Крізь почорнілі шибки в цех проникало слабке сонячне проміння. В повітрі стояла курява, кислувато пахло залізом. Поруч була кузня, і звідти долинало стугоніння велетенського преса. Войтішек схилився над закріпленим у лещатах шматком кутового заліза. Поклав напилок, помацав пальцем ребро, але де там — воно все ще було кругле й криве. Хлопець зажурено оглянувся. Оддалік працював, насвистуючи, інший учень, і Войта з заздрістю стежив за його впевненими рухами.

Учора він пиляв цілу зміну, пиляє сьогодні і завтра, мабуть, теж пилятиме. Це було страшенно одноманітне заняття. Якби ж воно хоч мало якийсь сенс, а то майстер Дуфек із цеху, що взяв шефство над групою учнів, після зміни спокійно вийме з лещат «деталь», над якою Войтішек вовтузився цілий день, і шпурне на купу брухту. «Не треба поспішати,— скаже він.— Краще гарно придивляйся до того, як і що тут роблять, звикай до нашого заводу!»

А хлопці з Войтиного класу в цей час, можливо, слухали про реактивні двигуни чи радари, грали на уроці фізкультури у волейбол або тремтіли перед контрольною з математики й раділи, коли вона була вже написана. У Ол-ди Коцела, мабуть, знову з’явилися модні черевики, і він задавався перед дівчатами. Однокласники Войти, напевно, вже домовилися, що під час новорічних канікул підуть усі в лижний похід. Це був той світ, до якого Войта звик і в якому він так добре себе почував.

Хлопець роздратовано глянув на свої брудні руки. Як дбав він про чистоту нігтів після того, як познайомився з Вєркою! А тепер під них набилося бруду та бридкого мастила: вранці хлопців учили змащувати свердло, не вимикаючи його.

Войта вийшов ніби до вбиральні, але звернув до умивальника і почав старанно чистити пальці порошком; йому здавалося, що руки в нього вже ніколи не будуть такі

чисті, як раніше, коли він ходив до школи. Повз двері пробіг майстер.

«Бач, як він гасає по цеху, всі тут на мене дивляться, хіба ж на цьому заводі можна десь знайти затишний куточок?— подумав хлопець і згадав слова Патери: «Якби Мареш захотів, він би тебе швидко врятував звідти…» — Це абсолютно правильно! Дядько Патера завжди був кращий за батька, чого він тільки мені не купував! Батько тричі подумає, перш ніж дасть крону: мовляв, вистачить з тебе і малої порції морозива, а від абрикосів болітиме живіт! А Патера будь-коли міг замовити мені цілих дві великі порції морозива, та ще й із збитими вершками! Від батька добра не жди, він, мабуть, метиться мені за Вєрку. Будь проклятий той день, коли я зв’язався з цією паскудою! Як же я тепер гляну в вічі хлопцям, що заздрили мені, коли мене хвалив класний керівник? Що, коли й через рік мені не дозволять повернутись у дев’ятий клас?»

За скляною перегородкою в інструментальній Войтішек помітив дівочу голівку. І треба ж було, щоб його поставили неподалік від єдиної дівчини в усьому цеху! Дівчина в цю мить подивилася на Войту. Він навмисне повернувся до неї спиною, схилився над лещатами й так запопадливо почав орудувати напилком, що інструмент став гарячий. «Просто казна-що… Жінки на ткацькій або пантофельній фабриці — це я розумію, але навіщо їх приймають на заводи важкого машинобудування? Звісно, що тут допомогло знайомство, недарма кажуть, що мати цієї дівчини працює на заводі кур’єром…»

Пролунав гудок, який сповістив про полуденок. Поміж верстатами ходив майстер з кількома учнями. Хлопці повинні були визначити, хто краще обробив свою деталь. Перевірили вони й Войтішекову роботу, обмацали деталь з усіх боків.

— Грані трохи круглі!

І криві якісь.

Хлопці посміхнулися. Войтішек похмуро подивився на веселі замурзані обличчя учнів.

— Ти наче неживий,— сказав один з хлопців, жуючи гумку у Войтішека над самим вухом.

— Проте в школі я був перший, а ти, мабуть, ледве з класу в клас перелазив!

