Мареш сплеснув руками, почервонів, хотів щось сказати, але тільки похитав головою. У роті в нього пересохло, тремтячою рукою він налив у склянку води й жадібно випив.

— Красно дякую вам за урок партійності! — Він знову заходив по кабінету, розводячи руками й скрушно хитаючи головою від такої несправедливості.— Гуманіст старого гарту! А ви знаєте взагалі, відколи я в партії? З того дня,

коли наші гуманісти в сюртуках підписали капітуляцію! Бенеш пакував валізи, щоб тікати у Лондон, а я пішов у партію, знаючи, що мене чекає концтабір,— тоді це зробило не гак багато людей, ви розумієте це, шановний товаришу? — Мареш спинився, голосно дихаючи, і втупив у Востржейша очі з синюватими білками.— Зрештою, нам не треба було розпочинати цієї розмови,— махнув він рукою.— Ви знаєте, що говорив Толстой? Ніколи не виправдуйся…

— Толстой говорив також, що основа виховання — релігія. Але, незважаючи на це, я люблю його читати.— Востржейш підвівся, подав Марешеві руку.— Пробачте, якщо я зачепив вас за живе. Ви краще за інших знаєте, що я вас дуже шаную, але хтось та мусив вам це сказати, а в «Регіні», крім мене, ніхто б на це не зважився.

Дзвоник у передпокої. Анна з радісним передчуттям іде відчиняти. Войтішек! Вона веде його до кімнати, сідає з ним на дивані й міцно пригортає хлопця до себе.

Знайомий запах конвалій. Войта терпить материну ласку й раз по раз мацає в кишені пляшечку.

— Що ти сказав дома, Войтішеку?

— Що їду з хлопцями, мамо. Подивись, що я вчора спіймав!

У пляшечці на ваті з ефіром кілька метеликів, турун. Войту тягне до столика, там стоїть новий чорний футляр, а в ньому…

— Не тікай від мене, Войтішеку, якби ти знав, як я за тобою скучила!

«Які гарні крильця в цього метелика, але за мить вони виглядатимуть у сто разів кращими! Мама немов збожеволіла: обціловує мене так, наче ми не бачились принаймні два роки. Знову вимаже мене помадою по самі вуха,

треба буде як слід умитися, щоб тато не здогадався, де я був. Проте цей мікроскоп коштує добрих кілька сотень, тому можна дозволити мамі цю радість…»

— Хочеш кави чи, може, какао?

— Краще какао.

Нарешті Войта лишається сам і кидається до мікроскопа. Хромовані гвинти настройки, освітлювальне дзеркальце, блискучий окуляр, чудова штука І Хлопець кладе пінцетом крило метелика між скельцями, наводить на різкість, і світ перестає для нього існувати.

— Войтішеку, прохолоне твій полуденокі

— Мамо, подивись! Оця блакитна плямка на крилі стала велика, наче ставок! А вчора я спіймав тритона, так він буде більший за крокодила… Тільки я не міг взяти його з собою — тато здивувався б… Він мов той жандарм: якось причепився, хто пришив мені гудзика, а коли я сказав, що сам, він дав мені голку з ниткою — приший, каже, гудзика при мені, але так само, як ось цей… той, що ти пришивала, мамо…

Анна вносить на тарілці солодке.

— Додому ти, звичайно, не зможеш забрати мікроскоп, бо, розумієш…

— Розумію, мамо.

