Шейн, як це не дивно, не зміг придумати ніякої серйозної причини і непевно пригладив свої чорні кучері.

— Та це я заскочив просто так, холодильник працює як годинник, все в порядку, пане Валіш. Ви самі розумієте, що таке холодильник для нас — це і м ясо, і масло, і морозиво, і яєчка, одним словом — виторг, ви ж знаєте: що не квартал, план дедалі збільшують…

Валіш поклав свою важку руку на узголів’я ліжка. Це надавало йому вигляду господаря і водночас дозволяло непомітно спертися на постіль. Синець під оком Кіті весь час привертав до себе його увагу: це досить дивно — впасти на око, скоріше схоже на те, що щось упало саме на нього. Раптом у голові Валіша майнула невиразна думка: «А що тут робить цей пройдисвіт?» Іншим разом Валіш довго вагався б, не знав би, що йому сказати, і зрештою все могло б скінчитися тим, що Кіті зварила б кави і всі втрьох пограли б у карти, але сьогодні Валіш уже вихилив сім чарок рому, і в грудях у нього закипів гнів.

— Он як? Ану забирайся звідси робити свій виторг в іншому місці!

У його зверненні на «ти» гість відчув щось незвичне й небезпечне. Відірвавшись од ліжка, Валіш зробив три кроки вперед, його брудна права рука без церемоній схопила Шейна за комір. Шейн зблід: «Хай йому грець, Валіш, видно, не жартує, йдеться про його престиж, Кіті спостерігає за всім, мовляв, побачимо, як Йожі виплутається з цієї історії!.. Авжеж, є речі, які здаються не дуже важливими, але чоловічий престиж може постраждати жорстоко від них, жінку, що готова для тебе зорі з неба знімати, так легко не знайдеш, а тут ще господиня виганяє тебе з квартири, а в Кіті свій куток. Звісно, жінок на світі — наче маку, але з квартирами дуже мало». Він різко повернувся, комір затріщав, але Валіш трохи послабив свою хватку.

— Не чіпайте мене, пане Валіш, ви випили, а з людьми під чаркою я не б’юся, цього мені не дозволяє моя честь. Лягайте краще спати, пані Кіті зварить вам чорної кави, й на вечір будете як огірочок. Вам повинно бути соромно: гість на поріг — це ж бог у дім, ви ще прийдете до мене в ресторан вибачатися, однак сьогодні я вже там не буду й тому пробачаю вам зараз.

Він уклонився Кіті, дружньо поплескав враженого Ва-літа по плечу і вийшов. На шиї в нього теліпався надірваний комірець.

Кіті глянула на широкі плечі Йожі і полегшено зітхнула. Вона з задоволенням поїхала б із ним до Праги, тільки ж то такий зух — тричі пообіцяє, але все одно не вибереться, відкладе до відпустки, а тим часом усі парасольки і продадуть…

Пролунав дзвінок, і Кіті здригнулась: невже повернувся Йожі? Але у двір ніхто не зайшов, і Францек метнувся до хвіртки, щоб подивитися, хто там. Перед хвірткою стояв Станда, глибоко застромивши в кишені руки й колупаючи носком черевика тротуар. Францек вражено глянув на нього. З якою радістю він повернувся б і пішов геть. Хлопець згадав недавню подію, і в душі у нього спалахнув гнів. Станда запросив його до себе якраз у той день, коли дізнався, що Францека виключать із школи, очевидно, в ньому заговорила совість, а може, він зробив це на знак подяки за те, що Францек нікого не виказав і сам поплатився за гулянку на дачі. Гамзи саме сідали обідати, і Францек жадібно подивився на стіл. їм стало незручно, і Гам-зова запросила його сісти поруч з ними. Після обіду, вже йдучи додому, Францек згадав, що забув у Гамзів свого картуза. Хвіртка була відчинена. Зайшовши у передпокій, він почув обурений голос Гамзової:

— Я просто дивуюся тобі, Станічеку: невже ти не можеш вибирати собі приятелів серед пристойних хлопців? Привів сюди якогось моветона з необрізаними нігтями, соус він їв ножем, і, крім ТОГО, ВІД HbOjO так смерділо, що я ледве всиділа за столом. Благаю тебе, не повторюй більше цього. Він може тут що-небудь украсти!

