Вєрка згадала раптом про вчорашнє знайомство під гойдалкою і затамувала подих, та в ту саму мить розчаровано наморщила лоб: дівчата! Що з ними робити? Покинути тут — кінчиться це дуже зле. Вони дурні, половину грошей одразу ж проциндрять на ласощі, трохи поблукають містом, а тоді попруться на вокзал, і там їх злапає міліція.

Вєрка сіла. Карла тоненько посвистувала роззявленим ротом, широко розкидавши свої червоні руки, Елішка спала, згорнувшись у клубочок, мов їжак. Озеро і дача! Лікарський синок — не якийсь там злидень, такий може виявитися ласим шматочком. Вєрка обережно вислизнула з-під ковдри. Вона намуляла боки — вати було дуже мало. «Шкода мені вас, дівчата, але час вам уже ставати на власні ноги.— Вона трохи програбала руками волосся, між пальцями в неї залишилося кілька волокон ізоляційної вати. Відтак натягла через голову плаття, почала шукати в кишеньці половину гребінця і, намацавши п’ять десяти-кронок, які дала тітка Маргіт, застигла над сплячими дівчатами. У Карли від сну розчервонівся лоб, гудзик носика націлений просто у стелю.— Власне кажучи, кому першому спала на думку ідея з повітряною кулькою? І хто купив кульку? На що ви здатні без мене? Хіба що вкрасти іграшковий автомобільчик, але од нього ситі не будете.— Вєрка відгорнула ковдру, обережно пошукала у Карлиній кишені. Кишеня була порожня.— Чорт, куди вона діла гроші? — Сумка у Елішки лежала в головах. Вєрка обійшла дівчат з другого боку. В сумці лежало сто крон.— Ти диви, яка ця Карла падлюка, ховає гроші не в мене, а в Елішки! Бач, як злигалися! — Вєрці на мить стало боляче від їхньої недовіри.— А хто вас нагодував яєчнею — ваша тітка чи моя?» Сто крон миттю опинилися у Вєрчиній кишеньці. Вона ще раз обернулася й обережно причинила за собою двері. Вмилася у коридорі під краном і нерішуче спинилася. Іти на побачення з голими руками, без сумочки?

Вона знову зайшла до пральні, обережно виклала все з сумки, дрібнички поскладала в кузов автомобільчика. Стоячи на колінах біля дівчат, подивилася на Елішку. Дівчинці снилося щось приємне, вона усміхалася. Вєрка взяла сумку на руку й нерішуче спинилася: ні, це схоже на крадіжку. Вона вийняла з кишеньки двадцять крон і поклала їх у машину; за стару сумку це королівська плата. Потім рушила до дверей, але повернулася ще раз і поклала в машину ще десятку. На цукерки, щоб не казали… Вона відчула радість і задоволення від власної справедливості й вийшла. Був свіжий, сонячний ранок.

В животі у неї бурчало від голоду, але в кишені було сто двадцять крон. Якби хоч швидше відчиняли кондитерські! Проте навіщо викидати гроші? Хлопець говорив щось про консерви, отож годинку можна й потерпіти. Вєрка подивилася на себе в дзеркало вітрини. У промінні сонця її солом’яне волосся утворювало навколо голови щось схоже на золотий ореол.

«Чорт!.. Коли б я була міліціонером, то теж помітила б таку дівулю навіть за кілометр!»

В найближчій перукарні саме підняли на дверях залізну штору.

— Пофарбуйте, будь ласка. Начорно.

«Якщо міняти декорацію, так міняти вже по-справжньому! Ти ж утекла не на два дні, а назавжди. Чорне волосся, до речі, найзручніше підфарбовувати, коли воно відросте».

Дзвінок, Маргіт відчиняє і бачить незнайомого чоловіка з якоюсь дівчинкою і хлопцем.

— Ми з дитячого будинку, звідти вчора втекли троє дівчат. Наскільки нам відомо, дівчата ночували у вас.

«Або пан, або пропав»,— сказав Мареш на сходах своїм супутникам.

У Маргіт перехопило подих.

— Хто це вам сказав? Тут ніхто не ночував, у мене

не нічліжка! *

Мареш скептично подивився на неї; Емілек весь напружився: якось він знайшов був дома стару пригодницьку книжку, в якій детектив Шерлок Холмс завжди напружено зосереджувався, коли розслідував якийсь злочин.

— Але ж ви знаєте Вєрку Даніельову, вона у вас часто жила! І вчора вночі вона теж була у вас, це ми

точно встановили,— Мареш вирішив поставити все на одну карту.