«А що, якби все було навпаки? — промайнуло у Анни в голові.— Ні, Густав навряд чи пішов би на таке…— Зусиллям волі Анна перемагає почуття сорому.— Хіба знайдеться така мати, для якої досить було б раз на два тижні бачитися з єдиною дитиною? Густав мав би бути розумнішим і не так уперто наполягати на дотриманні судового рішення. Густав, Густав. А я? Адже він теж має повне право сказати, що сахме я мусила бути розумнішою і тоді бачила б хлопця щодня. Якби раніше Карел, приміром, був сказав, що завтра ми від’їжджаємо назавжди до Австралії, я б швиденько спакувала валізу й поїхала 6, навіть не попрощавшись із сином. А зараз? Цілими ночами думаю про Войтішека, не можу дочекатися, поки він прийде… Може, це в мене почалася ота славнозвісна друга стадія жіночої сентиментальності?.. Я б могла мати з Карелом дитину… Але було б якось дивно, щоб Войта у п’ятнадцять років мав молодшого братика… Коли б Марцель-ка не загинула, їй було б уже дванадцять, дівчата завжди горнуться до матері… «Чого тобі не вистачає, чого ти все^ думаєш?» — спитав якось Карел. Як йому пояснити, що не

7 1-477

кожному вистачає для щастя самого достатку? А може… може, всьому виною тут мій характер? Я завжди вміла швидко приймати рішення і навіть пишалася цим, проте хтозна, чи не був це іноді звичайний поспіх. Я була ще дівчиськом, коли познайомилася з Густавом. До цього у мене було лише якихось два-три студентські захоплення, що ні до чого не зобов’язували, і раптом — серйозна препозиція вийти за нього заміж! Шок. Густав був урівноважений, справжній мужчина; він приваблював мене, мабуть, саме тому, що був на стільки років старший. Зрештою, кожен, хто міг, шукав під час окупації розради в родинному житті. А Густав, відверто кажучи, закохався як дурень. «Хочете бути моєю дружиною?» — «Ви, можливо, здивуєтесь: хочу». Ні, я не бачила тоді причини заздалегідь відмовлятися од своєї нерозважливої обіцянки. Що це було? Примха, засліплення чи цікавість? Зараз я вже цього точно й не знаю, можливо, взяла верх думка, що ця людина вже тоді дещо важила, ну й, безперечно, страх перед відправкою на примусові роботи в рейх. Хто у видавництві став би на захист молодої, недосвідченої редакторки? Скромне весілля, усього три місяці отієї омріяної розради — і чорний автомобіль під вікнами, металевий жетон на долоні одного з тих двох, що приїхали:’ «Geheime Staatspolizei…» *. Постійний страх за Густава, турботи про те, як прожити. І тільки Войтішек, що мав народитися, врятував мене од відправки до рейху… Густав повернувся після війни зовсім інший, чи, може, це мені зараз тільки так здається? Ми тішили себе думкою, що зможемо продовжити наше спільне життя з тієї межі, де воно було перерване… Окупація, війна, мабуть, змінили нас обох. Густав поринув у роботу, немов прагнучи надолужити втрачені роки, а я нарешті змогла відпочити дома після безконечних місяців горя і нестатків. Народилася Мар-целька. А коли за чотири роки з’явилася можливість зі спокійною совістю знову піти працювати, я здивовано помітила, що розледащіла. Маса вільного часу, ніяких тобі обмежених відпусток і лише зрідка виправдання перед самою собою, що для дітей краще, коли мама сидить дома. А може, діяло ще й бажання робити Густаву все на зло: мовляв, ти не виправдав мого уявлення про подружнє щастя, то й турбуйся тепер про мене! Густав був трудяга, 1

1 Гестапо, державна таємна поліція (нім.).

він ніколи не заборонив би мені йти працювати. А ось тепер, коли я сама цього захотіла, Карел проти: нема, мовляв, потреби, щоб дружина допомагала йому заробляти. Проте хто зна, що нас чекає попереду, може, з часом життя притисне так, що він сам скаже мені йти працювати…»

Хлопець схилився над мікроскопом. Спиці разом з плетінням падають в Анни на коліна.

