Гамза кахикнув, машинально простяг Марешу руку, але долоні їхні двічі проминули одна одну, перш ніж обмінялися потиском.

— Я знаю, про що ви хотіли б мене запитати,— мовив

нарешті доктор Гамза.— Те ж саме запитання я міг би поставити й вам, хоч моя частка провини незмірно більша. На жаль, я і покараний незмірно більше,— додав він майже пошепки, і його синюваті щоки здалися Марешу іще запалішими. *

Це була невесела картина: двоє змарнілих, втомлених чоловіків, що самі накликали на свою голову лихо, мовчки втупилися один у одного очима, сподіваючись на підтримку.

— У дружини стався нервовий напад, тепер вона в лікарні… Але найбільше я шкодую, що мій син, посковзнув-

3.20

шись обома ногами, потягнув за собою двох інших. І саме вашого Войту!

— Що ж він зараз робить? — мляво спитав Мареш.

— Його виключили зі школи і навряд чи десь приймуть знову. Боюсь, що атестата він не побачить, не кажучи вже про вищий учбовий заклад. А я так хотів, щоб він став лікарем, це наша давня родинна традиція…

— Я теж дістав непоганий урок. Як у тій приказці: шевцева жінка ходить без чобіт, ковалева кобила не підкована, син педагога… Це мені відплата за те, що все не вистачало для Войтішека часу… Але й зводити виховання до розкішних дарунків, до грошей, як у вас, теж не можна!

Мареш увійшов до свого кабінету, сів за робочий стіл. В кабінеті нічого не змінилося, але у Мареша було таке почуття, наче він тут чужий і більш тут не працюватиме. Він так і вирішив і знав, що свого рішення не змінить. Пересиливши себе, набрав номер телефону Анниної квартири, серце швидко забилося, але одразу ж заспокоїлось: у трубці озвався лише довгий переривчастий гудок.

Анни не було вдома. Анна в цей час замислено сиділа у кав’ярні біля широкого вікна. Перед нею на столі стояла чашка з кавою. Навпроти за столиком Войтішек їв морозиво.

«Жаль, не встиг озирнутись — як уже залишилося тільки півпорції. І взагалі увесь цей тиждень на душі було особливо важко». Войта знав, у чому тут справа, хоч і намагався про це не думати; невблаганно наближався день, ко^Іі… Якби ж то можна було уникнути цієї зустрічі, коли доведеться глянути батькові в вічі! На додаток до всіх його хвилювань Патера сьогодні пішов до директора школи. Хотіла йти мати, але Патера сказав, що піде сам, і Войта нервово поглядав то на годинник, то на двері, бо Патера пообіцяв зайти по них до кав’ярні, перед вечерею вони разом мали йти на прогулянку. Аби зіпсувалися ці обертові двері, щоб він не зміг дістатися сюди…

Анна сиділа, не помічаючи нічого навколо себе. Обличчя в неї пожовкло, вся вона якось схудла за останні шість тижнів, і пальці їі ледь помітно тремтіли, коли струшувала попіл з сигарети. Як їй позбутися невідчепного спогаду про свої перші відвідини лікарні? Вона йшла, як на страту, знала, що не уникне цієї розмови. Думала, що скаже: «…Я так любила Войтішека, не могла без нього жити».

11 1-477

І чекала, що почує у відповідь: «Ти не могла без нього, аякже. І тому запрошувала до себе хлопця без мого відома, підкуповувала, нацьковувала на мене!..» Вона не хотіла хвилювати Густава, але не могла не піти до нього. «Я прийшла попросити, щоб ти пробачив мені мою частку провини…»— «Трохи запізно,— відповів він.— Та й взагалі тобі краще було б піти до Войтішека…» Вони ще трохи поговорили. Розпитуючи Густава про його здоров’я, Анна відчувала всю нікчемність своїх слів. Вони не знаходили спільної теми для розмови. У палату зазирнув лікар, і Анна здогадалась, що він зрадів би, коли б вона була пішла.

— Мамо, а як воно буде після того, коли повернеться тато?

Анна стрепенулась. З репродуктора над столиком линула симфонічна музика. Іншим разом Анна слухала б її, але сьогодні їй було не до того.

