Я позиватиму твого тата за образу честі. Тепер ти бачиш, що це за людина? Ходить до костьолу і так бреше! Прикривається богом і морочить тобі голову, ніякого бога немає, чуєш, усе це вигадки, казна-що, як і все, що каже тобі тато!..

За спиною в них зупиняється машина. Мати нервово озирається і знову дивиться на годинник.

Од «Регіни» широким, недбалим кроком простує Во-стржейш — мамин нагіівістеричниб крик долинув аж до будинку. Востржейш з похмурим обличчям сухо повідомляє маму, що побачення скінчилося і що мета таких відвідин — заспокоєння дітей, а не навпаки… Ємілек здивовано помічає, що мама слухає ці слова дуже спокійно, тільки просить дозволити їй ще одне побачення, ні, ні, не сьогодні, вона надто схвильована сьогодні й завітає завтра або післязавтра… Мама цілує Емілека, гладить його по голові і йде. Хлопець стоїть, звісивши руки, і дивиться їй услід, неспроможний вимовити жодного слова — надто швидко все скінчилося! Востржейш супроводжує маму до самих воріт, і Емілеку здається, що він іде поруч з нею лише для того, щоб мама часом не повернулась.

— Біжи до дітей, там якраз почали читати вголос,— кладе Востржейш руку Емілекові на плече.

— Ось тільки сховаю цукерки, які принесла мама…

Хлопець біжить до спальні, відчиняє крайню шафку,

але рука з мішечком раптом завмирає: блакитний «Варт-бург» стоїть за рогом на сусідній вулиці, мама з білою сумочкою під пахвою поспішає до машини. Емілек збентежено ховається за дверцята відчиненої шафи,— тато ж недавно теж захоплювався такою машиною. О боже, невже це тато?.. Та ось дверцята розчиняються, мама щось весело говорить і сідає в машину. Емілек бачить чиюсь руку, яка нетерпляче обнімає маму, потім той, чийого обличчя не видно, крадькома цілує її в губи. Емілек горить від хвилювання: адже це татова рука, він бачив, як на сонці блиснув знайомий перстень. Хлопець усміхається від щастя, невже в світі таки бувають чудеса?.. Мабуть, тато з мамою домовилися пожартувати з ним, тато іноді любить такі речі, завтра або, може, ще й сьогодні вони з’являться разом під ручку: «Ми прийшли по тебе, Емілеку!..» Він підскакує до вікна, гарячково розчиняє його, щоб краще бачити. Машина раптом робить поворот — Емілек бачить, що за кермом сидить коротко підстрижений зовсім чужий чоловік…

У нього підламуються коліна. Він рвучко зачиняє вікно і знову застигає біля шафи. Темрява перед очима нарешті розвіюється, перетворившись на блакитну вуаль спрацьо-ваних газів на безлюдній вулиці. Десь за рогом посилюється, а потім слабне гуркіт мотора, і разом з ним зникають усі сподівання на веселу, сонячну неділю, зникають радість і надії.

Емілек мовчки стоїть з мішечком шоколадних цукерок у руці, гнітюче почуття сорому примушує його низько схилити голову, хлопець опускається на коліна і обома руками обхоплює гарячий лоб:

— Матусю!..

Наступного дня вранці Анежка зайшла до кабінету директора.

— Ви вже знайшли собі когось замість мене? В мого брата полковника за два тижні закінчується строк служби.

Мареш зітхнув:

— Ви мені ускладнюєте життя, Качечко. Ну, буває, що хтось трапляється, але хіба це так просто — раз і знайшов? Самі знаєте, як тепер з фахівцями.

Анежка знизала плечима:

— Я твердо пообіцяла братові, що приїду до нього. Бажано було б, щоб ви відпустили мене тижнів за два, найпізніше — за місяць.

Мареш неуважно вислухав її і, піднісши руку до рота, як справжній гурман, втягнув у себе повітря, немовби збирався пити уявну каву. Анежка зрозуміла цей жест і, перевалюючись, мовчки пішла в сусідню кімнату, щоб поставити воду на ранкову каву.

— Що нового?

— Емілек проплакав півночі.

