Раптом Емілекові спало на думку, чому це Вашекова й досі сидить у капелюшку, у старомодному капелюшку, який не так легко зараз десь побачити? Чому вона його не зняла?

— Я… піду подивлюся внизу, чи не йде мама.

— Нікуди не йди, Емілеку! — В голосі старенької несподівано озвалася рішучість, і хлопець усе зрозумів.

— Дякую вам за пиріг,— хрипко вимовив він і кинувся до дверей. Тримаючись за поручні, перестрибуючи через двоє східців, Емілек побіг униз.

— Емілеку!..— на сходах луною розлігся жалібний голос і враз затих, коли хлопець вибіг на вулицю.

Він біг, наче на нього нацькували собак. Всі, всі змовилися проти нього, навіть дідусь Вашек пішов кликати міліцію.

Поруч з ним загальмувала біля тротуару синьо-біла службова машина. Емілек спинився з якимсь недобрим передчуттям: синій кашкет умить почав збільшуватися в його очах до велетенських розмірів. Кінець!

— Ти Еміль Принц?

Ноги в Емілека смішно підігнулися, в горлі пересохло.

— Ходімо, друже.

Вулиця раптом побігла повз віконця автомашини. Ого, як цокотять у нього зуби. Може, це лихоманка? Але чому ж тоді йому так жарко? Емілек уявив собі картину суду в Борках, директорку, виховательок, вибалушені очі дітей, мовляв, дивіться, це злочинець, на його арешт видали ордер і ось, бачите, спіймали!.. «Відчинити дверцята і кинутись головою на бруківку, скінчити все в одну мить? Дурниця, рука того, що сидить праворуч, негайно вхопить тебе за комір, ти у пастці, краще б тобі не народжуватися на світ, тепер кінець, кінець!..— Емілек розплющив очі й побачив знайому вулицю.— Куди це ми, власне, їдемо? Це ж дорога не на Борки, мабуть, мене везуть прямо в тюрму, заберуть мій одяг і видадуть смугастий…»

Машина загальмувала, Емілек з подивом побачив знайомі ворота, пишні літери: «Вілла Регіна». Діти, які щось накоїли, завжди потрапляють спершу до «Регіни», а вже звідти їх розсилають по дитячих будинках. На душі з нього трохи полегшало — все-таки краще, ніж Борки.

Емілек добачив знайомі рудуваті вуса Мареша, в очах у директора замість гніву був сум. Міліціонер уже пішов.

— А ми думали, що з тобою буде все гаразд, хлопче. Ти собі навіть не уявляєш, що б я дав, аби не зустрітися з тобою знову… тут.

Спазма, що перехопила Емілекові голосові зв’язки, нарешті пройшла. Підборіддя його затремтіло. Весь час стримувані сльози полилися потоком, хлопець заридав, зі стогоном схилив голову на лікті, якими сперся на бильне крісла. Раптом він відчув на своєму волоссі обережний, заспокійливий дотик Марешевої долоні.

А через якийсь час, коли в очах у нього вже не було більше сліз, до його свідомості долинув спокійний голос:

— Ну, а тепер біжи до Качечки, нехай вона знову дасть тобі шафку, а потім спускайся вечеряти.

Можливо, це була звичайна випадковість, але Емілеку дали те ж саме ліжко, на якому він спав раніше, і те ж саме місце в їдальні, наче його навмисне берегли для нього. Хлопцеві страшенно хотілося їсти.

«Ти чудом вийшов сухим із цієї історії. Чи, може, ще ні? Може, нема ще чого заспокоювати себе, може, тобі просто дали трохи отямитись, а потім почнеться розслідування?..»

Діти, що сиділи напроти за столом, шепотілися між собою, зацікавлено поглядали на нього, на обличчях у декого застиг подив.

