Тато пильно подивився на нього.

— У крамниці спорттоварів я бачив також спальні міш* ки. Під час канікул ми житимемо в наметі. Я оглядав один з них — легенький, пуховий, досить дорогий, але його вистачить на десятки років… Можливо, до канікул нам удасться купити два.

Войтішек почервонів і низько нахилився над зошитом.

«Мені не треба було знайомитися з Вєркою. Тепер я міг би ганяти з хлопцями в футбол, будувати авіамоделі — учора я уперше показав свою модель з моторчиком, її назвали «Супутником», і я зайняв перше місце у гуртку…— Войтішек озирнувся. Тато схилив голову, його сивіючі кучері спали йому на чоло. Коли він так зосереджено працює, в нього завжди злегка кривляться краєчки губ. Вой-іішека охопив несподіваний жаль до нього.— Тато дає мені мало грошей, це правда, але я маю все необхідне і ніколи, власне, не відчував потреби в грошах, хіба оце зараз…— Хлопець труснув головою.— Ну, а те, що тато приділяє мені так мало часу, це хіба нічого? В інших дітей є тато і мама, а в мене лише тато, та й той не дуже про мене дбає! От і сьогодні. Пообіцяв — і знову не дотримав свого слова! Діти з «Регіни» в нього на першому плані, а рідний син — на другому! — В душі у Войтішека озвався осудливий голос, який нічим не можна було заглушити: «Не бреши самому собі, адже ти добре знаєш, що несправедливий до тата…»

Войтішек завмер: тато висунув трохи верхню шухляду, щоб можна було дістатись до інших, потім другу, третю! Серце в хлопця застукотіло, наче молот. Тато витяг якісь папери, щось почав у них шукати. Обмерлий Войта побачив ощадну книжку. Нарешті тато знайшов те, що шукав, і поклав папери назад у стіл. Войта крадькома витер долонею мокрий лоб, і в ту ж мить тато обернувср до нього.

— Що з тобою, Войтішеку? Може, ти все-таки хворий?

— Ні, ні,— глухо витиснув він із себе.— Я цілком здоровий. Тільки тут дуже жарко, і рівняння ніяк не виходять. Скоро канікули, математик майже всім уже виставив оцінки, а все одно задає, наче на початку року…

Мареш поклав олівець і пильно подивився на червоне синове обличчя: з хлопцем щось не гаразд. Чому він раптом відмовляється від човна? Звідки взялася ця дивовижна скритність, невидима завіса, яку хтось опустив між

ними? «Хлопець все більше віддаляється од тебе,— з прикрістю подумав він.— Що тут причина: перехідний вік ч^, може, щось інше?— В голові у Мареша промайнуло кілька швидких припущень, випадки зі свого багатолітнього досвіду роботи з підлітками, що ступали на слизький шлях.— Чи впливає тут хтось третій? Може, перше кохання, а може, все ж таки Анна?.. А може, ти сам? — з тривогою подумав він. І в ту ж мить у голові майнула інша думка:— Якщо зараз, саме зараз ти схочеш про все дізнатися, то нічого не витягнеш з хлопця. Ти занедбав його, це факт. Ти повинен був замінити йому і матір, а тим часом ще не відомо, чи виконуєш ти, педагог за покликанням, обов’язки зразкового батька… На це є відповідна причина, вона, звісно, не найголовніша, але од неї нікуди не дінешся,— вона зумовлена добою, темпом життя, трудовими зусиллями мільйонів людей: виховання дітей шкутильгає саме через те, що в батьків дуже багато роботи і громадських обов’язків… Але ти повинен щось зробити, відкладати далі не можна. Войтішек вступив у період, коли йому найбільше потрібні опора, порада, керівництво. Мабуть, частіше треба брати його в «Регіну», коли я там засиджуюсь. Хоча середовище цих неврівноважених дітей з ненормальними умовами життя, а іноді й просто зіпсованих навряд чи буде особливо сприятливим для Войтішека.— Мареш*замислено стежив за сином.— Як хлопець виріс за останній час, змужнів. Він уже ледве вміщується на своїй парті, а ще три роки тому його з неї майже не видно було. І як йому личить загар… Він носить твоє ім’я, з часом ти помреш, а він житиме, він та його діти, чесне ім’я Марешів житиме в наступних поколіннях…— Від почуття батьківської гордості в нього засяяло обличчя, він усвідомив, який дорогий для нього Войтішек.— Що ж, моє родинне життя розбите, але в мене є син, і в ньому вся моя надія». Підвівшись, він підійшов до Войти й схилився над ним:

— Ану, давай подивимось, що тут у тебе не виходить. Члени з «х» треба перенести у лівий бік рівняння… .