— Слово честі, я забороню побачення з ним його батькам і в неділю, і в будень! — грюкнув Мареш кулаком по столу.— Інакше вся «сРегіна» ходитиме на голові. Ще одні такі відвідини — і все полетить до біса. Треба було мені вчора таки послухати їхню розмову. Покличте Востр-жейша!

Психолог з’явився за п’ять хвилин, глипнув на чашку з кавою.

— Це зайве, шефе. Але що вгадали моє бажання — це таки правда!

Мареш окинув його вбивчим поглядом.

— Анежко, ще одну каву! — гукнув він.— Що ви скажете про Емілека?

Востржейш сів.

— Те ж саме, що й раніше. Його треба відправити у Борки.

— Що з ним робити, я просто не знаю.— Мареш підкрутив вуса.

— Патентованого рецепта для Емілека я теж не знаю. Але впевнений, що «Регіна» для нього не підходить.

Качечка принесла каву, і Востржейш з апетитом припав до чашки.

— Борки,— Мареш підпер рукою чоло.— Ми зайшли в тупик. Таке просте рішення мені не дуже подобається.

— А воно не таке вже й просте. Багато років тому мене були змушені перевести з однієї лікарні до іншої тільки через те, що мені там остогидли тарілки з нержавіючого металу. Я перестав їсти, у всьому відчував присмак металу, навіть у повітрі, і був би, мабуть, умер з голоду. Відтоді в мене до тієї лікарні така огида, що, якби мене туди зараз поклали з вивихом кісточки, я швидко дав би там дуба від цирозу печінки!

— Це дивне порівняння.

— На світі багато дивних речей. «Рудій гвєзді» ніколи не щастить на чужому полі, а Емілеку погано живеться в «Регіні».

— Але ж ви повинні знати, чому саме! Вас тут для того і тримають.

Востржейш переплів пальці рук.

— Емілек марніє у нас од хвороби, на яку слабує хтось інший. А це погано. Єдине, що нас може заспокоїти, це те, що молоде зелене деревце не так легко зламається.

—г На це б мені хотілося відповісти ще однією вічною істиною: мороз значно більше небезпечний для квітів, аніж для плодів. Проте чи не досить засліплювати один одного вічними істинами? Адже ними люблять козиряти найчастіше гуманісти старого гарту…

Та Востржейша не так легко у чомусь переконати.

— Не гнівайтесь, але Емілек не схожий на решту вихованців. Для декого з дітей теплична атмосфера «Регіни» сприятлива, але не для нього. Цьому хлопцеві потрібен скоріше вітер, який розвіяв би його гнітючі думки, йому треба відчути себе членом суспільства, переконатися, що людям не байдужа його доля.

— Знову це суспільство! Дивуюся, що ви, практик у новому розумінні цього слова, так уперто оперуєте суто теоретичними поняттями.

— Мабуть, тому, що в цій галузі у мене вже є власний досвід.

Мареш запитливо подивився на нього. Востржейш запалив і закинув ногу на гостре коліно.

— Нас у сім’ї було п’ятеро, я вам про це ще не розповідав. Мій небіжчик батько мав у той час солідний титул поштового урядовця, перспективу пенсії і, крім того, грижу, про яку ніхто з нас, дітей, не знав. Я вчився краще за інших, і батько мріяв, що я вивчуся на когось. Він тільки й жив цією надією. Довгі роки він важив на пошті посилки, але бачив перед собою не важкі ящики, які йому доводилось носити, а сина з вищою освітою. Батько старанно приховував свою хворобу, інакше його перевели б на гірше місце і він дістав би на сорок дві крони менше. Оці сорок дві крони щомісяця і були для нашої сім’ї із семи чоловік тим важком, що вирішував, учитимусь я чи ні, та й взагалі — чи втримаємося ми на поверхні. Вам усе зрозуміло?

Мареш похмуро, мовчки дивиться на його широкі вилиці. Востржейш раз по раз робить короткі затяжки, очі втупив у носки власних черевиків, немов він соромиться того, про що розповідає.