Францек не знав, що означало слово «моветон», але все інше він добре запам’ятав. Тихенько зняв з вішалки картуза і вислизнув. Його дивувало, звідки Гамзова дізналася, що він краде пляшки, адже в них він не взяв жодної. Дивно було йому чути й про те, що од нього смердить, сам він нічого такого за собою не помічав. Францекові стало дуже боляче од цих слів, і він нізащо не збирався дарувати Станді таке ставлення до себе його матері.

— Чого тобі треба? У мене немає часу.

— Ходімо пройдемося трохи.

Францек хвилину повагався. Нарешті вирішив: «Станда не може відповідати за свою матір. А що, як він захищав

мене потім, коли я пішов?» Хлопці мовчки пішли поруч, Францеку навіть приємно було: як-не-як Станда син лікаря, у його розпорядженні буває ціла дача, куди він запрошує дівчат, влаштовує вечірки… До того ж Станда старший за нього, скоро закінчить школу, і все-таки сам до нього прийшов! Видно, щось йому дуже потрібно, якщо він прийшов аж сюди. Станда неохоче говорив про всякі дрібниці, і Францек почав дедалі насторожуватись.

Проминули останні одноповерхові будиночки, асфальтоване шосе змінилося курним путівцем, що біг угору, до ділянок садоводів-любителів ген під лісом.

— Я хочу в тебе щось запитати,— відкашлявся нарешті Станда.— Чи зміг би ти зробити ключ?

— Ти ж знаєш, що це для мене дрібниця! — Францек полегшено зітхнув і аж затремтів від гордості: «Слава про твою слюсарську майстерність шириться довкола! Колись ти станеш моряком, але не простим, а спеціалістом з корабельних машин. Зіпсується, приміром, у відкритому морі корабель, до тебе прийде капітан, ти йому віддаси честь, а капітан, приклавши руку до позолоченого козирка, ‘скаже: «Матрос Валіш, прошу вас негайно спуститися в машинне відділення полагодити корабельні машини, щоб ми могли пливти далі…»

— А навіщо тобі ключ?

Станда ніби не почув цих слів.

— Ти останнього разу говорив, що хочеш утекти з дому. До Німеччини,— він підняв з узбіччя дороги хворостину.

Францек насторожився: «Куди це він гне?»

— Але для цього тобі потрібні будуть гроші.— Станда притупував черевиком і позирав на куряву, що здіймалася з-під нього.

— Та я ще не знаю,— занепокоєно мовив Францек.— Мама цілих два дні була вдома, не била мене, варила їсти…

Станда не звернув ніякої уваги на його слова.

— У мене для тебе дещо є.— Він зупинився і втупив свій пильний погляд у широкі Францекові вилиці, всіяні веснянками.— Можу гарантувати тобі гроші — і без жодного риску.

Хлопці дійшли до роздоріжжя. Станда сів на кам’яну огорожу під перехнябленим чавунним хрестом, Францек примостився трохи збоку. Станда притяг Францека за рукав і таємниче озирнувся — навколо ні душі.

— Я б тобі все показав, що і як, речі ти б приніс до нас на дачу, я б тебе чекав і стояв насторожі. Вночі там немає ні душі. Небезпеки ніякої. Потім ми б поділились…

Францек заціпенів і переляканими очима стежив за старим біпланом, що повільно летів до аеродрому Свазар-му *, зовсім неподалік звідси. Ось від літака відірвалася чорна цятка і одразу ж перетворилася на білу* хмаринку. Парашутист, погойдуючись, відлітав за далеке поле. Іншим разом Францек скочив би на ноги і з роззявленим ротом дивився б на це хвилююче видовище, але зараз він сидів немов паралізований на камені під хрестом і злегка тремтів, неспроможний ні щось відповісти, ні поворухнутися. Поцупити кілька пляшок у «Прамені», а потім продати їх — це ще можна, іноді на цій операції він заробляв кілька крон на морозиво, та коли він вирішив утекти з дому, то відмовив собі у цій насолоді. Але обкрадати дачі?!

— В цьому ти на мене не розраховуй,— нарешті витиснув він із себе.— Я не хочу.

Станда розправив плечі й трохи відсунувся вбік.

— Я не знав, що ти такий боягуз! — сказав він холодним тоном.