7

Заняття технічного гуртка. Малеча вовтузиться коло великого змія, в іншій групі вирізують щось лобзиками, орудують рубанками, хтось сперечається за інструмент, чуються збуджені голоси, обличчя у всіх зосереджені. Ніхто

навіть не помітив, як увійшов Мареш, став на порозі, шукаючи очима вчителя.

— А Францека тут немає?

— Я дозволив йому попрацювати на токарному верстаті.

— Як, без нагляду?! А він не поранить себе?

Учитель здивовано глянув на нього:

— Я хотів би вміти поводитися з верстатом так, як він…

Мареш пройшов до суміжного приміщення, де стояло кілька списаних верстатів — свердлувальний, шліфувальний і допотопний токарний. У свій час директор виканючив їх на одному заводі, коли їх хотіли списати на брухт.

— Що це ти робиш, Францеку?

— Та хочу виточити віську.

— Навіщо?

Францек почухав потилицю.

— У нас зіпсувалася газова колонка, у ній є така мембрана, і, коли напір води падає, газ повинен сам собою перекритися, але ось цей вентильок занадто вже…

— Як ти про це довідався?

— Я чув, як лаялась куховарка, і сказав, що можу подивитись, що там таке.

Мареш почав розглядати майстерно виточену вісь із зубцем.

— Нічого путнього на цьому брухті не зробиш,— кивнув Францек головою на токарний верстат і зосереджено нахмурив брови.

Мареш поклав вісь на верстат.

— Якщо колонка працюватиме, одержиш гроші, які треба було б заплатити за ремонт у майстерні.

Францек усміхнувся, блиснувши рідкими передніми зубами.

— Я роблю не за гроші.

— Це я знаю, але що заробив, то твоє. Між іншим, як ти їх використаєш? Може, знову…— Він підніс до уст уявну чарку.

Францек одвів очі, спохмурнів.

— Це трапилося цілком випадково, я не п’ю…

Директор сів верхи на стілець.

— Скажи, Францеку, чому ти^тоді викинув цю штуку? Бухонув, як каже дехто з вас.

Францек знову закріпив вісь і ввімкнув мотор.

— Трохи завеликий фланець, не пролізе в дірку.— він витяг з кишені якусь деталь.

— Ну, я ще розумію, випити пару кухлів пива, коли в горлі пересохне, ми ж усе-таки мужчини,— спершись підборіддям на кулак, Мареш стежив за мідною стружечкою, що спіраллю вилася під різцем.— Але валятися непритомним на лавці аж до ранку? Що це ти святкував?

Францек крутнув ручку супорта, насуплено схилившись майже до самого різця. «Розповісти, як усе було насправді?.. Ні, минулого разу Мареш заступився за тебе, залишив на столі усі свої папери, ти так тоді й не дістав від батька прочухана за втечу в Дєчін. Директор — хороший чолов’яга, батько Войти… Станда вже ніколи не буде твоїм другом, але Войту зрадити не можна, ти ж не банькатий Малий, на якого тільки гримнули, і він одразу ж почав говорити навіть те, чого не знав…»

— І що ти того разу пив? Сливовицю, горілку, віскі чи ром?

Францек зрозумів, що перестарався: тепер фланець вільно пройде крізь отвір, наче поїзд крізь тунель. Треба точити заново, але він не міг зважитися зупинити верстат. Чого директор так припирає його до стінки?

— Я купив татові пляшечку на свято…— Францек почервонів, мов індик. Йому знову пригадався недавній вечір, напівголі дівчата, музика, регіт, перекинуті пляшки. Треба було зразу дати сестричці пару раз по морді і йти додому, але хіба Вєрка йому сестра?

— Проте вранці робітники знайшли тебе, а не твого тата.