— А ви бачили?—Маргіт підвищила голос. «Ага, це той вусач,— промайнуло у неї в голові,— але нічого не поробиш — тепер уже треба триматися до кінця».— Зайдіть подивіться, шановний пане, бо мені нема коли, треба йти по яйця і сир, може, будуть сьогодні й апельсини! Чого ви зиркаєте на ті двері? Якщо думаєте, що за ними я ховаю Вєрку, то можете поглянути! — Вона рішуче схопила Мареша за рукав, потягла його до спальні й відкинула ковдру. Ділі сонно повернулась на другий бік і витріщила очі на незнайомого чоловіка.

— Ти що, здуріла?—обурено крикнула вона на матір.— Ану, геть звідси обоє! От, бовдур!..— почув Мареш у себе за спиною.

їтка підійшла до нього.

— Он Карлина сумочка,— прошепотіла вона.

Мареш узяв знайому пластмасову сумочку, вивернув її.

— Це моя сумка,— рішуче мовила Маргіт.

— Ви хочете сказати, що ваше ім’я Карла Волейніко-ва? — показав їй Мареш ініціали, виведені чорнильним олівцем.

Маргіт зніяковіла.

— Дайте сюди, нема чого хапати мої речі! — Вона схвильовано заметушилася по кухні.— Так завжди буває з людьми, які з християнської любові допомагають ближнім!— вигукнула Маргіт.— За добро — колька в ребро!

— Перестань, до дідька, бо я не можу спати! — почулося із спальні.

— У вас он висить Христос,— Мареш показав на розп’яття над дверима,— а він учив, що брехня — це гріх! Ну, то де дівчата?

— Що ж вони про мене подумають!? Скажуть, що я їх* виказала!—злякано промовила Маргіт.— Ні, я нічого не знаю, ідіть собі!..

— Ну* як хочете,— змінив Мареш тон розмови,— доведеться покликати службу безпеки!

— Нехай мені рука всохне аж по лікоть, якщо я ще коли-небудь простягну її ближньому! У пральні — і забирайтеся звідси, я з вами не маю нічого спільного! Апельсинів, мабуть, уже не застану через вас!..

Мареш попрямував сходами вниз, Емілек трохи роз«* чаровано схопив його за рукав:

— А чому ми її не заарештували іменем закону?

З підвалу саме вийшли дві дрібні постаті: ковдри під руками, волосся все у ваті.

— Агов, дівчата! — гукнув Мареш.— Вам не було холодно під однією ковдрою? Мабуть, ви б не проти зараз поснідати, га?

Карла затулила долонею відкритий рот, подушка впала на сходи. Елішка на мить заплющила очі, ніби бажаючи відігнати привид, але марно: бородавка на Щоці, вуса, це, безперечно, був Мареш. Отже — кінець.

— А де Вєрка?

Дівчата приголомшено глянули одна на одну.

— Коли ми прокинулись, її вже не було. І грошей теж…

За кілька кроків від будинку вони зустріли чоловіка у синій уніформі.

— Нічого не вдієш, товаришу старшина, цього разу ми виграли завдяки ось цій моїй помічниці,— Мареш поклав руку їтці на плече.

Старшина підбив кашкет, зиркнув угору на вікна.

— Вчора я туди не додзвонився…

Мареш трохи спохмурнів.

— На жаль, нам пощастило лише на дві третини. Найважче попереду: Вєрка Даніельова встигла щезнути.

Вєрка їде трамваєм і ніяк не може надивитися на своє нове відображення у вікні: незвичне чорне волосся, приємне відчуття безпеки, все минуле життя вона ніби кинула у глибокий океан, їй здається, Що сьогодні вранці вона розпочала життя спочатку.

Дзеркало озера сяє в промінні ранкового сонця, пасма лісу вдалині здаються ще синішими, на гілках шипшини блищать у павутинні краплі роси.

Вєрка ледве стримується, щоб не закричати від захоплення. Поклавши сумку, вона озирнулась і перекинулась через голову.

«Цікаво, що робить зараз вусач? — На мить думки її повертаються до пральні.— Ото буде переполох! Нічого не вдієш, дівчата, я не нянька. Спати, в найгіршому випадку, маєте де, а вечеряти вас Маргіт пошле до когось із своїх знайомих».