— Він, мабуть, щось таки устругнув, коли його привезла міліція…

— Кажуть, що порізав автомобільні шини і так віддухопелив виховательку, що вона не могла підвестися…— почувся схвильований і впевнений голос Елішки.

— …а потім штрикнув шофера ножем і підпалив машину. Кажуть, що він був зовсім п’я…

— Годі! — Емілек грюкнув кулаком по столу, аж підскочили тарілки, і зціпив щелепи. Біль од хворого зуба голкою впився у самісінький мозок. Хлопець вийшов з їдальні, кинута виделка брязнула об підлогу.

Карла вирячила очі.

— Ти ба! —вона показала Емілекові вслід язика.— Ей ти, п’янице! — Карла вийшла з їдальні, похитуючись, мов п’яна, решта дівчат голосно зареготала.

Пізній вечір. Емілек лежить у ліжку й дивиться в пітьму. Заснути б, забути про все. Раптом він здригнувся: а як же табір? Адже він мав поїхати туди з першою групою… Хлопець сідає на-ліжку. «Що ж буде зі школою, Пін-дею, з прогулянками за місто, з новим другом Тоніком? — Він пригнічено відкидається на подушку.— Тепер тебе на знак покари відішлють до «Штєпанки>\ все пропало! Чому Ти забув про це в ту хвилину!?»

Одного разу вони з татом зустріли у Татрах патруль прикордонної служби. Солдати несли на довгих жердинах спальний мішок, в який був загорнений людський труп. То був польський контрабандист, він ніс балон із спиртом і замерз у хуртовину. Знайшли його аж тоді, коли розтанув сніг. «Він уже відмучився»,— сказав тоді тато.

Емілек лежить на спині, широко розплющені очі його втуплені у темряву. Цікаво, як воно буває з людиною… котра вже відмучиться?

Він лежить на своєму ліжку, на своєму старому ліжку, серед зашмарканих хлопчаків. Один із них напівбожевільний, другий завжди скиглить, третій щоночі пускає під себе, четвертий придуркуватий, і всі вони — хтозна з яких сімейок.

«Хтозна з яких сімейок. А… я з якої?»

Гуркіт автомобіля. Світло фар біжить по стінах, з кутка випліскується на стелю. Може, це тато із своєю новою жінкою повертається з прогулянки звідкись із лісу?.. Затуливши руками очі, хлопець ледве не задихається від пеку* чого жалю до самого себе, від почуття страшної кривди з боку світу, цього великого, несправедливого, ворожого світу…

В цю хвилину у Востржейшевій кімнаті голосно задзво-нив телефон. Сьогодні Востржейш чергував замість Ерни, яка захворіла. Він відклав книжку набік, зняв трубку — Ерна.

— Ви не могли б зайти до мене на хвилинку? Мені погано.

Він накинув піджак і побіг нагору сходами… Ерна си-діла у ліжку, спершись спиною на подушку, очі в неї були перелякані.

— Не гнівайтесь, будь ласка, у мене чомусь калатав серце і взагалі якось моторошно на душі. Це в мене нер-вове, колись уже було таке зі мною. Боюсь, але не знаю чого, це важко пояснити. Минулого разу лікар просто тримав мене за руку, і я заспокоїлась…— Ерна схопила Востр-жейшеву руку, він здивовано присів на край ліжка.— Но гнівайтесь, мені дуже незручно, але сьогодні тут нікого немає, лише ви та Анежка, яка давно вже спить.

Прискорено дихаючи, Ерна заплющила очі. Вона і справді здалася йому дуже блідою. Востржейш заклопотано дивився на неї, не знаючи, що робити. При світлі нічної лампи було видно, як під силоновою сорочкою в Ерни вимальовувалися опуклі груди. Востржейш відчув, як щоки йому залив рум’янець. «Туди до біса: це пастка чи ні?» Ерна розплющила очі, спіймала його погляд і міцніше стиснула його руку. «Так і є, треба тікати звідси; але

дівчина —мов та ягідка. І чому це саме Ерна? І чому саме и «Регіні» ?! Ні, ні, з цього нічого не вийшло б, і взагалі це якась страшна нісенітниця…»

Востржейш звільнив свою руку. Ерна повільно заклала руки за голову.

