Доктор Гамза окинув оком кімнату й подумав, що вже давненько-таки не зазирав сюди. Коли, власне, він говорив востаннє із Стандою віч-на-віч? Він довго пригадував, але нічого так і не пригадав, і йому стало трохи соромно. Повільно й трохи невпевнено Гамза пройшовся по кімнаті. Потім машинально взяв розгорнуту книгу:

-Що це ти читаєш, Стандо?

Хлопець хотів був випередити батька й схопити книгу, але вона вже опинилася в старого в руках.

— «Коханець леді Чаттерлей» *? Де це ти взяв?!

Такий тон Станді був не до вподоби, але він стримався.

— В школі у хлопців. Наступного разу візьму Ірасека 1 2 та «Броучеків» 3.

Батько мовчки й пильно подивився на нього.

— Як ти взагалі зі мною розмовляєш?

Станда стулив губи і, сівши за свій письмовий стіл, почав ножем для розрізування паперу чистити нігті.

Гамза нашвидку проглянув назви книг у синовій бібліотечці, на мить зупинив погляд на «Серці» д’Амічіса 4 5 — потріпаному томику з напіводдертим корінцем. «Два покоління нашої родини читали цю книжку,— подумав він.— Чому, власне, Станда у свої п’ятнадцять років так вороже настроєний до нас?.. П’ятнадцять років, невже це правда?»

Він раптом згадав страшні часи гейдріхіади , коли Ста-нічек мав народитися на світ і Франці в істеричному жаху затуляла вуха від пострілів у Коунічках 6, боячись, що від переживань у неї почнуться передчасні пологи. Тільки згодом він усвідомив, що то й було, власне, найгірше з усього, що зазнала Франці за страшної доби окупації. А потім вона забрала собі в голову, що їхня єдина дитина недоїдатиме, і примушувала його всіма можливими способами роздобувати продукти; немов вовчиця, гризлася на чорному ринку за кілограм масла для маленького Станічека. Якось він побачив, що вона перестрівала його сільських пацієнтів біля виходу з приймальні, щоб видурити в них кілька свіжих яєчок для своєї бідолашної дитини. На які ризиковані

1 «Коханець леді Чаттерлей» — порнографічний роман англійського письменника Дж. Лоуренса.

2їрасек Алоїс (1851—1930) — чеський прозаїк, автор численних історичних романів.

3 «Броучеки» — серія повістей чеського письменника С в а т о-плука Чеха (1846—1908) «Мандрівка пана Броучека на Місяць», «Нова епохальна мандрівка пана Броучека, цього разу в XV століття» та ін.

4 Едмондо д’Амічіс (1846—1908) — італійський письменник.

5 Мається на увазі страшний терор, яким відповіли німецько-фашистські окупанти на вбивство гітлерівського намісника Протекторату Чехії та Моравії Гейдріха у 1942 році.

6 Коунічки — місце звірячих розправ фашистів з мирним населенням. *

вчинки не штовхала вона його, коли прикрутили нестатки… Він змушений був безплатно лікувати німецьких чиновників, аби тільки перепала яка зайва продуктова картка, аби тільки Станічек не був голодний. А цей її постійний страх, що по нього прийдуть…

— А це що? — Гамза відкрив срібну скриньку на сигарети і раптом згадав: ця річ роками стояла на його письмовому столі. Чому він не звернув уваги, що її там давно вже нема?

— Сигарети,— сказав Станда, і в його сірих очах з’явився холодний блиск.

— Ти палиш?

— Ти ж теж палиш, а я що, маленький? І чого тобі, власне, треба? Цілий рік про мене навіть не згадаєш, а потім приходиш лаятись,— підвівшись з-за столу, він підійшов до вікна і став дивитись на вулицю.

Гамза беззвучно ворухнув губами. На превеликий свій подив, він не розізлився. Перед очима в нього постала Франці: війна вже давно закінчилась, проте нічого не змінилося. Все в першу чергу Станічекові, кращі шматки м’яса, дорогі фрукти — все тільки для Станічека, Станічек — перша особа в родині, пуп землі.

— Я не лаю тебе, не перекручуй. Просто цікавлюсь, як ти живеш.

«Швидко ж ти зацікавився моїм життям»,— хотів був відповісти Станда, але промовчав. Все одно це б нічого не дало, нащо даремно дратувати Пікквіка.

Доктор Гамза мимоволі взяв з крісла зібгані штани Станди і вражено запитав:

— Що це таке, до дідька?

— Нові техаски.

Почувши голоси у Стандиній кімнаті, на дверях з’явилася Франці. Шосте почуття материнської любові підказувало їй, що вона повинна бути присутньою при цій розмові.

— А навіщо цей жовтий позумент? І оці бляшки на поясі?—У голосі Гамзи почулися глузливі нотки.

