Емілек обняв тата, відчув твердий потиск його руки. Вони йшли поруч, обійнявшись, Емілек гордо поглядав навколо, чи бачили це хлопці з їхнього класу, адже недавно хтось плескав язиком про дітей із сиротинця. Мовляв, дивіться: ні по кого з вас батько не прийшов аж до самої школи!

На розі Емілек зупинився.

— Тату, мені треба на обід…

— Я б хотів тобі показати, де тепер-живу. Більше, ніж на півгодини, ти не затримаєшся. А втім, я зараз подзвоню у Борки.

Рука Принца тремтіла, коли він почав набирати номер телефону. Поки що все йшло гаразд. Ви^но, йому все ж таки вдалося перехитрити Марту. «Стривай, погань, я тобі покажу, от буде сміх на суді, коли Емілек чітко й рішуче висловить свою волю: з батьком!»

— Пані завідуюча, за годину хлопець буде в Борках…

— А я прошу вас не порушувати нашого розпорядку, сьогодні не день побачень. Ми були раді, що хлопець почав потроху заспокоюватись, і нам не хотілося б починати все спочатку.

— Запевняю вас, що я більше зацікавлений у щасті Емілека, ніж ви, я його батько! Ідеться лише про одну

годину, я приведу хлопця до самісінького будинку, дякую вам…

Пан Принц швидко повісив трубку, щоб не чути протестів завідуючої.

— Ходімо, Емілеку, все домовлено.

Біля крамниці з вивіскою «Фрукти й овочі» вони зупинилися.

— Зачекай тут, я куплю трохи редиски на вечерю.

За хвилину тато вже знову йшов поруч з ним. Емілек

зиркав на його портфель — цікаво, чи купив він йому черешень? Але Емілек не канючитиме.

Тато широко ступав по тротуару, поринувши у свої думки. Нарешті вони звернули до великого житлового будинку:

— З тобою дуже хоче познайомитись одна тітонька, Емілеку…

— Яка тітонька?

Часу для відповіді в Принца вже не було. Заскрипів у замку ключ, і за мить на дверях передпокою з*явилася незнайома жінка. Усміхаючись, вона м’якою рукою погладила Емілека по волоссю. Хлопець інстинктивно відсахнувся. Заціпеніло сів скраєчку на дивані, склавши на колінах руки. «Чому це батько не показує мені квартири?» Жінка почала розпитувати, як йому подобається в школі, які ігри його найбільше цікавлять. «Так розмовляють з малюками,— подумав Емілек,— а я вже давно не малюк. І посмішка в неї якась застигла, наче хтось жартома насунув їй на чоло капелюх і вона його так і носить».

— Може, візьмеш собі трохи черешень, Емілеку?-

жінка висипала черешні з кулька на тарілку, і Емілек раптом згадав, що точнісінько такі кульки виносили люди з тієї фруктової крамниці, куди заходив тато. Емілек серйозно й пильно подивився на нього: «Чи не дали тобі замість редиски черешень для цієї тітоньки?» Черешні треба було сполоснути, і тато показав Емілекові на двері до ванної.

У ванній Емілек збентежено помітив на вішалці поруч з батьковою піжамою лискучий жіночий халат. Він уже давно все зрозумів, і все ж таки в цю мить ніби хтось стиснув його за горло. Емілек затарабанив пальцями по умивальнику, червоні дракони на халаті роззявили зубасті г/ащі і вишкірилися на нього. Хлопець машинально поклав у рот черешню й міцно заплющив очі, а коли знову

розплющив їх, то побачив, що халат висів на тому самому місці. Йому здалося, що китайські дракони глузують з нього…

Крізь напівпрочинені двері він побачив у дзеркалі тата й тіточку: вони тихо й зосереджено обмінювалися жестами, таткове щасливе обличчя немовби нетерпляче питало: «Ну як, що ти скажеш про нього?» Тіточка посміхалася, киваючи головою. Тато не стримався, обняв її й захоплено поцілував у губи. Емілек побачив у дзеркалі своє бліде обличчя, тихо поставив тарілку з черешнями. Значить, з татом теж кінець…

Емілек вибіг із ванної, хряпнувши за собою дверима. Східці кудись тікали з-під його ніг, він судорожно хапався за поруччя. Нарешті він опинився на вулиці й побіг мов ошпарений, наштовхуючись на людей. В боці у нього боляче закололо, і він змушений був зупинитися. Згорнувшись у клубочок на лаві біля трамвайної зупинки, Емілек схилив голову на коліна. Минуло кілька хвилин, і біль потроху вгамувався.^

6

До канікул залишилося всього кілька днів. У думках ті, що сидять за партами, вже давно гасають понад річкою, багатоденний матч з учителями закінчено, уроки більше скидаються на мирні бесіди, паризький мир 1 і Меттер-ніха 1 2 змінили значно цікавіші спогади класного керівника про часи боротьби з фашистами.

