Вєрка підійшла до його ліжка й сіла поруч. Він усміхнувся і простяг руку: як приємно доторкнутися до неї. Станда намагався не думати про вчорашній вечір. Войта напівголосно хропів, рот у нього був трохи розтулений, голова звисала з дивана.

— Мені будуть потрібні гроші, зайчику! — Вєрка знайшла гребінець і почала розчісувати свої скуйовджені кучері.

Рука Станди, що лежала на її коліні, здригнулася. Якось грубо й неприємно пролунали для нього ці слова, і навіть ніжне Вєрчине звертання не змогло їх пом’якшити. Майже всі свої гроші він витратив на вчорашню вечірку та й, зрештою, зовсім недавно дав Вєрці дві сотні.

— У мене вже порожні кишені, Вєрко.

«Перший урок — математика»,— промайнуло у нього в голові. Про домашнє завдання учора по обіді він навіть не подумав, та й, зрештою, не було часу. Станда глянув на годинник: чи встигне переписати у когось перед уроком? От чорт, до іспитів математик його обов’язково ще викличе!

Вєрка одразу ж посерйознішала.

— Значить, я повинна повернутися до «Регіни»…

Станда підвівся й відчинив вікно. Яскраве ранішнє

світло боляче різонуло по очах. Чисте повітря освіжаючим струменем полилося на ліжко. Дівчина зачесалась, підфарбувала губи. Вона повернеться до «Регіни». А там — «Штєпанка», загратовані вікна, кінець. Більше він її не побачить.

— Гроші можна було б дістати,— заклавши за спину руки, Вєрка сперлася на бильце ліжка й примружила очі. Яскраве сонячне проміння позолотило пушок на її плечі.— Скільки тут дач навколо, там повинні бути речі…

Станда здригнувся.

— Ти що, серйозно?!

Войтішек поворушився і почав хропіти трохи голосніше. Вєрка перейшла на шепіт.

— Ти тут усе добре знаєш, покажеш, куди найкраще піти.

Станда відчув спрагу. Перед очима в нього постала тераса Патериної дачі, поставна Войтина мама в пляжному костюмі. А трохи далі — Бріхти, він часто бував у них з батьками, обидві родини живуть дружно, як справжні сусіди. Чудова обстановка, верблюжі ковдри, транзистор,

новенький чемодан з посудом для пікніків, срібний прибор для кави…

— Ти збожеволіла! До того ж дачі на ніч замикають. Та й… сам я нічого не зможу зробити…

— А хто каже, щоб ти ішов туди сам? — прошепотіла

Вєрка з надією, мов рибалка, в якого клюнула риба — Францек трохи слюсар, що для нього зробити пару ключів?..— І міцно потиснула йому руку. В цьому дотику було і збудження, і обіцянка, і водночас погроза: «Інакше

«Регіна», всьому кінець…» — Ти син лікаря, ніхто тебе й не запідозрить. Зрештою, дверей ніхто не ламатиме, і це зовсім не схоже буде на грабунок…

«Ти син лікаря…» Тато, мама,— Станда заплющив очі.— Як це сталося, що ви з татом не розумієте один одного? А з мамою — хоч з нею ти знаходиш спільну мову, чи тільки тоді, коли вона дає грошенята? — Ця думка здивувала його.— Невже я зовсім не люблю батьків? Якби вони сьогодні померли, я б, мабуть, і не заплакав. Але ні, це неправда, адже щомісяця першого числа батько дає мені гроші, а потім мама нишком тицяє вдвічі більше».

У Станди страшенно розболілася голова. Він визирнув у вікно, наче боявся, що хтось їх підслуховував. Зблизька Вєрчина білизна виглядала трохи зношеною, Станда відчув, що в ньому знову почала підніматися хвиля пристрасті, але він знесилено відкинувся на подушку: «Грабувати дачі! Який жах! Ти, учень Станіслав Гамза, син лікаря, і раптом таке…— Він здригнувся.— Ти йдеш, хлопче, хибним шляхом. Ці слова не раз траплялися тобі в книжках, але вони ніколи не означали для тебе чогось конкретного, ти над ними особливо не ‘замислювався, і ось тепер немовби побачив цей шлях перед собою. А коли, власне, ти ступнув на нього? Тоді, коли хотів з друзями сісти в чужу машину, чи раніше? Циріл, Вашек… Скільки грошей ти витратив на них, хоч вони обидва чимало заробляють… Але як інакше ти підступив би до тих дівчат, які не звикли розводити зайві церемонії? Але тепер вони тобі вже непотрібні, у тебе є Вєрка…

