— Це ж усе вигадки, адже він спить у Гонзи Кржі-стека!

Йожка здригнувся, його залило гарячою хвилею, вуха в нього почервоніли. «Ну й дурень же я, дурень несосвітенний! Навіщо це я бовкнув, адже цей добродій- спіймав мене на гачок,— по морді б мені дати справа, зліва, кілька разів!» Хлопець нахилився, взяв повну жменю опалого листя і здушив його з усієї сили.

— То інша річ,— почув він голос свого співрозмовника,— а мені казали, що Францек знайшов притулок у того пройдисвіта Мадра… Ну, тепер у мене спав камінь із серця— ти чув, як грюкнуло? Ходімо назад, адже о другій у вас починаються уроки…

4

Гіід каструлею з картоплею, що стоїть на газовій плитці, гуде вогонь, монотонно капає вода в старомодному чавунному умивальнику, удари крапель інколи заглушають гучне цокання годинника, який висить над дверима, а інколи ці звуки зливаються докупи. Зайшовши на кухню, мати Гонзи Кржістека кладе перед Марешем газету.

— Може, кави вип’єте чашечку?

Хитаючи головою, Мареш позирає на годинник. Жінка помічає, що йому не сидиться, і блатально притискає до грудей руки.

— Сказав, що це його товариш, мовляв, батьки поїхали у гості кудись на село і йому нема де ночувати… Я ніколи б і не подумала, що наш Гонзик може дати притулок утікачеві з дитбудинку! Свята діво, оті діти — це справжня кара божа…— Її натруджена рука машинально гладить фартух на коліні.— Невже ви справді хочете відвести обох у міліцію?

— Та що ви, яка мені з цього користь? І навіщо вони органам безпеки? Мене хвилює доля Францека Валіша, це мій давній знайомий, та ще й, так би мовити, понадплановий…

Жінка дивиться на нього, нічого не розуміючи. Маре-шу не хочеться викладати їй усю історію, але вигляд у неї такий нещасний. Іноді матері справді не заслуговують тих страждань, на які засуджують їх рідні діти.

— Як би вам це пояснити: або із Францека вийде моряк і справжня людина, або я нікчема, і даремно держава платить мені гроші.

Але жінку не так легко заспокоїти, вона метушиться по кухні, все падає у неї з рук. Вона викручує газ, а за хвилину знову запалює його. Її стурбований погляд все частіше спиняється на стінному годиннику… Господи, втікач… Колись вона читала в одній книжці, як ловили втікача з в’язниці: бідолаху зацькували так, що він волів повіситись. І чого це її Гонзик…

З галереї долинають кроки. Зблідла жінка хоче кинутись до дверей і попередити хлопців, але завмирає на місці, наче паралізована. Який сором, рідного сина зрадила, як тепер подивиться йому в вічі?

— Привіт, мамо!

— Добрий ве…— Францек застигає на порозі.

«Повернись і тікай»,— підказує йому розум, але він

якусь мить стоїть непорушно. Тепер тікати уже пізно. Хлопець стоїть як укопаний і дивиться на такі знайомі рудуваті вуса.

Невдовзі вони вже простували вечірнім містом, і Фран-цекові раптом усе збайдужніло.

«Я занапастив своє життя і ніяк не можу вибратися із зачарованого кола. Як не хитруй, а з-під дощу під ринву все одно потрапиш… Недавно водили нас з інтернату на екскурсію, показували паперову фабрику. Є там страшенно довга машина, паперову масу крутить у десятках мішалок, жене на валки і під преси, все далі й далі… Мене теж підхопило, мов м’яку масу, втягло у якусь машину і тепер кидає, вальцює, кришить і все. кудись несе, а я нічого не можу вдіяти…»

І все ж таки це добре, що Мареш знайшов його, він не міг весь час сидіти на шиї у Кржістекової, в неї й свого клопоту досить…

— Це ви мене знову ведете в дитбудинок? Чи, може, додому? Батько мене вб’є…

— Ні, Францеку, не бійся… А як ти, власне, опинився у цієї жінки?