Вєрка сідає на катер, немов королева, вмощується на передній лаві і з насолодою дивиться на синю гладінь озера. На катері майже нікого нема, ще рано, яка це розкіш — бути сама собі пані! Вона купує морозиво, потім виймає з сумки срібну трубочку з губною помадою, яку передбачливо залишила собі з учорашньої здобичі, і, дивлячись у дзеркальце, фарбує губи, поправляє нову зачіску.

Станда вибігає їй назустріч і здивовано витріщає на неї очі.

— Я вирішила знову поміняти колір, золотий мені вже набрид…

Станда схвильовано веде її нагору, до дачі. Вєрка відчуває, як тремтить його рука.

— Ви вже снідали?

— Ще ні. Рано-вранці в мене апеїиту нема, спершу я роблю гімнастику і приймаю душ, а снідаю, звичайно, аж о дев’ятій.

Станда показує їй навколишні краєвиди, йому здається, що він верзе нісенітниці, усю ніч він не спав, думав, чи прийде вона взагалі. Тепер вона тут, і справа повертається цілком серйозно. Очі дівчини зацікавлено оглядають кімнату. Це не якась манірна фіфочка, і вона не кинеться втікати, як це зробила дочка їхнього шкільного сторожа, ця дурепа! Станда непомітно оглядає в дзеркалі свою модну зачіску. Так, точнісінько так підстрижений воротар Белл із команди канадських хокеїстів, фото яких висить у його кімнаті.

— Можна було б поснідати на терасі, але краще в кімнаті, бо сусіди почнуть верзти всякі нісенітниці…

Вєрка цілком розуміє ситуацію, сама замикає за собою двері, безцеремонно оглядає запаси в комірчині.

— Я хотів би показати вам свою кімнату.

Станда трохи розчарований, що начищений до блиску панцер не дуже захоплює Вєрку, не надто багато говорять їй також кольт і лук на стіні, вона зацікавлено дивиться тільки на Лоллобриджіду й Софі Лорен під склом на столику, але одразу ж зауважує, що такі купальники тепер не в моді.

Станда заварює на електроплитці каву, виймає з портфеля півкілограма шинки, загорненої в папір. Очі у Вєрки радісно сяють.

— До шинки не завадило б засмажити пару яєць, я можу це зробити,— розважно каже вона і бере на себе функції господині.

Станда на сьомому небі. «У тебе в гостях дама, у тебе в гостях дама!» — піднесено думає він і з гідністю запалює сигарету.

На столі масло, шинка, свіжі булочки, джем, кава.

— Який компот ви найбільше любите? — упадає Станда коло Вєрки, підсвідомо прагнучи трохи відтягти оте щось, яке неминуче наближається і від очікування якого в Станди злегка паморочиться в голові.

— Та, мабуть, абрикосовий,— мимрить Вєрка.

— Тут є і ананасовий.

— То відкривайте і його,— зручно всівшись у плетеному кріслі, Вєрка недбало закидає ногу на ногу.— Ананасів я ще не куштувала,— признається вона щиро.

Вєрка швидко впоралася зі своєю порцією шинки та яєчні. «Запам’ятай, дівчино, спершу завжди треба як слід наїстися м’яса,— казала не раз тітка Маргіт.— Юшка — це грунт, а м’ясо — шпунт. Мужчини, як правило, голод-ніють аж потім, але серед них є такі типи, що раніш виженуть тебе з хати і тільки тоді сідають жерти».

Ананас — це здорово, таких жовтих скибочок у «Регі-ні» ніколи не давали! Правду кажуть: чого тільки не побачить людина на свободі! Вєрка більше не може їсти, потягується, як кішка, сонце пригріває дедалі дужче, починає бути душно.

— Не завадило б зараз скупатися, але я забула дома купальник.

— Тут є мамин!—хрипко каже Станда.— Не бійтесь, він силоновий і дуже збігається, так що буде на вас добрий,— заспокоює він її сумніви.— Ось приміряйте.

Вєрка без церемоній скидає через голову плаття. Стан-ді перехоплює подих, він витріщив очі, коліна під ним задрижали. Таку ж сцену він бачив тоді на березі…

— Допоможіть же мені,— Вєрка намагається застебнути на спині ліфчик купальника.

Станда силкується стримати тремтіння рук, в очах у нього темніє, він раптом відчуває дике збудження і спалахує, як віхоть соломи. Вєрка тільки злегка затремтіла й схилила до нього своє лице, долоні в Станди горять, спрага перетворюється на вогонь, він боляче вдарився гомілкою об ребро дивана. Дівчачі губи, гаряче дихання, якесь

дивне запаморочення і за хвилину — падіння у прірву, безмежна кволість…

Минуло чимало часу, поки Станда розплющив очі. Вєр-чина рука все ще повільно куйовдить йому чуб. Наче п’яний, іде він по сигарету: вперше в житті йому захотілося запалити, і ця мить уже не повториться ніколи.

