— І ти ще смієш називати себе матір’ю, ти?.. Все це була підла брехня, ти мені просто закрутила голову, якщо хочеш знати, сказала, що вагітна од мене, а народила хлопця через півтора року після весілля!

— А ти взяв мене з любові, га? — істерично, зривистим голосом закричала жінка.— Тебе цікавила позичка, яку держава дає молодому подружжю, кілька нікчемних тисяч!..

В Емілека перехопило подих, руки безсило опустилися. Він вийшов з-за рогу і попрямував до батьків, якось дивно тягнучи ноги, ніби вони в нього були дерев’яні.

— Тобі не соромно говорити про гроші, ти… ти… Все, що на хлопцеві,— моє, за мої гроші ти розважалася з мужчинами!..

— Хам! — Жінка плюнула йому в обличчя.

Принц витерся і ту ж мить різко замахнувся, щоб ударити її в лице. Емілек скрикнув. Принц застиг на місці, піднята рука його закам’яніла, потім безвільно опустилася. Емілек стиснув руками скроні й, мов дорослий, прохрипів:

— Навіщо ж… ви мене взагалі породили?..

— Ви збожеволіли! — гримнув на них Мареш.— Негайно ж забирайтеся звідси обоє! Геть! — закричав він, неспроможний більше стримуватися, і грубо почав підштовхувати їх до воріт. Груди його високо здіймалися від швидкого дихання. Міцно схопивши Емілека за руку, він потяг його геть. Хлопець пішов поруч з ним, заточуючись мов п’яний, і ще раз озирнувся. Крізь сльози він побачив, що тато й мама розійшлися кожне у свій бік. Обоє на ходу раз по раз оглядалися, обличчя в них були спотворені дикою злістю, до хлопця здалеку долинули їхні останні слова:

— Повія!

— Розпусник!

Директор потяг Емілека. за ріг, голосно переводячи подих і, наче сліпий, хапаючись рукою за стіну. Нарешті лайки Принца і його дружини не стало чути. Замість того, щоб відчинити двері «Регіни», Мареш раптом присів на кам’яні східці й міцно притис Емілекову голову до своїх грудей. Під долонями він відчув сльози хлопця і з гнівом подивився в тому напрямку, де щойно зникли батьки Емілека.

Настав вечір. В репродукторі щойно втихли останні акорди заспокійливої музики. Мареш відключив у своєму кабінеті мікрофон до спалень і сів за стіл. Йому треба було написати реферат про злободенні проблеми дитячих будинків. Цю тему він знав, як свої п’ять пальців, але все одно не міг зосередитись: перед очима знову й знову поставали картини, що так схвилювали його вдень.

Він спустився на перший поверх і став на дверях хлопчачої спальні.

— Емілеку! —Тиша, лише хтось із хлопців, що ще не міцно заснув, звівся на лікоть, побачив знайомий силует директорової постаті й, лігши знову, одразу ж поринув у глибокий сон.

Мареш поставив стілець біля Емілекового ліжка. Щось його весь час тягнуло сюди. Із залу крізь скляні двері падало тьмяне світло нічної лампочки, десь нагорі злегка зарипіли сходи, грюкнули двері до кімнати куховарки. На вулиці з шумом загальмував вечірній трамвай. З дівчачої спальні на другому поверсі долинув вибух сміху: дівчата

почали цокотіти про речі, про які могли спокійно поговорити протягом дня. Мареш роздратовано скуйовдив вуса: діти сьогодні знову заснули надто пізно. А у всьому винні різні запізнення протягом дня. От і ввечері, коли діти зайшли до спалень, у Францека були не дуже чисті руки, Елішка прибігла в одній тапочці, другу згубила десь на сходах. Тонди не було взагалі — побіг пришивати гудзика, Лойзка вихором помчала до умивальника — ще раз почистити зуби. Завжди доводиться когось чекати…

Мареш сидів, поклавши руки на коліна, і прислухався до Емілекового дихання. Щось підказувало йому, що хлопчик не спав, а тільки вдавав, ніби спить. Мареш тихенько окликнув його, але так і не дістав відповіді. Анежка, яка сьогодні чергувала, читала поруч у залі на дивані роман. По «Регіні» розлилася тиша, і Мареша охопило якесь дивне і неприємне почуття неспокою. А у всьому цьому була винна ця огидна сцена, що відбулася на очах у Емілека… Під час вечері він помітив, що очі у хлопчика заплакані. Мареш в розмові з ним віч-на-віч марно намагався захопити чимось його увагу.