— Так, як було раніше, сину, вже не буде. Тепер нам доведеться виконувати рішення суду…

«Густаву після лікарні потрібно харчуватися дома, а він знову ходитиме по їдальнях. І як він узагалі житиме з таким хворим серцем?..— Нервовим рухом Анна розкрила нову пачку сигарет.— Чому це я, власне, турбуюся про Густава, адже у мене є чоловік… Є, це так, але ж… але ж і Густав мій чоловік, у мене таке враження, ніби ми й не розлучалися з ним, хоч… він про це навіть не здогадується. Як бідолаха постарів і схуд. Він скоро схоче на роботу, а йому так треба було відпочити. Цього року Густав не був у відпустці, а як вона йому потрібна! Що це зі мною, власне, сталося? Чому так непомітно розсипався скляний замок ілюзій, сподівань, уявного щастя — розсипався тихо, безшумно, як розтає снігова баба, і залишив мені самі руїни? Нас ще єднає з Карелом фізична близькість, але то вже не любов; ці короткі моменти не можуть бути основою справжніх людських взаємин, убогість нашого співжиття після таких хвилин ще більш відчутна».

Войтішек стиснув Аннину руку: до кав’ярні зайшов Карел. Сів, замовив собі, як звичайно, склянку вина і неквапливо запалив. Войтішек від страху затамував подих.

— Я розмовляв з директором, Войто. Звісно, натискував на всі педалі, часом грав на струнах його серця, а часом ішов і навпростець. Чимось особливим я тебе не порадую: мабуть, доведеться з рік попрацювати, лише після цього тебе, очевидно, приймуть назад до школи…

Войтішек задеревів. Він хотів щось сказати, але йому наче одібрало мову.

Патера тарабанив вказівним пальцем по столу.

— Поки що ти міг би займатися самоосвітою.

— Виходить, що в мене пропадає цілий рік…

— Я зробив усе, що міг,— мовив Патера голосніше, ніж йому хотілося.

Войті навернулися на очі сльози, Патера тарабанив по столу дедалі швидше.

— А зрештою куди тобі поспішати? Хоч ти вивчишся, тебе все одно пошлють у кооператив, в кращому разі бухгалтером…

— Кареле! Я не бажаю…

Патера здивовано глянув на Анну: звідки у неї взявся такий тон?

Музика в репродукторі загриміла фортіссімо, Патера нервово скривився.

— А чи не були б ви ласкаві вимкнути цей шедевр?

Офіціант мовчки вимкнув радіо Анна загасила в попільничці недопалену сигарету.

— Це ж Яначек \ Кареле…— промовила вона, опустивши очі.

На мить запала тиша. Патера енергійно перехилив склянку і поглянув спідлоба на Анну, яка бездумно крутила на пальці весільну обручку, ту саму, яку він колись подарував їй з вигравіруваними словами: «Твій Карлік». Анна тоді прочитала цей напис і нічого не сказала.

— Ох, мало не забув,— нарешті порушив мовчанку Патера.— Дзвонили з «Регіни» до нас додому, просили сказати, щоб ти, Войто, прийшов туди — Мареш уже повернувся з лікарні.

Войтішек судорожно схопився руками за столик, глянув на матір, немов шукаючи у неї допомоги, але вона опустила очі.

Патера помітив, що у Войтішека затремтіли губи.

— Вище голову, Войто! Кашу ніколи не їдять одразу ж з вогню! Якщо Мареш захоче, він при своєму впливі та зв’язках дуже легко витягне тебе з цієї халепи. Але на всякий випадок я вже про тебе подумав. У мене є план, ти ж знаєш, хто такий Патера. Якщо нічого не вийде,— 1

1 Яначек Леош (1854—1928)—відомий чеський композитор.

підеш працювати на наше підприємство, я тебе десь притулю, може, навіть у свій відділ, там ти зможеш спокійно байдикувати. Як кажуть, і вовк буде ситий, і вівці цілі. Дома будеш трохи підчитувати, а за чверть року знову сядеш потихесеньку за свою парту — та й по всьому! А тепер біжи, нічого не вдієш — треба повертатися до батька, але приходь, як тільки зможеш: будь певен, що Патера тебе в біді не залишить. Зажди! Офіціанте, морозива зі збитими вершками! Поласуй востаннє за цей тиждень, бо батько тобі все одно тепер не купить морозива з вершками. .

