Хлопець заперечливо хитає головою. Анна помічає, що

він хоче щось сказати їй, хвилюється, не знає, з чого почати.

— Недавно в мене^з переднього колеса вилетіла спиця і зачепилась за вилку. Ще трохи — і я б зламав собі шию!

— Ти їздиш дуже швидко, Войтішеку. Обіцяй мені, що будеш обережніший…

Войтішек уперто вишкрябує з тарілки крихти торта.

— То не велосипед, а старий мотлох. Адже тато їздив на ньому ще п’ятнадцять років тому!

Анна серйознішає, рука з чашкою кави застигає в повітрі. Щось боляче шпигає її од цих слів, вона розуміє, що саме хотів сказати цим син, і рада була б, якби помилилася…

— Але ж зрозумій, Войтішеку…

— І лак увесь обліз, хлопці з мене сміються… Пепік Нозар якось сказав, що мій велосипед, мабуть, зберігся ще з кам’яного віку…

Так, тепер Анна вже розуміє, що не помилилася. Така вже доля матерів, коли їхні діти стають на свій шлях. Войтішек завжди був надзвичайно скромною дитиною. У ньому щось змінюється чи, може, все це природна пристрасть до речей, на які має право кожен хлопець? «Не розумію, не можу цього збагнути, але…— Анна відкидає підозру, але

вона вертається знову.— Станда… Цей хлопець має абсолютно все, що йому заманеться. Гамзова псує його грошима. І взагалі чи годиться цей Станда в друзі Войтішеку? Я його мало знаю, іноді він поводиться трохи дивно, але хто з хлопців у п’ятнадцять років не дивує дорослих? Проте я, здається, знову помиляюся: Станда з батьками дуже чемний, слухає їх… А без приятеля… хто зна, чи приваблювала б так Войтішека наша дача… Ні, все це зайві побоювання: Войта дістав хороше виховання, а Станда — син лікаря…— Вона допиває каву і дивиться на Войтішека, який їсть морозиво.— Яка він ще дитина… А що, коли новий велосипед купить Войтішеку Густав? Що, коли він випередить мене і приверне сина на свій бік? Але ж я не можу весь час вимагати в Карела гроші на Войтішека, хоч він ніколи й слова не скаже. Та й Густава це образило б, він цього не заслужив. Якби пішла працювати, могла б мати власні гроші. Власне кажучи, я кинула роботу ще до того, як пересвідчилася, чи здатна на щось. Не така вже я дурна, якось працювала б. А тепер…— Вона знову переводить погляд на сина, дивиться на його чубчик.— Непокірне волосся, воно в нього завжди стовбурчиться. І ледь помітна ямочка на підборідді — як у мене. Моя дитина, моя…» — Анна гарячково хапає синову руку й ледве стримується, щоб не поцілувати її, як вона це робила, коли він ще лежав у колясочці.

— Ти б зрадів, якби я купила тобі новий велосипед?

Хлопець аж засяяв:

— Звичайно, мамо!

«Марцелька, нещасна дитина… Може, краще наполягати на тому, щоб хлопець взагалі не їздив? Воронь боже, якщо з ним щось трапиться! НеАке я готова на все, аби тільки привернути його до себе? Дурниці! Не будь істеричкою: тисячі хлопців їздять на велосипедах і якби кожен з них…»

Голос її падає на терцію нижче. Анна сама дивується з діловитості свого тону:

— Так за так, Войтішеку. З однією умовою: ти прихо-дитимеш до мене мінімум двічі на тиждень. І, звісно, так, щоб про це не знав батько.

Хлопець нерішуче дивиться їй у вічі і якусь мить мовчить.

— Ти що, вже не любиш мене?..

— Люблю, мамо, ти ж знаєш…

Аннина рука нервово бгає скатертину, обличчя в неї зблідло. Войтішек відчуває жаль до мами й озирається по кімнаті, освітленій невеличкою лампочкою. Нема нікого. Люди сьогодні охочіше сидять надворі. Він швидко цілує маму в губи, відчуває неприємний присмак помади й нараз усвідомлює, що зробив це не з любові і що цей поцілунок був йому трохи неприємний.

