— Прийшла Емілекова мати.

Обличчя Мареша налилося кров’ю, вилиці випнулися.

— Говоріть із нею самі,— хрипко мовив він Вострікей-шу,— я… я не володію собою, можу вдарити її…

Двері зачиняються за Востржейшем, і за мить знизу долинає істеричне жіноче схлипування.

— Дитино моя, Емі-ле-ку… навіщо ти це зробив, що ж мені тепер чи-ни-ти…— Принцова побачила Востржейша і швидко витерла сльози.— Що ви тут робили з хлопцем, що штовхнули його на такий страшний вчинок?

У Востржейша перехопило подих. Він побагровів.

— Досить. Геть звідси!—мовив він тихим, приглушеним голосом, дивуючись із власної холоднокровності.— Раджу вам, шановна пані, забиратися звідси негайно, бо скоїться нещастя,— процідив крізь зуби.— Геть! — несподівано закричав він.

Принцова перелякано відскочила від нього і притулилася спиною до стіни. Налиті кров’ю очі, зблідлий лоб — цей чоловік часом не збожеволів?

— Ви грубіян,— мовила вона з безпечної відстані,— я поскаржусь у відділ шкіл на вас і всю вашу зграю пройдисвітів! Так зі мною ще ніхто не поводився! — Вона схлипнула.— Справжній грубіян! — І грюкнула за собою дверима.— Емілеку, хлопчику мій, куди ж це ти потрапив…

Мареш бачить у вікно, як Принцова, спотикаючись, проминає ворота, озирається, щось говорить, сумочка гойдається у неї на руці. На розі вона зупиняється, ще раз сердито оглядається, припудрює заплакане обличчя і переходить на протилежний бік вулиці. Цього разу її ході бракує звичної елегантності.

Мареш сідає за стіл, але за мить знову починає невпинно ходити по кабінету. Ні, немає такого закону, згідно з яким Емілекових батьків можна було б притягти до відповідальності за те, що одне юне серце постаріло раніше, ніж взагалі почало жити!

Вибиті з рівноваги, діти весь ранок поводяться незвично тихо. Вихователь марно намагається захопити їх грою — всі вони перебувають під враженням нічної події, все їм нагадує Емілека: порожнє ліжко, шафка з його речами,

останні дві цукерки в мішечку, які йому принесла дбайлива матуся, бліді обличчя сестер.

Мареш уже втретє дзвонить у лікарню. Після багатьох спроб Емілека нарешті пощастило привести до пам’яті, але про побачення не може бути й мови.

— Емілек не повинен потрапити ні до Принца, ні до його дружини.— У ритм своїм словам Мареш вдаряє кулаком по столу. Востржейш на знак згоди киває головою.— Я зроблю для цього все можливе. Відішлю його в дитячий будинок на протилежний кінець республіки, знайду когось із його родичів з п’ятого коліна і спробую умовити взяти хлопця до себе. А якщо і це не вдасться — йому буде у сто разів краще в дитбудинку, ніж у батьків…

Ні він, ні Востржейш не помічають, як до кабінету тихо зайшла Анежка.

— І чого я раніше не пішла звідси! Мені давно треба було піти, та я все не хотіла залишати вас на цих дівчаток, а тут ще Ерна таке устругнула,— жаліється Анежка. Очі в неї заплакані. Мареш не знає, що їй на це відповісти.— Але тепер мене тут не втримає ніяка сила, робіть що хочете, я піду при першій же нагоді. Я вже надто стара…

Сьогодні Войтішек повернувся зі школи дуже розчарований: хотів мати самі одиниці, а в свідоцтві стоять дві двійки, і батько не буде від них в особливому захопленні. Виною у всьому цьому останні тижні… «Що з тобою, Вой-то? Ти завжди був такий уважний, про що ти думаєш?»— чує він голос учителя. Хіба ж йому поясниш?..

Сонця сьогодні з самого ранку не видно, день похмурий, наче восени, а не під час літніх канікул. Дощ, який ось-ось почнеться, немов відбирає Войтішеків настрій. Початок канікул — який у нього завжди був святковий настрій! А цього року…

Телефонний дзвінок. «Мабуть, тато. Хоче знати, як мої справи». Та замість голосу Мареша хлопець чує чистий Вєрчин альт:

— Мені необхідно поговорити з тобою! Ні, не вдома, приходь у парк, на алею коло дитячого майданчика!