— Хлопці, з яуши я втік, прогнали мене наступного дня. Вони казали, що кудись поїдуть поїздом, де їх не знають есенбаки, а коли у мене скінчилися гроші, то просто покинули напризволяще.

— Поганих ти обрав собі друзів.

«Поганих… Наче інші були кращі… Я пам’ятаю, ще в школі одні хлопці були як лялечки, годинники у них з секундними стрілками, на великій перерві їли булку з шинкою та банани, кожен вичепурений, самі одиниці, а мною завжди гордували; ще в другому класі Каміл Падерт якось підняв на уроці руку: «Товаришу вчитель, я не хочу сидіти з Францеком, бо від нього смердить». У Камілового батька була своя машина, щонеділі вони усією сім’єю виїжджали за місто, а мій тато мав лише старий велосипед, і коли я одного разу погнув трохи переднє колесо, то нахапав стільки лящів, що аж у голові гуло, мало не відлежав…»

І ось Францек стоїть у Марешів у передпокої. Войта вийшов йому назустріч, ніби нічого й не трапилось. Францек дізнається, що Войта вже тиждень працює на заводі, на тому самому заводі, з якого Францека вигнали після того, як стало відомо про його участь у грабунку дач. Він пропрацював там усього півмісяця. У Войтішека на столі стоїть розібраний приймач. Францек не спеціаліст з радіотехніки, пальці його не звикли бабратись із такими дрібними деталями, а от холодильник, який чогось закапризував,— це вже солідна машина. Францек присідає навпочіпки біля холодильника. Ага, заковика у вимикачі. Що для нього полагодити холодильник! Батько їх стільки пропустив через свої руки, що для Францека це теж не проблема!

Потім він вечеряє в їдальні, і коли Мареш виходить по щось на кухню, крізь двері чути, як гуде полагоджений холодильник. Це підносить йому настрій: ніхто не зумів полагодити, а він прийшов, хвилину подлубався, і холодильник уже працює! По кімнаті розливається приємне тепло, світло люстри надає кімнаті затишного вигляду, і Францек раптом відчуває, що він страшенно голодний. Правда, Мареш не дуже припрошує, але кладе йому на тарілку шмат м’яса, і Францек наминає так, що аж за вухами лящить. Мимоволі йому спливає на думку: «Чому в мене ніколи не було такої домівки?»

Після вечері всі троє грають у лото. Францекові трохи дивно, що Войта майже не говорить до батька; незабаром повіки Войти починають злипатися — вранці йому треба на роботу. Він іде у спальню, а Мареш і Францек іще Гидять за столом. Мареш заварив каву, і в ту мить, коли він ставить перед гостем чашку, Францек уперше по-

справжньому замислюється над подіями сьогоднішнього вечора.

«Як це воно, власне, так виходить? Адже я перед цією людиною неабияк провинився. Мареш уже стільки разів мені допомагав, а я його щоразу підводив! Це ж і моя провина в тому, що він опинився тоді в лікарні, він і «Регіну», мабуть, покинув через ту злощасну подію… Навіщо він мене сюди привів, навіщо морочив собі голову, щоб дізнатися, де я ховаюсь, чому турбується про мене в десять раз більше, ніж рідний батько?»

— Я вже ніколи не буду моряком, і взагалі я пропаща людина! Завтра я повернуся в дім правопорушників, звідки мене пошлють у виправний дім до Стражова. Засохну там за гратами і вже нічого не доб’юся в своєму житті… Краще було не тікати й не слухати отих гадів! Вони спершу хотіли накинутися на вихователя, набрали в панчоху піску і сховали її під матрацом, збиралися вдарити його по голові й забрати у нього гроші. Я, власне, трохи боявся, що коли відмовлюся тікати з ними, то вони і мене приголомшать тією панчохою, а може, й уб’ють.. Та потім ці шибеники побачили, що в цьому немає потреби. Спальня наша була на другому поверсі, ми порізали кілька простирал, рано-вранці спустилися з вікна — і гайда! А тепер усе пропало…

Мареш, на превеликий подив, мовчить. Глянувши на годинник, він зауважує, що вже пора спати, стелить Фран-цекові на канапі й зникає у спальні.