Францек благально подивився на нього.

— Я трохи ковтнув, потім знову, а що було далі — вже не пам’ятаю.

До майстерні зайшов учитель, і Францек полегшено зітхнув: заняття гуртка скінчились.

Наступного дня, повертаючись додому, Мареш звернув в одну з бічних вулиць і підійшов до нового будинку в сучасному стилі з широкими вікнами. В канцелярії дівчина стукотіла на друкарській машинці.

— Товариш директор у себе?

— Ні, він у місті, от-от повинен повернутися. Але є вихователь.

У коридорі Мареш спинив юнака з ріденькою чорною борідкою на гострому підборідді.

— Я хотів би побалакати з вихователем.

— Ue Я— Тінь образи ковзнула на його вузькому, са-мовпевненому обличчі.— Ага, ви той самий журналіст, що дзвонив сьогодні опівдні, хочете довідатись про нашу роботу? З приємністю.— Юнак засунув руки в кишені.— Це страшенно важка й відповідальна робота, треба бути педагогом і психологом водночас, а головне — мати залізну руку. Самі розумієте, збираються тут найрізноманітніші елементи — і місто, і периферія, іноді, добродію, бувають досить тверді горішки! Ось, наприклад, учора: зник годинник. Я до цього випадку підійшов як Шерлок Холмс — психологічно. Викликав одного хлопця до себе, палю, розпитую про його дівчину, ділюся враженнями про футбольний матч, навіть взнаки не даю і раптом: «Ти продав годинник у кафе чи годинникарю?» Поки що не признається, але я таки витягну з нього признання. І все це доводиться робити за якихось кілька сот крон! А де подяка, де визнання? Подивилися б ви, як у нас цінують ініціативу в роботі!

За рогом коридора почувся дитячий галас, і вихователь притьмом кинувся туди.

Мареш рушив коридором, білі стіни і досі пахнули свіжістю. Зупинив першого-ліпшого хлопця.

— Тобі тут подобається?

Той недовірливо глянув на нього.

— Та… а що? Нічого. Особливо коли фізкультура й коли ми ходимо на змагання. Учора ввечері були на боксі.

— Самі?

«Чого це він так допитується? Але вигляд у нього добродушний. Зрештою, я не видаю ніякої таємниці…»

— Ні, з товаришем Шагелем, ви з ним тільки що розмовляли. Коли наші виграли, товариш вихователь дозволив нам на радощах випити по чарочці наливки. Еміль хотів іще одну, та Шагель не дав. Він суворий, але ми його любимо.

Повернувся вихователь.

— Побилися в спальні, шибеники. Так от, щоб усе вирішувати психологічно й при цьому бути педаго…— Шагель здивовано глянув на відвідувача: якийсь дивак і досить невихований — не зачекав, поки він докінчить свою думку, й раптом пішов…

9 1-477

Внизу в коридорі майнув знайомий берет, директор «Штєпанки» ніс якусь велику коробку.

— Вам відомо, який у вас персонал? — не витримав Мареш.

— Трохи рук не обірвав,— втомлено показав директор на коробку. Знявши берет, він різким жестом витер піт з лоба і знову акуратно надів берет.— У клубі зіпсувався телевізор, ми віддали його у майстерню, вже два тижні, як обіцяли повернути його звідти, та скоріше можна діждати судного дня! Сьогодні ввечері передаватимуть «Як гартувалася сталь», хочу, щоб хлопці подивилися…

З кабінету вийшла дівчина, директор почекав, поки вона пройде, потім скоса глянув на Мареша й відкашлявся.