— Що ж тут такого дивного? — Франці дбайливо склала синові штани й повісила їх на плічка.

Доктор Гамза відчув, що в нього дедалі псується настрій.

— Чим гірше ти вчишся, тим більше задираєш носа. У тебе вигляд, як у стиляги! — підвищив він голос.

— Стиляга не той, хто незвичайно одягається, а той, хто непристойно поводиться,— різко відповіла Франці,— а щодо цього в Станічека все гаразд. Зрештою, він син лікаря, а не якогось лахмітника, і вже саме це повинно свідчити про його моральність. Чи, може, ні?

— Мабуть, так,— похмуро відказав Гамза.

В цю мить у передпокої озвався дзвінок. Гамза відчув, що він, власне кажучи, не знає, як розрядити атмосферу: йому не хотілося мовчати, терпіти зневажливий тон Стан-ди, але йому також не хотілося сваритися з Франці в присутності хлопця. Все одно він нічого не добився б: не те щоб у нього не знайшлося потрібних аргументів, їх просто не вистачило б на дивовижні викрутаси Франці.

Тому він з радістю пішов відчиняти двері. На порозі стояв Войтішек Мареш. Гамза привітався з ним за руку і, мовчки кивнувши головою в бік Стандиної кімнати, вернувся у вітальню. Взяв зі столу* газету, але рядки розпливалися у нього перед очима. «Що трапилось? Щодня разом сідаємо за обідній стіл, ні в чому себе не обмежуємо, вихідні проводимо на дачі або їздимо машиною на прогулянки, часто ходимо з Франці в кіно або на концерти, триста шістдесят п’ять днів на рік минають без особливих змін і хвилювань, хлопець росте, розвивається. І раптом ти відчуваєш, що вже не можеш розраховувати на його прихильність, що це хтось чужий, далекий, зі своїм власним світом, у якому батькові немає місця і якого він не розуміє. Батько— третій зайвий…— Газета впала Гамзі на коліна.— Ти щось утратив і вже не повернеш його. У вісім років Стані-чек був такий худенький… Разом розв’язували арифметичні задачки, ти був незаперечним авторитетом для нього, був у нього на другому місці після вчителя. Куди ж поділася ця його повага до батька?

Може… може, син шукав у тобі друга? А ти?.. Умив руки? «Що тобі задано додому? Що нового в школі?» Механічні запитання і механічні відповіді — з часом не увійшло в тебе у звичку. Хлопцю, мабуть, потрібно було трохи попустувати, а ти був неспроможний на це, навіть не .намагався жартувати з ним. Може, саме сміх зближує батьків і дітей? Одного разу він прийшов до тебе: «Тату, я будую замок, ходи подивишся!» — «Молодець, Станічеку, замок дуже гарний, тільки в мене зараз немає часу». І ти далі читав газету. Потім раптом відчув доколи сумління і пішов подивитись на те, що збудував хлопець, але той уже все

зруйнував. Стереотипні зауваження: «Не гасай по кімнаті, не кричи, не тупай ногами, під нами живуть»,— що, власне кажучи, могло Станічека утримати вдома? Мабуть, він знайшов місце, де можна було кричати, сміятися й тупати ногами, де ніхто на нього не кричав…

Ти давав йому гроші, багато грошей — вважав, що не треба економити на рідній дитині. А коли Станда якось нашкодив і ти на знак кари не дав йому ані гелера, Франці вилаяла тебе, а потім дала вдвічі більше, ніж ти давав раніше.

Франці… Виходить, що я граю в сім’ї якусь несерйозну роль. Ніколи ні в чому не перечив, тільки й знав, що заробляти гроші, і то немало, особливо коли ще дозволялася приватна практика. Хтось мудро сказав, що гроші — наче той гній: коли його в міру — він удобрює землю, але коли його занадто, то це лише зайвий сморід. Коли ми тільки побралися, Франці була інша, але з роками і її талія ширшала, і апетити зростали.— Йому пригадалася казка про золоту рибку…— Вона з кожним роком ставала все більш істеричною, а я навіть не пробував лікувати її і, що найгірше, нічого не зробив, щоб своєчасно покласти край її тваринній любові до сина, покинув хлопця напризволяще. Аби тільки не було суперечок, скандалів. Здобув собі спокій. Здобув? Скоріше поступився ним! Мовляв, хто розумніший, той завжди поступається… Але я так довго був розумніший, що перетворився на дурня. Зі мною перестали рахуватися у сім’ї! Бувало, гримнеш і одразу ж лякаєшся власного голосу, червонієш від сорому за власну безпорадність. Адже якщо подумати, я зіпсував собі життя. А оте дивне товариство, що ним оточила себе Франці? Я часто з ними не погоджуюсь, але якби спробував вигнати іх з дачі, то вона влаштувала б таке пекло, що важко собі навіть уявити. Серед чужих дітей у «Регіні» тобі добре, в душі ти їм вдячний за повагу, з якою вони ставляться до тебе. Якби ж вони знали, що цей високий лікар з чехов-ською борідкою, якого вони бояться, грає вдома роль Пік-квіка!