— Та ось настав день, коли батько вже не зміг піднімати ящиків і йому не дали навіть того місця, якого він найдужче боявся. І я, замість восьмого класу гімназії, пішов на роботу, тому що решта дітей у сім’ї були молодші за мене. Коло каменярів я довго не затримався: надто слабкими були мої м’язи, а тут ще й каверну виявили у мене в легенях. Незабаром я знайшов собі чудове місце в приватній конторі, що займалась влаштуванням шлюбів. Щодня вирізував з десятка газет об’яви з пропозиціями, наліплював їх у спеціальні картотеки, строчив звідницькі листи, збагачував наречених чудовим каштановим волоссям, середнім зростом, пристойним посагом і майже повною відсутністю фізичних вад. Ну, а після війни мене безплатно вилікували в санаторії. Потім — іспити на атестат зрілості, університет, кімната в гуртожитку. І все це не коштувало мені жодної крони! Та й де б я узяв грошей? Адже після того, як закінчилася війна, в мене була тільки пара черевиків та гумовий плащ, замість зимового пальта. І коли ось fenep я думаю про те, хто врятував мене від злиднів та

принижень, поставив на ноги, повернув віру в самого себе, то не можу назвати нікого іншого, крім громадськості нашого абстрактного суспільства. Раніше дівчата здебільшого тікали од мене, вважаючи, що я нудний. Що ж, мабуть, вони мали рацію, сита людина, звісно, веселіша. Я знаю, про мене кажуть, що я «граніт». Мені важко це докладно пояснити, але теЬер вам, можливо, дещо стане зрозумілим…

Мареш глибоко зітхнув і підвівся.

— Знаєте, якби ви це розповіли на уроці, то діти подумали б, що ви це вичитали десь у підручнику. Та вони й не зрозуміли б вас, бо живуть уже в іншому світі.— Він повільно пройшовся по кімнаті.— Так, вони живуть у новому світі, але і в ньому бувають парадокси. Куди не подивишся — скрізь прогрес, успіхи вимірюються перш за все кількістю і якістю продукції, урожаєм з гектара, поліпшенням системи керівництва та організації праці. Скажіть мені, в чому причина, що етика, мораль особистого життя, виховання дітей у сім’ї в той самий час зовсім не зрушують з місця?

— Якщо вже мова зайшла про виховання дітей, то я скажу таке: і соціалізм в окремих родинах не ліквідує нерівності між чоловіком і жінкою. Різна зарплата, матері займаються хатнім господарством і залежать від доброї волі голови сім’ї — скільки він дасть першого числа… Або візьміть батька нашого Густава: як і багато інших, він став поважною людиною — кваліфікований монтажник, заробляє набагато більше, ніж, скажімо, ви. Проте у нього й гадки немає потурбуватись про власних дітей. Ви, мабуть, не погодитесь зі мною, бо вважаєте, що основи виховання дітей закладаються лише в сім’ї, проте я певен, що в майбутньому виникне необхідність на вихованні в інтернатах зробити значно більший акцент, ніж це робилося досі. В нас уже багато людей працює по-соціалістичному, та мало хто з них rib-соціалістичному живе.

-Ще б пак! Що ми взагалі робимо для здійснення другої половини цього заклику? Матеріально з кожним роком справи в нас ідуть дедалі краще, років за п’ять людина радітиме, коли щасливо перейде вулицю і на неї не наїде «Спартак» або моторолер. Але ж, любий мій, коли в кожного буде повний шлунок, а в гаражі стоятиме автомобіль, доведеться подбати і про душу. Називайте мене фантазером або й справжнім дурнем, але я вважаю, що м# доживемо до тих часів, коли доведеться турбуватися, чи не

болить у людини серце, чи не важко їй, чи не помиляється вона, чи не потребує допомоги, поради, а може, просто підтримки добрим словом. Ми хочемо економічно перегнати західний світ і зробимо це ще скоріше, якщо переможемо його і новою якістю людської душі.

Востржейш підвівся.

— Як бачите, іноді у виняткових випадках ми можемо як слід зрозуміти один одного.

Мареш підсунув до себе купу листів, що лежали на столі.

— І щоб ви не сумнівалися в тому, що я все-таки прислухаюсь до порад, з Емілеком зробимо так, як ви пропонуєте.