Серце у хлопця починає калатати від згадки про її недавні відвідини. Дотримала-таки слова, прийшла. Який це був радісний день. Спершу він тремтів, мов у лихоманці,— Вєрка відверто глузувала з нього,— потім усе

змінилося: він уже не відчував так різко її переваги. А як підбадьорила його Вєрка одною-єдиною фразою: «Знаєш, Войто, мені дуже добре з тобою». І як невимушено взяла компенсацію за порвані панчохи! Він так і не наважився попрохати у неї здачу із сотні крон, а Вєрка навіть не подумала про таку дрібницю.

Войтішек задиханий прибіг до парку.

— Войтішеку, я… у мене буде дитина…

Войта застиг, роззявивши рота. Про що вона говорить? Вєрка доглядатиме у когось дитину?

— Від тебе, Войто!

‘ Хлопець стоїть ошелешений, нездатний зрозуміти, який зв’язок може бути між цією новиною і ним. Щось жахливе насувається на нього, поки що він лише здогадується про це, але воно наближається дедалі настирливіше, він ще не знає, в чім річ, але певний, що скоро все зрозуміє.

— У нас із тобою, зрозумій же,— термосить Вєрка його за плече.— Якщо нічого не зробимо — будеш татком…

У Войтішека голосно зацокотіли зуби, на мить він засоромився цього, але новина заглушила всі його почуття… Наче в тумані, він бачить перед собою обличчя дівчини й ніяк не може вгамувати своєї лихоманки. Тільки тепер він усе збагнув.

— А… а… якщо б я одружився з тобою?..

— Ти дурний. Право на одруження в тебе буде тільки за чотири роки, а тоді наша дитина вже ходила б у садок…

Войті здалося, що під ним захиталася земля: бути батьком у п’ятнадцять років, як він прогодує Вєрку і свою дитину? Це неможливо. Якусь хвилину йому здається, що це безглуздий сон: ось він прокинеться, змучений, спітнілий, і знову все буде гаразд. Він навіть ущипнув себе нишком за стегно крізь штани. Але ні! Вєрчині блакитні очі чекають порятунку від нього, Войти Мареша, свого коханого, майбутнього батька її дитини…

— Що… що ж ми будемо робити? — Він падає на лаву й механічно гладить долонею шорстку дошку. Перед його очима з’являється батькове обличчя, воно стає прозорим, дедалі збільшується. Вигнаного з дому і виключеного з усіх шкіл республіки, із тавром ганьби на чолі, Войтішека до кінця його життя зневажатимуть всі чесні люди…

— Ти повинен щось придумати, бо я тепер на твоїй совісті, розумієш, Войтішеку? Або ми нічого не робитиме

мо й наступної весни в мене буде дитина, або я піду др лікаря. Але це заборонено, такі речі роблять у глибокій таємниці й беруть за це… Не знаю, може, якби я добре попросила, розповіла, що ми зовсім бідні… то так із вісімсот чи з тисячу крон…

Войтішек майже не пам’ятає, як він доплентався додому. Його раптом замлоїло, він ледве встигає добігти до раковини. Хвилину він знесилено сидить біля обіднього столу, потім підводиться і починає ходити. Спальня, кухня, вітальня — двадцять кроків туди й двадцять кроків назад. «Войтішеку, ради бога, зроби що-небудь, або я накладу на себе руки, кинусь під поїзд, і ти все життя потім будеш мучитись…— розпачливо сказала Вєрка і, заплакавши, кинулася йому на шию. Повз них проходили люди й незадоволено хитали головами, а дехто навіть лаяв їх, та ні він, ні вона не звертали на це уваги.— Хоча б п’ятсот поки що, а решту я десь позичу. Потім виплатили б їх потроху. Ти ж не допустиш, Войто, щоб у нас була дитина…» — сказала Вєрка, тримаючи його за вилоги піджака.