— Я не боягуз, просто гроші мені вже не потрібні…

Станда вперше відкрито подивився на Францека: широко розставлені витрішкуваті очі; рідкі зуби, немов лопатки, широке підборіддя, кругла рудувата голова, втягнена з острахом у плечі. Станда сплюнув: «Мене б анітрохи не здивувало, якби цей макуха дома розповів усе батькові. Ну, а той, звичайно, ноги на плечі — і в найближче ж відділення СНБ… Ідіот, і як я міг йому все* вибовкати, не розчовпавши, що він просто бельбас! Теж мені харпак, живе в халупі, де навіть ходу з вулиці немає, і йому не потрібні гроші! Жеброта, ще й характер свій показує! —Станда аж затремтів з жаху, уявивши собі, як у передпокої їхньої квартири лунає дзвінок і в дверях з’являється синя форма: «Станіславе Гамза, іменем закону ви заарештовані!» Батько тремтить, мати падає, мов підтяте дерево…— Ідіот! Розплутуй тепер, так тобі й треба! — Станда з усієї сили стиснув рукою гострий камінець. Біль, як не дивно, заспокоїв його і повернув рішучість.— Я повинен щось придумати у цій безглуздій ситуації! — І ту ж мить у голові блискавкою майнула рятівна думка.— Так, здається, знайдено. 1

1 Масове товариство сприяння армії.

О, та це ж чудовий план, зажди, хитруне, ти в мене затанцюєш, ти ще взнаєш, хто такий Станда Гамза!»

Він підвівся, розмахуючи хворостиною. Францек похмуро глянув на нього з-під білястих вій. Вузьке Стандине обличчя пожовкло, очі примружилися, мов у кота. Змахнувши хворостиною, він збив фіолетову голівку будяка, і вона відлетіла далеко вбік.

— Слухай уважно, що я тобі скажу. Нещодавно в нас на дачі ти сказав мені й Войті, що втечеш у Гамбург. А чи знаєш ти, що значить утекти до Німеччини? Це значить стати ворогом Чехословаччини! Кожного, хто тікає на Захід, підозрюють, що він хоче стати там шпигуном, повернутись назад і підпалювати тут заводи, висаджувати мости, вбивати людей. І скільки б ти не запевняв, що хотів стати лише моряком, тобі ніхто не повірить!

На обличчі Станди з’явилася зловтішна посмішка, він облизав пересохлі губи. «Тепер ти припертий до стіни, дурнику!»

Францек пильно дивився спідлоба на Станду, на верхній губі в нього виступили краплинки поту.

— Але ж я…

— Вибирай! Або ти зробиш те, що я скажу, або я піду в перше-ліпше відділення СНБ і заявлю, що ти хочеш утекти за кордон. А Войту Мареша приведу за свідка. Якщо ж він спробує тебе захищати, я примушу його присягнутися. І він скаже чистісіньку правду, за це я ручаюсь головою!

Францек тарабанив пальцем по каменю. Цікаво, чи практикується тепер в судах присяга? Ні, цього він напевно не знає…

Від нервової збентеженості в горлі у нього раптом пересохло.

— Ти цього не зробиш! Це відкриє твої гулянки з тими дівчатами!

— Мені на це начхати! — кричить Станда.— Я вже давно розповів про це дома, дурню! — Роздратований власного брехнею, він переламує хворостину і закидає обидві її половини далеко в поле.— Тобі, звичайно, невідомо, що бажання втекти розцінюється так само, як і втеча. Це мені Руді казав, той, що буває у нас на дачі, а він адвокат і знає закони!

Францеку важко дихати, йому здається, що на шию йому кинули зашморг і він борсається в ньому, одчайдушно

2о о

шукає порятунку. Хлопець робить останню спробу врятуватися:

— А… а якщо я піду в СНБ раніш за/тебе й розкажу, що ти хочеш обікрасти дачу і вимагаєш, щоб я підробив ключі?!

— Ха! Оце так сказав! Чи бачив хто такого телепня? — Станда театрально розводить руками, наче звертається до аудиторії.— Я ж зовсім нічого від тебе не вимагав! У тебе немає жодного свідка! А я спокійно скажу, що ти хочеш цим здобути довір’я в міліції, щоб легше втекти на Захід. Кому швидше повірять — мені, старшокласнику, сину лікаря, чи волоцюзі, якого вже один раз ловили під час спроби втекти, в якого батько п’яниця, а мати… я навіть не хочу і говорити про це вголос…

У Францека затремтіло підборіддя. Ні, це неможливо, така підлість… Що сталося? Адже Станда Ще кілька днів тому запросив був його до себе…

— А… а той вечір на дачі… Це через тебе мене вигнали із школи, це все через тебе! — голос його смішно зривається.

