— Облиште, все одно нагорі це вже вирішено остаточно. Просто ви здібніший за мене…

— Послухайте, ви знаєте мене не з учорашнього дня. Мені шкода, що ви так часто міняєте свої наміри, але я в цьому не винен. Якби ви те, на що сьогодні натякаєте, сказали зразу, я б навіть не подумав претендувати на ваше місце…

Мареш знову нервово закрокував по кабінету.

«Дивний початок,— подумав він,— але краще не хвилюйся, бо ніщо так не шкодить тобі, як хвилювання».

Мраз відвернувся і мовчав. Мареш зрозумів, що не переконає його, і вирішив змінити тему розмови.

— Що там у вас роблять мулярі?

Мраз насторожився.

— Карцер.

Кошлаті брови Мареша високо злетіли вгору.

— А хто дав розпорядження?

— Цього вимагав вихователь Пеша.

— І ви погодилися?

— Він запевняє, що це єдиний спосіб вплинути на деяких вихованців.

— А як ви вважаєте?

Чоловік, що сидів за директорським столом, тривожно глянув на свого наступника: сині очі Мареша дивилися очікувально й невблаганно. Мраз глибоко зітхнув.

— Це дуже нелегка справа, і ви самі скоро в цьому переконаєтесь,— мовив він невпевнено. «Не будь таким гарячим, колего, а то луснеш, як мильна булька. Ти ще. не знаєш, що тебе чекає,— подумав він, і його примружені очі зловтішно заблищали.— Ото буде баталія, коли ці двоє зчепляться!»

Мареш ляснув долонями по підлокітниках крісла.

— Ось що я вам скажу, колего: сьогодні там поставлять грати, а за тиждень сюди прийду я і в перший же день накажу їх викинути. То чи не краще було б спільними зусиллями зекономити державні гроші: відіслати мулярів додому, а грати подарувати їм на пам’ять про вашого вихователя ?

Мраз підвівся.

— Ні в якому разі! Цей Пеша доведе мене до божевілля.

— Тоді я сам подбаю про це. Ви згодні?

Мраз безпорадно розвів руками і знову покрутив головою. Марешева самовпевненість обеззброїла його.

За хвилину Мареш підійшов до мулярів.

— Грати можете не закріплювати, хлопці. Зарівняйте стіну, як була, і будьте здорові.

Старший муляр вправно кинув на стіну кельмою розчину, розтер його дощечкою, потім помилувався на свою роботу і повільно обернувся.

— Тобто як? Нам звелів директор.

— Директор тепер я, і мені ці грати не потрібні.

— Туди к бісу! Навіщо ж було голову морочити?

— Так, це справді дурниця,— співчутливо промовив Мареш.

Муляр сплюнув крізь зуби.

— Гайда в канцелярію, Франто, і спитай, що там таке! — гукнув він помічникові і, бурмочучи щось про начальників, які могли б спершу домовитися між собою, а тоді вже гнати на риштування робочу людину, неохоче зліз униз.

— А куди тепер подіти ці грати? — запитав він, тицьнувши кривим пальцем у груди Мареша.

— На пункт збору брухту,— відповів Мареш, і його негарне обличчя осяяла усмішка.

Водячи Мареша по будинку, Мраз посмикував плечем: історія з гратами, звісно, не зміцнить його репутації, добре було б узяти реванш. Він зовсім забув про школу!

— Ось побачите нашу школу, колего! Там така дисципліна, що може позаздрити будь-який учитель!

Мареш і Мраз увійшли до класу. Двадцять п’ять хлопців схопилися з місць і виструнчились за партами, витягти руки по швах; запала глибока тиша.

— Сі-дай!

Під другий скла^ команди хлопці сіли на свої місця. Мареш звернув увагу на єхидний вираз облич двох шибеників, що сиділи на останній парті. Хлопці ледве стримувалися, щоб не розсміятись, а один із тих, що сиділи попереду, навіть по-змовницьки підморгнув йому одним оком, немов кажучи: «Хоч тут і нудно, зате уроки директора можна вважати непоганою розвагою».

— Ну як? — переможно запитав Мраз, коли хвилин за десять вони вийшли з класу.

— Школа, звичайно, річ дуже важлива, але центр ваги нашої праці лежить, на мою думку, в іншому. Проте у кожного з нас свої погляди, і я зовсім не збираюся вас повчати.