Потім вона проводжала його додому, похиливши свою розпатлану голову, і тихим голосом уперше розповіла йому про свою гірку долю. У неї вже давно немає батька — в шахті з ним обірвалась підйомна кліть, тяжко хвора матуся одержує мізерну пенсію, звідки ж Вєрці взяти грошей на лікаря, щоб той їй допоміг? Крім того, цією звісткою вона вбила б матір і залишилася б круглою сиротою. Хіба Войта знає, що таке життя? їй неприємно про це говорити, але дома вона часто голодує, а того вечора на дачі все, що було на ній, їй позичила Ділі. Так, вона бідна, як миша, честь і порядність — її єдиний скарб, але це в теперішньому світі важить так мало…

Жаль стискає йому серце, такого жахливого становища він собі навіть не уявляв. «Аборт. О боже, що ж це таке?» Він лише туманно здогадується, що це якась жахлива неминучість, котра, проте, може прикрити їхній страшний спільний гріх.

Войтішек перестає ходити по кімнаті, сідає за батьків письмовий стіл і обхоплює руками голову. Всі нещастя світу впали на його голову за хвилини недавнього блаженства так жорстоко, несподівано… Виходу немає. З усіх ситуацій він завжди знаходив якийсь вихід, у нього була принаймні іскорка надії, навіть тоді, коли не виконав

контрольної роботи з математики, але цього разу… І Патери ще, мов на зло, у відпустці…

Хлопець втуплюється поглядом у батьків письмовий стіл. «Це безумство, одну сотню ще можна було не помітити, але зникнення чотирьохсот крон тато одразу ж розцінить як крадіжку.— І ту ж мить ляскає себе по лобі.— Я зовсім здурів, адже позавчора тато на моїх очах узяв гроші з письмового столу й купив мені спальний мішок! Утекти з Вєркою, написати на прощання татові, а вона мамі — й разом скочити у Мацоху? 1 — Не так давно вони були там з батьком на екскурсії. Від самої лише згадки про її холодну й вогку глибочінь по спині в нього пробігав мороз і якось ще дужче хочеться жити, будувати нові моделі літаків.— І чого я вчора не пішов запускати з хлопцями моделі, коли вони подзвонили після обіду з спортивного майданчика?..»

Стукіт у двері. Хто це може бути? Адже у них дзвоник! Войта не поспішає відчиняти — зараз не хочеться бачити нікого в світі.

Від подиву в нього високо піднімаються брови. Фран-цек незграбно тисне руку Войтішеку — він не звик до таких формальностей,— входить без запрошення і сідає до столу.

— Ти сам дома?

— Так. Батько в «Регіні».

Францек сидить застигло на стільці, Войтішек скоса зиркає на грудку засохлого болота, що відпала од його шкарбунів.

— Станда тебе теж запросив на сьогоднішній вечір?

Войтішек здригається:

— Ні…

Францек відтягнув комір свого старого светра, він скидає його лише тоді, коли починається спека. «Бовдур, узяв і розляпав… Але хто б міг подумати, що Войта, найкращий друг Станди, нічого не знає? Що ж тепер?! Відбрехатись як-небудь і накивати п’ятами?» Францек відчуває, що його плечі не витримають тягаря, зваленого на нього Стандою. Якщо розділити провину надвоє, кожен із них нестиме лише половину. Ну, а Станді завжди

1 М а ц о х а — гігантські карстові печери в моравських горах, неподалік від Брно. В одному місці до печер веде у глибочезне провалля у лісі.

можна буде сказати: «Хіба я знав, що ти Войту не кликав?»

— То він, мабуть, ще подзвонить.

— А що йому від мене потрібно? («Може, це пов’язано з Вєркою?» — майнула в нього думка).

— Я гадаю, що він і тебе попросить допомогти…

— Допомогти? («У мене, людини, що потрапила в таке розпачливе становище, хтось іще*хоче просити допомоги…»)

На якусь мить Францекову увагу привертає акваріум. Іншим разом він обов’язково подивився б зблизька на прудких живородок і прозорих вуаленосців, але сьогодні тільки нервово хруснув пальцями. «Куди ж це ти устряй, хлопче? Як це трапилося, що одні невинні відвідини цих пихатих Гамзів можуть привести тебе до в’язниці? Батько якось сказав: «З багатенькими краще не зв’язуватись, вони частіше виявляються пройдисвітами, ніж ті, хто нічого не має. До того ж вони страшенні скнари! Наморочишся з газовою колонкою тижнів зо три, набігаєшся по всіх усюдах за матеріалами, а тоді ще й радій, що вони не запроторять тебе до буцегарні!»