Власта теж з їхньої компанії. Вона на півтора року старша за тебе, ти даремно намагався відзначитися перед нею, все одно вона потім висміяла тебе, сказала, що ти панич і що вона не буде просвіщати якогось шмаркача. Власта, звичайно, падлюка, але вона хоч нічого не вима

гала такого…» Станда подивився Вєрці у вічі й побачив, що в них відбивалося весняне небо. Якось дома в бібліотеці він знайшов «Травневу казку» 1 — солоденьке чтиво без жодного вбивства. Хотів тут же кинути її, але потім почав читати лише ті місця, де розповідалося, як дівчина любилася з хлопцем. Перше кохання. То була книжка про перше кохання. Вєрка — теж його перше кохання. Але Геленка зовсім не вимагала від свого студента, щоб він грабував для неї дачі… Якийсь тихий рішучий голос шепче йому: «Не смій!..» Станда заціпенів од жаху, але почуття його ставали дедалі пристраснішими. Вєрка дала йому слово честі, що вчора з Войтою в неї нічого не було. Так, хлопець набрався і палав, як віхоть соломи, але між ними нічого не було. Ох, як він любить цю дівчину! Він безумно закоханий у неї і збагнув це остаточно лише сьогодні вранці.

Вєрка перехилилася через нього й сперлася рукою на бильце ліжка. Станда відчув запах її поту, гіркуватий, наче розтертий горіховий лист, і кров знову прилила йому до голови.

— А якщо нас упіймають?

Дівчина випросталась і холодно глянула на нього, зневажливо скривившись.

— Кольт, панцер, кинджал — ти мабуть, натягав сюди цього барахла, щоб ніхто не подумав, що ти звичайнісінький шмаркач.— Вона підвелася, натягла через голову плаття і взяла в кутку свою спортивну сумку. Не попрощавшись, ступила до дверей.

— Вєрко!

За вікном Станда побачив тоненьку, але вже цілком сформовану постать Ділі. Дівчина неквапливо йшла по осяяному ранковим сонцем саду. Йому навіть не спало на думку, що купальник на дівчині — його матері. За плечима в нього зарипів диван. Войтішек заспано затулив долонею очі, хмурячи їх проти яскравого сонячного проміння.

Вєрка злегка повернула голову й якусь мить чекала, поклавши долоню на ручку дверей. Зім’яте плаття, чорне, як вороняче крило, пофарбоване волосся — у такому вигляді вона була ще краща!

1 «Т равнева казка» — повість В. Мрштіка, чеського письменника XIX ст.

«Ні, я не можу втратити її, я кохаю її і вже нікого в світі не любитиму так, як цю дівчину…»

Хлопець метнувся до дверей, стиснув Верчину долоню й ледве ворухнув пересохлим, важким язиком:

— Зажди, не тікай. Гроші я дістану…

5

— Я розумію вас, колего, але справді нічого не можу вдіяти. Поведінка Францека Валіша переповнила чашу нашого терпіння. Я особисто повинен наполягати на його виключенні, але щоб ви не дорікали мені в упередженості…— Директор підняв трубку, і за хвилину до кабінету зайшов класний керівник Францека.

— Я б хотів, щоб товариш Востржейш почув і твою думку про Валіша,— він пригладив рідке волосся на тімені.

— Гріхів у нього аж надто багато. Діти про це знають. Ідеться про моральний стан і дисципліну всього класу.

— Але ж до канікул залишається всього три тижні! Якби зараз був кінець навчального року, ви б могли його покарати як слід, але хлопець пішов би в ремісничу школу. А так йому одна дорога — до нас. Розумієте, наскільки це погіршує йому старт у життя?

— На жаль, ми не маємо права весь час прощати йому провини, адже він не маленький. У нього було багато часу й можливостей виправити свої помилки й стати на вірний шлях. На нього не вплинуло навіть те, що з ним двічі розмовляв сам директор!

— А вам відомо, в яких умовах живе Валіш?

Директор подивився на класного керівника.