На передостанній парті заціпеніло сидить Войтішек, очі його спрямовані на вчителя, але він нічого не бачить і не чує, слова, що лунають у класі, служать для нього лише акустичною кулісою, біля якої знову і знову відбувається та подія. Здавалось, він став дорослий за одну ніч, за якихось кілька годин. Він немов блукає по зруйнованому смерчем або землетрусом місту, сам спустошений і вибитий з колії, наче швидкий поїзд після катастрофи. І все ж таки він радий, що пережив цю катастрофу. Приглушений сміх, з яким дівчина упала горілиць на гумовий човен…

1 Паризький мир було укладено 1814 р. між Францією і учасниками антифранцузької коаліції.

2 Меттерніх Клемеис (1773—1839)—австрійський державний діяч і дипломат.

Войтішек стиснув щелепи. Вперше — і зразу ж на саму вершину! Наче він хотів навчитися плавати і замість несміливого хлюпотіння на мілині шубовснув у вир.

Хлопець окинув поглядом клас — буйні шевелюри і «канадки», ріденькі вусики… «Хто у всьому класі зазнав стільки, як я? Якби можна було розповісти, звіритись враженим однокласникам… Але ні, нікому, навіть найкращому другові Павліку, як би він не присягався і не божився, я не маю права, не смію видати своєї та Вєрчиної таємниці, вона належить лише нам обом!»

Пролунав дзвінок. На сходах затупотіли ноги. Гаряче полуденне сонце розпекло тротуар. Войтішек знайомою вулицею повернув додому, його випередила дівчина, вона, видно, кудись поспішала.

— Вєрко!

— Оце так зустріч, я й не знала, що ти ходиш до цієї школи! — На Вєрчиному обличчі відбилася дивна байдужість і стриманість, вона поважно йшла тротуаром, дивлячись прямо поперед себе, кирпатий носик її був трішки задертий угору.

Войтішек з гордістю помітив, що на нього дивляться учні, і витяг шию, щоб здаватися вищим поруч з Вєркою. З якою радістю він узяв би її при всіх під руку, мовляв, дивіться, дивіться всі: Войта Мареш іде зі своєю дівчиною, вона ледве дочекалась його біля школи!..

Він стежив за дівчиною збоку, і серце його сповнила несподівана ніжність. Іще десять хвилин тому він сушив собі голову, як зустрітися з нею, у відчаї хотів був піти до Станди спитати поради, і ось зараз вона ішла поруч, його перша й найбільша любов, і вони вже ніколи не розлучаться! Заради неї він учитиметься, зубритиме російську мову й історію, аби тільки скоріше закінчити школу. Батько, якщо б він про це довідався, зчинив би, звичайно, скандал, та, склавши іспит на атестат зрілості, людина стає сама собі господарем,— він збере гроші на моторолер і разом з Вєркою їздитиме за місто…

За рогом Войтішек усе-таки взяв Вєрку під руку. Як це здорово отак привселюдно, у всіх на очах, іти з дівчиною! Войтішек відчув себе раптом великим і сильним. Якби в нього була сигарета, він обов’язково запалив би. Вєрка за хвилину вивільнила руку. Це йому не дуже сподобалося. Вєрка була сьогодні якась сувора, навіть не хотіла дивитися на нього, Войтішек не впізнавав у ній тієї

пристрасної, ласкавої дівчини, що була недавно на дачі. Зненацька він загубив нитку своїх думок. Мовчанка зростала, як величезна мильна бульбашка. Що їй сказати? Хлопець нервово посмикував за ріжок портфель, хмурив чоло. Деренчали трамваї, сигналили автомобілі, чулися розмови перехожих — і тільки він мовчав, як вівця. Що про нього могла подумати ця дівчина?

— Нам більше до вподоби темне покривало ночі, так? — нарешті витиснув він із себе і, полегшено зітхнувши, зашарівся від задоволення.