Станда посміхається.

— Хіба я винен, що ти такий недолугий? Я ж не казав тобі напиватися до нестями!

Францек ковтає сльози, для нього нема нічого гіршого за власну безпорадність. «Ти полагодив цій погані пневматичну рушницю й пістолет, працював на нього, гада, за якісь недоїдки, а він собі розважався з дівчатами!.. І перед Марешем його покривав, не розповів, як усе було насправді. А тепер, коли ти так щасливо видерся з «Регінй», коли нарешті можеш займатися тим, що тебе цікавить, саме тепер цей… Хто тобі повірить, якщо Станда справді донесе, що ти збирався тікати до Гамбурга? Виженуть з інтернату і з фабрики, ^ще й, чого доброго, посадять…— Його охоплює моторошне відчуття, наче він стоїть побитий під муром, не знає, куди йому подітися, і земля западається у нього під* ногами. Що б він тепер не зробив — усе погано!.. Францек з жахом дивиться на хрест! Згадує бабусю, батькову матір, що вчила його колись «Отче наш».— О боже, зроби що-небудь! Ні, цей облуплений чавунний Христос з прибитими руками, що висить у такій безпорадній позі, нічого для тебе не зробить, навіть якби хотів…»

— Добре, я… я зроблю ключі…

Станда переможно посміхається.

— Я був певний, що ми з тобою домовимось. І не бійся,— бринить над Францеком його приязний голос,— можливо, ми підемо туди разом, щоб ти не сумнівався…

У Францека таке відчуття, ніби він стоїть на краю безодні. Ледь чутним зривистим голосом він каже:

— Зроби відбитки тих ключів… на пластиліні…

9

Повертаючись з післяобідніх уроків, Емілек здалеку побачив у кінці вулиці свою нову домівку і з радістю пригадав: разом з половиною мешканців Борків він поїде на три тижні у гірський табір. От буде здорово! Вони спатимуть там у наметах, купатимуться у ставку, а їсти їм варитимуть на польовій кухні. Вони їстимуть на польовій кухні, наче солдати!

Раптом він завмер: перед ворітьми стояв блакитний «Вартбург». Блакитні «Вартбурги» — рідкість, саме така машина була у того чоловіка, що приїздив минулого разу з мамою до «Регіни». Емілек зазирнув у машину. На сидінні лежав портфель. Це йому нічого не говорило Він обережно обійшов будинок, крізь відчинене вікно у сад долинали голоси. Хлопець захвилювався: це мама чи хтось інший?

— Якщо ви так наполягаєте, то зачекайте, Емілек з хвилини на хвилину має повернутися зі школи,— почув він голос директорки.

Не знаючи, що робити, Емілек знітився під вікном, серце в нього тривожно закалатало. Хлопець прокрався за ріг, сів на лавочку — тепер його не зможуть побачити, навіть якщо виглядатимуть із вікон.

Якби тут мама була сама, а то з цим дядьком…

«Заманювати приїхали, умовляти. Що ж він привіз тобі — може, теж кульок черешень?..»

«…Цей чоловік потрібний матусі, він буде розважатися з нею, їздити на прогулянки, а ти йому тільки заважатимеш…— тихо прозвучали у нього в вухах батькові переконливі слова.— Якщо не хочеш зовсім зіпсувати собі життя, то не повинен, нізащо в світі не повинен говорити на суді…»

З вікна за рогом почувся голосний чоловічий сміх, материні докірливі слова, але по тому, як вони прозвучали,

можна було здогадатися, що тон цей мати обрала тільки про людське око. «Ще б пак, ти цілуєшся з ним у машині, на вулиці, тобі байдуже, якщо це бачать люди…»

«Цей чоловік украв у тебе маму…— Емілек зіщулився на лавочці й весь заціпенів. У грудях його росте почуття лютої зненависті, дикого бажання помститися. Якби не ця обстрижена мавпа, вони могли б жити з мамою, Емілек їй у всьому б допомагав, мамі було б так добре вдома, разом готували б вечерю, а потім читали б про графа Мон-те-Крісто.— Я б його, здається… убив… Ні, цього зробити я не зможу, він сильніший за мене і старший, мабуть, років на двадцять, я для нього хлопчисько в коротких штанцях, шмаркач. Але що-небудь я все ж таки зроблю. Було б дуже цікаво побачити, як він повзає рачки, обливаючись потом, замість того щоб їхати з мамою на прогулянку в ліс!»