Францек залишається сам. У квартирі й у всьому будинку панує глибока тиша. Якусь хвилину Францек дивиться на рибок у акваріумі. Невже вони ніколи не сплять? А що, якби… потихеньку вислизнути звідси? Може, внизу ще не замкнено? Ні в які дитбудинки йому завтра вранці не доведеться іти, він знову буде вільний, сам собі пан…

Францек виходить у коридор, немов до вбиральні — у цьому нема нічого дивного. Легенько повертає ручку — відчинено. Виходить на сходи, перехиляється через поручні: темно, тільки на першому поверсі горить лампочка. Поверхом нижче хтось щойно вимкнув радіо, і Францек чує лише калатання власного серця. «Мареш навіть дверей не замкнув, так мені вірить, що я вже не зроблю йому ніякої капості…— Хлопець засоромлено повертається до кімнати, лягає на канапі й натягує на себе ковдру. Зуби починають у нього цокотіти, наче від холоду.— Завтра,

завтра вранці я побачу жовтий фасад старої будівлі і над входом три страшних слова: «Будинок неповнолітніх правопорушників». Суворе обличчя директорки, єхидні посмішки отих шмаркачів, що ніколи не наважаться втекти: «Ага, ти, значить, знову тут, от бачиш, герою, то панчоху з піском тримав під матрацом, а то знову став як ягнятко?!»— Францек прикладає до лоба шорстку долоню, йому здається, що в нього температура.— Якби підскочило :\оч до сорока, щоб мене відвезли в лікарню! Ще кілька лнів проминуло б спокійно, а потім усе якось вла-шту-налося б…»

Прохолодний ранок. Войтішек іде купити на сніданок булочок, а за кілька хвилин після цього у передпокої чується дзвінок. Мареш іде відчиняти, і на порозі виростає синя уніформа.

— Ми дізналися, що у вас ночував Франтішек Валіш. Громадянка Кржістекова нам сказала, що вчора ввечері ви забрали його до себе. Є підозра, що він брав участь у пограбуванні станційного буфету.

Францек завмер і прикипів очима до дверей, що ведуть у передпокій.

— Це явна помилка,— чує він Марешів голос.— Я його знаю. Францек після тієї історії з дачею нічого не може украсти, я можу за нього поручитися.

.— Це з’ясується у нас в крайовому управлінні.

Серце Францека шалено калатає.

— Послухайте: Францек сьогодні ночував у мене, але я вам його не віддам. Запевняю вас, що з нього виросте порядна людина! Якщо вам потрібне якесь показання чи ще щось, то приходьте до будинку неповнолітніх правопорушників: з сьогоднішнього ранку Францек перебуватиме там. Але зараз я вам його не віддам! Так і скажіть своєму начальству, що я відмовився. Це не злодій, і я за свої вчинки відповім, якщо треба буде.

Клацають двері, і кроки на сходах поволі стихають.

Повертається Войтішек з булками, і вони всі троє снідають. Потім Войта іде на роботу, і Мареш пропонує Францекові збиратись.

Похмурий ранок, вітер січе дрібним дощем; у таку негоду людям не хочеться виходити з дому; Францек іде поруч з Марешем, йому перехопило подих, він не може вимовити і слова, тільки цокотить зубами.

«Я його не дам, можу за нього поручитися…»

Холодний вітер продуває піджак, але Францекові жарко, і він навіть дивується, що весь час тремтить. Якби не ця лихоманка, то він, мабуть, розплакався б, і на душі в нього полегшало б.

Мареш похмурий, мовчазний, зовсім не схожий на того Мареша, який учора частував Францека і грав з ним у лото, зовсім не той, що чверть години тому…

Знайомий жовтий будинок у кінці вулиці. Мареш упо* вільнює крок, зупиняється.