Мраз проковтнув слину, але поки він устиг щось відповісти, до них швидко підійшов кремезний чолов’яга з лисим черепом.

— Це ви відіслали мулярів? — захекано спитав він Мраза.

— Я… ні… тобто… знайомтесь: колега Мареш, товариш Пеша… Так от… колега Мареш не хоче ніяких гратів,— безпорадно розвів Мраз руками.

Пеша зрозумів, що перед ним новий директор.

— Як ви могли…— войовниче промовив він, із свистом роздуваючи ніздрі.

— У вас був добрий задум, товаришу Пеша, правда ж? Скажімо, щоб крізь те вікно вночі не влізли злодії…

Пеша розгублено подивився на спокійне обличчя Мареша.

— Та ви знаєте, скільки я побігав, поки добився дозволу на цей карцер?!

Мареш незворушно поправив вуса*.

— Мене призначили керувати дитячим будинком, а не тюрмою. І я справді керуватиму тут. Ніяких грат тут не буде, і давайте закінчимо на цьому наші дебати.

Пеша почервонів і приголомшено опустив свої дебелі, як у боксера, руки.

—- Я повинен вам заявити, що не погоджуюсь…

— Невже? — спокійно спитав Мареш.— А ким ви були до того, як стали вихователем?

Пеша вражено глянув на Мраза, ніби сподіваючись знайти в ньому спільника.

— Це, здається, не має значення…

— Якби мені треба було відгадувати, я сказав би: наглядачем над в’язнями.

Спантеличений Пеша пригладив ріденький золотавий пушок на потилиці. «Звідки він про це довідався? Адже цього не знає навіть Мраз! Чи, може, просто вгадав?»

Коли він підвів очі, нового директора в кабінеті вже не було.

«Штєпанка» залишилася позаду, Мареш проїхав трамваєм півміста і підійшов до знайомої жовтої будівлі в кінці вулиці. Біля воріт висіла табличка: «Будинок неповнолітніх правопорушників».

Подаючи Марешу руку, директорка не могла приховати свого збентеження.

— Францек Валіш? Але ж він… Чому ви запитуєте саме про нього?

— Він мене цікавить, це мій давній знайомий.

Жінка прикусила тонку нижню губу.

— Він утік чотири дні тому.

Мареш приголомшено взявся рукою за серце, переступив з ноги на ногу.

— Втекло їх четверо, усією спальнею, але один уже знову тут. Францека підмовили. Ми довідалися, що він не хотів іти з ними, але із солідарності не відстав од компанії. А втім, для вас це не новина…

Мареш раптом утратив всякий інтерес до дальшої розмови.

«Чого тут марно гаяти час? Треба було прийти сюди зразу ж після повернення з лікарні. Якби я поговорив з Францеком, він би не втік. Мабуть, за цей час хлопець утратив усяку надію на моє заступництво…»

У коридорі пролунав дзвінок.

— Хлопчача зміна йде обідати. З тактичних міркувань цей тиждень я обідаю разом з ними, можу запросити і вас, якщо хочете.

Мареш сидів за столом, тридцять п’ять пар очей пильно пасли його: нова людина за столом директора? Що за халепа, невже ще один тюремник? Погляд Мареша перебігав з обличчя на обличчя, двох-трьох хлопців він упізнав: вони свого часу побували в «Регіні». Він на мить застиг: один із цих хлопців вважався перевихованим, так сказано було і в офіційному звіті. З професійної цікавості Мареш нахилився до своєї сусідки:

— За що потрапив сюди он той, що сидить біля вікна, із заячою губою? ї

— За грабування текстильної крамниці,— тихо відповіла директорка.— Вкрали автомашину і повезли у ній те, що награбували. Товариші із служби безпеки одразу ж кинулися за ними. Коли цього арештували, на ньому було три костюми. Із суду його привезли прямо сюди.

— А той синьоокий, з медальйончиком на шиї?

— Згвалтував шестирічну дівчинку.

— А… он той маленький, з чорною облямівкою на комірі?

— Фахівець по крадіжках кролів. Шістдесят два кролі й сімнадцять курей. Продавав їх через день на критому ринку оптом за п’ятнадцять крон. Кролів він справді дуже любить: одного маленького весь час носив за пазухою.