— Так, відомо, вони не блискучі. Але в моєму класі є й інші учні, в яких теж не все гаразд дома, проте вони нікуди не тікають, не крадуть пляшок, не роблять спроб викрасти автомобіль і не напиваються так, щоб валятися непритомними у парку. Адже це просто нечувано — в чотирнадцять років! Як на все це подивиться громадськість і як це вплине на переважну більшість нашої здорової нормальної молоді?

— Він син алкоголіка, і я б сказав, що й для інших своїх негативних вчинків Франтішек може знайти взірець у своїй родині. Але ви зрозумійте мене правильно: я не прийшов переконувати вас, що ви кривдите хлопця. Мені зрозуміло, що з точки зору існуючих правил ви не можете

ечинити інакше. І все-таки* хлопець винен у цьому заледве наполовину! Завтра вранці до вас прийде практикантка з відділу соціального виховання, щоб забрати Францека до «Регіни». Якщо ми пошлемо її до них додому і вона застане там старого Валіша, справа може скінчитися зле. Я дуже прошу вас, поводьтеся так, щоб у Францека не склалася думка, що ви зовсім відвернулися од нього або гордуєте ним. На це ніхто з нас не має права. До побачення.

Здалеку побачивши Востржейша, хтось хутко рушив йому назустріч од воріт «Регіни». Психолог упізнав Принца і скривився.

— Я прийшов попрохати у вас дозволу на позачергове побачення з Емілеком. Одного разу ви вже були настільки люб’язні…

— Побачення дозволяє тільки директор, я тоді заступав його.

Принц перестрів Мареша біля входу в будинок і дещо схвильовано повторив йому своє прохання:

— Розумієте, мене преміювали в установі як кращого працівника, і я хотів би відсвяткувати цю подію разом з Емілеком.

Мареш пильно подивився на нього.

— Вітаю вас. Але хіба вам не відомо, що Емілек уже не в нас? Я ж писав вам про це.

— Я… Я вже не живу там, де жив раніше.

— Нової адреси ви нам не сповістили.

— А де ж Емілек?

— У дитячому будинку в Борках. Ходить там до звичайної школи. Я вважаю, що така зміна піде хлопцеві на користь.

Мареш попрощався, але зразу ж знову підійшов до Принца.

— Я б теж хотів вас про дещо попросити. Клінічне обстеження показало, що нервова система у хлопчика дуже збуджена. Коротше кажучи, потрібно, щоб батьки дали йому спокій.

— Але ж я… Пане директор, хто ж іще так добре ставиться до хлопця, як я? Ну, може, я раніше був трохи неврівноважений, але зараз…— Голос Принца звучав дуже переконливо. Він узяв Мареша за лікоть.— Вам, звичайно, я можу признатись, бо довіряю вам, як нікому іншому.

Розумієте, з новою дружиною я знайшов нарешті справжнє щастя. Моє попереднє життя було не життям, а животінням…

Мареш зовсім не співчував йому.

— Більшість дітей, які потрапляють до «Регіни», як правило, швидко заспокоюються. Але з Емілеком трапилося навпаки: він не міг змиритися з думкою, що уже ніколи не повернеться в затишну родинну атмосферу, і тому вважав «Регіну» тюрмою. Якщо ні ви, ні мати Емі-лека не допоможете ^вихователям дитячого будинку, вони теж не зможуть нічого з ним зробити, хоч би доклали хтозна-яких зусиль…— Він замовк, зрозумівши, що співбесідник не слухає його.

— Тепер усе буде добре! Я… може, вам здається, що я божевільний, але я все-таки хочу вам сказати: мені необхідно поділитися з кимось своїм щастям…

«Я, я…» — у Мареша все більше зростало обурення. Він вивільнив свій лікоть з руки збудженого чоловіка.

— А вам не хотілося б уділити бодай трохи того щастя Емілекові?

— Так про це ж якраз і йде мова! Де йому може бути краще, як не в мене? Коли б ви знали Кар… мою майбутню дружину, то зразу б зрозуміли, що в інтересах Еміле-ка ви повинні бути моїм спільником! Якщо хлопець має жити в Марти, то краще йому втопитися! — Він говорив Марешу в самісіньке обличчя, і директор зробив крок назад.

— Вам добре відомо, що суд тільки у виняткових випадках залишає дитину батькові. Ви повинні будете переконати суд, що виховання коло матері заподіє хлопцеві шкоди.