— Ти підеш туди сам, не треба, щоб тебе хтось приво-див. Послухай, Францеку, я тобі хочу сказати дуже серйозну річ, запам’ятай собі кожне слово. Ти пробудеш там недовго і не поїдеш у Стражов. Я знову влаштую тебе на завод і в гуртожиток, але при одній умові, що ти сам цього хотітимеш і більш ніколи не обманеш мене. Якщо ти віритимеш мені у всьому, якщо будеш гідно поводитися і вчитись, я наступного року влаштую тебе в училище Лаб-сько-Одерського пароплавства у Дєчіні. Коли пообіцяєш зробити абсолютно все те, що я тобі раджу, то я дам тобі слово честі, що колись з тебе таки буде моряк, інакше я з’їм власного капелюха!

Францек глухо засміявся.

— Але ж ви не носите капелюха!

Мареш знімає свій старий вицвілий берет.

— Це нічого, заради тебе я обов’язково курлю.— Він простягає Францекові руку.— Отже, я тобі все сказав: побачиш ти Шанхай чи ні — залежить від тебе самого. Певна річ, я не стану ручатися за того, хто не вчиться, п’є, тиняє-* ться по вулицях, хто весь час стоїть на порозі тюрми. Якщо робитимеш і далі так, як досі, я навіть не подивлюся в твій бік, будь собі злодієм. Все має свої межі, і моя тур* бота про тебе теж. А тепер іди…

У Францека тремтить підборіддя, спочатку він майже не сприймав окремих слів Мареша, хоч зміст їхній зрозумів чудово, а тепер вони засяяли для нього, мов маяк. «Мареш не видав мене, поручився за мене, хоч добре знає п^о всі мої вибрики! Він мені вірить, хоч ще ніхто в житті не вірив, то як же я…»

Францек тисне руку Мареша, голос його звучить твердо й піднесено.

— Я… я слухатиму вас у всьому, клянусь вам своєю честю і совістю, от побачите.

Мареш їде у трамваї, потім повільно крокує кварталом повз особняки на околиці міста. Йому треба було б повернутися вже додому, адже він ще на бюлетені, але все його єство рветься вперед, незважаючи ні на яку хворобу. Серцю його вкрай необхідна робоча обстановка, гамір у коридорах та їдальнях, крик і сутички, сміх і вибухи істерії — атмосфера перебудови дитячих душ.

Всипаною піском стежечкою він підіймається до хлопчачого корпусу, де розмістилися також службові кабінети, і раптом вражено зупиняється: на щойно біленій стіні дівчачого корпусу червоною крейдою намальований чоловік з кривими зубами й великими відстовбурченими вухами. Під ним нашкрябано прізвище: «МАРЕШ». Мареш з цікавістю дивиться на малюнок — він має певну художню цінність, ніде правди діти. Мареш мимоволі намацує своє вухо. Він же зовсім не такий капловухий, як тут намальовано!

Директор Мраз зовсім не здивований тим, що Мареш прийшов на кілька днів раніше. Він уже з усім змирився, до того ж хто відмовиться від несподіваної кількаденної відпустки?

Марешу нелегко приховувати своє хвилювання, коли він заходить у клас до хлопців. Дуже важливе перше враження, адже всі чекають, що нова мітла буде добре мести. Він вітається, але у відповідь — могильна тиша, лише дехто мимрить щось незрозуміле. Мареш говорить про те, що з більшістю він уже добре знайомий, адже багато хто прийшов сюди з «Регіни», але обличчя у всіх байдужі, одні сидять похнюпившись, інші відвернувшись. Мареш запитливо дивиться на молодого вихователя, але той теж якось непевно відводить очі, і в класі раптом западає глибока тиша, яка немов поглинає Марешеві слова, породжуючи атмосферу холодної стриманості. Лише зрідка хтось кашляє — зловмисно, провокаційно.