Але відповідь на цю чудову сентенцію прозвучала дуже сухо:

— Того вечора я порвала через тебе панчохи…

Войтішек не знав, що відповісти, але його огорнуло

почуття гордості: ще б пак, хіба хто-небудь з його однокласників може похвалитися, що через нього дівчина порвала собі панчохи?

Уже видно було їхній будинок. Войта зупинився, розгублено подивився на годинник. Батько повернеться лише о четвертій, а хатня робітниця прийде аж у суботу.

— Може, зайдеш до нас на хвилинку?—Його залила гаряча хвиля, все тіло затряслося у якійсь непереборній лихоманці. Батько міг повернутися й раніше, але дике й дедалі міцніюче бажання виявилося у сто разів сильні-ним за всі побоювання.— Ми б могли майже три години побути наодинці…

Вєрка діловито глянула на його схвильоване лице, потім опустила сірі очі з дитячими, закрученими вгору віями, усміхнулась, злегка повела плечима й зняла у нього з рукава порошинку.

— Мені треба буде купити Ділі нові панчохи, вона дуже гнівалась. І чого ти був тоді такий гарячий?..

Спантеличений Войтішек потроху почав здогадуватись. В голові у нього майнула думка, що гарячою тоді була Вєрка, а він, власне, майже нічого не пам’ятає про те, що трапилося; він отямився лише тоді, коли вона привела його назад на дачу. До того ж йому здавалося, що у Вєр-ки тоді взагалі не було панчіх, але точно він усе ж таки не пам’ятав.

— А скільки коштують такі панчохи? Я маю усього шість крон.

— Здається, п’ятдесят шість! Це були нейлонові, найвищого сорту, без швів.

Рука хлопця машинально закривала й відкривала замок портфеля, очі трохи злякано і водночас винувато дивилися на дівчину.

— Може, мені пощастить десь роздобути грошей…

— Коли? Лілі на мене дуже гнівається.

— Може, завтра,— насилу витиснув хлопець із себе й відчув, що бреше. Він ладен був провалитися в цю хвилину крізь землю. Його раптом охопила злість на батька: Станда має грошей повні кишені, а він повинен задовольнятися тим, що раз на місяць дістає десять крон! Все ж таки директор «Регіни» не якийсь там жебрак, а синові шкодує дати зайву крону!

— Гаразд, я щось придумаю, щоб гроші завтра були у тебе,— нарешті глухо мовив він.— А зараз ходімо нагору! — Войтішек гарячою долонею взяв Вєрку за лікоть.

Вєрка, посміхаючись, вирвалася від нього:

— Сьогодні в мене немає часу. Але я прийду завтра після обіду, гроші * за панчохи, сподіваюсь, у тебе вже будуть?

Войтішека наче хто облив крижаною водою. Він ще спробував умовити Вєрку, але побачив, що сьогодні нічого не вийде, й раптом відчув себе нещасним поруч з нею, смішним. «Канючиш у неї крихту милості, мов той жебрак, замість того щоб труснути головою і повернутись на закаблуках. Поки що скрізь командують хлопці, а не дівчата, таке дівчисько навіть не зуміє замінити прокладки у водопровідному крані!» Але нова хвиля покори зв’язала Войтішекові ноги, він відчув, що йому конче потрібно бути з Вєркою, гладити її, доторкатись до неї. Ще трохи — і він стане перед нею навколішки.

— Де ти живеш? — тривожно витиснув він із себе. Що, як вони завтра не зустрінуться і він її більш ніколи не побачить?

— Не бійся, я прийду напевно,— Вєрка обіцяюче підморгнула одним оком і, ляснувши його долонею по грудях, крутнулась, як дзига.

Войтішек зостався сам. У портфель наче хтось замість книг наклав олова. Похиливши голову, хлопець пішов сходами нагору, і його серце вперше у житті стиснулося од болю неподіленого кохання.

Квартира здалася йому холодною, непривітною, хлопець марно силкувався не дивитися на диван: він бачив на

ньому чорну кучеряву голову Вєрки, очі з довгими віями й гарячі жадібні губи… Войтішек пошпурив портфель у куток — він ще ніколи не поводився так із шкільними підручниками. Упав горілиць на диван, відчуваючи в душі безмежну порожнечу. Чому вона не хотіла сказати, де живе? Невже не прийде?.. Не може бути, щоб не прийшла… Гроші! Безперечно, прийде…

Войтішек підвівся. Іншим разом підігрів би собі обід, який учора ввечері вони зварили разом з татом, потім почав би готувати уроки, щоб на кінець дня бути вільним. Але сьогодні він не думав ні про їжу, ні про уроки.