Востржейш подякував за каву і вийшов. Унизу раптом відчинилися двері Ерниної кімнати. Модна зачіска, в руці — сигарета.

— Чи нема у вас сірників?

Востржейш пошукав у кишенях і знайшов коробочку. Чиркнув сірником, сірник зламався. Ерна спокійно чекала. Востржейш звернув увагу, що губи у неї нафарбовані модною, дуже ясною помадою. Дівчина стояла так близько од нього, що він відчував запах її духів.

— Це був останній сірник.

— А у вас завжди так мало вогню?

— Коли я на роботі, то як правило. Але вам можу порадити передплатити «Огонек». Скажете: банальний жарт? Що ж, ви маєте рацію.

Ерна зачинила двері, сіла в крісло, і, клацнувши запальничкою, пустила вгору кільце диму: «Що він, власне, за один, цей Востржейш? Сухар чи просто нікчема? Бач, який передовий! А може, це дійсно правда, що кожен, хто захоплюється політикою, не тямить нічого у коханні?.. Кохання. Трохи застаріле поняття. Той парубчак із Спілки молоді, що зараз упадає за мною, часто верзе про нього, мабуть, начитався віршів Щипачова. Теж такий собі активіст, але хоч уміє цілуватись. Тільки що з нього — рахівник, видає зарплату, може дослужитися хіба що до бухгалтера, конторський хробак. Що з нього візьмеш? Востржейш — інша річ, це вже не будь-хто, хоч ‘за вищу освіту ніхто не дає йому й на пиво. І все ще неодружений. Та, що його колись підчепить, великого щастя не матиме, хіба що «Спартака»… І все-таки треба визнати: у ньому є щось таке, що дратує. Можливо, те, що він уперто не звертає

на мене уваги? Інший дивився б принаймні на моє декольте, і в нього злегка трусилися б руки, а цей спокійний, як черепаха. Мені було б удвічі приємніше, коли б саме він, товариш Востржейш, благав мене про кохання…

Кохання… Поки тобі ще не минуло шістнадцяти, це слово звучить, як музика. А яке, власне, було моє перше кохання? Мов божевільна, закохалася в Жерара Філіпа, ще дівчиськом вабили мене люди мистецтва, що витають десь у високих сферах. Вечері з артистами, зустрічі в клубі працівників мистецтв з тими, хто вже має ім’я!.. Але той художник з жовтими від нікотину пальцями і обтріпаним комірцем, перший мужчина в моєму житті, був нездара й нічого не тямив, хіба малювати свої реклами і плакати. Спочатку він із сльозами на очах запевняв, що я — «його» модель, на яку він чекав усе життя. Але потім позичив у мене триста крон і зник назавжди. Але Востржейш зовсім не схожий на дурисвіта. Що ж, побачимо!»

У «Плані роботи на тиждень», що висить у кабінеті, Мареш у суботу перед вечерею відвів одну годину на «Колективні ігри, шаради й чудеса», «Покажи, що вмієш!». Це не так легко: чотирнадцятирічних мешканців «Регіни» цікавить одне, а малюків і тих, що трохи відстали у своєму розвитку, зовсім інше. Мареш поділив дітей на дві групи. Собі взяв молодшу — найважчу.

— Минулого разу до нас приходив чарівник, а сьогодні програму ми складемо самі. Нехай кожний, хто може і не соромиться, зробить щось таке, щоб розсмішити інших. Кому це найкраще вдасться, той виграє ось це.— Мареш поклав на стіл плитку шоколаду.— Ну, хто почне?

— Почніть ви, товаришу директор! — озвався Людвік.

В залі вибухнув сміх. Мареш спантеличено почухав за

вухом, театральним жестом поклав на чоло руку.

— Подорожуючи минулого разу по далеких східних країнах Ліліпутів і Блефусків, я подарував старому калі-фові Блефусків новенький мотоцикл «Ява» на знак поваги до нього нашої країни. Натомість він подарував мені із свого всесвітньовідомого блошиного цирку одну вчену блоху на ім’я Селіма. Зараз я з нею вас познайомлю.— Мареш застромив руку в кишеню, але нічого не знайшов там.— Де ти, Селімо?—Потім пошукав у чуприні — знову нічого. Відтак почав шукати на грудях, за комірцем

і нарешті звідти під загальний регіт дітей начебто витяг Селіму.— Так ось де ти, дурненька, сховалася! Алле, гоп! — Злегка піднявши руки, він натягнув уявну нитку.— Кроком руш!