— Ти не запалиш?

— Ні, я пообіцяла собі, що не куритиму цілий тиждень,— бреше Вєрка з незворушним спокоєм. Не може ж вона признатися цьому хлопцеві, що сигарети взагалі їй не смакують!

Станда лежить поруч з нею, попіл струшує на підлогу, і з кожною новою затяжкою в ньому зростає почуття геройства. Він раптом починає здаватися собі старшим на багато років, змужнілим. Ніби він побував уже в бувальцях, побачив світу, чимало всього зазнав. Ото йому заздритимуть хлопці! Досі доводилось брехати, коли він хвалився своїми пригодами, а тепер говоритиме чистісіньку правду! Хто ще зможе зрівнятися із Станіславом Гамзою? Він тільки моргне — і вже має дівчат, скільки йому заманеться, по одній на кожен палець! Увагу його привертає лук, що висить на стіні. Ще вчора Станда пишався ним, дитячою іграшкою, такою ж, як і он той панцер! Тепер це вже пройдений етап. Хіба можна стріляти з лука, коли маєш коханку?

А у Вєрки, на превеликий її подив, перед очима, втупленими в низьку стелю, повільно розливається сіра порожнеча. Вона чудово наїлася, збільшила свій поки що невеликий досвід, і на сьогодні її цікавість вгамована. А що далі? Тут вона не може довго залишатися. Хлопець повинен ковернутися «із школи» додому не пізніше як опівдні, тому треба торбу на плечі й забиратися звідси. Куди? Матір вона й бачити не хоче. Щоб і гроші одібрала? До Валіша? Щоб він тицьнув їй у руки щітку і примусив шарувати підлогу? До Маргіт? Теж відпадає: дівчата, певно, окупували пральню, і їм не можна потрапляти на очі! Крім того, за всіма цими місцями з учорашнього дня пильнує міліція.

Верну охоплює раптова депресія, їй стає жаль себе… Нема ні домівки, ніде голову прихилити на ніч. На думку їй раптом спадає «Регіна». Чи ж поливає хто хоч квіти у Мареша в кабінеті? А у вестибюлі, куховарчину герань у вазонах на поличці? А фікус? Мабуть, знову литимуть

забагато води, ще загине… Ні, тисячу раз ні! Ходити парами на прогулянку, гратись у піжмурки із зашмарканими дітлахами? І все ж таки: рано чи пізно… Рано чи пізно вона знову опиниться там, що б не робила. Навіть оці чорні кучері не врятують її, вона може втекти од міліціонерів, але як упізнаєш їх у цивільному! Вони можуть чекати на кожному кроці, будь-який хлопець, що зупинить її й почне домовлятись про зустріч, може зненацька витягти посвідчення і промовити: «Ану ходіть зі мною, дівчино!»

Куди, до біса, поділась та радість від здобутої свободи, яка сповнювала її сьогодні вранці на катері? А цей Стан-да… У нього трохи відстовбурчені вуха, невисокий лоб. «Щось ти не надто дотепний, хлопчику».

— З ким це ти була тоді, коли я вперше побачив тебе?

«Як це він прочитав мої думки?» І перш ніж Вєрка встигла отямитись, чийсь голос відповів за неї прямо, без усяких викрутасів:

— З дітлахами із «Регіни». Мене туди запроторили.

Долоня Станди, що лежить на її руці, здригається. Він

підводиться на лікті:

— Мій тато працює там доктором!

Вєрка затамовує подих. Оце так! Вона наче знову відчула холодний дотик, стетоскопа на спині і побачила доктора Гамзу в білому халаті… І справді, така сама злегка випнута верхня губа, як це вона зразу не помітила…

В голосі хлопця звучить подив:

— Як ти туди, ради бога, потрапила?

Вєрка підсвідомо відчуває, що коли вона буде цілком відвертою, то зможе в цій ситуації дещо виграти, навіть якщо уникне прямої відповіді.

— Я втекла звідти.

Станда підводиться, задумливо поправляє волосся, намацує недокурок і сідає коло Вєрки скраєчку на дивані.

Дівчина міцно заплющує очі — даремно, дві сльозини котяться по щоках. «Що це, власне, зі мною? Я справді рюмсаю чи тільки граю комедію?»

— І що… що ти тепер робитимеш?