«Так, ти поганий, стократ поганий, це ж усе-таки твоя мама, в книжках пишуть, що мама найближча людина в світі… і вона купить тобі новий велосипед…» — збентежено думає хлопець і, підвівшись, міцно обіймає маму, при* тискає її голову до своїх грудей. ♦

— Як же тебе не любити, мамочко, ти ж у мене одна…

2

Неділя. Ранній ранок. Мареш зупиняється під будинком. Шкода такого сонячного дня, але нічого не поробиш: з деякими батьками конче треба поговорити віч-на-віч. Серед них є такі, кого в інший день, крім неділі, не затягнеш до «Регіни» й двома парами коней. Він повертається спиною до вітру, щоб запалити сигарету. Далекі ліси після вчорашнього дощу здаються сливово-синіми, прозоре повітря наче вдвічі скоротило до них відстань. Добре, що він і сьогодні не зіпсував Войтішеку неділі. Надто ревнувати його до Анни не варто: хлопець почуває себе в неї на дачі, як на сьомому небі.

Раптом він бачить перед собою знайоме обличчя*

— Ви що, на мене чекаєте?

— Не гнівайтесь, але в неділю у «Регіні» до вас приходить стільки відвідувачів, що для мене, мабуть, не знайшлося б часу…

Марешу дуже кортить сказати Емілековій матері, що для розмов з батьками у нього є кабінет. Йому так хотілося спокійно пройтися до «Регіни» пішки, покурити дорогою, поринути в думки, яких ніхто не порушуватиме, але наперекір цьому він сідає у трамвай. «Хоч цим трохи подратую тебе, красуне розмальована, може, хтось у штовханині наступить тобі на модний черевичок…»

— Вам, безперечно, відомо, що мене турбує, пане директор? — Жінка зблизька дивиться йому в обличчя трохи

розгубленим поглядом. їй здається, що, почувши слово «пан», Мареш спохмурнів.

— Не маю жодного уявлення.

«Якби вона оце зараз поламала свій гострий, як голка, каблучок, то можна було б утекти»,— думає Мареш і навмисне продирається туди, де найбільша штовханина й гамір.

— Незабаром остаточно вирішиться питання з моїм шлюбом,— тихо каже вона, опустивши очі.

Мареш мовчки поскубує себе за вус.

— А Емілек вас дуже поважає, ви для нього значно більший авторитет, ніж батько.

«Хоч воно й неправда, але б я не здивувався, якби це було саме так»,— думає Мареш. Проте не говорить нічого і мовчки злорадіє над зусиллям жінки не привертати до себе уваги пасажирів.

— Я знаю, що ви теж любите Емілека, всім відоме ваше ставлення до дітей…

— Це, по-моєму, не стосується нашої розмови…— Ма-реці міцно стискує над головою ручку, за яку тримається, і дивиться на жінку, мов нічого не розуміє. Зблизька йому добре видно підведену лінію її брів.

— Я дуже прошу вас, товаришу директор, переконати Емілека в тому, щоб на суді він став на мій бік, якщо не хоче зіпсувати собі жи…

— Я погано чую, кажіть голосніше,— мало не кричить Мареш, відчуваючи неймовірне задоволення.

Жінка стривожено озирається і тягне Мареша на площадку, де менше людей. Там він ще раз вислуховує її прохання. в

— Люба моя,— Мареш навіть не намагається знизити голос,— вихователі в дитячих будинках не звідники й не інтригани. Я не робитиму того, в доцільності чого не переконаний.

Пасажири починають озиратися на них; жінка схлипує, її плечі трохи згорбились, на обличчі застиг вираз покори й несподіваного розпачу.

— Адже йдеться про його щастя, він у мене один, ви ж самі батько..,

— Вам не так важливо дістати Емілека, як за будь-яку ,ціну не дати його вашому чоловікові. Як кажуть, хоч кров з носа, але щоб наперекір.

— Як ви можете так… Зрозумійте моє становище, адже воно повинно колись скінчитися, про це вже навіть на роботі в мене говорили… Та й люди мого кола…

Мареш виходить на одну зупинку раніше, не бажаючи продовжувати цю розмову ще й у кабінеті.

— Знову — що скажуть люди! А ви знаєте, що казав про це Лев Толстой? Слава людини залежить від її власної совісті, а не від того, що про неї кажуть інші.

Вона міцно стискує кулаки, так що нігті вгрузають в долоні, і обурено каже:

— Але ж і у вас у цих справах не все гаразд!

Директор зупиняється немов ошпарений, і вона одразу ж починає себе лаяти за свою нестриманість. Та сказаних слів уже не повернеш. #

-Що ж, моя совість чиста…— мовить Мареш надзвичайно тихо і йде далі.

