Вона знизує плечима.

— Може, повернусь туди…

Станда блідне й стискає їй руку.

— А що вони з тобою зроблять?

— Пошлють у «Штєпанку».

— Що це таке?

— Щось схоже на виправний дім.— Вєрка закладає руки за голову.— Трудова колонія, кінець кохання, котику.

Станда дивиться в її очі й відчуває: те, чого він тільки що добився, знову вислизає у нього з рук.

— А як би ми потім могли зустрічатися?

— Ніяк. Коли я потраплю за грати — всьому кінець.

— Тоді не треба повертатись, ти навіть і не думай про це! Що я без тебе робитиму? — Станда зненацька усвідомлює, що говорить цілком щиро.

— Це добре, що ти мені так радиш, але ж я повинна щось їсти і десь спати! З мамою посварилась, додому повернутись не можу.

— А батько?

— В мене батька нема.

Станда наморщує лоба, прагнучи Знайти якийсь вихід, і дивиться на Вєрку: гарна дівчина й чудова коханка — ці слова він вичитав у романі з салатовою обкладинкою. У Станди Гамзи є чудова коханка! Та що це? Тільки познайомились — і вже всьому кінець?..

— Я дам тобі грошей, ти житимеш у готелі, і я буду до тебе приходити.

— В готелі я не можу кімарити, бо ще не маю паспорта, а без нього не приймуть у жодному готелі.

Тон у Вєрки спокійний, діловий. Станда навіть не помічає, що разом з оп’янінням пройшло і Вєрчине намагання говорити літературною мовою.

— Ну, щось та придумаємо! А як, власне, тебе звуть?

— Вєрка.

Станда шукає в кишенях і викладає перед нею всю свою готівку — двісті п’ятдесят крон. У відчайдушній спробі за всяку ціну зберегти дівчину він залишає собі п’ять крон на трамвай, а решта грошей опиняється у кишеньці Вєрчиного плаття.

— А ми побачимось увечері в місті?

Вєрка пильно дивиться на нього. «Ти не надто підходящий для мене,— думає вона.— Адже в тебе, хлопче, ще зовсім дитячий писок, хтозна, чи не менший ти за мене. Ти ще шмаркач. А що спалахнув, як віхоть, то це добре. Ти багатий — це факт: дача — як палац, шинка, закуски… Але щоб їздити з тобою в «Едем», кататись на чортовому колесі або швендяти вночі по парках? «Якщо в тебе немає даху над головою,— казала тітка Маргіт,— то запам’ятай,

що в парку можна підхопити нежить, а потім і щось гірше, але цього ти ще не розумієш».

Вєрчині очі ковзають по рівних рядах консервів на полицях у кухні.

— Це небезпечно, ти сам розумієш, що мене шукають. Краще я завтра знову прийду сюди.

На довгастому обличчі Станди відбивається відчай.

— З завтрашнього дня батько у відпустці, він цілими днями сидітиме з мамою на дачі. А на ніч мене сюди нізащо не пустять!

Вєрка замислено йде до Стандиної кімнати. Цікаво, як їй буде — у панцері? Вона прикладає його до грудей, схиляє набік чорну голівку і з захопленням дивиться на себе в дзеркало.

— Ти як Орлеанська діва,— каже Станда, прагнучи похвалитись, що недавно прочитав цю книжку.

— Може, й Орлеанська. Чого тільки з нею не бувало, любий! — охоче відповідає Вєрка, навіть не почервонівши.

Станду заливає хвиля гордості. «Не дівчина, а казЛа! Як я люблю її!.. З кожною хвилиною дедалі дужче!..»

— Це можна владнати,— каже Вєрка, фарбуючи перед дзеркалом губи.— Запроси сюди когось із товаришів, дома скажи, що ночуватимеш з ними тут. Я могла б привести Ділі, щоб було нас більше. І тоді ми своє надолужимо, сам розумієш, котику.