— Я б хотіла вас дещо запитати.

Востржейш мовчав, він бачив, що Ерні було зовсім не так млосно, як це здалося йому в першу хвилину, і в ньому закипів гнів.

— Ви були коли-небудь закохані?

— Так, був, але хіба це стосується вашої хвороби?

— А якщо б я сказала, що люблю вас? — зважилася Ерна поставити все на карту.

«Ну, годі. Встань і йди звідси, чого вона робить із тебе дурника! — озвався у Востржейша чоловічий гонор, але щось іще затримувало його тут. Ерна була неймовірно гарна, у світлі лампочки волосся и сяяло, мов золоте.— Ні, ні, така гра не для тебе, це надто міцний горішок…»

— Цього мало. Для кохання потрібна ще й взаємність.

Ерна прогнулася у спині, вона вже не намагалася удавати з себе хвору, і ця груба відвертість обеззброїла його.

— Ви справді такий байдужий до жінок? Такий здоровий і раптом…

— Так, байдужий. А коли вам заманеться іще похворіти, викличте Анежку — вона скінчила курси сестер-жа-лібниць!

Та не встиг Востржейш підвестися, як міцні Ернині руки обняли його за шию. На сходах почулося тупотіння чиїхось ніг, розлючений психолог зробив спробу відштовхнути Ерну.

— Ви зовсім збожеволі…

Хтось квапливо постукав, і в ту ж мить двері розчинилися навстіж — на порозі застигла Елішка у піжамі:

— Прошу вас, сестро Ерна, Карла не дає мені спати, весь час…

Тільки тепер вона помітила Востржейша на Ерниному ліжку й перелякано затулила долонями обличчя.

— Ой! — скрикнула дівчинка й залопотіла босими ногами по сходах.

— Прокляття! — розлютовано вигукнув Востржейш.— Якби міг, то розчавив би вас!

Він підняв з підлоги піджак і, обернувшись від дверей, зустрівся поглядом з невинними очима Ерни. Вона сиділа

на ліжку, обхопивши руками коліна й ніжно схиливши на бік русяву голову.

— Треба ж було замкнути за собою…— докірливо мовила вона.

Він щосили грюкнув за собою дверима, і луна покотилася по всій «Регіні».

Наступного ранку, тільки-но Востржейш вийшов з ди-ректорового кабінету, Мареш підняв трубку:

— Покличте сестру Ерну.

За хвилину увійшла вихователька, стала біля дверей і, заклавши руки за спину, метнула погляд на дві чашки з недопитою чорною кавою. По спині в неї пробіг мороз. «Значить, кінець ще одному невдалому розділові мого життя…»

— Довго говорити нам нема рації. Товариш Востржейш кілька хвилин тому висловився досить категорично: звідси підете або ви, або він. Це єдиний спосіб принаймні частково врятувати катастрофічно зіпсовану репутацію всіх вихователів — розумієте, всіх! — Мареш затулив рукою об-, личчя, в голосі його прозвучала неймовірна втома.— До того ж Елішка — найбільша плетуха з усіх дітей! — Він підвівся і якось церемонно опустив руки.

Ерна все зрозуміла.

— Я був би радий, якби ви залишили нас протягом дня. Якщо вам сьогодні нема де ночувати, то найпізніше завтра вранці. Це все…

Ерна переступила з ноги на ногу і, на диво, відчула заспокоєння, навіть полегкість, що все вже скінчилось. їй хотілося сказати: «От бачите, якби ви були тоді пустили мене, цього можна було 6 уникнути»,— і вона розтулила рот, але подумала, що вже нема ніякого сенсу щось пояснювати.