— О, це я доведу дуже легко, тепер я боротимуся за хлопця, як лев! Моя майбутня друя^цна дуже любить дітей, але боїться, що сама їх не зможе мати, тому я повинен, просто повинен виграти справу… Я розкажу про Марту таке, що вона аж за голову вхопиться…

Мареш глибоко зітхнув.

«Цей чоловік ходив колись під ручку з Мартою, цілувався з нею при місяці, присягався у незрадливому коханні. Певно, це від постійної боротьби з дорослими у мене розвинулась своєрідна огида до батьків усіх моїх вихованців. А може, цей і справді трохи кращий за інших, може, з першою дружиною він скуштував чимало горя, адже

мені теж не пощастило?..» — подумав Марені і все ж таки без особливого задоволення потис простягнену руку.

— На жаль, я не маю можливості ізолювати дітей від шкідливого впливу їхніх батьків. Дуже прошу вас зрозуміти принаймні одне: зараз Емілеку передусім потрібен спокій…

Принц уже, мабуть, не почув цих слів Мареша — він подався до міста, сповнений нового піднесення.

«Оце так перспектива! Мені неначе сам господь допомагає! — Він на мить зупинився посеред тротуару.— Чи знає вже Марта?.. Треба було запитати Мареша, чиМарті він теж написав? Повернутись? Холодний вираз обличчя, вороже настовбурчені вусики, здається, я втратив у нього прихильність; бозна-якими брудними інтригами ця падлюка привернула його на свій бік… Ні, треба щось робити, треба кувати залізо, поки воно ще гаряче».

Тим часом Емілек разом зі своїми однокласниками прибув на екскурсію на порослу лісом гору за містом. Вже починалося літо, канікули були не за горами, і небо було таке високе! Вчителя називали Піндя, він шкутильгав поруч з Емілеком, присадкуватий, лише на півголови вищий за своїх учнів.

Раптом він узяв Емілека за плече, притиснув до губ палець і простяг уперед руку — в сутіні лісової дороги застигла, немов вирізьблена, сарна. У когось під ногою тріснула суха гілка.

-г- Я тебе затріщу!..— засичав учитель і сердито поворушив бровами.

Дівчата, що стояли поблизу, пирснули в долоні. Поволі підтягнувся весь клас. Піндя рушив попереду, наче досвідчений слідопит. Вони підійшли вже досить-таки близько, Піндя намацав у кишені шматок хліба. Невже сарна і справді їстиме у нього з рук? О, Піндя може зробити що завгодно! Хтось у гурті кахикнув, сарна тривожно здригнулася і зникла в хащах.

Вчитель почав розповідати про сарн та оленів, і Емілек раптом заявив, що одного разу в Яворині вони з татом і мамою бачили величезного оленя і тато сказав, що йому чотирнадцять років!

Діти розсілися на галявині. Емілек заходився їсти свій сніданок, який йому дали вранці у дитячому будинку.

Раптом він побачив кібця, що ширяв над лісом, і схопив за руку свого нового товариша Тоніка. Кібець швидко зник Емілек ліг горілиць у мох, широко розкинувши руки: яке щастя, що він вирвався з «Регіни»! Борки, нові виховательки, нові друзі по школі і — Піндя!

Пролунав різкий свист — учитель скликав до себе учнів.

— Давайте пограємось у слідопитів та мисливців за тайговими тиграми.— Він вийняв з кишені два конверти.— Як ми розділимось? Хочете, щоб змагалися хлопці з дівчатами?

Діти хором погодилися. Вмить утворилося дві бойові команди.

— У конвертах ви знайдете план того місця, де схований інший конверт з новим завданням. Нехай кожна група вибере собі командира, який розкриватиме конверти,— всі інші допомагатимуть йому шукати. Завдання в обох команд однакової складності. Хто швидше повернеться назад — той переможе і дістане право пекти на вогні ковбаски. Даю старт!

Очі в Емілека сяяли, він ні на крок не відходив од Тоніка. Тонік — найкращий хлопець у всьому класі. Коли першого дня у школі якась дівчина ляпнула: «Пильнуйте своїх речей — цей новенький із Борків»,— Тонік гримнув на неї й сказав, що від неї навіть собака нічого не схоче взяти. А позавчора на класних зборах Тонік запропонував прийняти Емілека в піонери!