— Ти бач, який задавака! Гріш ціна твоїм оцінкам,

відміннику! — хлопець виплюнув жувальну гумку’ і хвацько розтер її каблуком.

— Спробуй ще раз, коли підкріпишся.

Майстер поклав біля лещат нову деталь і перейшов з хлопцями до іншого верстата. Войтішек демонстративно не приєднався до них, сів на ящик і вийняв свій полуденок, їжа здалась йому гіркою: «Мої шкільні успіхи тут нічого не варті. Кожен, кому тільки заманеться, може знущатися наді мною…»

Дуфек здаля непомітно стежив за Войтою. «Бач, який ніжний! Гімназер, мамин пестунчик, ми, либонь, не досить авторитетні для нього, що він так цурається всіх… Подумати тільки — нігті чистить у робочий час, нехай тобі лихо! Нікого я так не ненавиджу, як оцих інтелігентиків із пещеними руками, що бояться роботи, мов чорт ладану».

— Войто!

Войтішек несміливо підійшов до майстра. Дуфек повів його до розібраної коробки передач старого преса..

— Вичисть ось ці шестірні від тавоту, а потім гарненько змиєш гасом.

«Щоб трохи обтесався, голубе, і перестав носа дерти»,— подумав він.

Войтішек у відчаї озирнувся навколо, шукаючи яку-небудь ганчірку. Знайшовши шматок жерсті, почав зішкря-бувати почорнілий і засохлий вазелін. Робота посувалася дуже повільно, в пази підшипника він взагалі не міг добратися.

Дуфек уже опинився в протилежному кінці цеху. «Е, ні, панських коників я не потерплю, пани ще замолоду в’їлись мені у печінки. Якось за першої республіки 1 я сказав зайвих кілька слів про хазяїна і вилетів з роботи, після чого три роки ніде не міг улаштуватися, мов жебрак, приставав до пасажирів на вокзалі, щоб дозволили за двадцять гелерів піднести чемодан до трамвая, ходив по вулицях з плакатом на спині: «Дами, носіть бюстгальтери «Лібу-ша», вони зроблять вас на 10 років молодшими», збирав для садівника на вулицях кізяки, по тридцять гелерів за відро, а коли брат ішов на побачення з дівчиною,— сидів дома, бо в нас на двох була одна пара черевиків. Жили ми у старому поштовому вагоні, разом з батьками нас було

1 Мається на увазі буржуазна Чехословацька республіка, утворена 1918 року.

шість душ, а пани в цей час облицьовували банки травертином, який привозили аж з Підкарпатської Русі. Але найбільше я зненавидів їх під час протекторату. Гестапо хапало на заводі комуністів і всіх, хто хоч трохи вважався підозрілим. Хазяїн, хоч і чех, виявився падлюкою і спокійно видав Алоїса Дуфека і п’ятьох інших робітників: німецькі замовлення були для нього в сто разів дорожчі, ніж робітники! Сам старший бухгалтер прийшов до мене в цех, мовляв, мене хтось хоче бачити. ГІерший-ліпший робітник, перший-ліпший хоч трохи порядний чех сказав би, що справа кепська й треба тікати, але старший бухгалтер мовчки привів мене до шефового кабінету і зник, щоб не дивитися мені в вічі перед двома здорованями у шкіряних куртках. Отже, моє трирічне перебування в концтаборі — теж на вашій совісті, добродії з вишуканими манерами й тендітними руками!»

Войтішек гидливо зчищав з коробки передач засохлий тавот. Майстер знову підійшов до нього, низько насунув на очі заяложену кепочку.

— Ану, кинь бляху і чисть рукою! Ось так, хай йому грець.— Він узяв двома пальцями чорного вазеліну й тицьнув його хлопцеві під ніс. Потім енергійно схопив щітку, так що гас бризнув на новий Войтішеків комбінезон, і за хвилину частина шестірні виблискувала, мов нова.— А якщо гидуєш чистити машину, то краще більш сюди не приходь, бо з тебе довіку не вийде доброго механіка!

На очі Войтішекові навернулися сльози образи.