Знизавши плечима, всупереч власній волі ввічливо схилила голову і вийшла.

Мареш якусь мить напружено прислухався до повільних, але водночас рішучих дівочих кроків, потім поволі підійшов до вікна і поклав на холодне скло долоню. Цей рух його заспокоїв. Він бездумно почав дивитися на розпушене вітром довге гілля плакучої верби. В голові у нього стриміла одна-єдина думка: «До дідька, кого я, власне, повинен виховувати — дітей чи виховательок?»

Листоноша витяг із сумки службовий конверт, ї Прин-цова одразу ж здогадалася, що це повістка на суд з приводу розлучення. Схвильовано знову подивилася на дату: через десять днів. Запалила, щоб заспокоїтись. Слава богу, нарешті скінчиться це жахливе напружене життя. Свідоцтво про одруження — лише папірець, але важив він мов свинцева гиря. Спершу вона була байдужа до Вацлава, потім він став їй неприємний, а тепер вона відчувала до нього лише ненависть. Невже вона колись любила цю людину? Мабуть, була тоді не зовсім нормальна — любити егоїста, хама. І чому вона познайомилася раніше з Вацлавом, а не з Іржі?

Жінка перечитала повістку — кілька сухих офіційних речень.

«Доведеться витерпіти ще годину-дві перед людиною в мантії й тими двома, що сидітимуть поруч і намагатимуться зліпити черепки розбитого подружнього життя. Що ж, це їх обов язок. Але ніяка сила в світі не зможе вже оживити цього холодного мерця. А потім… Буханчику, ото ми заживемо з тобою! Все почнемо спочатку, власне, я почну. Перш за все навчуся водити машину. Поки чоловіки закохані по вуха, вони все витримують, навіть коли ти невміло переводиш швидкість, а потім тільки лаються. Потім Іржі мусить купити телевізор. Це ж ганьба, інші жінки дивляться собі по телевізору детективи й різні цікаві передачі, а я про це знаю тільки з чуток! Скнара Вацлав не хотів навіть полагодити радіо, бо головним чином слухала б його я, а щоб придбати телевізор — краще не нагадуй. Скоріше б купив якесь шмаття своїй красуні…

А потім поїдемо з Іржі до Болгарії! Годі нудитися у селі біля ставка. Під хатою навалена купа гною, смердить аж у кімнату. Я боялася, що після канікул Дана зверне на це увагу, не могла їй навіть у вічі подивитися, бач, мене чоловік повіз на Чесько-Моравську височину, під дощі, а Дана, падлюка, приїхала засмагла, мов індіанка! Вуханчик купить мені у Болгарії шубу за тисячу левів, я візьму з собою кілька силонових комбінацій, можна буде загнати…— Жінка загасила сигарету й занепокоєно глянула на годинник.— Ого, я вже могла бути на півшляху до «Регіни»!..— Вона напудрилась, старанно підфарбувала перші сиві волосини й, пильно глянувши на себе в дзеркало, помітила цілий