«Нічого не змінилося, абсолютно нічого — за стільки років.— Мареш згадав сотні, тисячі протоколів, що пройшли крізь його руки, безконечну галерею облич — скривджених, усміхнених, смертельно ображених і просто здивованих батьків. Він зосереджено почав посипати цукром пиріг, хоч на ньому й так було досить цукру.— Нічого не змінилося, тільки обличчя стали інші, доросліші, дехто на крок наблизився до виправлення, а дехто — до остаточного краху. Яких тут тільки нема фізіономійі Одні насуплені, інші байдужі, деякі ще зовсім дитячі, а деякі явно бандитські!» На мить у нього майнула гірка думка, що справжні винуватці обідають десь в іншому місці…

— А хто тут є із Францекової компанії?

— Он той під вікном.

— Я міг би поговорити з ним наодинці?

Директорка трохи підозріливо глянула на Мареша.

— Думаєте, вам легко вдасться те, чого не змогла досягти я?

— Воронь боже. Але іноді буває, що й заступ стріляв… Зрештою це мій давній знайомий ще з «Регіни».

За хвилину вони вже прогулювалися по безлюдному саду. Мареш сказав, що він прийшов сюди у справах і дуже радий, що випала нагода поговорити з колишнім вихованцем «Регіни». Відтоді, як Йожка звідти пішов, там багато чого змінилося. Йожка навряд чи упізнав би тепер там когось — звісно, крім Востржейша, Анежки та куховарок, що скоро підуть на пенсію.

— І уяви собі, Каміл Досоуділ, пригадуєш, отой, що завжди марив про мотоцикли та всякі штуковини, які давали б сто вісімдесят кілометрів на годину, став уже автомеханіком! Він якось навіть завітав до мене як давній знайомий і розповів, що брав участь у свазармівських змаганнях у якомусь райцентрі й здобув третє місце!

Йожка пильно слухав. Хоч Мареш лише директор дитбудинку і безпосередня небезпека зараз не загрожувала,

але все ж від таких людей всього можна чекати, бо цей Мареш великий проноза…

Великих і трохи менших слідів на доріжках, недавно посиланих свіжим піском, дедалі більшало. Нарешті вусач сказав, що він хотів би дещо переказати Францекові, але не знає, де тепер мешкає Ота Мадр.

«Не завадило б, чоловіче, бути трохи обережнішим, це ти дав маху, думаєш, я зовсім дурний?! — подумав Йож-ка.— І взагалі — що це за Мадр?»

— Ну, я їх нізащо не зраджу!

— Хіба я кажу про зраду, Йожко? Я турбуюся про Францека! Він хороший хлопець, і мені хотілося б, щоб він уник арешту, бо це могло б для нього сумно скінчитися: він підлягає суду.

Йожку не так легко було обдурити! Йому не пощастило, хай так, ну спіймали його, але інших він не зрадить, бо знає, що таке чоловіча честь. Бити його ніхто не має права, він це добре знає, а по-хорошому ніхто з нього і слова не витягне! Хай спробують вистежити хлопців, якщо вони такі розумні!..

— Мене теж спіймала служба безпеки… Ну й що з того?

— Так, але ти сам відстав від твоїх друзів, а це велика різниця. Ти побачив, що втеча нічого не дає, і, мабуть, сам повернувся 6 сюди, ти ж не дурний… Я певен, що ти повернувся б, адже так?

— Ну, повернувся б…

— Францеку загрожує небезпека. . Напевне, він тобі розповідав, що хоче стати моряком. Але тепер його жде буцегарня. А я хотів би, щоб з нього вийшов моряк! Тільки ж той Ота Мадр, у якого Францек ночує,— справжній негідник. Боюся, що він втягне Францека у якусь біду:..

Йожка все міцніше стискував кулаки.

«Не смій, не смій нічого казати, зараз від тебе все залежить. Якщо стрінешся колись із хлопцями, вони тобі низько вклоняться, (Л ти не видав їх…»

— Отакі-то справи, Йожко. Ти, напевне, цього не знаєш, але Оту Мадра вже двічі судили, одного разу він навіть сидів півроку. Словом, це мерзотник…

«Що він меле, цей вусач?»

— Який Ота Мадр?

— Який! Та той, у кого Францек ночує!