Перший конверт знайшли легко. Хлопчача команда з переможним криком помчала шукати інший, а дівчата все ще не могли знайти першого. Ліс немов розбудив у Емілека найдорожчі спогади про минуле, тут, на лоні природи, йому якось вірилося, що тато з мамою знову будуть разом. Якби оце -зараз вони були тут, у лісі, то, безперечно, згадали б усе, що відчували колись на таких самих прогулянках…

— Перед тим, як піти у четвертий клас, я з татом і мамою чотирнадцять днів провів у горах, і ми весь час ходили в походи. Правда, мама іноді залишалась унизу, казала, що в неї болять ноги, але ми з татом дряпалися по скелях знаєш як високо? Ну просто як на Монблан… Сюди! — вигукнув Емілек, звернувши зі стежки і схилившись над купою пір’їнок дикого голуба — свідченням про

недавню лісову трагедію. А за п’ять метрів на північ під пеньком має бути конверт! Ось він!

Емілек був героєм команди, це він перший помітив роз-кидане пір’я. О, Емілек знав і те, як свистить бабак, а в класі, можливо, ніхто навіть не бачив живого бабака!

— Слухай, а звідки тут узялися ці конверти?

— Звідки! Піндя їх учора сюди приніс. Ти, чоловіче, іще не знаєш Пінді,— збуджено мовив Тонік.— У нашому класі було вже багато вчителів, але цей — найкращий з них. Він, коли схоче, може ворушити вухами, як заєць. А на ногу він вкалічів у концтаборі, його там жахливо мучили… Недавно він сказав, що якби був піонервожатим, то весь час водив би загін до лісу, всі хлопці навчилися б розкладати багаття навіть у дощ, кричати по-сойчиному й куховарити краще за дівчат; віденські шніцелі вони смажили б із заплющеними очима, та ще й при цьому слухали б хокей!

— Мабуть, він теж був у Татрах,— пожвавішав Емілек.— Я його про це спитаю! Ми з татом якосі> бачили там аж дев’ять гірських кіз одразу! Вони пустували, перекидалися в снігу, і тато сказав, що це сім’я і що в ній семеро маленьких козенят. Мама зітхнула: «О господи, скільки ж то ротів треба нагодувати, я б такого не хотіла». Знаєш,— схвильовано мовив він, його запалі очі знову заблищали,— знаєш що? Коли я виросту, то обов’язково матиму в Татрах свій будиночок. І ти зможеш там зі мною жити! Де-небудь високо-високо, куди можуть добратися лише альпіністи. Ми будемо варити їм їсти, ганяти гірських кіз, а коли прийдуть туристи,— лазити разом по горах з вірьовкою або полювати на ведмедів…

— Це було б чудово! — Від хвилювання Тонікове чоло прорізала зморшка.— Ведмежі лапи, кажуть, найсмачніша їжа у світі, от би покуштувати!

Останнього конверта знайшли на самій вершині гори. Він лежав на мисливському ослінчику і був трохи вологий, наче від роси. Щаслива юрба хлоцців повагом повернулася назад, туди, де на них чекав учитель.

Нарешті всі в чудовому настрої зібралися біля тригонометричного пункту на галявині, перемогли хлопці, і вчитель витяг з рюкзака довжелезну низку ковбасок, куплених за гроші з класного фонду. Хлопці великодушно поділилися з дівчатами… Хіба дівчата можуть бути елі-

допитами, якщо вони тільки й думають про свої плісировані спіднички!?

З піснею клас рушив додому. Разом з іншими співав на весь голос і Емілек, а коли всі зупинилися на крутому схилі край лісу, звідки відкривався чудовий краєвид на далеке місто, Емілеку спало на думку, що це перший щасливий день у його житті за такий довгий період…

Через дві години дітлахи випурхнули зі школи, як зграйка горобців. Всі страшенно хотіли їсти, Емілек весь час думав про Борки, про те, як він накинеться на обід у великій їдальні й, схилившись над тарілкою з супом, дивитиметься на зелений бір. Від паркана навпроти відокремилася нерухома постать. Емілек вражено зупинився. Тато! Хлопцеві не було коли зібратися з думками: «Звичайно, він тебе розчарував, але мама останнього разу розчарувала тебе ще більше, ще недавно ти дуже горнувся до мами, але тато все-таки кращий, мама його обманула, їздить на прогулянки з чужим дядьком, цілується з ним, і хтозна-що ще вони там роблять…»

— Емілеку, хлопчику мій!