«Яке гнітюче почуття викликають ці розлучення людей, що колись були такі близькі одне одному. Хіба спало б зараз у цій спальні стільки травмованих дітей, якби в дорослих було хоч трохи більше відповідальності й менше егоїзму? Що ж, ідеали багатьох людей непомітно перемістилися з любові, поваги й душевного спокою ближче до поняття «добробут», радість од праці все більше залежить для них від зарплати. Як сміялися б деякі з цих людей у вічі моєму небіжчику батьку, котрий, ідучи на пенсію, сказав на прощання своїм учням під час останнього уроку: «Пам’ятайте, хлопці й дівчата, що, ставши дорослими, ви лише тоді житимете повноцінно, якщо будете жити для інших. 1 ніколи не женіться за славою та грішми; важливе не те, яке місце ви займатимете в житті, а той напрям, у якому ви підете. І я бажаю вам, щоб ви ніколи не втратили інтересу до праці та натхнення. Адже без натхнення ще ніхто не зробив чогось порядного».

Батько Емілека добрий працівник. Можливо, що оратор, який вручав йому на роботі премію, говорив про нього як про нову, соціалістичну людину. Яка ж ця людина дома, в родинному житті?

Перед Марешем постало знайоме тривожне питання: «Інших ти вмієш засуджувати, а сам який? Хіба твоє ро

динне життя теж не розпалося, мов картковий будиночок? Хай кинуть в мене каменем ті, хто… Правда, моє розлучення з Анною відбулося пристойно, без зайвого приниження, але ж хіба на цьому скінчилися всі неприємності, які гнітять нас тепер і ще довго гнітитимуть у майбутньому… Емілек… Жертва безвідповідальності дорослих. А Вой-іішек? З ним усе гаразд чи ні? Я намагаюся придушити в зародку свій егоїзм, прагну заступити йому матір, але чи вдається це мені, й чи вірно я роблю, приділяючи чужим дітям більше часу, аніж рідному синові?

Ні, це не чужі діти, вони мої, мої… А де, власне, межа між моїми службовими обов’язками і обов’язками перед рідною дитиною? І хіба можна міряти свої почуття до цих знедолених дітей масштабом параграфів та настанов? До чого б дійшов світ, якби люди тільки виконували свої обов’язки? В жодному наказі, в жодній директиві не фі-гурує слово «любов», а тим часом на ній тримається не лише «Регіна», а й весь світ.— Марені глибоко зітхнув.— Ні, ніякі міркування не пом’якшать сьогоднішньої несподіваної депресії. Як не крути, Войтішек останнім часом все дужче віддаляється від мене. Звісно, я не можу запропонувати хлопцеві стільки принад, як Анна, та ще й такого рідкісного гатунку. Це її справа, як вона проводить час із Войтішеком. А може, хлопець там потрапив у якусь погану компанію? Ні, я не можу припустити, щоб Анна познайомила Войтішека з поганими людьми. Хлопець стикається там тільки з Гамзами і Патерою…»

Кімната поринула в глибоку темряву, і Емілекового обличчя зовсім не було видно.

«Так, останній Емілеків вчинок не був для нас ніякою загадкою, але тільки вчора Востржейш домігся, щоб хлопець в усьому признався і відкрив перед ним своє серце. З якою радістю повернув би я тебе, хлопче, назад до Борків,— подумав Мареш.— І навіщо ти все зіпсував? Тепер доведеться якийсь час зачекати, хоча б з виховної точки зору, адже діти в Борках знають, хто порізав шини в автомобілі, що стояв перед будинком. Вони не зрозуміли б, що головний винуватець не ти, і тебе довелося б покарати…» Мареш торкнувся хлопцевої руки й підвівся зі стільця.