У Станди трохи легшає на душі. Це, мабуть, найкращий вихід, хоч часто вдаватися до нього не можна буде. Ну нічого, потім буде видно. Він відчуває, що мусить погодитись, бо варто зробити хоча б маленький крок убік — і любов буде втрачена, може, й назавжди! В нього аж голова починає боліти, і його руки навіть втрачають сміливість. Йдеться про щось більше, ніж про півгодини забуття, ідеться . про все його майбутнє — адже перед ним стоїть, можливо, його дружина!

— Я запросив би тебе на обід, але уроки сьогодні кінчаються о дванадцятій, і я мушу бути дома, бо мав би халепу. Маму б я ще попередив, але Пікквік, тобто тато, знову почав би промови, як той Палацький 1. Радій, що в тебе немає батька, бо ці батьки — справжні йолопи! І звідси нам доведеться вийти поодинці.— Станда помічає

1 Палацький Франтішек (1798—1876) — видатний чеський історик і політичний діяч.

на Вєрчиному обличчі розчарування.— Якщо не образишся, я дам тобі дещо на обід.

Вєрка не ображається, і в Еліщиній спортивній сумці опиняється банка паштету, м’ясні консерви, масло і булочки, які залишилися од сніданку. Вєрка прощається. Обнявши Станду за шию, вона підводиться навшпиньки й палко цілує його. У хлопця знову паморочиться в голові, він чує дзвінкий Вєрчин голос:

— Отой ананасовий компот — справжній шедевр. Він, мабуть, мені снитиметься, котику.

Банка з ананасовим компотом теж опиняється в Еліщиній сумці, жадібні руки нашвидку беруть нагороду за цю щедрість. Вєрка застібає на шиї плаття й мізинцем витирає злегка розмазану на губах помаду.

Крізь щілину в дверях Станда дивиться, як Вєрка пружним, бадьорим кроком іде вниз доріжкою, ось вона озирається, махає йому рукою. Станда з нетерпінням починає чекати наступного побачення.

Він проходить по кімнатах, вона тут щойно була, тут бринів її голос, вона зовсім не церемонилась, була ніжна, наче киця. Станда гладить панцер, який хвилину тому Вєрка прикладала до своїх грудей, нюхає його, але панцер пахне тільки кислуватим залізом. Відтак падає долілиць на диван і міцно заплющує очі: «В мене є коханка, тепер я справжній мужчина!»

— Тепер я справжній мужчина!—сміється він уголос, зиркає на годинник і злякано схоплюється: — Мерщій на трамвай, а то Пікквік задасть тобі!..

Увечері цього ж дня хтось постукав у двері Мареше-воге кабінету. Елішка. Стала посеред кімнати, в руці тримає конверт, не знає, як почати. Спочатку в неї червоніють вуха, потім — шия, і ось уже вона вся червона, як дикий мак.

— Що це ти мені принесла, Елішко?

— Лист до мами. Діти казали, що вчора ввечері вона була тут і дуже плакала, що я… що зі мною… Я… мені дуже шкода, я б хотіла попросити у неї пробачення!

Лист тремтів у неї в руці. Мареш якусь мить повагався, потім взяв із тарілочки на столі монету й крутнув її на столі, мов дзигу. Орел. Він трохи зблід.

— Віднеси мамі лист сама, якщо хочеш.

Елішка витріщила очі.

— Зараз?..

Мареш поглянув на годинник.

— Даю тобі на це тридцять хвилин. За чверть восьма щоб була тут.

У Елішки на обличчі відбилася неймовірна радість. Во-.на зробила до стола два непевних кроки, немов хотіла обняти Мареша, потім метнулася з кабінету. На порозі вона обернулася:

— Буду!..

Вечірня година відпочинку вже почалася. Востржейш саме почав перевіряти присутність дітей. Емілек подивився на порожній стілець біля себе.

— Нема Елішки.

Мареш сів на своє місце.