«Якщо я не роздобуду п’ятдесят шість крон, то втрачу її! А втім, тут щось не так, коли хлопець і дівчина кохають одне одного, то п’ятдесят шість крон не повинні мати такого значення. Правда, тато давав мамі щомісяця першого числа цілу пачку стокронок, мама казала, що це на хазяйство, але в такому разі банани у нас на столі повинні були бути щодня, а не раз на місяць. Хто знає, може, половину тих грошей тато давав мамі за те, щоб вона його любила…— Войтішек затулив долонями очі.— Я люблю її, безмежно люблю, і хоч сьогодні вона не схотіла прийти сюди, я люблю її ще більше, немає такої жертзи, на яку б я не пішов заради неї».

За хвилину Войтішек уже простував містом, обід, уроки, тато — все відсунулося кудись убік, усе, крім одного: до завтра він повинен дістати грошей… Хлопець піднявся сходами житлового будинку в сучасному стилі. «Мама купила мені надувного човна, а недавно — новий велосипед, він коштував не одну сотню крон, тож вона не відмовить мені в якихось п’ятдесяти шести кронах! Той самий надувний човен, що б вона сказала, якби знала…»

Він подзвонив. За дверима панувала підозріла тиша. Але ж мама казала, що після обіду завжди буває вдома! Войтішек подзвонив ще раз, довго, настирливо. Безпорадно натиснув кнопку дзвоника біля сусідніх дверей.

— Патери поїхали кудись машиною „одразу ж після обіду.

— Куди?

— Пан Патера щось казав про свою сестру…

У Войтішека опустилися руки. Сестра Патери живе у Словаччині, і до завтра вони, звичайно, не повернуться!

Хлопець заклопотано попрямував додому, неспроможний придумати якийсь інший вихід.

Знову без ніякої мети він почав тинятися по квартирі, механічно насипав живородкам в акваріум трохи корму і навіть не подивився, як вони пожирають свій обід. Відчинив вікно, теплий подих вітерця високо задер фіранки. Колись мама вичитувала татові за те, що він курив у кімнаті, мовляв, фіранки від цього темнішають… Тепер татові ніхто не докоряв. Войтішек згадав Вєрчину лоскотливу, хвилюючу руку, свій власний уривчастий і придушений сміх, тоді в саду він заплющив очі і в глибокій пітьмі притулився чолом до плеча дівчини — йому було так соромно. І все ж таки зараз він прагне, щоб та хвилина повернулася ще раз.

Раптом в голові у Войтішека блиснула думка — несподівана й підступна, як крадькома кинутий ніж. Він швидко відігнав її, але за мить вона знову підкралася і потягла за собою, ніби мерехтливий вогник перехожого, що збився з дороги. «І як я міг до такого додуматись!»

Войтішек пильно стежив за вулицею, сморід спрацьованого бензину та розпеченого асфальту забивав пахощі липового цвіту. Хлопець міцно стиснув кулаки, марно намагаючись одігнати грізну примару. Мов сновида, підійшов до татового письмового столу, в душі жевріла іскра надії, що… Ні, стіл був не замкнутий, як завжди, тато ніколи не ховав нічого від Войтішека… Ох, чому цей стіл не замкнутий!..

У третій шухляді згори, на самому дні, лежала ощадна книжка, а в ній — п’ять коричневих стокронок. Войтішек засунув шухляду, немов побачив у ній гадюку, засоромлено пішов у куток, витяг із своєї домашньої парти зошит з математики й схилився над рівняннями. Цифри замиготіли у нього перед очима, «х», «у» — а в голові порожньо, раніше домашнє завдання він виконував дуже швидко, але сьогодні навіть не знав, з чого почати, ніби вперше в житті бачив такий приклад.

Войтішек знесилено відкинувся на спинку парти: перед очима в нього все ще стояли «х», «у» і Вєрчина засмагла нога… Він стиснув долонями скроні… Йому здавалося, що за останній тиждень він став на десять років старший, що тут, за його партою, на його місці, сидів хтось інший.

«Може, почати відкладати чи… Мама за кілька днів повернеться, дасть мені грошей, і я покладу їх у татів стіл.