Очі в Анежки були червоні від недосипання. Він поклав їй на плече руку.

— Я знаю, що для вас це трохи важкувато. Потерпіть

ще сьогодні, Качечко! Післязавтра ви будете вільні — на місці Ерни в нас буде нова людина. Добраніч.

Анежка скептично похитала головою і з досадою почала гортати книжку.

В хлопчачій спальні в цю хвилину знову розплющилась пара очей. Біля ліжка нікого вже не було. Емілек не знав, про що б вони говорили з директором, він не мав бажання слухати кого б то не було — нехай дадуть йому нарешті спокій. Він лежав на спині, втупившись очима в стелю, з усіх боків чулося рівномірне дихання. Навколо панувала глибока тиша, лише зрідка порушувана дзенькотом далекого трамвая та гуркотом машини. Тиша ця — самотність. А самотність — стара чорна жінка, що тихо сидить у кутку спальні, зразу ж біля дверей. А що це в неї між коліньми — коса? Емілек злякався: ніякої жінки тут нема, це просто тінь. Він втупив очі у стелю, перед ними попливли червонуваті концентричні кола, все збільшуючись і розростаючись до безконечності. Навколо Емілека дедалі згущалася темрява, він відчував безмежну самотність. Ліворуч зникло ліжко його сусіда, а потім і всі інші ліжка, залишився тільки Емілек, раптом кімнати не стало, вона розпливлася в отих колах, що дедалі ростуть, змивають усе і залишають після себе пустелю…

Одного разу Піндя розповідав їм про Сахару — пісок, білі кістки звірів, на сотні кілометрів жодної живої істоти, крім гієн, які чигають, коли впаде від спраги знесилений подорожній. Емілек теж наче опинився посеред такої пустелі — маленький, самотній. Світ, величезний несправедливий світ схожий був на ту випалену і безкраю Сахару.

«Що з тобою сталося, Емілеку? Через кого ти сюди потрапив? Для кого робиш у технічному гуртку повітряних зміїв, для кого вчишся? Завтра одержиш у школі свідоцтво— що ти з ним робитимеш? Батько не дасть тобі за це п’ятдесяти крон, і ти не побіжиш класти їх на свою ощадну книжку! Що, власне, сталося з тією книжкою? Забрала мама з неї внесок, щоб заплатити за мене в «Регі-ні», чи, може, купила собі за мої гроші нові панчохи, губну помаду й духи — щоб більше подобатись тому чоловікові з «Вартбургом»? Для батька і матері ти вже не існуєш. Ти помер. Сьогодні опівдні… Похорон, музика, білі вінки. От би такий похорон…— Коли він ходив до третього класу, померла Білекова Танічка, яка сиділа на першій парті. Всі дівчатка з їхнього класу були одягнені в довгі білі сук