Минає небагато часу, і Мареш уже сидить за столом свого попередника. Спершу він хотів був піти також до дівчат, але потім передумав. Коли він був ще маленьким, бабуся часто говорила йому: «Ніколи заздалегідь не радій, бо тебе може спіткати розчарування». Невже це закон життя? Дурниці! Забобони!

Мареш викликає по телефону старшу виховательку дівчат. За кілька хвилин сестра Карла заходить до кабінету,

очікувально зупиняється, дивлячись на нього з явною упередженістю.

— Ви теж переконані, що я вижив звідси попереднього директора?

Жінка поправляє кістлявою рукою окуляри — скельця на мить блищать у сліпучому промінні сонця.

— Для нього ви були начальством.

— Те, що ви звикли до Мраза і в будь-кому іншому ладні бачити ворога, я ще можу зрозуміти. Але мені зовсім не зрозуміло, чому ви свої почуття прищеплюєте дітям!

— Ніхто з нас нічого такого не робив.

Мареш дивиться на неї із скептичною усмішкою.

— Навіть товариш Пеша? Спасибі, не хочу вас більше затримувати, передайте мені, будь ласка, список дівчат.

Двері за Карлою зачиняються. Мареш схиляється над столом.

«Не хочуть, щоб я був у них. Мене випереджає слава дивака, аматора нововведень, людини, з якою важко домовитись. Не люблять мене тут. А чи любили, до речі, в «Регіні»? Мовляв, проповідник, усіх повчає…. Ціцерон справедливо сказав: «Ми не можемо любити ні того, кого боїмося, ні того, кто боїться нас». Хіба не ясно, про що тут шепотілися перед моїм приходом: «Мабуть, десь має покровителя, славу його штучно роздули, а насправді він нікчема: від нього втекла дружина, а в «Регіні» на його очах повісися хлопець, синок-злодій злигався з його ж вихованкою, а тепер, бачте, йому до «Щтєпанки» заманулося, відсидиться тут у затишку і знов буде вдаватися до своїх сумнівних експериментів! Хіба він пішов би просто так на гіршу посаду й меншу платню?»

Хтось стукає у двері, Мареш підводить голову і бачить на порозі… ВєркуІ

Кров приливає Марешу до скронь, його засліплює спалах ненависті: уп’явшись в дівчину очима, він несамовито реве:

— Ге-еть!

За переляканою Вєркою грюкають двері, квапливий тупіт її ніг стихає на сходах. Мареш робить нерішучий крок до дверей, хоче завернути дівчину, але ноги його не слухаються, і він падає в крісло. Долонями затуляє очі й застигає в такій позі, чекаючи, поки мине біль у серці.

Отямлюється він лише тоді, коли знову відчиняються двері і до нього підходить сестра Карла.

— Покличте Вєрку…— через силу вимовляє він і двічі показує на двері.

— Ради бога, що вона вам зробила?

— Вона мені нічого, але я її… я її скривдив… Я зробив страшну принципову помилку, мабуть, я уже й справді ні на що не здатний… Жоден із цих малих бешкетників не народився поганим, навіть найбільші і, здавалось би, невиправні мерзотники підсвідомо прагнуть любові. А їхній новий директор, який повинен поводитися з ними, як з найкрихкішою порцеляною, при першій же зустрічі реве на дівчину, наче божевільний!

Карла зблідла і нервово стиснула свої кістляві пальці. «Ні, не треба було вдаватися у крайність і посилати до нього із списком Вєрку…»

— Але, може… нічого особливого й не трапилось?

— Трапилось, Карло. Не вірте, що заподіяне зло можна коли-небудь остаточно виправити. Це неможливо, мабуть, так само, як неможливо повернути змарнований час. Адже ці діти більше нещасні, ніж зіпсовані.