— Я щойно відпустив її додому, вона хоче попросити у матері пробачення за безсонну ніч. За чверть восьма Елішка має повернутись.

Зал здивовано зітхнув. Востржейш закліпав очима, запитливо подивився на Мареша й ледь помітно похитав головою. «Чи не занадто ризикований цей експеримент?»— написано у нього на обличчі.

Діти мовчки дивилися одне на одного: чи правильно вони почули: вранці директор привів Елішку після вчорашньої втечі,— йому страшенно пощастило,— а ввечері пустив її до міста? Він часом не збожеволів? Густав усе ще нічого не розумів:

— Пробачте, немає Елішки!

— Я ж сказав, що пустив її додому! В її розпорядженні ще двадцять три хвилини,— обернувся Мареш до великого годинника у кутку, і сорок голів повернулися вслід за ним.— Як ви думаєте, прийде чи ні?

Одні відповіли «так», інші — «ні». Більшість вважала, що Елішка втече.

— А я гадаю, що повернеться. Учора вона переконалась, що втікати безглуздо і страшенно незручно. Як по-твоєму, Карло?

Карла зашарілась і розгублено кивнула головою. Діти з напруженням почали чекати, чим це скінчиться. Вони відчували, що на карту поставлено багато що, директор страшенно рискував: адже якщо Елішка…

Сьогодні Мареш провадив годину відпочинку у формі особистої розмови з Востржейшем* Психолог без особли

вого захоплення взяв у ній участь, неохоче почав пригадувати вголос, як у четвертому класі тікав з уроків: діти здивовано втупилися Востржейшу в рот, дехто помітив, що він кліпав повіками за скельцями окулярів швидше, ніж завжди, і, розмовляючи, непомітно поглядав на годинник. Тікав з уроків? І так спокійно у цьому признавався — він, який повинен був їх виховувати? А Мареш ще більше підливав масла в вогонь, жваво розповідав, як у п’ятому класі гімназії до смерті закохався в дівчину з четвертого, цілими годинами простоював під вікнами, де жила його любов, чатував на неї, коли вона йшла по молоко, завжди виходив з-за рогу, щоб зустріти її, але ніяк не наважувався освідчитись; зрештою, почав щодня мити шию й зрізати нігті, аж поки мама не застала його за цим заняттям і лаконічно не спитала: «Як її звуть?»

Діти реготали, кілька пар очей повернулися до Людві-ка, хлопець втягнув голову в плечі й задивився кудись убік. Раптом різко задеренчав дзвоник, діти на мить завмерли, потім сорок голів повернулися до годинника: до призначеного строку залишалося ще сім хвилин.

Захекана й розчервоніла, Елішка впала на свій стілець. По дорозі вона десь згубила приколку, одна кіска в неї розплелася. Дівчинка дихала важко, як гончак, діти, немов по команді, полегшено відкинулися на спинки стільців, а Востржейш поправив окуляри й провів долонею по лобі.

Мареш пильно подивився на нього і, ніби мимохіть, зауважив.

— Добре, що Затопек 1 уже не бігає, а то б він, мабуть, відстав од Елішки.

Дехто з дітей засміявся; лоб у щасливої Елішки був спітнілий. Мареш уже взагалі перестав дивитись на неї, з гурту хтось запитав Востржейша:

— А… скажіть, товаришу, потім ви перестали тікати з уроків?

— Звичайно, що перестав. Якби ні, то тепер, мабуть, не працював би у «Регіні», а найімовірніше — ускладнював би життя нашій міліції.

Трохи згодом Востржейш, перед тим як іти до себе, на хвилину сів у крісло для відвідувачів у Марешевому кабінеті.

— Вам сьогодні неймовірно пощастило.

1 Чехословацький спортсмен, екс-чемпіон світу з бігу.

— Мусив же я якось паралізувати цей випадок з Веркою!

