — гримає вона на Карлу і знову прикладає до щоки лушпинку, яка впала на підлогу.

Маргіт без угаву цокоче, то лає, то жаліє втікачок, кричить, ніби вони глухі, та основне для дівчат те, що на плиті почав пирскати маргарин — смажиться яєчня. У мисці купа немитого посуду, на стільцях дві сукні, під ліжком біліє черевичок, Ісус Христос із страдницькою посмішкою зиркає на цей богемний гармидер з розп’яття, що висить над дверима. Дівчата наминають яєчню з хлібом, яскрава лампочка під стелею робить кухню затишною, з відчинених на галерею дверей долинає фортіссімо чиєїсь скрипки, десь у чорній глибині двору виє собака, а на нижньому поверсі хтось забув вимкнути радіо,— мабуть, у цьому будинку треба тільки кричати.

— Хай вам бог заплатить за вашу ласку,— Вєрка повела наступ на тітчину побожність.— А ми щось для вас маємо, тітонько.— Вона встала з-за столу, простягла руку до Еліщиної сумки і розклала серед недоїдків здобич.

Маргіт зблизька придивилася до проби на срібних пудреницях, розкрила одну, зважила на долоні гранчасті тюбики губної помади з шовковими китичками, торкнулася пальцем сережок, що лежали між крихтами хліба на столі.

— Сто п’ятдесят оптом, і то тільки заради тебе, бо ти наче моя друга дочка.

Вєрка спохмурніла. «Мало, але… Іти продавати по квартирах небезпечно, в ресторанчиках трапляються есен-баки, а гроші потрібні до зарізу. А Маргіт ці речі, може, й не потрібні, зрештою, вона мені зовсім чужа. Це й так дуже пристойно з її боку».

— Гаразд! — Вєрка чесно поділила заробіток.— А переночувати?

Маргіт розставила свої товсті ноги, звичним рухом випнула живіт (Вєрка ніяк не могла зрозуміти, що, власне, приваблює мужчин до цієї вже не молодої й не надто гарної жінки) і заклопотано обхопила короткими товстими пальцями своє кругле обличчя.

— В кімнаті не можу, сама розумієш,— сказала вона тоненьким голоском і опустила голову, вкриту папільйотками,— а в кухні спить… Та ось і вона!—Широко усміхнувшись, Маргіт простягла руку до одчинених дверей: на порозі з’явилася Ділі із сліпучо-білою синтетичною сумочкою на руці.

Ділі минуло п’ятнадцять років, але вигляд у неі щонайменш сімнадцятирічної. Вона вислухала Вєрчину розповідь, і на обличчі в неї на мить застиг вираз щирого співчуття. Вона зиркнула на своє ліжко. Але ж Вєрка притягла з собою цілий пансіон!

Замислившись, дівчина міцно стулила нафарбовані фіалковою помадою губи.

— До пральні сьогодні вже ніхто не прийде, там є лантух з ізоляційною ватою, якби ти дала їм ковдру, а другу — накритися…— звернулась вона до матері.

— Подивіться на неї, оце голівка! Скоро матір зовсім переплюне,— пропищала у захваті Маргіт і запитала, що б хотіла дочка на вечерю. Може, шинки? В гастрономі ще, мабуть, відчинено.

Ділі завагалася, Маргіт тим часом почала взувати на босу ногу розтоптані черевики.

Пролунав різкий дзвінок, Маргіт. запитально подивилася на дочку.

— Ану визирни з вікна, кого там чорт приніс. І гукни, що мене нема вдома,— додала вона окинувши очима дівчат.

В кімнаті з гуркотом зачинилося вікно.

— Тебе питає якийсь вусач,— мовила Ділі, вернувшись до кухні. Вєрка по-змовницьки перезирнулася з Карлою і Елішкою.

— Ну й що, пішов?

Ділі кивнула головою. Дівчата полегшено зітхнули.

— Ось вам ковдри — і гайда, дівчатка, за мною,— Маргіт почала шукати гроші на шинку, потім раптом вибігла у кімнату і принесла на кухню сережки, які тільки що купила.— Ану ж бо, Ділі, примір, чи личитимуть тобі!

— Щоб шинка була не дуже жирна! — гукнула їй услід Ділі, зблизька розглядаючи перед дзеркалом сережки. Потім почепила одну в мочку вуха і кокетливо повела плечима.

— Тут не дуже комфортабельно,— закопилила Вєрка губи, опинившись у пральні, освітленій слабенькою лампочкою. Її охопив раптовий жаль до самої себе. У неї є домівка, рідна мати, а живе вона, наче зацькований звір… Та чи справді є в неї мати?..

Елішка простелила ковдру, вона була просто в екстазі від усіх сьогоднішніх дивовижних пригод.

— Трохи схоже на те, як я спала із шпигуном на електростанції,— несміливо озвалася вона, мостячи під голову купку шорсткої вати. Дівчата мовчали, і Елішка заговорила упевненіше.— Ми мали завдання висадити в повітря електростанцію. Я завела його в підвал, і ми почекали, поки нас там замкне сторож. Спали ми під турбіною, і я ще й зараз пам’ятаю, як на мене весь час капала вода. Я притулилася до шпигуна і раптом відчула, дівчатка, як його руки міцно обняли мене! Але я йому сказала: «Ні, спершу треба виконати завдання, а про солодку нагороду, голубе, подумаємо потім…»

Раптом їх засліпило яскраве світло: на дверях з’явилася Лілі, тримаючи в руках велику подушку.

— Тьху!—сплюнула Вєрка.— Від такого переляку і чиряк може вискочити!

— Мама зовсім з глузду з’їхала,— озвалася Лілі, в вухах у неї поблискували крадені сережки.— Ковдри дала, а під голову — нічого! Ось вам, дівчата, тільки глядіть не дуже забрудніть, бо це з мого ліжка. Я б узяла вас до себе,— звернулася вона, ніби вибачаючись, до Вєрки,— але всі троє ви в моєму ліжку не поміститесь. Good night! 1 — Лілі кинула Вєрці апельсин і вийшла.

Темрява знову поглинула їх. Вєрка замкнула двері й поділила апельсин; всі троє дружно заплямкали губами. Карла щось почала белькотати, але Вєрка майже не чула її. Нервове напруження під час втечі, численні враження, втома взяли своє, і вона заплющила очі.

— Цікаво, що зараз робиться у «Регіні»?—почула вона, як захихикала в подушку Елішка.

Десь за стіною через рівні інтервали падали краплі води, у пральні стояв вологий запах змилків, гнилої картоплі й змокрілої цементної штукатурки, у якійсь із квартир голосно плакала дитина, яку ніхто не хотів переповити.

Вєрка відчула гарячий дотик Карлиної руки.

— Слухай, Вєрко, а що з нами буде завтра?..

— Зараз ми не будемо про це думати, почекаємо до ранку,— долинув до Вєрки звідкись здалеку її власний стомлений голос.— П’ятдесят монет маєш, то чого ж тобі ще треба? Якось та буде… 1

1 На добраніч! (Англ.)

Верка прокинулась, затремтіла від холоду й натягла благеньку ковдру аж до підборіддя. Здивовано почала оглядатись сонними очима по голих стінах і тільки за хвилину пригадала, де вона; крізь віконце під стелею пробивалося денне світло, надворі голосно висвистував дрізд, десь далеко заскрипів гальмами трамвай.