Емілек озирнувся: в глибині саду вихователька гралася з малюками у третього зайвого, навколо ні душі. Хлопець обійшов автомобіль. Сюди з будинку нічого не видно. Емілек метнув швидкий погляд в обидва кінці вулиці — вдалині якась жінка котила дитячу коляску. Сміливим завжди щастить. Він хутко присів, відгвинтив ковпачок на вентилі колеса, почулося різке шипіння… Емілек злякано озирнувся: хтось вийшов з будинку навпроти і пішов у протилежному напрямі. Яка це насолода дивитися на шину, що поступово втрачає свою форму, тільки, правда, вона осідає дуже повільно. «Треба раціоналізувати»,— вирішив Емілек і застромив у вентиль сірника. Повітря почало виходити швидше. Коли він почав поратися біля другого колеса, знову почулися чиїсь кроки. Емілек нахилився над щілиною в бруківці, ніби щось шукаючи. В останню хвилину він устиг витягти сірника: шипіння повітря могло б його виказати.

Порив вітру доніс од будинку материн голос.

«Значить, вони ще там, чекають мене зі школи.— Емілек аж спітнів від напруження, його губи неспокійно затремтіли.— Ну, зажди, поганцю…» Через вентиль повітря виходило надто повільно. Емілек не міг зрозуміти, що це з ним коїться, від люті в нього запаморочилося в голові, тремтячою рукою він намацав у кишені складаний ніж. Блискуче лезо ввігналося у щілину в шині, але різало дуже повільно. Невже гума така міцна? Зовсім забувши про небезпеку, Емілек з усієї сили натиснув на ніж, і нарешті довгождане шипіння райською музикою зазвучало у його

вухах, Потім трете колесо, четверте. Машина жалюгідно осіла. Ємілек відчув насолоду помсти. Цього йому виявилося замало, і ось у нього в руці опинився камінь. Гостре ребро каменя врізалося у дверцята. Помститися, помсти-тися!

За хвилину хлопець швидко вже віддалявся від машини, перед очима від бачив дику мішанину образів: обстрижений тип мучився з шинами під гарячим сонцем, мама йому допомагала, руки з лакованими нігтями у неї були зашмаровані, через лоб тяглася брудна смуга… Трамваї обганяли Емілека, і чим далі віддалявся він од Борків, тим більше втрачав ентузіазм. Він уже не поспішав, ішов дедалі повільніше і нарешті зупинився: «Як-не-як, а я повинен бути в Борках, уроки вже давно скінчилися. Що ж це я наробив? Повернутися? Але ж мама з отим своїм не буде чекати хтозна-доки, мабуть, вони вже помітили і спущені шини, і зідраний лак, зчинили галас, усі Борки зібралися навколо понівеченої машини. А де ж Еміль Принц?! І чого я раніше про це не подумав?! Чому не повернувся прямо до Борків? Можна було б від усього відмовитися, адже там, крім мене, ще чотири десятки дітей; це також міг зробити і якийсь хуліган…»

Емілек у розпачі притулився спиною до підмурка якогось будинку. Тоді, коли Вєрка з Елішкою та Карлою втекли з «Регіни», діти були теж у захваті, та наступного дня Мареш привів назад і перелякану Елішку, і заплакану Карлу! А тепер і він…

Хлопець навмання пішов містом, до нього вже повернулася тверезість, мокра від поту сорочка гидко прилипла до лопаток, в роті пересохло.

Побачивши перед собою фасад будинку, в якому мешкає батько, Емілек здивувався. «Як я сюди потрапив? Піти і розповісти про все татові? Він би, мабуть, щось порадив. Може, й сварився б, але на моєму місці зробив би так само, адже він теж на маму сердитий…— Емілек почав підійматися сходами нагору. З кожним кроком він уповільнював темп, нарешті зупинився посеред останньої площадки. А що, як тата немає вдома, а лише ця… А може, він дома і обіймається за цими дверима з тітонькою, у якої мешкає, так, як і мама, що пустила на квартиру того типа… Тітонька буде огидно посміхатися, гладити по голові, питати про школу, і на ній буде той блискучий халат з червоними драконами, що висів у ванній».