— Розумію. Не хочу применшувати факту, що вам це вдалося. Але наслідок цього експерименту, на жаль, короткочасний, завтра його все одно зведе нанівець Вєрчина втеча.

Мареш насуплено ходив по кімнаті й не відповідав.

— Чи знаєте ви взагалі, яким величезним авторитетом Вєрка користується серед дітей? І от вона здійснила гідний наслідування героїчний вчинок. З учорашнього дня Вєрка в очах дітей стала Яношёком. Марно сподіватись, що післязавтра вона знову повернеться сюди. В неї вже є великий досвід. Цього разу вона добре пильнуватиме, щоб її не затримали. Коли я подумаю, що всі наші зусилля виявилися даремні, пробачте, але мені стає страшенно прикро!

— Така вже особливість нашої праці.

— Але нічого б цього не сталося, якби ви зважили на нашу спільну думку. Із «Штєпанки» вона навряд чи втекла б!

Мареш зупинився, заклавши руки за спину.

— Це слід розуміти як пряме обвинувачення?

— Не притискайте мене до стіни, директор тут ви.

— Ні, ні! —; замахав Мареш рукою.— Давайте говорити про все відверто, як товариші.

Востржейш набрав у груди повітря, трохи наморщив чоло.

— Добре, давайте говорити відверто: я розумію, що ви ставитесь до Вєрки трохи інакше, ніж до решти дітей. Ви втратили дочку, пробачте, що нагадую вам про це. Але Вєрка знехтувала вашим співчуттям до неї. Якщо й була якась надія на її перевиховання, то лише шляхом систематичної праці, котра б захопила дівчину, переборола в ній вплив колишнього середовища і бажання упиратися з принципу, на зло вам і кожному іншому вихователю. А’ви, замість того щоб послати її до «Штєпанки», няньчилися з нею тут доти, поки вона не накивала п ятами. Ваше ізольоване від навколишнього світу лабораторне експериментаторство виявилося недоречним. І, на жаль, не тільки в цьому випадку…

— Що ви хочете цим сказати?

— Що ви не вперше, не вірячи у допомогу за стінами

«Регіни», у допомогу суспільства, схильні експериментувати заради експериментів.

Серце в Мареша закалатало. «Сам викликав його на відвертість,— тож тримайся тепер! Але який тон. Він тримається так, наче він тут директор, а не я!»

— Послухайте, я з учительської сім’ї, мій дід теж був учителем, і я сам працюю педагогом уже тридцять п’ять років…

Востржейш швидко закліпав очима: «Тепер або ніколи!»

— Можливо, причина саме в тому, що ви працюєте тільки на педагогічній роботі, якщо вже ми заговорили про це. А часи змінилися. Ви стикаєтесь з батьками, це правда, з тяжкою бідою дістаєте для довірених нам дітей те чи інше, працюєте, як віл, але водночас недооцінюєте інших, усе берете на себе і не хочете зрозуміти, що самі всього не подужаєте.

— Подужаю, і навіть більше! Я з дитинства звик багато працювати, а от декому в «Регіні», мабуть, не подобається, що директор занадто вимогливий!

— Справа не в кількості відпрацьованих годин, а в ваших методах роботи, які трохи вже застаріли.

Мареш затамував подих.

— Послухайте, цього мені ще ніхто в житті не говорив! Признаюсь, ви мене здивували, і не дуже приємно. Значить, я, по-вашому, відстав від життя? Може, ви сумніваєтесь і в моєму світогляді? — В голосі у нього зазвучали іронічні нотки.— Чи не хочете ви закинути мені ще й брак партійності? — Діткнутий до живого, Мареш зупинився, широко розставивши ноги й посмикуючи вусом.

— Що стосується ваших переконань, то,, безперечно, ні. Якщо ж говорити про методи роботи й підхід до людей, то ви, даруйте мені за відвертість,— скоріше гуманіст старого гарту, аніж комуніст. І можете за це викликати мене на засідання партійного комітету…