— Так якої допомоги хоче від мене Станда?

Францек причиняє вікно, ніби хтось там, на вулиці,

міг підслухати, про що вони говорять тут, на другому поверсі.

— Я… я тобі, на жаль, не можу цього сказати.

•— Чого ж ти прийшов до мене?

Францек почервонів, розстебнув під светром гудзик змокрілої од поту сорочки.

— Дай слово честі, що не скажеш нікому — нізащо в світі, навіть якби тебе мучили!

— Ну, не скажу.— Войтішек на мить навіть забуває про зустріч з Вєркою і міцно стискає трохи вологу правицю Францека.

— їй-богу?

— їй-богу!

Францек пильно подивився Войті у вічі: ні, Войта не зрадить, Войта не такий, він не викликає у нього, Францека, дивного страху, як Станда.

— Ти повинен заприсягнути,— мовив він і підняв три пальці.

Войта вже не міг стримати своєї цікавості.

— Присягаюся. Кажи вже…

Францек потяг його за рукав у куток, на диван, у сутінь. В його руці блиснули три ключі.

— Я змушений був зробити їх для Станди, вони від тих дачг що поблизу їхньої. Станді потрібні гроші, але він сам не впорається. Я думав, що тобі він теж сказав…

У Войтішека потемніло в очах. Якби він був не сидів, то, без сумніву, впав би. Його залила хвиля обурення і страху: як може Станда таке пропонувати, адже це злочин!.. Він ковзнув поглядом по батьковому письмовому столі: «А що ти можеш сказати про себе?..»

— Я хоч-не-хоч устряв у цю справу, чоловіче… Інакше Станда виказав би, що я хотів утекти до Німеччини, а тебе примусив би свідчити проти мене…

Войтішек майже не чув його останніх слів. Дачі, гроші, Станда матиме гроші, який жах — обкрадати чужі дачі, адже за це чекає в’язниця!

— Станда запевняє, що ніхто нічого не знатиме, ми тихенько зробимо що слід і ключі одразу ж після цього закинемо в озеро. На нього ніхто не подумає. Він зі мною обіцяв поділитися, але я не хочу йти туди сам, мені б охотніше було із тобою…

«Вєрка! — раптом майнуло в голові у Войтішека.— Все життя тебе мучитиме совість». Він побачив перед собою її благальний, розпачливий погляд…

— Скажи… ти свідчив би проти мене на суді? — Францек помітив, що Войта безтямно дивився кудись повз нього, і знав, що не діждеться його відповіді.— Тебе примусили б присягнутися, і ти після цього не зміг би… Слухай!— Він раптом смикнув Войтішека за рукав.— А що, коли ми разом заявимо про Станду, про те, як він мені погрожував?..

«…Якщо ми нічого не зробимо, ти будеш татком…» Ні, Станда битий жук, він на півтора року старший за Войтішека і Францека, батько його відомий лікар, такий зуміє викрутитися. Ну, заявлять вони на нього, а Станда візьме і обох їх утопить; адже Францек уже зробив ключі, які він йому замовив, а у Войти теж зараз страшне становище…

«А може… може, й справді ніхто не довідається? Вони ж замкнуть знову двері, ніхто нічого не доведе. «Вой-тішеку, благаю тебе, зроби що-небудь, ну хоч би п’ятсот крон спочатку, решту потім потроху виплатимо…» Мабуть, сам бог посилає мені цей шанс. Тато, правда, каже, що його немає, і вчитель такої ж думки, але деякі школярі ходять у неділю з батьками до костьолу, так що хтозна, як воно насправді. Невже це вихід? А що- мені, власне, зали-

шається робити? Стрибнути разом з Верною з вікна чи ждати цього жахливого моменту?.. Ні, гіршого в світі за перспективу «Войтєк Мареш, учень 8 «б», батько дитини» бути не може».