Карла зрозуміла, що він говорить скоріше сам до себе, ніж до неї, і зніяковіла. «Я його скривдила. Може, він і справді вижив добрягу Мраза, але в іГього, мабуть, теж є серце». Проте вона не знаходить у собі мужності сказати Марешу щось підбадьорливе і лише сухо каже:

— У вас дуже стомлений вигляд, вам треба було ще посидіти трохи вдома.

— Можливо, я і справді стомився, Карло, бо вже понад тридцять п’ять років щоденно бачу ті самі невеселі картини. Повірте, що інколи я заздрю вчителям: вони мають перед собою нормальну, здорову молодь, а ми лише зіпсованих, збитих з пуття і ні в чому не винних дітей. Можливо, я вже зовсім утратив відчуття реальності, але інколи мені мимоволі здається, ніби здорової молоді взагалі немає. Та, на щастя, вона є, і її набагато більше, ніж зіпсованої…

Карла вже давно пішла, Мареш навіть не пам’ятає, коли він почав ходити по кабінету. Його невдоволення самим собою весь час росте, немов бульбашка на мулкому дні, яка поволі збільшується, перш ніж стрімко зринути на поверхню: «Востржейш мав рацію! Мої методи, вся моя система виховання… У чомусь я припускався помилки, бо

інакше чим пояснити, що я зрештою виявився самотній, самотній серед людей? Адже я працюю заради суспільства, адже я разом з ним усіма своїми переконаннями, всією душею, і все ж таки я іду не в строю, а якось поруч, збоку. Здається, мене і досі вважають добрим фахівцем, але це вже тільки по інерції. Може, років двадцять тому я і справді був би королем серед директорів дитячих будинків, але сьогоднішня доба випередила мене. Гуманіст! Ні, сцена з Вєркою спростувала навіть це визначення: за двадцять років я жодного разу не кричав так на свого вихованця! — Мареш невпинно крокує од вікна до дверей і назад.— Востржейш мав рацію! «Регіна» — не приватний виховний заклад, за її стінами живуть люди, готові допомогти тобі, співробітничати з тобою, а я нехтував цією допомогою, недооцінював її. Войтішекові я теж думав дати усе сам. Чого я тоді, власне, не пустив його в гурток юних альпіністів? Хотів, щоб він був дома, коло мене, під моїм оком, і мало не втратив хлопця… Якби я тоді був не піддався своїм побоюванням і як слід зрозумів, що людина — це створіння суспільне, Войтішек у колі друзів міг піти зовсім іншим шляхом; там він теж був би під наглядом, і, мабуть, такого нещастя не трапилося б… Востржейш, де тільки може, домагається співробітництва з учителями. Це не входить у його обов’язки, але він привів майстра з заводу, щоб той пояснив дітям у технічному гуртку, як треба поводитись з різними верстатами, і малеча так цим зацікавилась, що той чоловік тепер приходить до «Регіни». двічі на місяць! І зрештою це Востржейш, а не я домовився *в заводом, щоб туди прийняли Войтішека. Мені здавався надто простим його рецепт для більшості випадків: якнайшвидше довести отим бідолашним дітям, що вони теж члени суспільства, що люди цікавляться ними! Власне кажучи, я сам усе теоретично визнаю, то чому ж не керувався тим у своїй практиці?—Мареш зупиняється біля вікна і бачить дітей, які бадьоро простують у сад виконати почесне завдання — обтрусити найбільшу яблуню. Мареша раптом шпигає гостра й бентежна думка:— А може, тепер «Регіна» потрапила в кращі руки?.. Ні, це неможливо! — хочеться вигукнути йому, але замість того він лише хапається обома руками за віконну раму.— Ба ні, можливо!.. Недарма мені так тяжко й гірко на душі і так жаль самого себе… Мій батько був чудовий вчитель, і я все життя прагнув не осоромити його, а чого, власне.

досяг, крім того, що деякі люди переоцінювали мене? А хіба може бути щось гірше за те, коли людину переоцінюють?.. Мабуть, і справді доведеться міняти методи виховання, хоч як важко на схилі віку визнавати свої помилки, починати все спочатку і зовсім інакше…»