пучечок дрібненьких зморщок у куточках очей. Шкіра на шиї теж була не дуже ніжна.— У тридцять чотири роки життя біжить удвічі швидше, ніж у двадцять, прийде час — і я дорожитиму кожним грамом своєї краси. Емілека треба відвоювати, шкода псувати талію новою вагітністю. А самотня старість, не мати нікого, кому можна було б присвятити себе,— це теж не для мене. Хто знає, як буде з їржі за кілька років. Всі чоловіки — негідники, хіба можна на них покладатися!? А Емілек ще довго ростиме, він мій, я ревіла з болю, коли народжувала його, я маю право на нього, а він — на мене! Звісно, він не міг вимагати, щоб заради нього я відмовилась од їржі, а я не могла щоразу виганяти його за двері, коли має прийти Буханчик, так що йому краще було побути в «Регіні». А може… я все ж таки зробила помилку, що хоча б останнім часом не спробувала взяти його знову до себе? На суді це грало б на мою користь. Вацлав і та його тварюка ні за яку ціну не повинні дістати Емілека…— Вона замислено пішла вниз сходами.— Безумовно, козирі в моїх руках, суд завжди намагається залишити дітей при матері, але бувають і винятки. А що, коли ця руда зануда Мареш якимись хитрощами схилить суд на свій бік?.. Тоді я викладу всі козирі, розповім на суді про Вацлавові любовні пригоди, добре, що з самого початку я ввела Емілека у курс справ — він підтвердить. А Вашек, мабуть, про мене нічого не знає. Але чорт ніколи не спить, Вашек теж не сидів склавши руки, хтозна, що він приготував із свого боку. Зрозуміло, козирятиме тим, що я сама віддала дитину до «Регіни». Та мене цим не візьмеш, хитруне! Нема нічого простішого — скажу, що після весілля з їржі покину роботу і сама виховуватиму Емілека.— Жінка куточком ока зиркнула на власне відображення у вітрині: стан і ноги в неї були ще досить стрункі, не кожна двадцятирічна дівчина могла похвалитися цим. А на обличчі з віддалі п’яти кроків не помітно було жодної зморшки. Невже це правда, що нова любов омолоджує людину? — Звичайно, останній Емілеків вибрик був неприємний, він міг пошкодити моєму авторитетові в очах сусідів. Шкода, що ми не застали тоді Емілека в Борках, можна було б поїхати разом за місто. Нема такого хлопця у світі, якого б не захопила машина. У «Регіні» таких шансів уже не трапиться. Мареш наче камінь, він не дає навіть побалакати з хлопцем. Але тепер, коли я маю в руках цей папірець, нічого не вийде… А як, власне, буде після весілля?

Зрозуміла річ, що зразу залишити роботу я не матиму змоги. Іржі позичив у брата дванадцять тисяч на машину, та ще й ця поїздка до Болгарії. Але коли Ємілека присудять мені, на все начхати! Витримав хлопець у дитбудинку півроку, витримає ще рік, хіба інші діти там не живуть?! А як Іржі? — промайнув у неї сумнів.— Якось він натякнув, що не заперечував би, якби Емілек жив з нами, коли б я покинула роботу Щиро він це говорив чи, може, то була звичайна передвесільна пісенька? Коли пташку ловлять…— Перед її очима постала недавня сценка: футбольний м’яч влучив у світлі штани Іржі — і в ту ж мить на голову за-мурзаного хлопчика опустилася його рука. Правда, м’яч перед цим, мов на лихо, прокотився по калюжі, але ж…»

Трамвай сьогодні повз, мов равлик.

«Так, я повинна як слід навчити Емілека, що і як говорити йому на суді: тепер багато чого залежатиме від моєї дипломатії. Цукерки! — раптом подумала вона.— Я ж нічого не несу Емілекові! Але ж виходити заради цього з трамвая безглуздо! — В душі у неї лишилася тінь неспокою: — Чи буде добрий батько з людини, що так грубо повелася з чужим хлопчаком?»

Трамвай загальмував. Жінка підвелася.

«Дурниці! Кінець кінцем він одружується зі мною, а не з Емілеком…»

Знайомі ворота в садовій огорожі. Жінка завмерла: перед входом до будинку стояли Мареш і Вацлав! її залила хвиля люті.

«Випередив-таки, волоцюга! І чого я не побігла відразу ж, коли прийшла повістка!? Ну, ясно, він узяв таксі й попрохав шофера швидше їхати. У нього, негідника, багато грошей, він заробляє вдвічі більше за мене».

Її раптом охопив жаль до самої себе, і вона ледве стримала сльози. Схвильовано простигши Марешеві руку, вона мовчки відповіла на німе вітання чоловіка.

— Я б хотіла віч-на-віч поговорити з Емілеком, пане директор.

