— Ти взагалі ще шмаркач,— зневажливо посміхнувся Станда і запалив. Потім налив собі у склянку вина і злегка посунув пляшку в бік хлопців; вони не зрозуміли; що означає цей жест, і не наважились налити собі теж.

Усі троє мовчки спостерігали за дачею, що стояла поруч з Патериною. Сім’я Гералів уже збиралася їхати до міста. Войтішек насилу витиснув із себе:

— Може, нам краще зайти в будинок, щоб не впадати їм у око?

— Дурниці! Якщо й буде якесь розслідування, то ми все одно не зможемо відпертися, що нас тут не було. Адже дехто нас усе-таки бачив. Ну, повечеряли, посиділи й пішли спати. Нічого не чули, спали до ранку, мов побиті. Чим природніше, тим менше підозри.

Сутінки швидко густішали. Герал складав у машину якісь речі. Його дружина зацитькувала чотирирічну дівчинку, яка впала у пісок і тепер голосно пхикала. Станда з похмурим виглядом мовчки палив: «Могли б і не

забирати стільки манаття — що ж тоді нам лишиться?» Войтішек спантеличено стежив за Гералами, і якийсь холодок поповз у нього по спині. Якось у неділю сім’я інженера прийшла до Патерів, і мама з неприхованою гордістю відрекомендувала їм Войту. Він і досі чує нотки гордості в маминому голосі, коли вона почала хвалитися синовими успіхами в школі… А потім усі пили каву, інженер Герал жартував, розглядав Войтішекову модель, говорив, що трохи розуміється на таких речах, і навіть порадив, як зробити рухомі закрилки для гальмування. А його дружина побігла до себе на дачу й принесла Войті велику бонбоньєрку; коли ж він скромно взяв лише одну цукерку, вона сипнула йому цілу жменю. А сьогодні він піде й цілком холоднокровно…

У всьому винна Вєрка. Сьогодні вона повідомила йому жахливу новину, і він зважився…

Як усе це, власне, сталося? Весняного недільного ранку він уперше потрапив на дачу Патери. Чув дивні розмови лікаря Бріхти й того чоловіка — його називали Руді,— колишнього адвоката, а тепер монтажника, типової жертви несправедливості нашого ладу, як потім пояснив Войтішеку Патера в одній із чергових таємних відвідин матері. Як усе це розуміти?

Пані Гамзова теж не раз казала, що їм живеться все гірше й гірше, але ж Гамза поставив машину на капітальний ремонт, а його дружина весь час ходить у нових платтях; Войтішек, звичайно, на цьому не розуміється, але він чув про це дома від матері. І це неправда, що наш лад робить з людей жебраків, як сказав недавно Патера. Учитель їхній злий на буржуїв, він каже, що при комунізмі кожен матиме всього стільки, скільки йому буде необхідно, і при тому безкоштовно. А батько? Як він був прикро

вражений, коли одного разу почув від Войти дещо з того, про що говорив Патера! Якби можна було самому дізнатися, хто ж усе-таки має рацію — батько і вчитель чи Патера та його знайомі… Але те, що Войтішек зробить сьогодні вночі,— страшне. На чий бію він не пристав би — все одно це буде страшна річ.

В грудях у хлопця похололо. Йому стало шкода себе, і водночас мозок пронизала фатальна думка*, проти якої безсилий будь-який опір совісті: «Якщо ти цього не зробиш, то кінець і тобі, і Вєрці!..»

Машина поїхала. Порив вечірнього вітру доніс до хлопців слабкий запах спрацьованих газів. За хвилину стало зовсім тихо. З човна, що гойдався на потемнілій поверхні озера, долинув бренькіт гітари. З протилежного берега йому відповіли звуки джазу.

Розмова не клеїлася. В повітрі повисло передчуття чогось лихого, хлопці це відчували, але ніхто нізащо не зважувався сказати про це вголос. їм зараз були дуже необхідні взаємопідтримка і взаєморозуміння, їх повинно було з’єднувати почуття дружби на життя і смерть. Але поки що їхня згуртованість здавалася якоюсь вимушеною, вже враженою отрутою недовіри й ревнощів…

Будиночки навколо вже щезли в темряві, лише десь далеко світилося кілька вікон — там люди жили на дачах ціле літо. Небо на південному сході освітила рожева заграва од вогнів міста, на непорушній поверхні озера хлюпнувся короп.

Нарешті Станда підвівся.

— Ну, то ходімо, boys 1,— тихо прошепотів він. Хлопці відчули, як затремтів його голос.

Войтішек міцно зціпив зуби, щоб не цокотіли, Фран-цек відкусив кінчик нігтя, що заважав йому весь вечір.

— Тут ми більш не світитимемо.