Уздовж огорожі «Регіни» походжає кілька нетерплячих жінок з пакуночками в руках, на обличчі в них розгублені посмішки. Мареш дивиться на годинник — за десять восьма.

«Якби ви, любі матері, раніше віддавали своїм дітям хоч п’яту частину своєї сьогоднішньої уваги, то не тупцювали б отут на тротуарі»,— хочеться сказати Марешу, але він мовчить.

— Ви прийшли тільки до мене чи й до Емілека? — питає свою супутницю з таємною надією, що вона не захоче побачити сина.

— Аякже! Звісно, й до Емілека,— швидко відповідає жінка.

Він пропускає її поперед себе у ворота. Решта жінок ідуть слідом за ними.

Цієї ж миті в залі нагорі од вікна відривається хлоп’яча постать і стрімголов мчить сходами вниз: «Мама, мама прийшла!» Емілек стрілою вилітає з дверей, ледве не збивши з ніг Ерну. Чорний хід сьогодні відчинений, і Ерна наглядає за порядком у саду: після останньої втечі тут запровадили суворіший режим. Мареш розгублено спостерігає радісну зустріч Емілека з матір’ю. Він повинен би бути присутнім під час їхньої розмови, але ж прийшло багато інших матерів, та й яке треба мати серце, щоб затьмарити Емілекову радість?

Емілек бере маму під руку, всі вагання й сумніви, які розворушив у ньому батько і які так тривожили хлопЦй протягом тижня, розвіюються, ніби дим. На лаві під сріб

лястими ялинами Емілек, захлинаючись, розповідає про останню сенсацію: втечу трьох дівчат.

— Ти тільки уяви собі, мамо. Верку й досі не спіймали! А Елішка розповідала, що її зловили аж у Франції, але їй, звичайно, ніхто не повірив.

— Подивись, Емілеку, що я тобі принесла!

Сто грамів цукерок опиняються в Емілековій кишені. Мабуть, це випадковість, що вони такі ж самі, які мама приносила місяць тому. Емілек з захопленням дивиться збоку на маму, в неї знову нова зачіска: коротко підстрижене волосся і два закручені кучерики на лобі. «Прийшла одна з перших, так рано встала заради мене, найкраща матуся в світі! — Хлопець не може відірвати од матері очей.— От якби й татові вона так подобалася!.. «У неї тепер інші інтереси, Емілеку…» Ні, це неправда, неправда, вона ж принесла цукерки і думала про мене — це неправда!»

— А коли сюди приходив тато?

— Я… я не пам’ятаю, вже дуже давно…

Емілек похилив голову. В глибині душі він сподівався, що сьогодні вони не говоритимуть про тата, боявся цього учора цілий день і сам пообіцяв собі, що навіть словом не прохопиться про нього, аби тільки не зіпсувати дорогоцінної години, коли він зможе доторкнутися до мами, обняти її за шию, поцілувати, наочно переконатися, що в нього ще є мама!

— Звідки в тебе нові черевики?

Емілек відвертається.

— Це нам видали тут…

Хлопець відчуває, як палають у нього вуха. Так, він робить великий, можна сказати, смертельний гріх. Адже тато казав, що хто бреше… Від пускає материну руку. Хто бреше, той не має права тримати маму за руку. Щоб мама не помітила його схвильованості, Емілек ховає у неї на грудях обличчя. Він відчуває, як мамині пальці гладять його волосся. Цей дотик заспокоює хлопця, йому хочеться плакати від радості, і він мріє, щоб ця хвилина ніколи не скінчилася.

— Мамо, а правда, що гроші за мене в «Регіні» вже заплачені?..

Рука у нього на голові здригається. Притиснувшись до дами, Емілек відчуває, як у неї гучно калатає серце.

-Що це за питання?

Так, Емілек зробив дурницю, цього не треба було казати, адже то лише плітки. Він ще міцніше обіймає матір, удає, що нічого не сталося, але марно. Її руки обережно, але рішуче відстороняють його, і ось уже Емілек рівно сидить поруч з мамою.

«Чому вона не відповіла?»

— Тобі щось казали про це тут, у «Регіні»? Просто не віриться, адже я сама говорила про це недавно з директором! Чи, може… тато?