«Це він навмисне так зробив, аби відплатити мені за те, що я був першим учнем у класі: сам він, можливо, навіть правила многочленів не пам’ятає. А ще кажуть — робітничий клас! Вся влада в руках робітників, а вони бач які… Прийшли 6 ви сюди, товариші з радіо й телебачення, побачили б, як товариш Дуфек знущається з людей, зловмисно оббризкує гасом їхні нові комбінезони, бо сам ходить у засмальцьованому…»

— Гей, хлопче, ходи-но допоможеш трохи! — покликали його з кузні.

Войта удав, що це звертаються не до нього, озирнувся, але, крім нього, тут нікого не було, і він неохоче почвалав до кузні. Там кілька чоловік знімали з автокара свердлувальний верстат, і їм потрібна була ще одна пара рук.

— Ось тут притримаєш трохи з Вінцеком,— тицьнув йому хтось у руки лом,— а ми спрямуємо верстат на слижі.

Войта спохмурнів. «Не вистачало ще, аби я тут був для всіх за попихача. Я ж не раб, і нема чого мною командувати, тим більше ось цим!..»

Чоловіки посунули верстат на слижі, Войта аж зігнувся, зціпив зуби, голосно дихав через ніс, жили на шиї в нього напнулися, та все було даремно — верстат повільно почав хилитися на його бік. Хлопця охопив страх, він миттю уявив себе з перебитими ногами, поламаними ребрами.

— Допоможіть, не втримаю!

Хтось глухо вилаявся. ВоЗтині очі розширилися від жаху, у вухах загуло, а верстат тим часом все більше хилився… Раптом чиїсь чорні здоровенні руки підхопили ззаду лом, верстат миттю вирівнявся, і його на тросі спустили з платформи.

— Знайшли куди кликати такого боягуза. Ви що, подуріли? — Робітник із міцною спиною та важкими чорними руками докірливо глянув на товаришів.

— Та на вигляд він здоровий лобуряка! Хто б міг подумати, що плечі в нього з вати? Ну йди вже, якщо кишка тонка, щітку ти, напевне, вдержиш.

За хвилину Войта знову присів навпочіпки біля колісної передачі, руки в нього усе ще тремтіли від напруження і хвилювання, з чола котився піт, пік очі. Чи, може, це були сльози?

«Значить, це і є завод…— Хлопець витер рукою останню чорну пляму, засмучено озирнувся довкола. В цеху стовпом стояла пилюка, густа, як туман, чувся пекельний гуркіт, було брудно.— Мене спіткало справжнє горе, і я змушений буду, мучитись тут цілий довгий рік.— На очі йому навернулися сльози, і він мало не заплакав.— Боже, я ж ніколи не звикну до цього середовища, хай майстер думає, що хоче. Мені тут усе противне й чуже, я не розумію цих людей, а вони мене, я хочу бути інженером і будувати реактивні літаки, що долатимуть три тисячі кілометрів за годину, а не чистити всякий брухт і до запаморочення пиляти залізо!..»

Вичистивши сяк-так передачу, Войта повернувся до свого робочого місця і неохоче затиснув у лещата шматок заліза.

«Але ж це дуже проста річ, просто смішно, щоб я не впорався! — Раптом Войтішека шпигнула тривожна думка: — Твоя авіамодель дає двісті кілометрів за годину, але

збудував її, власне… Францек… А коли ти якось зробив модель з гумовим приводом ї пропелер не хотів крутитися, Павлік миттю зміркував, що під пропелер слід приладнати намистинку! ГІавлік, у якого було чотири трійки, і Францек з купою четвірок…— Войтішек несміливо озирнувся по цеху: он хтось з робітників свердлив, інший працював на стругальному верстаті, а його сусід припалював сигарету, на токарному верстаті в нього була затиснута не якась дрібничка, що летить на купу брухту, а вал для справжньої машини… І всі робили свою справу напрочуд спокійно, наче між іншим, зовсім не кваплячись, і все ж таки з заводу вивозили цілі вагони готових машин, які відсилали кудись аж у Африку! Ці люди з виду були наче й непоказні, але дещо вони таки вміли… Войтішек ще раз окинув цех сердитим поглядом: — Ну що я можу* зробити, коли вони мене дратують? Я їх просто… ненавиджу…»

З-за бетонного стовпа, що підпирав дах, виринула рудувата чуприна Францека — хлопець котив на низенькому візочку ящик з заготовками для лопатей турбіни. Зупинившись біля Войти, зневажливо сплюнув.