— Ви, мабуть, уже говорили з товаришем Шагелем. Шкода, що я не повернувся трохи раніше.— Він переступив з ноги на ногу, поправив шворку на коробці з телевізором.— Цей парубчак виявився непридатний, з першого числа йде від нас,— тихо сказав він і, спохмурнівши, злегка розвів руками.— В інтернаті потрібне індивідуальне виховання, тут мало самих лише затишних спалень. Самі розумієте, платня в нас не така вже й велика, і вихователі до нас плавом не пливуть, ми інколи змушені брати й таких, що не виявили себе в інших сферах діяльності. А також зовсім молодих.— Він підняв телевізор, ніби збирася іти, потім знову поставив його і втупив у Мареша втомлені світло-карі очі.— Як би ви не хотіли, але від двадцятирічного юнака не можна вимагати, щоб він був справжнім провідником молоді, та ще й молоді часто-густо з різними вадами, коли сам він лише на два роки старший за багатьох із них, ще як слід не сформувався, не має належної культури і взагалі ніякого життєвого досвіду — Директор узяв телевізор, піднявся на п’ять східців і знову обернувся.— Але всього цього я міг би й не розповідати саме вам…

Вони посідали в кабінеті, обличчя в директора було недбало поголене, він забув зняти берет. Мареш завів мову про Францека: мовляв, з таких-то і таких причин він вважає, що цей хлопець міг би жити тут, вивчитись на механіка і одного чудового дня поїхати Ельбою до Гамбурга або аж до Єгипту.

— Відверто кажучи, я не в захопленні від хлопця, який займається крадіжками.

— До продажу пляшок часто вдаються чотирнадцятирічні хлопчаки, що ростуть на вулиці, ви це знаєте самі.

Що ж до автомобіля, то в цьому винна погана компанія. А алкоголізм, на жаль, він успадкував від батька.

— Немає у мене для нього ліжка, приятелю, все зайнято,— директор відвів очі убік.

— Ви повинні взяти його. Цьому хлопцю в «Регіні» не місце! У ньому є щось таке, що дає підстави сподіватись на його виправлення. Сім’я скалічила його, і ми повинні подати йому руку, поки хлопець не опинився на самісінькому дні. Ліки для Францека — праця, у цього хлопця надзвичайно спритні руки.

— Але в школі він учиться кепсько, ви ж самі кажете…

— Францек закінчить у нас восьмий клас… і його право на перебування в «Регіні» теж скінчиться. Якщо я на той час не знайду йому роботу, то змушений буду послати його в трудову колонію для молоді. Це все не так легко: діти з поганою характеристикою або з поганими оцінками до старших класів не потрапляють, а часто — і до ремісничих шкіл. Що їх чекає? Байдикування, поки вони не опиняться за гратами або, в кращому разі, у трудовій колонії.

— Все це мені добре відомо, але що я можу зробити?. Де я візьму ліжко для вашого Францека?

Мареш пропустив повз вуха його слова і зручніше вмостився на стільці. Очі його знову схвильовано засяяли.

— Для дітей шкільного віку у нас є дитбудинки типу «Регіни» і Борків, а також закриті інтернати типу «Ште-панки». Але що робити з тими, кому минуло чотирнадцять? Це ж та сама біла пляма, яку ми й досі не ліквідували і на яку ось уже кілька років марно показуємо пальцями при першій-ліпшій нагоді! У нас чомусь зовсім відсутні виховні будинки для молоді, що має невеликі провини. Уявіть собі, що Францек Валіш потрапить між тих, що вже вчинили по кілька серйозних злочинів, крадіжок, насильств,— як ви гадаєте, хто на кого скоріше вплине? Францек повинен вивчитись на механіка, проте дома йому жити не можна, а в «Регіні» йому нема чого робити!

— З такими проханнями до мене приходить маса людей.

— Але між ними і мною є різниця: їх можна прогнати, а мене — ні; ви не зможете скривдити свого колегу, та я і не дозволю вам це зробити. На заводі я вже домовився, вони згодні взяти хлопця до заводської школи праці. А якщо у вас справді немає ліжка, я пришлю вам на тиждень розкладушку. Щиро вам вдячний, бувайте здорові!

Францек видраїв порошком миску для миття посуду, як звеліла мати. Ще треба замести в кімнаті, і тоді він сам собі пан. Дивне почуття — бути дома і водночас наче в гостях. Завтра інтернат буде закритий, хлопці й дівчата з периферії роз’їхались по домівках, кількох міських дітей теж відіслали на суботу й неділю до батьків, щоб і вихователям хоч раз за якийсь час випав вихідний день.