Станда витяг із кишені ліхтарик і, засвітивши його, затулив рукою. Войтішек побачив, що він узяв із схованки у своїй кімнаті страхітливий револьвер.

— Навіщо… ти це береш? —Войта затремтів ще дужче. Все тіло його зросив піт.

— Нехай, може, знадобиться.

Обминувши тиху і темну дачу Патерів, хлопці зупинились, прислухались — ніде нікого, лише навдивовижу

1 Хлопці (англ.).

голосно сюрчали коники, аж у скронях боліло від їхнього концерту.

Друзі зупинились коло дачі Гералів. Серце трохи не вискакувало у Войтішека з грудей, в горлі у нього пересохло: «Тату, таточку, аби ти тільки знав, до чого я дійшов!..»

Двері безшумно відчинилися, і Войтішек, немов крізь сон, почув, як йому прошепотів Станда:

— Постережеш тут!

Войтішек відчув незвичайну полегкість і провів долонею по обличчю, на якому виступив липкий піт. Принаймні не треба заходити всередину../

Станда і Францек причинили за собою двері, віконниці теж були зачинені. Станда бував тут кілька разів удень, і все ж таки тепер, при слабенькому світлі, що пробивалося у нього крізь пальці, все здавалося йому незнайомим. Промінчик світла ліхтарика почав ретельно облизувати кімнату, кухоньку, маленьку спальню. На тумбочці біля ліжка стояв гарний «Талісман».

— Відключи цей приймач,— показав на нього Станда.

Дорогі голландські ковдри теж опинилися у простирадлі, яке Станда розіслав на підлозі біля входу.

— А що скажеш про це? —Францек відкрив на кухні чемоданчик із столовими приборами, тарілками, чарками, чашечками. Все це було закріплено в чемоданчику спеціальними ремінцями. Потім на простирадло упали два спортивні костюми. А це що висить на вішалці? Дитяча спортивна курточка і шаровари. Францек затремтів. Перед очима в нього раптом постала дівчинка, яка зовсім недавно рюмсала тут, і поруч неї Ганка, що тягне Рекса по подвір’ю за хвіст. Треба швидше заховати цей костюмчик у якесь безпечне місце… Станда несподівано спрямував на нього світло ліхтарика, мовчки взяв із рук курточку й шаровари і кинув на купу.

— Чого дурієш? — просичав він.

Станда вже зовсім заспокоївся. Усе виявилося надзвичайно легким і нескладним, операція посувалася досить успішно, першу дачу вони обібрали просто блискуче. Більш не видно нічого, що можна було б ще взяти з собою. Станда походжав по дачі з якоюсь хвальковитою самовпевненістю, весело підморгуючи Францеку, немов той у його очах уже перетворився на повноцінну людину.

— Ти знаєш, що казав Вашек Тейц? Що в обчухраній дачі добре ще накласти на щастя…

— Прошу тебе, ходім уже…

Назустріч їм підвелася Войтішекова тінь, Францек ніс зв’язані у клунок ковдри та одежу, а Станда — дві валізки. Войті дали спортивний мішок з радіоприймачем та нержавіючими приборами. В останню хвилину Станда ще тицьнув йому надпиту пляшку віскі. Мішок обривав Войтіше-кові руки, і він спокійно перевів подих лише тоді, коли за ними зачинилися двері дачі Гамзів.

— Один нуль на нашу користь, сеньйори,— Станда поставив валізки і швидким рухом потер долоні. Він полегшено зітхнув, його знову опанував чудовий настрій. Не стримавши свого напівістеричного сміху, він налив у чарки принесене віскі, цокнувся з приятелями і одним духом випив. Францек лише покуштував.

— Пий, чого там! Це ж перший сорт! — Станда з розмаху штурхонув Францека під ребра.— І пішли на другу зміну, поки ми ще у формі!

— Може… досить?..— Войтішек скоса поглянув на речі. «Чи буде за це п’ять сотень? А що, коли Станда, ватажок і організатор усієї операції, не дасть нам по третині?»

І знову за ними клацнув ключ. Хоч надворі була тепла літня ніч, проте Войтішек тремтів від холоду. Його знову охопило передчуття чогось лихого, він з жахом дивився у темряві на Станду. «І звідки у цього хлопця взялося стільки самовпевненості? Невже йому не первина? Бач, як бадьоро крокує попереду й удає, ніби для нього все це дурниці і йому навіть хочеться співати!»

Дача лікаря Бріхти трохи далі. Недавно Станда ходив до них позичати млинок на каву і, звісно, дочекався хвилини, коли хазяї пішли купатись; ключі стирчали у дверях, і він за кілька секунд зняв відбитки… Які легковажні люди, навіть на ніч не зачинили віконниць. А що, як хтось видушить кватирку і «обчистить» дачу? Станді так і хотілося зареготати вголос.