Це буде не крадіжка, а просто позичка, може… татові найближчими днями не знадобляться оті п’ятсот крон, може, він і не помітить, що одна сотня зникла…— Войтішекові раптом стало страшно, він весь якось знітився.— Погані в тебе думки, хлопче… І все ж таки… навіть якщо тато почне шукати гроші, я все заперечуватиму, мовляв, ніхто не бачив, що я брав, їх могла взяти й робітниця… Дорослі теж брешуть і прикидаються — скажімо, мама зустрічається зі мною крадькома від тата, а дядько Патера верзе що завгодно про наш лад, а в себе, в заводській раді, говорить, Звичайно, навпаки! — Войтішек подивився на годинник.— Ще півгодини. Або вирішувати зараз, або буде пізно.— Він зблід, підійшов до батькового письмового столу й несподівано для себе самого відчув упевненість, спокій. Висунув третю шухляду зверху. Чотири стокронки поклав назад, в ощадну книжку, а одну затис в руці — куди ж її подіти? Нарешті запхнув гроші під обгортку географічного атласа, сів за парту, намагаючись вирахувати «х» у першому рівнянні…— Це правда, що тато так і не купив тобі човна, з більшим задоволенням він витрачав гроші на картини й книги, егоїст. А коли ти минулої середи хотів піти після обіду в ліс, у нього не було на це часу — він почав ритися у своїх папірцях. Нещодавно тобі неймовірно хотілося бананів, але через те, що вони, мовляв, дуже дорогі, тато купив черешень… Часто у нього взагалі буває поганий настрій, а іноді…— Руки хлопця впали на коліна.— Марно ти намагаєшся… І що це за слово вигадали люди, звідки воно, власне кажучи, взялося? У школі його не вивчали та й дома про нього не говорили: совість». Войта раптом побачив, як підперезаний фартухом тато готує в неділю на обід ростбіф, відчув його руку на своєму плечі, побачив на фотографії його схудле обличчя і великий кістлявий череп — таким тато повернувся з концтабору,— почув його слова, сповнені віри в майбутнє і впевненості, що він, Войтішек, діждеться життя без воєн, коли зброя всього світу буде похована на дев’ятикілометровій глибині океану, а люди поважатимуть одне одного й не прагнутимуть загарбати інші народи…

У замку клацнув ключ, в передпокої пролунали знайомі кроки.

— Привіт, Войтішеку! — Правою рукою з золотою обручкою Мареш сперся на парту.— Як справи?

— Погано, тату…— Хлопець відвернувся до вікна, відчуваючи, що в нього червоніють щоки.

— Якщо рівняння в тебе не вийде, ввечері подивимось разом.—За мить він додав іншим тоном: —Завтра вранці я полечу до Праги, сподіваюсь, що ввечері повернуся назад.

«Завтра після обіду прийде Вєрка…»

У кухні клацнули дверцята духовки.

— Ти що, не обідав?

— Н-ні, мені не хотілося.

— Може, ти нездужаєш? — Батькова рука торкнулася його чола. Войтішек відхилився, відчуваючи огиду до самого себе: не треба бути таким наїжаченим, адже тато простяг до тебе руку з добрим наміром.

— Ні, просто в таку спеку мені не хочеться їсти. З’їм усе ввечері.

Тато витяг із портфеля папери.

— Мені дуже прикро, Войтішеку, що я не зможу піти з тобою сьогодні на озеро. Думав, що скупаємося разом, але мушу їхати до Праги… Треба зібратися в дорогу. Давай відкладемо це на післязавтра. Якщо все буде гаразд, я повернуся з «Регіни» швидше, і ми підемо на озеро раніше, ніж о четвертій…

Ні, сьогодні Войта думав зовсім не про це,— навпаки, йому важко було навіть уявити собі, як би він зміг провести півдня разом з татом. Невидющими очима він дивився у зошит з мертвими цифрами, словами без жодного змісту. Татів олівець злегка шарудів по паперу. Завтра тато цілий день буде у Празі, значить, йому ніщо не загрожує. Войтішек кинув погляд на диван у кутку кімнати, уявив собі на ньому Верну з закладеними за голову руками…

Тато перестав скрипіти олівцем. Войта відчув на собі його пильний погляд, але вперто не оглядався.

— Я сьогодні думав, Войтішеку, що нам уже час купити човна…

Войтішекові пальці вп’ялися в край парти й побіліли, немов із них витекла вся кров.

— Я… це було б… власне кажучи, мені вже перехотілося мати човна…

— Чому? Ти ж так просив мене.

Войтішек повинен був щось відповісти і не знав — що саме, а якби і знав, то навряд чи зміг би видобути з себе хоч слово. Зрештою він переміг себе:

— Може, за ті гроші варто було б щось… інше…