Мареш окинув критичним поглядом її новий світлий костюм.

— Я тільки-но відмовив у такому ж проханні вашому шановному чоловікові.

— Не розумію…— вона помітила в очах Мареша холодний блиск і вперше подивилася на розгублене обличчя Вацлава.

— З Емілеком можете поговорити лише в моїй присутності, і буде краще, коли зробите це разом, якщо така розмова, зрештою, необхідна.

— Але ж ідеться про надзвичайно важливу річ,— вона підвищила голос і схвильовано витягла із сумочки повістку.— Ідеться про все моє майбутнє життя, ви не маєте права забороняти мені…

— Ах, так, про ваше життя,— Мареш скуйовдив свого вуса. Цей жест завжди свідчив про його рішучість.— Ви в принципі помиляєтесь, я не тільки маю право, але й прямо зобов’язаний зробити все, що потрібно в Емілекових інтересах. Якщо за весь цей час мені не пощастило домогтися того, що зробив оцей папірець,— він показав на судову повістку в її руці,— тобто помирити вас, то принаймні зараз виконайте свій обов’язок перед дитиною, яку породили! Вашими чварами він уже ситий по горло! Побережіть його хоч від принизливого аукціону людської душі: спокійно й серйозно поясніть йому, що ваше родинне життя, незважаючи ні на які зусилля, розпалося, і дайте йому самому вирішити, з ким він житиме у майбутньому.

— Вона не має на нього права! — жваво зажестикулював Вацлав.

— Як ти смієш? — заверещала жінка.

— Я давав їй гроші на хлопця, і немало,— перебив її чоловік. Жінка щось хотіла відповісти, але Принц перекричав її: —Ти любиш тільки себе і не визнаєш нікого, навіть господа бога. Варто мені подумати, що Емілек житиме у тебе, як…

— Це нечуване хамство, пане директор. Захистіть мене! — Голос жінки зірвався, вона тупнула черевиком і в цю мить схожа була на хижака, що готується до стрибка.

— Товаришу директор, вас викликає Прага! —гукнула Анежка з відчиненого вікна на другому поверсі.

Мареш нерішуче переступив з ноги на ногу.

— З міністерства!—Анежка вихилилась із вікна, гадаючи, що Мареш не почув.

Мареш пішов нагору сходами.

«Чорт би вас забрав обох, вам уже, видно, нічим не допоможеш!..»

Емілек саме чергував у залі. Раптом краєчком ока він побачив дві знайомі постаті і злегка прочинив вікно. У нього перехопило подих: тато й мама! Він відчув шалену радість, ладен був пробачити їм усе, що зазнав через них

останнім часом. Тато й мама! Разом! Боже, невже вони й справді помирилися?! Діти в залі галасували так, що не можна було почути власних слів… Але чому вони так дивно жестикулюють, чому в них такий вираз облич?.. Ні, тут щось не гаразд… Вихователька гримнула на дітей, і вони вгамувалися.

— Та як ти взагалі смієш претендувати на Емілека? Ти ж про нього згадав лише зараз, коли одержав повістку!

— А хто його запроторив до «Регіни», щоб мати вільні руки й валятися в ліжку чорт зна з ким!? Тринькати Емі-лекові гроші собі на ганчірки — це ти могла, так?!

Емілек не вникав у ці слова, для нього важливе було лише те, що тато й мама разом. Так, звичайно, Мареш покликав їх, хотів, щоб вони помирилися, а вони знову посперечались…

«Добре, що я сьогодні черговий, виходити, правда, не дозволяється, але… Це ж мої батьки, і я зовсім не збираюся звідси тікати. Ніхто не має права заборонити мені хоч хвилиночку порозмовляти з татом і мамою…»

Хлопець вислизнув у коридор, там не було ні душі. Тихо відчинив двері й замкнув їх за собою на два оберти ключа, щоб ніхто не втік. За рогом будинку заціпеніло зупинився.