ні, в руках вони тримали букетики. Таню поклали в домовинку, пофарбовану срібною фарбою, над її могилою гарно грала музика. Того дня була страшенна спека, і Емілек по дорозі додому купив собі біля кладовища морозива.— А мені купили б таку красиву труну? Чи, може, мама купила б звичайну, дерев’яну, а решту витратила б собі на вбрання? І дівчатка з нашого класу кидали б у могилу букетики… Дівчата з нашого класу? Але ж я взагалі не ходжу до школи. Я ж у дитбудинку! Ні, все ж таки прийшли б веснянкувата Елішка та пришелепкувата Карла, ну й вайлуватий, завжди насуплений Барило; Качечка дуже плакала б, і Марені, можливо, теж. А Ерна — сестра Ерна про це уже й не дізналася б… А що… який вигляд був би у тебе, мамочко, і у тебе, татку?.. За кілька днів Анежка відведе мене до суду,— так сказав сьогодні директор,— і там мені треба буде відповісти на запитання, з ким я хочу жити.— Він знову почув глибокий, дружній голос директора: — «Добре все зваж, Емілеку, забудь, що ти бачив сьогодні, вони обоє хочуть, щоб ти був з ними — тато і мама, вони зовсім не такі злі, як здалися тобі сьогодні, це журба за тобою примусила їх втратити спокій і рівновагу». Вони не такі злі… Та вони набагато гірші! До кого з них мені піти? Ні до кого, я не хочу ні до кого! Батько замахнувся на маму кулаком, а вона плює йому в обличчя. А як же буде з моїм електричним поїздом? Я вже ніколи не розкладу рейки, не поставлю на переїздах шлагбауми, що самі опускаються перед поїздом… І навіть якби завтра вранці я міг піти додому й, відчинивши мамину квартиру, розкласти рейки у спальні, попід ліжками, наче в тунелі,— то й це б мене тепер не втішило. Вони змалку були мені потрібні, у всьому — під час подорожі по Татрах, під час навчання у школі, під час гри з поїздом і навіть коли я засинав,— аби я був певен, що вони тут, що вранці досить лише перелізти з дивана через узголів’я їхнього ліжка і з радісним криком стрибнути на вільне місце між ними — найкраще в неділю вранці, коли нам усім можна було досхочу полежати…

Директорові, звичайно, до мене не байдуже, і Анежці теж. Товариш Востржейш також хороший, учора він так ласкаво зі мною розмовляв, навіть після того як я у всьому признався, і весь час протирав свої окуляри або щось крутив у руках. На табличці біля воріт тут написано «Дитячий будинок», але власного дому, де я знаю кожен

куточок, кожну найменшу річ, мені ніхто й ніщо не замінить. Тату і мамо, ви ж обоє бачили мене, коли сварилися одне з одним, і обоє пішли, не сказавши мені жодного слова, така страшна була ваша взаємна ненависть. Ви боретеся за мене, це так, але ви це робите для того, щоб помститися одне одному. Сьогодні, сьогодні опівдні я нарешті зрозумів: ви мене вже не любите».

Емілек довго тамував у собі сльози, потім поплакав і, нарешті, знесилений заснув. Йому приснилося, що він сидить у залі суду. Височенний чоловік у чорній мантії підвівся за столом: «З ким ти хочеш жити, Емілеку?» З одного боку сидить тато, блідий і нерухомий, з другого мама розкрила йому свої обійми. Він з розпачем дивиться на суддю і раптом помічає на його обличчі дивну посмішку. Та це ж не суддя! Це ж той самий чоловік, що сидів за кермом «Вартбурга» й цілував маму на вулиці! Емілек бачить розкриті мамині обійми. Ось у неї вже не дві руки, а чотири, шість, всі вони тягнуться до нього, і в кожній кульочок з цукерками. І це вже зовсім не мама, а якась дивна істота, котрих малюють у книжках з казками. Кумедні щупальця простягаються до Емілека. На татові раптом з’явився капелюх з пером і шовковий плащ; він з мечем в руці б’ється з драконом. Ось він відрубав одне щупальце, але на його місці виростає мамина розпатлана голова, відрубав друге — і знову мамина голова; перед ним сім скривлених люттю облич, і всі голосно й несамовито кричать: «Розпусник!»

Емілек закричав і швидко сів на постелі, спітнілий і змучений. За хвилину він знову ліг на вологу подушку. Хтось голосно поклав книжку, і Емілек міцно заплющив очі, застиг. Він чув, що до нього наближалися кроки Анежки. Вихователька пройшла між рядами ліжок і нахилилась над ним.

— Емілеку! — прошепотіла вона.

Хлопець напружив усі свої сили, щоб затамувати талере калатання серця, він не хотів, щоб вона втішала його, він ні з ким не хотів говорити. «Не треба, не треба!..»

Анежка повернулася на своє місце, лягла на диван, і важкий сон почав змагати її; це було друге, нічне чергування підряд, не рахуючи двох денних, а у п’ятдесят п’ять років людина вже не може не спати кілька ночей підряд.