— Мені не хотілося б більше… розумієте? — Францек до болю прикусив ніготь вказівного пальця.

— Ну що ж, тоді залишайся, якщо ти такий страхополох. Ходім, Войто! — владко прошептав Станда.

За мить вони вже були у кімнаті, обставленій, на перший погляд, дещо скромніше, ніж у Гералів.

Станда розпочав ретельний огляд. Побачив грамофон, у коробці лежала купа пластинок. Він звелів Войті обережно скласти усе це в спортивний мішок. Коли Станда приходив сюди позичати млинок на каву, він бачив два новеньких надувних матраци. На них великий* попит, їх не дістанеш і за три сотні, де ж вони, до дідька, ці матраци…

В темному кутку щось зашаруділо, і хлопці завмерли. У Войтішека гучно закалатало серце. Станда різко спрямував у куток світло ліхтарика. Там нікого не було, тільки по підлозі промайнула швидка тінь.

Це ж миші, перестань тремтіти, боягузе…

«А як ми продамо ці речі?» — промайнуло в голові у Войтішека, і він запитав уголос:

— Слухай, а ти зможеш продати принаймні ці ковдри?

Не бійся. Про це вже потурбується Вєрка.

Войтішек здригнувся.

— Яка Вєрка?

— Ну та, що була у нас разом з Ділі.

Запала мертва тиша, і Станда інстинктивно відчув, що вона віщує щось недобре.

Ти знаєш її адресу?—насилу витиснув із себе Войтішек.

— Ні, але вона прийде сюди рано-вранці…

Войтішеку здалося, що під ногами в нього прогнулася

підлога, пластинка, яку він тримав у руці, упала в мішок і, мабуть, розбилася там.

— А навіщо тобі її адреса? — почувся в пітьмі приглушений голос Станди.— Ти з нею… щось маєш?

Войтішек бореться з виром думок, повних підозри: «Невже Станда теж?.. Ні, не може бути, вона належить мені, більше нікому!»

— Авжеж, вона приходить до мене додому.

Станда вхопився рукою за ліжко.

«Так он воно що!.. Повія! Паскуда, гадюка, стерво! А цей недоносок, цей шмаркач, настільки молодший за мене… Мабуть, у них усе почалося тієї ночі, коли вони разом повернулися із саду…»

— А… чому це тебе цікавить? — через силу запитав Войта, і в голосі його прозвучали нотки прихованого страху.

— Отакої! Чого б це мене мало цікавити?—Станда зціпив зуби. Якби ця шльондра зараз була тут, він

надавав би їй ляпасів, пустив би їй кров з носа, топтав би ногами… Йому страшно було чути слова цього шмаркача, але він вирішив дізнатися усе до кінця.— Я на неї начхав, мені значно більше подобається Ділі. А в тебе з Вєркою те саме, що у мене з Ділі?

Войтішек збентежено дивився у пітьму, звідки чувся глухий Стандин голос. З якою радістю він повірив би йому, однак сумнівів бути майже не могло: так, Вєрка вимагала грошей у нього і в СтандиІ Але за що, за що вона вимагала їх у Станди? Невже теж на ту дитину?.. Ні, тисячу разів ні, це його провина, адже це він тоді у саду з Вєркою… Несподівано вирішивши покінчити з усіма сумнівами й закріпити за собою право на цю дівчину, Войтішек голосно сказав:

— Вона моя коханка!

Станда щосили стис у руці ліхтарик, щоб не кинутись на хлопця.

«Йолопе, і ти через цю повію сунеш голову у зашморг, обкрадаєш дачі, наражаєшся на небезпеку і ризикуєш усім своїм майбутнім? Схаменися, зараз не час з’ясовувати це, ти зможеш потішитися потім, коли в себе на дачі скажеш цьому шмаркачеві при світлі, щоб можна було бачити його лице: «Слухай, а хіба тобі невідомо, що вона звичайна повія?»

Станда з люттю почав ритися в шухлядах і шафах; він повинен був докласти до чогось руки, інакше вони почали б душити, бити, шматувати… Ліхтарик світив на повну силу — в запалі Станда зовсім забув, що віконниці неза-чинені.

«Чого це я, власне, стирчу тут? — раптом подумав він.— І що мені тепер робити з речами? Не віддавати ж їх отій падлюці! Може, занести назад до Гералів?»

На дверях з’явився Францек.

— Хтось іде! — зривистим голосом повідомив він.