— Я пропадаю тут з нудьги! Возити заготовки, одержувати інструменти, змащувати різці маслом та обпилювати всякі залізячки — це ж можна здуріти!

Францек закотив візок в інструментальну, допоміг розпатланій дівчині у спецівці зняти ящик. На грудях у дівчини була вишита літера «К». Францек чув, що її називали Камілою. І додумався ж хтось тримати в інструментальній дівчину! Хіба жінки розбираються хоча б у різцях для токарного верстата?

Хтось поклав на вікно видачі свердла, вірніше недбало кинув їх. Францек знав, що так класти не можна: коли інструменти здають, їх треба класти на вікні або перпендикулярно, 2jo означає — сховати інструменти на полиці, або паралельно, що означає — погострити. Каміла озирнулася, але майстра на його місці біля столика з табелями не було. Помацавши пальцем вістря свердел, дівчина знизала плечима й поклала інструменти перпендикулярно. Францек не втримався, теж помацав свердла і поклав їх на столі паралельно. Каміла рішуче повернула їх на дев’яносто градусів:

— Ану не роби мені тут рейваху!

— Вони ж тупі!

— Цілком гострі! Можеш мене не вчити. Бери свого візка і забирайся звідси!

•— А я кажу, що їх треба погострити! Що я, не розумію, яке свердло тупе, а яке ні?

В цю мить на дверях з’явився майстер. Почувши супе-‘ речку, він підійшов до вікна, помацав свердла і поклав їх так, як це щойно був зробив Францек. Хлопець задоволено вишкірив рідкі зуби й переможно глянув на дівчину. Каміла потерла брудною рукою лоба і показала хлопцю язика.

Францек викотив порожній візок у прохід між верстатами.

— Францеку! — Майстер з інструментальної опустив окуляри в дешевій оправі на кінчик носа.— Ти що — тямиш в інструментах?

Францек почервонів, зробив крок назад. Обличчя у майстра було неголене, в куточку рота стирчала погаслу люлька, фартух був засмальцьований, і весь він виглядав якось старомодно, достоту як швець Коліско з єдиної книжечки казок, що її Францек мав у свої дитячі роки.

Францек зрозумів, що треба скористатися цією нагодою.

— Товаришу майстер, я… я можу до останнього гвинтика розібрати компресор або полагодити холодильник, а орудувати напильником я вмів ще у першому класі. Що я тут робитиму два роки? Хіба ж я учень? Допоможіть мені влаштуватись на якусь справжню роботу..

Тауш глянув поверх окулярів на Францека, зміряв його очима від носків черевиків аж до рудуватої чуприни, пересунув язиком люльку в другий куток рота,

— Щось ти дуже швидкий! То, кажеш, не учень? А хто ж, по-твоєму? Ви, теперішня молодь, звикли брати все нахрапом, але для ремесла потрібна основа, розумієш? Поки мене не скрутив ревматизм, я, приятелю, майже сорок років простояв біля токарного верстата, .але перед цим п’ять років носив вугілля шефовій жінці, та підмітав двір, та чистив клітку канарки, та мив сходи, та ще й ляпасів скільки впіймав… А коли доп’явся до лещат,— це було для мене справжнє свято! А ви тепер повчитесь яких два тижні і вже поглядаєте, чи не час ракети для польоту на Місяць будувати!—старий роздратовано збив кепку на потилицю: на роботі він ніколи не знімав її,wщоб не застудити голови.— Отож іди собі до учнів та не мороч мені голови…

Францек мимоволі зупинився біля Войти і якусь мить дивився, як той мучився з напилком. Провівши пальцем по ребру деталі, він узяв у Войтішека інструмент.

— В тебе що, руки криві? Ану, дай сюди!

Войта, на диво, не образився. Він знав, що Францек ніколи нічим не вихвалявся й не мав звички насміхатися з когось, як, приміром, Станда. І Войтішек раптом несміливо звернувся до Францека:

— А ти б… не міг мене навчити?