Станічек. Вчиться не блискуче, це правда, але все-таки згодом буде лікарем, як і я. «Син лікаря — і вже саме це є запорукою моральності…» Ох, ця логіка Франці! Із власного досвіду судового експерта мені відомо, що, на жаль, і убивці теж мають інколи диплом у кишені. Але щоб, чого доброго, не заразитися жінчиною істеричністю; хлопець

зараз у перехідному віці, разом з вугрями на обличчі у нього зникнуть грубість, упевненість у тому, що батьки — це пережиток…»

Але, чесно кажучи, Гамза не повірив у таку можливість. Десь глибоко в душі у нього засіло тяжке почуття, що вже нічим не зміниш того становища, яке запанувало в сім’ї протягом останніх років.

Войтішек чемно привітався з Гамзовою. Станда промовисто поглянув на матір:

— Може б, ти залишила нас самих, мамо?

Гамзова здивовано звела брови, нерішуче розтулила рота, але рушила до дверей і сказала зовсім не те, що хотіла:

— Коли захочете кави, гукнете мені…

Войта витяг з кишені коробку, на обличчі у нього застиг вираз нетерпіння.

— Що це таке? — Станда мимохіть глянув на бензиновий моторчик до авіамоделі.— Де ти взяв?

— Дядько Патера роздобув. Звідкись з-за кордону. Не хоче тільки сказати — звідки. У нас у класі є тепер гурток авіамоделістів, ним керує наш фізик, ходимо за місто на тренування. Нам казали, що будуть змагання, і я надіюсь, що із цим моторчиком переможу. Я повинен перемогти!

— Це залежить від того, скільки він зробить кілометрів за годину! — промовив Станда.

Войтішек був розчарований: Станда зовсім не захоплювався його моторчиком, якого він як слід навіть не роздивився.

Станда простяг руку до срібної скриньки, вийняв сигарету, постукав нею недбало по столу, як це часто роблять герої кінофільмів, і запропонував запалити Войті, але той ніяково відмовився.

— Послухай, Войто, ти не хочеш приїхати сьогодні до нас на дачу? Переночували б там…

Войтішек пожвавішав.

— А чого ж, можна.

— Будуть також дві дівчини, і ми могли б улаштувати добрий сабантуй,— наче між іншим, процідив Станда крізь зуби, не виймаючи з рота сигарети.

Войтішек тремтячою рукою намацав шнур, котрим було обшито крісло. Дача Гамзів — це цікаво, але ж там будуть якісь дівчата…

— Ти що, дружиш з дівчатами?

— Питаєш. А в тебе що, й досі немає коханки? — Станда помітив Войтину збентеженість. «Щоб цей матусин синок часом не злякався…» — Можна було б випробувати твій новий човен. Твоя мати показувала його нашим, він так і залишився у нас на дачі. Знаєш, у мене є нові джази.— Він почав пританцьовувати на одному місці.— Чудова річ, хлопче!

У Войти не виходили з голови дівчата, він здогадувався, що з ними зв’язане і оте незрозуміле слово «сабантуй». Перед очима в нього постали картинки, які йому показував Станда. «Таких я міг би мати в натурі…» Це він, звісно, хвалився.

— Але ж тато не пустить мене, особливо якщо дізнається, що там будуть ці дві…

— Яке ж ти теля,— зневажливо сплеснув у долоні Станда.— Хіба йому обов’язково треба про це говорити? Я теж нічого не сказав дома, це ж ясно.

Войтішек бездумно стежив за хмарками диму, які пускав Станда. «Хіба йому обов’язково про це говорити?.. Моєму татові… Як дивно це прозвучало у Стандиних устах. Як він сміє?.. Правда, з мамою ми його все-таки обманюємо… Але ж це буде не обман, просто я не скажу йому всю правду. А тато, зрозуміло, не буде допитуватись. Оце здорово — провести вечір у жіночому товариствії Що б сказав на це тато?.. Ех, навіщо зайві церемонії, що особливе зробив для мене тато? І човен мама теж купила. Звісно, є небезпека, що тато колись таки купить ще одного човна, і в мене їх буде аж два. Шкода марно витрачених грошей — чого б тільки я за них не накупив… А моторчик? Хто дістав моторчик для авіамоделі? Не тато ж, а Патера!»

І все ж таки хлопець відчував слабенькі докори сумління: адже скоро він поїде з батьком на канікули, вони обидва вже давно чекають цього моменту. І оце він спокійно брехатиме татові у вічі?..