Сон більш не повертався до Емілека. Мозок його, мов нагострений ніж, пронизала несподівана думка: «Сирота.

Це, мабуть, погано — не мати батьків. Але мати їх і все ж таки бути сиротою?.. Навіщо мені таке життя…»

Його затрусило мов у лихоманці, зуби зацокотіли.

Коли він був іще зовсім маленький, тато з мамою часто цілувалися, і він завжди їх розганяв, мама зустрічала тата в передпокої, коли той повертався з роботи, а Емілек крутився коло них, хотів, щоб вони всю свою любов дарували тільки йому.

«Тобі не соромно говорити про гроші, ти… ти… За мої гроші ти розважалася з мужчинами…» — «…А ти взяв мене з любові, га? Тебе цікавила позичка… кілька нікчемних тисяч!..»

Весь будинок огорнула темрява, і він поринув у глибоку тишу.

«Хлопець з дитячого будинку. Що б я не Сказав на суді, все одно залишуся тут. Коли я втік і мені так була потрібна мама, вона сиділа вдома, тепер я в цьому впевнений. Рідна мама не пустила мене додому, я змушений був іти до чужих людей, а ті викликали міліцію!»

Діти, що змалку росли в дитбудинках, мали все, і все ж таки дехто з них зрештою потрапляв до «Штєпан-ки». Емілек почув це якось од Анежки.

«Ні, я не хочу рости у дитбудинках!» Він підвівся, намацав ногами пантофлі, з вішалки над головою зняв халат. Йому хотілося напитись, щоб скараскатись нестерпної гіркоти в роті. Він пішов у ванну, не запалюючи світла, намацав склянку й почав пити великими, жадібними ковтками. Потім притулився спиною до стіни й глянув угору на віконце, де проти світла надвірного ліхтаря чітко вимальовувався хромований шпінгалет. Він був схожий на міцний гак.

«Що зробила б мама, якби… Може, спокійно зітхнула б, що я вже не турбуватиму її своїми дзвінками?.. Яка мама? Адже в мене немає мами!.. То як же ви себе почуватимете, таточку і мамочко, якщо… Тато казав, що життя — це долина сліз, що тут ми тільки мучимось, що земне життя — лише мить у порівнянні з вічним життям, що там, на небі, буде сама радість… Завтра вранці… завтра вранці, коли вас сюди покличуть… буде вже по всьому. Одружуйтесь собі і виходьте заміж, ходіть із своїми коханими. Але щоб знали: ви не думали досі про мене, у вас не вистачало на це часу, то тепер думатимете аж до смерті. Ваш Емілек зіпсує вам нове кохання… Я жорстоко помщуся

10 1-477

вам і більше не бачитиму цієї долини сліз, мить — і по всьому, настане радість і щастя… І чого я не подумав про це раніше?..»

Він підійшов до ванни, ноги під ним затряслися, зуби зацокотіли, мов у лихоманці, у вухах озвався якийсь писк. Ноги під ним підігнулися, він вхопився руками за край ванни. Було темно, лише срібно поблискував шпінгалет. Емілек широко розплющив очі. Блискучий гак почав збільшуватися, наближатися до нього… Ось він став такий міцний, надійний…

Тремтячі, холодні руки хлопця судорожно намацали пояс халатика…

Анежка через силу розплющила очі. Хвилину тому хтось пройшов у ванну. Повернувся він уже чи ні? Так, саме хвилину тому. А може, їй тільки це здалося? Може, відтоді минуло п’ять хвилин або ціла година? Треба б підвестися, піти подивитись, чи всі сплять, але повіки злипаються від солодкої втоми. Вона вже другу ніч не спить, післязавтра на місце Ерни має прийти нова вихователька, слава богу, нарешті Анежка зможе поїхати до Гинека…

Однак вона все-таки переборола себе, підвелася й почала шукати шпильку, щоб заколоти волосся,— десь тут вона в неї випала.