«Краще б погрався на підлозі з ведмедиком… Де ті часи, коли я була для нього першою опорою, незаперечним авторитетом?.. Йому вже чотирнадцять, він незабаром піде своєю дорогою, і я буду йому непотрібна. А так хотілося б пестити його, як колись, гратися з ним у різні ігри, бути для нього найближчою людиною в світі… Але ж хіба не видно, що хлопця більше цікавить мікроскоп — ця пуста іграшка, якою я ненадовго принадила його. Ненадовго…»

— Войтішеку, солодке давно на столі, а какао зовсім прохололо! Зачекай, я підігрію…

В замку бряжчить ключ. В очах Анни відбивається розчарування. Сьогодні вона не чекала Карела так швидко.

— О, Войта! Привіт!—Патера мимохідь цілує Анну, міцно тисне руку хлопцеві. Войта завжди вважатиме однією з позитивних рис Патери те, що той поводиться з ним, як з дорослим, а не як із хлопчиськом. Патера виходить у передпокій по велику коробку.

— Я хотів зробити тобі цей сюрприз увечері, але сьогодні в нас Войта, тому нема чого зволікати! — Він розгортає папір і ставить на письмовий стіл настільну лампу з розкішно оздобленим абажуром.— Ви думаєте, що це все? — питає він і засвічує лампу.

Хвилину Войтішек нічого не помічає, але раптом починає відчувати, що в кімнаті злегка пахне ладаном.

— Це справжнє чудо!

— Ще 6 пак! Цілий місяць бігав за нею, тільки натраплю — вже нема, відповідають! О милий мій запах храму! Що ти на це скажеш, Анічко?

— Зварити тобі кави?

— Побачимо, що ти скажеш, коли лампа нагріється. Тоді по-справжньому запахне!

Анна збирає зі столу посуд після Войтішека.

— Можна було б обійтися і без цих пахощів,— каже вона за якусь хвилину.

Патера дивується, на чоло йому лягає хмарка розчарування. Він нахиляється до Войтішека, захопленого мікроскопом.

— Жінки і техніка — несумісні поняття. Якби це залежало од них, то вози замість коліс і досі мали б полозки,, а найшвидшим засобом пересування був би осел. Кави я, звичайно, вип’ю, голубко,— звертається він до Анни. Відтак сідає до мікроскопа й наводить його на різкість.— Сподіваюсь, ти не вириваєш мухам ніжок? Ну, а як школа, скільки матимеш двійок?

— Не хотів би мати жодної, але боюся за російську мову.

Анна повертається з кухні, де вона поставила воду на каву.

— Я б тобі міг дати одну пораду, як учити російську мову.— Патера виймає з портфеля папери і кладе їх на стіл.— Учи німецьку, то знатимеш і російську: «Гроссмейстер очутился в цейтноте, это был бухгалтер». Якби в мене був капелюх, я б зняв його перед тобою, як і перед кожним, хто вивчив азбуку. Слава богу, що я вже виріс із шкільного віку, а то мав би з російської мови аж «сім». На світі є речі, надто вже не зрозумілі для людського розуму: весь цивілізований світ пише латинськими літерами…

— Тобі міцної? — нетерпляче перебиває його Анна.

— Авжеж, що міцної,— відповідає він і тієї ж миті немов забуває про існування Войтішека. Пошукавши в кишені, він подає Анні велику пластмасову шпильку для волосся.

— Ось! Полюцдв цілий тиждень, тільки вчора привезли…

— Це дуже мило з твого боку.— Анна торкається долонею його руки і раптом скрикує:—Плитка!..

Карел дивиться їй услід, і погляд його падає на повні, пропорційні литки, що зникають у дверях. Вдихнувши запах конвалій, який залишився після Анни, він на мить заплющує очі. І раптом на думку йому спадає випадок, що стався сьогодні на роботі…

Коли Анна повертається з тацею, Карел сидить уже над паперами, його вказівний палець з великим аквамарином ритмічно тарабанить по столу.

— Сідай пити каву, Кареле.— Жодної відповіді. «Див

на річ, Карел замислився»,— думає Анна з гіркою іронією.— Щось трапилося ? А

— Нічого особливого, Анічко. У нас змінився завідуючий відділом кадрів, от і все. Знаєш, новий віник… А що, Войто, ти вже зробив свого літака?