— Уявляєш собі, як буде здорово? Візьмемо з собою цих кицьок, засвітимо ліхтарик і будемо кататись по озеру!

— Ми вчотирьох не помістимось.

— Не бійся, візьмеш дівчинку на коліна.

Войтішек відчув неясний страх і дратівливу цікавість водночас: дівчата, яких він зовсім не знає, смак заборойе-

кого плоду, він ще ніколи не ночував за межами дому, а тут така фантастична пригода!

— Я зараз подзвоню татові в «Регіну». Якщо дозволить…

*— Чекай,— зупинив його Станда.— Твого батька не обдуриш. Треба підшукати ще кого-небудь із хлопців: якщо діло не вигорить, то щоб нас було більше, як по парі. Не знаєш когось такого, щоб багато не базікав?

Войта на хвилину замислився.

— Францек. Він завжди ловить рибу біля нашої дачі. Той, що полагодив нам тоді пневматичну рушницю.

— О, правильно! Як мені зразу не спало на думку. Тепер можеш дзвонити. Чекай, я принесу телефон сюди.

І говори тихше, бо моя мамця має дуже хороший слух.

Батька не дуже захопила ідея Войтішека.

— А що ви там думаєте робити… вночі?

— Переночуємо, ввечері будемо ловити з Францеком Валішем рибу. Ти ж сам казав, тату, що він хороший хлопець. Недавно він полагодив нам пневматичну рушницю. Розкладемо на березі вогнище, риба попливе на нього. Францек казав, що так найкраще ловиться… А вранці поснідаємо і підемо прямо в школу.«

— А хто там ще буде?

— Тільки Станда, Францек і я.

— А скажи, якоїсь дівчини там часом не буде?

— Що це ти вигадав, тату? Дівчатам аби тільки викручуватися перед дзеркалом. Ми із Стандою робимо в нього на дачі нову авіамодель, уявляєш собі, в мене вже є моторчик…— Войта затнувся. «Навіщо це я ляпнув?»

— А де ти взяв грошей?

— Зекономив із тих, що ти мені давав на дрібні витрати. Ще з осені відкладав…

Войта був такий схвильований, що навіть не чув, що йому відповів батько. Але він зрозумів одне: батько був згоден.

— Гаразд, тату. Обіцяю. Ти дуже добрий, тату. Дякую!

Войтішек повісив трубку. Його розчервоніле обличчя переможно засяяло, в глибині душі озвались несміливі докори сумління, але він одразу ж заглушив їх.

Станда срібною статуеткою Будди загасив недокурок у попільничці й по-змовницьки підморгнув Войтішекові одним оком:

— Я піду щось купити на вечір, а ти заскоч тим часом до Францека. Найпізніше о восьмій щоб були обидва на дачі.

— А тебе ваші пустять?

Станда відповів з поблажливою посмішкою:

— Маму я введу в курс справи, а Пікквіку нічого й не казатиму. Нехай вони потім поговорять про це вдвох. Бувай.

Мареш простяг руку до телефону і одразу ж опустив її. Може, все-таки не треба було дозволяти Войтішеку ночувати за межами дому? Він стурбовано подивився на телефон. «Дитина, яка ще недавно гралася човником у ванні, іграшковим поїздом, раптом ночує за межами дому, і ти відчуваєш, як постарів. Заборонити? Хлопця ще більше вабитиме заборонений плід, обманюватиме, щоб добитися свого. Ніч на дачі… Ти теж, коли ще був хлопчиськом, мріяв переночувати де-небудь поза домом. Якось батько дозволив тобі провести з товаришем ніч у наметі. Ви стерегли у саду фрукти. Іржавий дитячий пістолет, що лежав під подушкою, служив для вас кулеметом, а весь сад навкруги заповнили підступні вороги. Стежкою пробіг їжачок, а ви завмерли від жаху; дикі кролики витанцьовували на галявинах, і десь за обрієм військові прожектори освітлювали в небі учбові літаки, що гуділи в мороку ночі. Фантастична ніч, сповнена пригод. Ще й зараз ти не можеш згадувати її без хвилювання…»

Гамзина дача була в сусідстві з Патериною. Чи не Аннина це ідеяі Може, вона вирішила бачити хлопця трохи частіше, ніж раз у два тижні? Станда… Цього хлопця він зовсім не знав, але був добре знайомий з його батьком.

Мареш набрав номер телефону.

— Здрастуйте, докторе! Войтішек подзвонив мені, що ваш Станда запросив його сьогодні до себе на дачу. Вони збираються там ночувати. Як, ви нічого не знаєте?..— Мареш торкнувся рукою спітнілого чола.— Добридень, пані Гамзова! Ах, так це ви дозволили їм?.. Ну, я радий, а то вже був злякався… А хто ще з ними там буде? Войта казав про Францека Валіша… Дякую, знаєте, обережність — мати мудрості. До побачення!