Хлопець подивився на матір. Вона сиділа біля вікна й щось шила, звісно, для Вєрки. Над лівим оком у неї синів темно-фіолетовий синець. Францек почав шукати віник, а в думках уже розгортав книжку, що лежала в його пошарпаному портфелі,— він позичив її в гуртожитку. Ро-бінзон — молодчага, Францек завжди симпатизував людям, які вміють дати собі раду. Крім того, ця історія сподобалася йому, бо вона була пов’язана з мореплавством.

На подвір’ї почулися кроки, у дверях з’явилася знайома постать з акуратним проділом у хвилястому волоссі.

— Де це ти пропадаєш? Вже два дні я тебе скрізь шукаю!

— Міг би не шукати,— відказала мати й навіть не підняла очей.

Йожі Шейн зайшов на кухню, доброзичливо дав Фран-цеку щигля.

— Привіт, адмірале.

На порозі до світлиці він зупинився; совине око Кіті з’ фіолетово-зеленим кругом, мов у казкового водяника, приголомшило його, і він спитав трохи винуватим тоном:

— Ну як ся маєш, Кіті?

Вона неприязно зміряла його очима з ніг до голови. Йожі був сьогодні у звичайному костюмі. Щоки його були дбайливо поголені.

— Ще й питає, ніби сліпий! — Кіті нахилилася, щоб побачити, чи Францек і досі на кухні.— Францеку, побіжи до Буріанової і спитай, чи нема в неї друшляка, бо я ніяк не можу знайти нашого. Друшляка! — підвищила вона голос.— А також чи нема в неї хоч трохи дріжджів, я їй завтра оддам… Та тільки швидко!

Францек ображено підвівся.

«Хоч би не робила з мене дурника. Аякже, так я тобі й повірю. Скажи, щоб я змивався, та й годі, бо прийшов твій новий кавал-ер і ти хочеш побалакати з ним віч-на-віч!

Мабуть, щось між ними трапилося, інакше хіба мати всиділа б цілих два дні дома, не била нікого й не лаялася, а навіть лагодила Верчин одяг, так, саме Вєрчин; я, наприклад, можу світити грішним тілом скільки завгодно, а Вєрці вона шиє нікчемний комірець, який ій зовсім не потрібний!»

Францек навмисне почав гратися з Рексом: якщо повернутися занадто швидко, мати знову кудись пошле, ну хоч би в місто, дізнатися, скільки коштує ратуша. Вій і справді позичив у Буріановоі дріжджі й друшляк, але з радістю відніс би їх назад. Пролізши крізь дірку в паркані, він ще біля майстерні почув материн трохи надтріснутий голос:

— Навіть не подумаю!

— Не дурій, Кіті!

— Я себе лупцювати не дозволю, мені це не потрібно, обходилась і без кращих кавалерів. Чорна кава, млинці, біфштекс по-татарськи — на це Кіті хороша, а тепер за моє жито мене й побито! Якби я порахувала, скільки ви випили в мене кави! Я вам біфштекс по-татарськи, а ви мені троє ребер зламали. Бувайте здоровенькі, пане Шейн, постукайте в сусідній будинок і пошукайте собі іншу дурепу, що готуватиме вам серед ночі біфштекси по-татарськи і битиме в них куплені за свої гроші яйця…

— Та я не хотів, Кіті, ти ж мене знаєш, ну годі, за тиждень буде аж двоє свят, поїдемо разом до Праги, погуляємо добре, підемо в Будинок мод, у них там, кажуть, е такі парасольки з довгими ручками, купимо тобі — і всі жінки повмирають від заздрощів…

На клямку хвіртки лягла знайома важка рука. Францек завмер: тато. Що робити? Хлопець розгубився: як не крути, а становище все одно безвихідне. Тато тим часом наближався незграбними кроками. На чий бік стати? Тато вже зовсім не той, що був раніше, а Шейн називає Фран-цека капітаном корвета і адміралом, а іноді — першим стерничим. Францек прослизнув на кухню і брязнув друшляком об стіл.

— Я приніс дріжджі та друшляк, мамо. До речі, тато прийшов…

Валіш увійшов до кімнати, голова в нього тріщала, у ній стриміла лише одна думка — лягти швидше в ліжко. Він здивовано покрутив рукою перед очима, ніби відганяючи якусь мару, проте перед ним був Шейн.

— Що, знову зіпсувався ходо… холодильник?