Хлопець розгублено підводить голову: літак він робить дома, в батька, і не розуміє, чому це так цікавить Патеру.

— Зробив, та щось він далеко не летить.

— Мабуть, потрібен бензиновий моторчик, тоді б він літав!

Очі у Войтішека загоряються:

— Ото було б здорово, дядю!..

— Ну й що воно за людина, цей новий завідуючий? — Анна відпиває ковток кави.

— Нічого особливого. Розпитував у Гонзи, що сидить навпроти мене, про дачу, звідки в нас машина і таке інше. Гонза мені, звісно, все розказав… До речі, про моторчик,— обертається Патера до Войти.— Я якось бачив змагання авіамоделістів, так у одного хлопця з нашого заводу модель пролітала двісті кілометрів за годину, і він здобув третє місце!

— А… чого він так цікавиться тобою, цей новий…—. Анна знову підливає Карелу кави.

— Я про це теж хотів би дізнатися, люба. Він усе це робить за моєю спиною. А я міг би розповісти йому, скільки зробив для підприємства, скільки роздобув матеріалів і будівельної техніки в ті часи, коли ніде нічого не було, але що ж! Офіційно я про це нічого не знаю…

У Войти з голови не виходить моторчик для авіамоделі. Дядько — молодець! З батьком про такі речі не дуже побалакаєш, навряд, щоб він взагалі знав, що такі моторчики продаються.

— Я недавно був узяв модель до школи, так дістав за це прочухана: класний керівник зчинив крик, мовляв, модель я приніс, а от вирізок з газет про найважливіші міжнародні події не приніс ніхто…

— Він мав цілковиту рацію, Войто. Які там ігри в дитинстві! Хіба передова з «Руде право» не цікавіша у сто разів за будівництво авіамоделі з моторчиком?

Анна дивиться на нього, але Карел удає, що не помічає.

— Це розвиток, Войто. У наші часи існував застарілий погляд, ніби школа існує для того, щоб учити дітей граматики й рахунків. Та ті часи ми, на щастя, перебороли: без арифметики ти сьогодні можеш цілком обійтися — на це

є кібернетика, а от без історичного матеріалізму далеко не заїдеш…

— Кареле!

— Ага, кава. Ні, дякую, люба, більш не хочу.

— Нам не цікаво, коли класний керівник починає гово

рити про те, як керують господарством, і про всякі інші речі. %

— О, це з вашого боку велика помилк£ Хіба ти зрозумієш без марксизму, що це цілком нормально, коли тебе одного дня пошлють з дипломом доктора філософії, ну, скажімо, копати буряки?

Анна з шумом прибирає зі столу посуд, зморшка на чолі у неї поглиблюється.

— Але якщо ми й справді нічого не розуміємо?

— Все одно треба вивчати! — сплескує руками Патера.— Уяви собі, що тебе виганяють з установи тільки за те, що твій прадід мав шевську майстерню з одним лише робітником. Коли ти не знатимеш діалектики, то це тобі видасться несправедливістю!

— Годі, Кареле!—Анна хотіла сказати щось різкіше, але не наважилась при хлопцеві й лише незадоволено хитає головою.— Ходімо, Войтішеку, я зніму з тебе мірку, хочу купити тобі светр…

Вони виходять у сусідню кімнату. Анна ще раз вимірює об’єм синових грудей, руки в неї тремтять.

— Хочеш, трохи погуляємо? На вулиці весна, а ми сидимо в хаті! Не бійся, ми підемо в зовсім інший бік,— вгадує вона хлопцеві думки.

Войтішек«на хвилину заходить до ванної, а Анна тим часом повертається по посуд.

— Ти мене дивуєш,— каже вона різко.

— Хіба я не маю рації?

— Звичайно, що ні! Свідомо перебільшуєш, а хлопець…

— Послухай, ти все більше стаєш більшовичкою! — перебиває він її.