«Так і є, у всьому цьому винен Вацлав. Ну, зачекай, негіднику, я ще поквитаюся з тобою!» Жінка міцно пригортає до себе сина, і він відчуває, як вона схвильовано дихає.

— Мені треба поговорити з тобою, як з розумним хлопцем, Емілеку!

Емілек завмирає: ці слова він уже чув, чув точнісінько такі самі… Як часто звучали вони у нього в вухах у довгі вечори, коли всі вже давно спали, а він ніяк не міг заснути, весь час передчуваючи, що за його спиною, десь там, за залізною огорожею, щось замислюють, поволі, але рішуче, і скоро мама теж звернеться до нього з такими ж словами… Але він не хотів вірити татові. Після тієї невдалої прогулянки до міста в ньому ніби сперечалися два голоси: один захищав маму, а другий вважав, що має рацію тато.

— Незабаром тебе, Емілеку, покличуть до суду. А також мене й тата. Суддя запитає, до кого ти хочеш піти, з ким хочеш жити далі…

Контури сусідньої вілли робляться розпливчатими. Навколо порожнеча, чуються лише тихі наполегливі татові слова: «Якщо ти не хочеш сам знівечити своє майбутнє, нізащо в світі не смій казати на суді, що хочеш жити з мамою…»

Такий самий тихий голос, тільки трохи пристрасніший і чіткіший:

— Ти повинен сказати, що тільки з мамою, розумієш? Ти слухаєш мене? Мамуся тебе народила, вона тебе вигодувала, вставала до тебе вночі, тато лише гримав на тебе, перевертався з одного боку на другий і спав далі, не він, а я переповивала тебе, коли ти плакав, а коли ти захворів на скарлатину і в тебе була висока температура, я не спала цілий тиждень…

«Мама ніколи про тебе по-справжньому не дбала…» Хіба це можливо, щоб тато так брехав, той самий татко, який учив його молитися і розповідав, що чекає після смерті

на людей, котрі тяжко грішили на цьому світі? Якісь тонкі, жорстокі голки шпигають Емілека в скроні, кожне слово викликає різкий біль.

— Думаєш, мені приємно працювати на такій роботі, що я ніколи не буваю вдома? А все це я роблю для того, щоб якось прожити й мати можливість платити за тебе, адже тато пішов од нас і майже не дає на тебе грошей…

«Тато купив мені светр і нові# черевики!» — хочеться закричати Емілеку, але він не може, не має права, бо пообіцяв татові, що не скаже, а не дотримати свого слова — смертельний гріх!

— Коли ми розлучимося з татом, мені вже не треба буде працювати, я візьму на квартиру одного дуже порядного чоловіка, він любитиме тебе, платитиме нам гроші, ти знову будеш дома, гратимешся своїм поїздом, ми будемо ходити на прогулянки, їздити за місто…

Якого чоловіка? Серце в Емілека б’є тривогу. Він розуміє — цей чужий чоловік буде у них тільки на квартирі, але все-таки займе потім татове місце. «Тому чужому чоловікові буде байдуже до тебе, йому потрібна мама…— згадує Емілек татові слова.— Він утішатиметься з нею, їздитиме у відпустку, і ти йому тільки заважатимеш…» Що ж це мама говорить?

— Якщо підеш до тата, Емілеку, то зостанешся тут на довгі роки або й назавжди, з «Регіни» тебе пошлють до іншого дитячого будинку, як сироту; тато знову ожениться, і його дружина не схоче про тебе й чути, адже ти не її син. Хіба ти не читав казок про мачух? Знаєш сам добре, що таке мачуха…

Татів голос слабне, його немов відносять кудись хвилі, і водночас ті ж самі хвилі тупо вдаряють Емілека в голову:

«Тільки не піддавайся маминим солодким казкам. Усе це неправда, брехня, ошуканство». Він бачить, що мама уже вдруге зиркає нишком на годинник, оглядає себе з усіх боків, а потім дивиться поміжг деревами кудись на вулицю.

Зненацька Емілек, немов у лихоманці, хапає її за руку, в очах у нього з’являється якийсь дивний блиск.

— Це правда, що ти не хотіла, аби я народився?

Мати вражено розтулила рота, в її зелених очах спалахує лють, від обурення стискає в горлі.

— Це тато навмисне обливав мене перед тобою брудом, хіба ти не розумієш! Який жах, я негайно поскаржуся директорові! Він мусить заборонити йому бачитися з тобою.