Войтішек ішов вулицею, штовхаючи перехожих і навіть не помічаючи цього, хтось обізвав його вслід лобурякою. Войтішек схаменувся, здивовано поглянув навколо себе.

Хлопець проминув знайомий еліпсоподібний вигин перил на сходах, що вели до батькового кабінету,— на сходах до ешафота. Войтішек став на дверях, його поривало кинутись до батька і обійняти його, але обличчя Мареша, який сидів за столом, було незворушне. Як він схуд, постарів, і сивина он яка на скронях… Войтішек опустив руки і став біля дверей, як звичайний вихованець «Регіни», викликаний до директора. Хлопець зблід, у горлі в нього пересохло, підборіддя тремтіло, з очей от-от мали ринути сльози.

— Не будемо заглиблюватися у деталі того, що сталося, Войто. Я ще хворий -і повинен якнайшвидше видужати. Ти не єдиний і не головний винуватець цієї невеселої події, але це тебе не виправдує, твоя провина все одно велика. Ти мене гірко розчарував, хлопче, підвів, зрадив мої надії. Але всяка людина, що припустилася помилки, має можливість і повинна свою помилку виправити. Зрозуміло, що я чекаю цього й від тебе. Скоро тобі мине п’ятнадцять, ти станеш дорослим хлопцем. Повір, що саме від тебе передусім залежить, що з тебе буде: порядна людина чи мерзотник…

Губи Войтішека судорожно стиснулись, очі дико поблискували.

— Татку, ради бога, повір, я тобі обіцяю…

Він уже не міг далі стримуватися і підбіг до батька. Мареш побачив перед собою його мокре від сліз обличчя й міцно обняв хлопця.

«Може, це недоречна слабість, але я нічого не можу з собою вдіяти, я люблю його, це моя дитина, мій єдиний син, хоч він і помилився, в мене немає ближчої людини на всьому світі…»

— Як із школою, Войто?

— Патера сказав, що ти, мабуть, зміг би поклопотати, аби я залишився у школі і не йшов на роботу…

Мареш різко випростався.

— Я зовсім не збираюся просити десь за тебе, Войто.

Хлопець знітився.

— Дядько Патера обіцяв, що в крайньому разі влаштує мене до себе на завод, там мені було б непогано, тату…

Мареш відштовхнув його.

— Викинь це з голови! По-перше, ти ніколи не підеш туди, де працює Патера, а по-друге, свій строк ти відпрацюєш по-справжньому, а не просто відбудеш.

Войтішек заціпенів. Од рідного батька чути такі слова?!

— Пропаде цілий рік, товариші мої будуть у десятому, а я тільки в дев’ятому… Невже тобі до цього байдуже?

— Дуже шкода, але твоя совість не така-то вже й

чиста: обкрадав рідного батька, грабував дачі, не кажучи вже про Вєрку… v

Войтішек зробив крок назад, обличчя батька потемніло, і в цю хвилину хлопець уперше усвідомив ці страшні слова «грабувати дачі»… «Як це, власне, сталося, що я, Войтєх Мареш, відмінник, гордість усього класу, раптом став злодієм?..»

— Ти не хочеш, щоб я став інженером і будував літаки?

— Навіть дуже хочу, але ще більше хочу, щоб ти був чесною людиною. Ми боремось за те, щоб на світі було краще жити, щоб з нашого суспільства зникли ті, що визискують інших, шахрують, крадуть. І ти насамперед повинен вернутися на правильний шлях, з якого збочив, це значно важливіше, ніж уся твоя наука…

Войта проковтнув слину від хвилювання.

«Я хочу стати авіаконструктором, а тато, замість того, щоб допомогти, іде проти! Йому байдуже, скільки часу я витрачу на навчання. Розмальовувати наше життя — на це він майстер. Що ж, тато комуніст, і в цьому вся причина, адже дядько Патера мені давно все пояснив!»

— Машинобудівний завод після канікул бере шефство над вашою школою, отам для тебе й буде найкраще місце, робота ще нікому не зашкодила…

Войтішек майже не почув цих слів батька.