— Не мели дурниць, адже ти знаєш мене…

— Мабуть, не знаю. І взагалі я мало що знаю, як усі примітиви.

— Кареле!

Налягаючи халат, Карел від хвилювання не може потрапити руками в рукава, і Анна думає, що такого з Чиїм іще не траплялось.

Я взагалі ні на що не здатний! Не на рівні доби! Дістати автомобіль, збудувати дачу, заробити грошей і таке інше — це будь ласка. Це я можу.

У ванній стихає дзюрчання води, і Анна роздратовано махає чоловікові, щоб мовчав. Відтак мовчки виходить по капелюшок.

Войта заходить попрощатися з Патерою.

— Бувай, хлопче, і слухайся товариша вчителя, щоб мати самі одиниці. І не зважай, що тобі щось там нецікаво — йому, може, теж нецікаво, але людина він хороша. Good bye, Войто, і приходь швидше, старий, я дістану тобі комариної печінки для дослідів під мікроскопомі

Анна іде з сином вулицею, поганий настрій у неї потроху розвіюється. Чого, зрештою, бракує Карелу? Адже стільки людей живуть з самої лише зарплати й не мають жодних інших прибутків. І як це поєднати — ненависть Карела і той добробут, в якому вони живуть? А може… Та Анна одразу ж переборює тінь раптового сумніву. Це нісенітниця, Карел з багатої родини, мати залишила йому коштовності, ще навіть минулого року він продав сережки з діамантами, які їй зовсім не подобалися. Не можна також сказати, щоб він розкидався грішми.

Вона заспокоюється. Войтішек бере її під руку. Як приємно йти отак із сином, нижчим за тебе всього на півго-лови. Прозоре повітря напоєне весняними пахощами. Назустріч їм ідуть дві дівчинки, одна тримає на мотузочці зелену повітряну кульку, а друга вся вимастилася шоколадним морозивом.

Кондитерська. Позаду в маленькій темній кімнатці стоїть кілька столиків. В Анни на мить стиснулося серце: «Інші матері відкрито приходять сюди зі своїми синами, а ти, наче злодійка, мусиш ховатися…» Вони сидять за столиком на дві особи; Войта доїдає торт, і раптом у нього виникає єретична думка: «Коли б тато й мама не були розлучені, то, мабуть, усе було б інакше. Хіба тато коли-небудь купив би мені мікроскоп? А мама — де б вона без дядька Патери взяла стільки грошей? І взагалі Патера чудова людина! Що йому, зрештою, до того, що його жінка має сина від першого шлюбу? Нічого. А в мене тепер €*(надувний човен, мікроскоп, і я можу їсти тістечка, коли тільки забажаю. А також два автомобілі: Патери і Гамзи;

минулої неділі, коли в Патериного «Спартака» зіпсувалося запалювання, прогулянка з Гамзами була нічим не гіршою за прогулянку з мамою і Патерою. Крім того,# в мене є новий приятель Станда, може, якось пощастить зрівнятися з ним.— Войтішек ловить на собі уважний мамин погляд, сповнений любові й захоплення, і всміхається їй.— Мама молодець, вона поводиться зі мною просто чудово. До того ж позиції в неї кращі, ніж у тата, це ясно, бо в неї більше грошей. Якщо й далі так буде, то я дорого тобі обійдуся, люба мамо. «За все на світі треба платити»,— каже про такі речі дядько.— Хлопець спиняє погляд на маминому декольте.— їй личить таке плаття, нічого не скажеш, і стан як у дівчини… Що, коли б мама стала на морському пляжі, як оті дівчата, котрих йому пгісазував Станда?.. Ти свиня,— лає він сам себе і схиляється над тарілкою з тортом.— Все одно я ніколи не пробачу тобі, що ти кинула тата заради цього Карела. А може, заради грошей? Хто зна, хіба зрозумієш цих дорослих…»

— Може, тобі хочеться морозива, Войтішеку?