Ліхтарик одразу ж погас. В пітьмі Войта наштовхнувся

на Станду, спіткнувся, ударився об щось лобом, аж іскри сипнули з очей. Він заметушився у темряві й від сильного болю неспроможний був згадати, де двері до передпокою. «Боже, наче в пастці, якби мені ліхтарика… Станда, мабуть, уже давно надворі…— За вікном почулися чиїсь кроки.— Ага, вихід там, але ні, туди не можна!.. Він підбіг до вікна, гарячково повернув шпінгалет, ноги його підламувалися від дикого страху. Але він усе ж таки перева

лився всім тілом через підвіконня і в ту ж мить побачив перед собою високу чоловічу постать у кепці і з кийком у руці. Одна рука схопила його за плече, а друга — за комір, і хлопцеві здалося, що його почали душити. Войті-шекові забило дух, він відчув у скронях біль. У нього було таке враження, що він пірнув під воду, де нічого не було чути, тільки звідкись згори до нього долинув далекий голос:

— Ти що тут робиш, негіднику?

13

Внизу у сусідів задзвонив будильник. Це був сигнал і для Мареша. Він глянув на незім’яте Войтішекове ліжко, і його охопило почуття якогось неспокою.

«Не треба було вчора ні сіло ні впало пускати Войті-шека на ніч, хоч би й до Гамзів… Хлопцеві тільки-но минуло чотирнадцять, а він уже починає ночувати поза домом! — Мареш заварив на плитці чай; сьогодні у нього щось зовсім не було апетиту.— Але ти згадай свої чотирнадцять років, скаутську романтику нічного патрулювання, багате на пригоди життя за містом, без батьків… Треба було хоч по телефону перевірити, що це за ночівля на дачі, причому вже вдруге, і хто там, власне, спить… Мабуть, я вчинив необачно, що так швидко дозволив… Але ж переді мною в ту мить стояла білява дівчинка і, схлипуючи, розповідала про свої страждання вдома. Може, я вже давно чекав цієї хвилини відвертості й добивався її всілякими способами. Якби я перервав ту нитку відвертості, всі мої попередні зусилля виявилися б марними…»

Тільки-но Мареш устиг проглянути ранкові записи у щоденнику чергувань, як до нього підійшла Анежка.

— Я хочу спитати, чи знайшли ви нарешті нову виховательку? Ні, ні,— вона зробила застережний жест, перш ніж директор устиг розтулити рота.— На цей раз нічого не вийде, я від свого не відступлюся: брат одержав квартиру на периферії, у нього солідна пенсія, та і я дещо буду мати, чого нам іще бракуватиме?

Мареш помітив, що очі в неї глибоко позападали від безсонних ночей, і подумав, що після історії з Емілеком вона справді постарішала на десять років.

— Зате нам бракуватиме вас, а вам — дітей. Той, хто любить свою роботу, не тільки добре працює, але й немов відриває шматок власного серця, залишаючи її. Ви залишаєте роботу передчасно, Анежко.

— Я стара жінка і вже цілий рік могла б жити з братом.

— Але також могли б іще років із п’ять попрацювати в «Регіні». Або й десять… Адже ви ще даєте собі ради незгірш за двадцятирічну.

— Ці розмови зайві. Мені краще піти. Ви, звичайно, кожного можете умовити… Все-таки знайдіть собі нову виховательку,— обернулася Анежка од порога.

Мареш зовсім забув про сигарету, що диміла в попільничці. Може, за кілька днів Анежка передумає? Адже без неї взагалі важко собі уявити «Регіну». Він спустився на перший поверх і вийшов у сад, щоб хоч трохи подихати свіжим повітрям. Щось йому сьогодні не сиділося в кабінеті.

Перед ворітьми зупинилася міліцейська машина. З неї вийшов міліціонер і двоє хлопців. Мареш, нічого не розуміючи, зупинився. «Францек і, о боже, Войтішек?.. Що це таке?..»

Мареш завмер. Він стояв і чекав, поки чоловік у синій формі підійде ближче. Войтішек спіткнувся. Обличчя у нього було змучене, бліде, наче пергаментне. Очі заплакані, запалі. Ні, не може бути…

— Ти чого сюди прийшов, Войтішеку? —хрипко витиснув він із себе.

— Ну, ходімо,— звернувся до хлопця чоловік у синій формі.

— Тут, очевидно, якась помилка, це ж мій син…— На останньому слові голос у Мареша смішно зірвався. Він навіть спробував злегка усміхнутись, це ж просто якесь дивне непорозуміння: хлопець прийшов до батька, а виглядає це так, ніби його сюди привезли. Але чому в нього таке обличчя?..

— Що сталося? — закричав він і безтямно помацав за спиною руками, немов шукаючи опори.

Чоловік у синій формі відкашлявся: «Яке дурне становище. Адже цей директор — симпатичний чолов’яга».

— Обкрадання дач біля озера, статевий зв’язок з неповнолітньою дівчиною і таке інше… Третьому із їхньої компанії не пощастило: йому вже скоро шістнадцять, і він

залишився у в’язниці,— в голосі міліціонера прозвучали нотки неофіційного тону.