«Інші приноситимуть додому одиниці, їздитимуть усією школою на екскурсію, а я з брудними руками і в засмальцьованому лахмітті працюватиму десь у цеху. Павлік і всі хлопці вже давно будуть у вузі, а мене, може, взагалі більш не приймуть до школи, бо тато навіть пальцем не поворухне для мене, мовби я зовсім не його син. Бач, хоче, щоб я став чорноробом…» В душі у Войтішека піднімався нестримний гнів, аж поки нарешті не вирвався назовні:

— Ти ніколи не любив мене, так, ти любив тільки свої дурні картини і політику! І… і взагалі я не дивуюся мамі, що вона втекла від тебе! Для мене в тебе теж ніколи не було грошей, мені все купував дядько Патера… Мікроскоп! І човна теж купив мені раніше за тебе, тепер я маю два човни, щоб ти знав…— Войтішек заплакав.— Мій справжній батько, якщо хочеш знати, він, а не ти!

Мареш з дедалі більшим подивом слухав цю гарячкову мову і не вірив своїм вухам… У нього потемніло в очах, він незчувся, як підскочив до Войти і сильно вдарив хлопця ПО ЩОЦІ.

Войтішек очманіло глянув на нього, схопився за почервонілу щоку і стрімголов вибіг з кімнати. За спиною в нього грюкнули двері. Не встиг він вибігти надвір, як подумав, що вчинив зле. Тато все ще хворий, не треба було такого казати, але вже нічого не вдієш. Хлопець одчайдушно шукав виправдання своїм словам, але не знаходив. Ніщо в світі не змусило б його тепер повернутися і перепросити батька… Так ударити його! Войтішек не пригадував, щоб іще коли-небудь довелось пережити таке приниження… Незабаром він заспокоївся, залишилося тільки неприємне відчуття сорому, а глибоко в душі кипіли обурення і ненависть.

Мареш зупинився, щоб перевести подих. Над землею пасмами пливло бабине літо. Він простяг до нього руку і ковзнув поглядом по великій віллі з облупленою штукатуркою. Трохи вище на схилі стояла ще одна цегляна

вілла в дерев’яними лоджіями. Це була резиденція кількох десятків хлопчиків і дівчат — «Штєпанка», нове місце його діяльності. Нова сторінка його життя.

Звідкись з-за будинку до нього долинули лункі удари молота. Мареш завернув за ріг і побачив невисоке риштування, а на ньому мулярів. Поруч них стояли новенькі відра з розчином і — Мареш остовпів — нові віконні грати. Муляр у кепці, збитій на вухо, припасовував грати у видовбані для них гнізда.

— Хто це вам звелів робити? — войовниче запитав Мареш.

Муляр здивовано глянув на Мареша, почухав пальцями волохаті груди.

— Як хто?..— Він ще раз зневажливо окинув поглядом Мареша і спокійно запалив половинку сигарети.— А вам що до того?

Мареш, не гаючи часу на відповідь, завернув за ріг і пішов сходами нагору. *

— Ви хочете прийняти справи сьогодні? — привітався з ним директор Мраз.

Мареш потис йому руку.

— Мабуть, аж за тиждень — я поки що на бюлетені. Власне, у мене вже давно все пройшло, але хіба з лікарями про щось домовишся?

Очі його почали нишпорити по кабінету: «Оцю пальму треба поставити в куток, від неї надто багато тіні, а он ту мазанину, що на стіні, викинути на смітник. І не завадило б на тиждень повідчиняти геть усі вікна. Ладен закластися, що тут є миші!»

Мраз пройшовся по к^інету, заклавши руки за спину.

— А втім, будь ласка, я можу очистити вам стіл хоч сьогодні…

Мареш пильно глянув на нього.

— Вам неприємно, що я сідаю на ваше місце?

Мраз вийняв з реєстраційної книги листа і поклав його між якісь папери.

— Якщо вже людина поступається своїм місцем під сонцем, то немає ніякого значення, робить вона це зараз чи за тиждень.

Мареш сів у крісло біля стола.

— Наскільки я пригадую, ви самі скаржились на те, що ця посада вас не задовольняє. А коли я висловив

готовність зайняти ваше місце, ви з повним розумінням поставились до цього, навіть були мені вдячні за таке рішення. Це ж саме ви заявили З інспекторові.

Мраз нервово запалив сигарету.