І в цю мить пролунав якийсь вигук, подібний на зойк людини в хвилину смертельної небезпеки.

Анежка схопилася з місця і навіть не звернула уваги, що за вікнами вже почало розвиднятися. Густав з виряченими очима підбіг до неї своїми товстими ногами, схопив за руку, немов шукаючи в неї захисту від якоїсь мани, підборіддя в нього від жаху тремтіло, хлопцеві перехопило подих, він не міг вимовити ні слова.

Анежка зблідла й метнулася в напівпрочинені двері до ванної. Ту ж мить вона скрикнула, отерплою рукою схопилася за щоку: над ванною непорушно висіли синювато-бліді ноги Емілека…

11

Тишу кімнати розітнув телефонний дзвоник. Мареш здригається і заспаними очима дивиться на годинник: пів на четверту. Бере трубку. На другому кінці проводу озивається глухий, переривчастий голос вихователя:

— Товаришу директор, прошу вас негайно приїхати в «Регіну». Емілек уночі зробив спробу заподіяти собі смерть…

Трубка брязнула об кришку стола, рука в Мареша затремтіла, чоло його вкрив холодний піт.

— Ну… ну й що з ним?..

— Його щойно забрала швидка допомога, він весь час був у непритомному стані, лікар казав, що пульс надзвичайно млявий…

Мареш починає одягатися і ніяк не може потрапити руками в рукава сорочки. Трубка все ще лежить на столі. Він знову бере її, але в ній чутно лише байдужий гудок. Мареш береться за серце, що калатає, мов навіжене. В очах у нього темніє, і Мареш хапається за край ліжка, переборюючи млість. Войтішек, який прокинувся, нічого не розуміє і дивиться на батька, що якось дивно схилився над ліжком.

— Що сталося, тату?

— Нічого, нічого… мені треба негайно їхати до «Ре-гіки»…

Слабість потроху минає. Мареш біжить по сходах, спотикається і ледве встигає схопитися за поруччя. Кидається до зупинки таксі.

«Емілеку, хлопчику…»,

Назустріч йому вибігає вихователь.

— Я розмовляв з лікарнею, Емілек і досі не опритомнів, але йому дали кисень і переконані, що врятують його!

Раптова хвиля полегкості — Мареш навіть не усвідомлює, що гарячково стискає руку вихователю.

— Чи можете ви взагалі уявити собі…

За хвилину він з усім персоналом стоїть над заплаканою Анежкою, намагаючись добитися од неї розповіді, як усе сталося.

— Якби ви тільки бачили… його худе обличчя, на якому застиг такий вираз полегкості. На ньому немов було написано: «Тепер мене ніхто не буде мучити…»

Востржейш теж стоїть тут і замість Мареша наказує вихователькам перш за все подбати, щоб діти не хвилювалися, ця подія і так залишить у їхніх душах неприємний слід.

— Увечері, коли я сидів біля його ліжка, він, мабуть, лише вдавав, що спить. Я не повинен був іти додому, треба було лишитись біля нього на всю ніч…

Літня куховарка разом з Востржейшем даремно намагаються переконати Мареша, що інколи згубний вплив родини виявляється значно сильнішим за всі добрі зусилля вихователів; у дитячому будинку зробили все можливе, аби Емілек зміг перемогти свою пригніченість.

— Це сталося в моїй установі, і я за це відповідатиму! Якщо керівник уникає відповідальності, йому взагалі тут нічого робити! — каже Мареш.

Потім він довго ходить по кабінету, заклавши руки за спину і звісивши голову, зарослий, розхристаний. Зупинившись біля вікна, він непорушно застигає. Там, за залізною огорожею «Регіни», кипить життя, безмежно прекрасне життя. І чому це в ньому деякі люди свідомо чи мимоволі роблять стільки зла?.. У його пам’яті постають довгі роки роботи в дитбудинку. Ось він тільки почав працювати молодим вихователем. Як він любив свій фах, як наполегливо вчився вечорами і в неділю! Сидів над книжками, додатково вивчав психологію та педагогіку і з часом став одним із кращих фахівців у своїй галузі. І ні разу за всі довгі роки його праці в дитбудинку не траплялося нічого подібного…

Востржейша тягне до Мареша в кабінет: нещастя завжди зближує людей так само, як і полегкість після того, коли це нещастя вдається, зрештою, відвернути.