«…Я виняньчила тебе, Емілеку, і якщо ти підеш до тата, то застрянеш у дитбудинку на довгі роки, станеш сиріткою, тато знову одружиться, і його жінка не схоче навіть чути про тебе, адже ти не її син. Хіба ти не читав казок про мачух?..» Вологою рукою Емілек стиснув поручень. Там, за цими дверима з чужим прізвищем і з почепленою поруч візитною карткою батька, жила його майбутня мачуха!

Він знову пішов вулицею, широко розплющивши очі й нічого не бачачи. Наштовхнувшися на когось, почув чиєсь зауваження, на перехресті хтось схопив його за плече, вантажна машина зблизька чмихнула на нього смердючим газом. Це привело його до тями. «А може, а може, тато швидко набридне тій тітоньці, у дорослих це часто буває, адже Вєрка з «Регіни» розповідала про такі речі; а може, маму теж перестане цікавити цей гидкий, обстрижений чоловік, вона помириться з татом, і я знову повернуся додому, на свято мені подарують дві нові стрілки й семафор для моєї залізниці, і все знову буде чудово, як раніше… Але ні, що це я вигадую, хіба маму перестане цікавити той, у кого є своя машина?/.»

Емілек довго блукав містом. Почало сутеніти, і він відчув голод. Якраз у цей час у Борках дзвінок завжди скликав дітей на вечерю. На столі в їдальні біліла порожня Емілекова тарілка, прийшли перелякані вихователька Клара й директорка будинку. Потім, напевне, задзеленчав телефон, приїхали есенбаки, можливо, вже видали ордер на його арешт. Емілек здригнувся. Ордер на арешт Еміля Принца! Він у центрі загальної уваги, всі Борки на ногах. І зразу ж його огорнула несподівана хвиля страху, від якого зацокотіли зуби: «Що ж мені все-таки робити, куди йти, скоро зовсім стемніє, не можу ж я ходити вулицями аж до ранку! — Емілек ішов, і, хотів він того чи ні, ноги несли його додому, туди, де був його справжній дім.— Ну, зіпсував машину тому чоловікові, ну, можливо, мама надає ляпасів, але куди ж мені ще йти, як не до мами, яка б вона погана не була?..»

За дверима було тихо. Може, це було б і краще, якби мати ще не прийшла? Рука сама потяглася до дзвоника.

Емілек не знав, чому це в нього завжди так виходило, що замість того, що він хотів, він завжди робив зовсім протилежне… На сходах панувала мертва тиша, тільки поверхом вище Радек цигикав на скрипці. Емілеків тато

завжди лаявся, казав, що це терликання дратує йому нерви. Хтось піднімався сходами. Це були Вашеки з четвертого поверху, вони обоє вже давно на пенсії. Вашеки завжди піднімалися сходами дуже повільно.

— Звідкіля це ти взявся, Емілеку? Хіба ти не в «Ре-гіні» ?

— Що ви, я вже давно у Борках…— Він затнувся і почервонів.— Але тепер мене… відпустили…

— Коли?

— Ще вчора. Власне, сьогодні…

Старенькі перезирнулися.

— Чому ж ніхто не сказав мамі, щоб вона прийшла по тебе?

— Не знаю, може, їй про це хто і говорив.

Вашеки знову обмінялися здивованими поглядами.

— Знаєш що, Емілеку, зайди поки що до нас.

Емілек нерішуче переступив поріг. Мабуть, по ньому було видно, що він голодний, бо Вашекова принесла шматок солодкого пирога, який лишився з обіду. Хлопець почув тиху розмову на кухні, потім грюкнули вхідні двері. Бабуся повернулася до кімнати й почала розпитувати, як йому жилося в дитячому будинку. Її пальці нервово бгали тканину блузки, а очі уникали дивитися на Емілека. Він доїв пиріг, і по тілу в нього розлилося приємне тепло. В кімнаті запала тиша, чути було, як у клітці щебече канарка. Розмова не клеїлася. Раптом Емілек стривожився: куди це пішов старий Вашек? Він затамував подих. А що, як…

— Ну, я піду…

— Зажди, Емілеку.

— Чому?

— Мама скоро повернеться…