Войта підійшов до телефону, механічно набрав номер «Регіни», але там було зайнято. Він спробував набрати ще раз. В голові у нього раптом зринула згадка про те, як одного разу він розігнався з гори і раптом відчув, що не може зупинитися; кроки його ставали все більші, він мчав дедалі швидше. І досі пам ятає жах цього карколомного бігу, що скінчився болісним ударом об землю… «Ти робиш успіхи, Войто! Ще місяць тому у всьому признався б, а позавчора навіть не почервонів, коли батько сушив собі голову, де ділося сто крон, і навіть спитав тебе, чи ти часом не позичив їх. Ти майстерно удав із себе здивованого, ще й дивився батькові у вічі… Так, це похила площина, і твій біг з пагорка починає скидатися на нестримне падіння…»

Нарешті на другому кінці проводу взяли трубку.

— Тату, дуже прошу тебе, дозволь мені ще раз переночувати на дачі у Гамзів з Францеком Валішем. Він стоїть зараз поруч зі мною, якщо хочеш, я дам йому трубку… Так, так, це за успішне закінчення шкільного року, розумієш, розведемо багаття… Дякую, ти просто молодець, тату, отже, домовились? Ну, бувай!

12

Францек постукав у двері Гамзиної дачі: лисяче обличчя Станди закам’яніло — ВойтаІ Та він усе-таки опанував себе, привітався др обох хлопців, але при першій нагоді послав Францека надвір і сам вийшов слідом за ним.

— Ідіот! Що це тобі шибнуло в голову привести з собою Войту? Ти йому розповів?..

Францек перелякано кивнув головою.

— Хай іде з нами, допоможе. Треба ж комусь постерегти, швидше упораємось…

— Бовдур! — Станда ледве стримався, щоб не вдарити його.— Іще раз зробиш що-небудь без мого дозволу, лусну так, що до самої смерті не забудеш! — «Що ж. робити?— гарячково подумав Станда.— Єдиний вихід узяти з собою Войту і поділитися з ним здобиччю».— Давай ключі, дурню! Ти показував їх Войті?

— Ну що ти! Звісно, ні…

Станда швидко сховав ключ від дачі Патерів. Можливо, цей телепень Францек показав його Войті, і скандал може статися ще до початку операції. Цей Францек справжній осел! Тепер з Патериною дачею нічого не вийде, а саме там можна було б найдужче поживитись, і не було б ніякої підозри…»

Напруживши всю свою волю, він заспокоївся, сів разом з хлопцями вечеряти. Ще задарма годуй їх, а цей падлюка Войта, може, крутить за його спиною з Вєркою! Сам чорт не зрозуміє цієї дівчини, її поведінка почала здаватись йому підозрілою. Правда, вона називала його котиком, учора прийшла і зовсім не ламалася, але, коли він сказав їй, що за погані оцінки батько цілий місяць не даватиме йому грошей, одразу ж охолола. Та потім знову пожвавішала: мовляв, це нічого, тепер ти доведеш, що Вмієш обходитись і без батькової милості. «Знаєш, мені найбільше в тобі подобається оця твоя винахідливість»,— сказала вона вчора. Але тут щось усе-таки було не в порядку. Йому й досі не пощастило дізнатись, де живе Вєрка після своєї втечі з «Регіни». Вона тільки сказала, що у батька тяжка форма туберкульозу, а коли він нагадав, що в неї ніякого ж батька нема,— поправилась, мовляв, не бачила його кілька років, а оце знову зустріла, їй стало дуже шкода батька, і вона дала йому трохи грошей на лікування.

— Уяви собі, котику, цей жах: одна тітка впустила мене до себе переночувати й сказала, щоб я знайшла собі якогось солідного пана, годі я, мовляв, матиму багато грошей…

Вєрка навіть заплакала на плечі у Станди,— мовляв, як вона посміла говорити таке їй, молодій дівчині!

І все ж таки якесь шосте почуття підказувало Станді: «Будь обережний, кабальєро! Чи не морочить вона тобі часом голову?»

Хлопці трохи підкріпилися, і Станда приніс карти.

— Але я в канасту не вмію,— сказав Войта.