— Ви б узяли відпустку на кілька днів, вигляд у вас просто-таки поганий. Надто багато працювали останнім часом.

Мареш втомлено хмурить чоло.

— Це не страшно. Робота сама по собі — ще не заслуга. Адже ви не назвете заслугою людини те, що вона дихає! Все залежить від змісту й мети роботи. А де хоч які-небудь наші наслідки, успіхи? Приходять десятки й сотні дітей, ти намагаєшся допомогти їм, віриш, що переробив їхні душі!..

Востржейш не сперечається.

— Інакше й бути не може, ми ж повинні експериментувати, адже в нас не буває і двох абсолютно ідентичних випадків на тисячу, і ніхто нам не дасть точного рецепта на жоден із них…

— І все ж таки я хотів би позбутися почуття,— часом воно з’являється у мене,— що іноді наші зусилля марні. Інші люди створюють певні цінності, до них можна доторк

нутися, прочитати про них у газетах, побачити їх на власні очі — а чим можемо похвалитися ми? Шістдесятьма процентами перевихованих дітей? Так кажуть у нас на нарадах, про це ми читаємо у фахових журналах, так ми собі це уявляємо. Але хто й коли підраховував ці проценти? І яким чином? Хіба стан молодої людини, коли вона! виходить з дитячого будинку, щось незмінне? Хіба на неї перестають діяти негативні зовнішні чинники, і часто ті ж самі, що привели її до нас? Хто турбується про дальшу долю молоді, яка повертається до життя? Кого, обтяженого своїми щоденними обов’язками, вона взагалі ще може цікавити?

Мареш не слухає збудженої відповіді Востржейша. «Ти віриш, усе ще віриш, що можна врятувати цих маленьких бідолах, віриш і в те, що врятуєш Вєрку… Може, годі вже брехати самому собі? В тебе тридцять п’ять років практики, ти вже давно переконався, що таким уже ніщо не допоможе,— мабуть, вихователі мають рацію, що для цього треба бути генієм, а ти звичайний рядовий працівник, вихователь, котрих багато на світі. Якби ще тобі всіма силами допомагали Вєрчині батьки, та й не тільки батьки; треба було б перебороти, ліквідувати всі шкідливі впливи, які діють на неї й до яких дівчина поривається сама, як тільки знайдеться можливість. У випадку з Верною йдеться про твій престиж, а ти виявився самотній у цій боротьбі — немов Дон-Кіхот. Очевидно, Востржейш мав рацію, коли сказав, що ти розраховуєш тільки на власні сили, а їх надто мало, як у кожного, хто бореться сам… Ні, не можна признаватися перед Востржейшем про свої сумніви, не треба роззброюватися перед ним… Але де знайти сили, щоб повірити в самого себе, особливо сьогодні?..»

— Можливо, я старію,— Мареш дивиться на неспокійні руки Востржейша.— Сократ лише на схилі віку зрозумів, що він нічого не знає, а я тільки починаю старіти і вже усвідомив, як мало зробив досі і роблю зараз. Взяти хоча б Вєрку і Францека. Що б, здавалося, значать ці дві маленькі людини на тлі наших численних повсякденних обов’язків?

— Я розумію, що сьогодні ви все бачите у чорних тонах, тому не хотів би говорити про Вєрку, але добре, візьмемо хоча б її. Невже це мало — дві врятовані людини? А що, як саме Францек стане колись кораблебудівником або принаймні директором фабрики? Можу додати і те,

що любите повторювати ви: навіть коли б він зовсім нічим не прославився, а просто мав чесну душу, то хіба цього мало?

У дверях з’явилася вихователька Власта.