І от блоха вже марширує по нитці взад і вперед, а Ма-реш тихенько насвистує арію тореадора. Діти радісно засміялися, наче вони справді побачили Селіму.

-Що. що таке? — Мареш здивовано подивився на нитку, Селіми вже не було. Він знову почав шукати блоху в рукаві, на підлозі, на столі, але даремно.— Селімо, як це називається? Вернися негайно! — Маленькі глядачі дивилися, затамувавши подих, обличчя у всіх розчервонілися — жарт з уявною блохою вдався на славу.

Та ось Мареш переможно глянув на дітей, зробив кілька кроків і застромив руку Емілеку за комірець.

— Ось де ти, пройдисвітко!

Діти зареготали, здивований Емілек теж засміявся і зазирнув собі під сорочку. Мареш вказівним пальцем почав давати щиглі неслухняній Селімі.

— Ну як, іще хочеш? Чи сама підеш?

Він знову почав ловити блоху, цього разу в рукаві Емілековоі сорочки; дівчата аж лягали зо сміху, а хлопці заходилися гамселити Емілека по спині. Він був героєм дня.

— Я тебе провчу, негіднице! — Мареш накрив Селіму склянкою на столі.

У Емілека від сміху аж сльози виступили на очах. Він схопився рукою за шию і витиснув із себе:

— А я думав… що у мене… справді… блоха!

Його слова знову заглушив вибух сміху.

Коли вечір витівок закінчився і діти почали розходитись, Мареш відвів Емілека убік.

-Щоб ти сказав, якби тобі запропонували перебратися у Борки?

Емілек спочатку не зрозумів:

— І я б… тут уже не жив?

Мареш похитав головою.

— Ти б ходив звідти до нормальної школи, не бійся, до іншої, не до тієї, яку відвідував раніше. Адже ти мріяв вибратися звідси, не бути в «Регіні».

Емілек широко розплющеними очима дивився на Ма-реша. Самому ходити до школи, це ж легше було б бачився з татом і, мабуть, з мамою…

— Це було б чудово! — Дле хлопець одразу ж запнувся. «А як же товариш директор і Качечка? Адже їх у Бор-ках не буде?..»

Мареш, ніби прочитавши його думки, поклав руку на худі Емілекові плечі.

— А я заглядатиму до тебе в Борки. Ми й далі залишимося друзями. Вважай, що і там ти будеш нашим…

Він уважно подивився на хлопця: вузькі плечі, тонка шия… «Що ж, я, зрештою, прислухався до думки більшості, аби тільки тобі справді було там краще…— Він відчув щось схоже на полегкість.— Ні, я не маю права думати так: справу з Емілеком розв’язати не так легко…» Нараз перед очима в нього постали Кралеві «Пралі», які він учора повісив на стіні своєї вітальні, і Мареш почав утішати себе думкою, що сяде ввечері у крісло перед картиною, відкоркує пляшку червоного вина й ні про що не думатиме, а тільки мовчки дивитиметься на картину…

— Станічеку, ходи сюди! — покликала з передпокою мати.

Доктор Гамза сидів за столом і пив каву.

— Де ж ти, Станічеку? — знову покликала мати вже трохи голосніше.

— Зараз, мамо, лечу! — озвався Станда з-за причинених дверей своєї кімнати.

Доктор Гамза спохмурнів, одклав газету і вийшов у передпокій.

— Я хотіла, щоб Станда потримав мені драбинку, бо вона чогось розсувається. Але тепер ти сам це можеш зробити.— Гамзова щось пошукала на верхній поличці шафи, потім, важко дихаючи,* злізла вниз.

Гамза нерішуче зайшов до Стандиної кімнати.

— Ти хіба не чув, що тебе кличе мама?

Станда кинув на крісло штани.

— Я був трохи зайнятий, тату.