Францек розгублено озирнувся по цеху.

— Тут важко: Дуфек побачить, що я не на своєму місці.— Він нахмурив чоло.— Знаєш що? Можна спробувати після роботи… Треба тільки, щоб тата не було дома, щоб ми могли піти до нашої майстерні. Я тебе навчу не тільки терпугом орудувати, але й свердлити, і на токарному верстаті працювати — словом, усе, що ти хочеш! А тут тобі це дозволили б хіба що через рік!

Повернувшись додому, Войтішек привітався з батьком, умився й сів обідати. Мареш розпитував про завод, син неохоче відповідав. За столом запала тиша. Войтішек не сказав ні слова про свої неприємності на роботі.

— З Францеком ви працюєте разом?

— Ні. Він в іншому, заготовчому цеху.

— А що там роблять?

— Виготовляють інструменти й вимірювальні прилади, а також спеціальні фрези для виробництва лопатей турбін, ну й таке інше…

Войтішек прибрав після себе зі столу посуд. Мареш читав у кріслі газету і нишком стежив за сином. Войта пройшов до спальні, зняв із шафи свого «Супутника», здмухнув із крил пилюку і, замислено крутнувши пропелер, поставив модель на місце.

— Чого це ти зовсім забув про будівництво моделей?

Войтішек підняв кришку піаніно, вдарив кілька раз

пальцем по клавішах, і в кімнаті знову запала глибока тиша.

— Хіба мені є час туди ходити? Сам знаєш, що після роботи треба читати підручники…— промовив Войтішек.

Мареш відчув у його голосі докірливі нотки.

«Невже хлопець справді більш не любить мене — саме тепер, коли я хотів би бути для нього набагато ближчим? Невже після тієї неприємної сцени в «Регіні» ми так і не

помиримось як слід? Це, звичайно, неприємно, але ж хлопець уже не малий — міг би зрозуміти, що не я образив його, а він мене. Що ж, хай подумає… І взагалі, годі йому вдавати із себе мученика!»

— Якби ти захотів, то вже давно був би повернувся у гурток, а твій «Супутник» встановив би новий рекорд швидкості.

Войта взяв у руки книжку, але зразу ж поклав її на місце. Сів за свою парту і за хвилину знову підвівся. Раптом увагу його привернули рибки в акваріумі.

— Перед канікулами ти сам відколовся від них, отже, не чекай, що вони прийдуть тобі вклонитись…

Войта почервонів.

— Я прохати їх не буду!

— Що вони тобі зробили?

— Це шкільний гурток, ним керує наш фізик… Невже я повинен іти туди як сторонній, як… як чорнороб?

Мареш насупив брови і глибоко зітхнув.

— Не уявляю собі, чому це ти будеш сторонній, коли всі тебе там добре знають? — відповів він після деякої паузи.— І те, що ти зараз працюєш на заводі, твоєї гідності не принижує аж ніяк. Тобі вже час зрозуміти, що твоя робота на заводі — не кара: незабаром ти переконаєшся, наскільки для тебе корисно було познайомитися з життям і з іншого боку.

Мареш неквапливо запалив і почав надягати піджак.

— Ти кудись ідеш?

— Треба ще дещо зробити в «Штєпанці». Але на шосту в кіно ми встигнемо, не журись.

Войтішек іронічно посміхнувся і похитав головою.

— Все робота, робота! Чи можеш ти хоч коли-небудь похвалитись чимсь іншим, крім роботи?

Мареш ішов неквапливо вулицею. Остання синова репліка все ще звучала у його вухах.

«Як пояснити хлопцеві, що моя робота вимагає стільки часу? А він же ще не знає, що я пообіцяв товаришам з машинобудівного заводу читати в заводській школі лекції з питань виробничої психології. Там мій син, і я не міг їм відмовити! Крім того, це новий предмет, на заводі ніхто не має досвіду в цій галузі, і я справді міг би допомогти їм у цьому…»

У «Штєпанці» зустріли його приголомшливою звісткою:

— Вєрку Даніельову півгодини тому забрали в лікарню!