Мареш приголомшено витріщив очі на вихователя, не помітивши єхидного виразу його обличчя: «Ваша вихованка— гарна штучка, новоспечений пане директор!»

На півдорозі до дівчачого корпусу Мареш зупинився, щоб перевести подих.

«Можна було б викликати Карлу до себе»,— подумав він і згадав, що навіть не спитав у Пеші, що, власне, сталося з Вєркою.

Карла не стала чекати, поки директор почне її розпитувати.

— Випила майже півпляшки чорнила, негідниця!

— Ну й що?

— Промили їй шлунок, і все вже гаразд.— Вона помітила, що Марешу трохи відлягло від серця.— Не бійтеся, кропиві мороз не страшний! Очевидно, це її чергові хитрощі. Мабуть, гадає, що з,лікарні легше втекти.

— Це я теж знаю. Не розумію тільки, чому вона випила таку велику дозу чорнила.

— Вєрка хитріша, ніж ми думаємо. Якби вона випила трішки, то дуже швидко знову опинилася б у нас. А так чим довше вона пробуде в лікарні, тим більше матиме шансів на втечу. Та я пояснила по телефону лікарям, з ким вони мають справу…— Вихователька нервово пройшла по кімнаті.— Вєрка — це тип, який боїться лише одного: твердої, дуже твердої руки. І тільки тоді, коли дівчину вдасться трохи приборкати,— якщо це взагалі удасться,— тільки тоді з’ясується, чи можна буде зробити з неї щось путнє.

Мареш довго не відповідав, замислено крутячи вус.

— їісе ж таки,— промовив він після довгої мовчанки,— ми не перевиховаємо жодного з правопорушників, якщо будемо ставитись до них лише так, як вони цього заслуговують. Од цього вони ще більше затнуться. Кожній людині, навіть найбезнадійнішій, властива бодай крихта прагнення до справедливості; якщо я ставитимусь до неї краще, ніж вона заслуговуватиме, їй буде соромно, хоч, можливо, вона цього не показуватиме, і наступна витівка принесе їй значно менше задоволення…

12 1-477

35 З

Сестра з терапевтичного відділення веде Верну через двір до головного корпусу.

«Це мій останній шанс, останній шанс»,— дзвенить у Верчиних вухах, і вона мало не вимовляє вголос ці слова. Як не щастить, то не щастить! Вона потрапила в найгірше відділення, розташоване в приміщенні колишньої фабрики, і щоб зайти у її палату, треба проминути справжній лабіринт: пройти повз кімнатку старшої сестри, лабораторію, кімнату, де підігрівали їжу,— і скрізь відчинені двері, скрізь повно жінок у білих шапочках,— і нарешті через дві палати з хворими. Вєрка наступної ж ночі тихенько прокралася через обидві палати. У пристойних лікарнях хоч убиральня десь у коридорі, а в цій богадільні і убиральня під самою палатою. Двері в кінці лабіринту були замкнені на ключ. Тільки-но Вєрка смикнула за ручку, як за спиною озвався голос чергової сестри:

— Що тобі тут треба, Вєрко?

— Я хочу трохи просвіжитись, бо мені щось душно.

— Он відчинене вікно. Тільки май на увазі, що для втечі воно не годиться, це четвертий поверх.

Виходячи, Вєрка нишком плює на пальто, що висить у кутку на вішалці. Правда, вона тут же помічає, що пальто не цієї сестри, бо її змінила вже якась інша, але то невелика біда: всі сестри — однакові паскуди, жодна з них не допомогла їй утекти!

Останній шанс. Якщо вони поїдуть трамваєм, успіх буде забезпечений. Трамвай — це Вєрчина стихія. «Ісусику, якщо ти мені допоможеш, я замість свічки дам тобі п’ять крон! А то свічка згорить, і тобі залишиться пшик, а за п’ять крон можна буде залатати на костьолі шмат’облупленої штукатурки!»

Але що це? У вестибюлі головного корпусу стоять двоє чоловіків у білих халатах і знайомих червоних кашкетах. Санітари. Розчарована Вєрка уповільнює крок. Як не щастить, то не щастить! З того ранку, коли вона спокійно прийшла до Станди на дачу по крадені речі й замість Стан-ди з кухоньки раптом вийшов есенбак,— з того фатального ранку фортуна остаточно відвернулась од неї. Те, що було далі, це лише низка невдач, яким не вдалося покласти край навіть за допомогою цього клятого чорнила, після якого з рота і шлунка відгонить чи то фарбою, чи то залізом.

Сестра багатозначно підморгує санітарам. Видно, їх уже про все хтось поінформував з відділення. Вони ідуть поруч з Вєркою, мало не торкаючись її плечима. Дівчина озирається і показує язика сестрі, яка зловтішно склала на грудях руки. Вєрка не сумнівається, що, коли вона кинеться тікати, котрийсь із цих здорованів схопить її за комір, як сопливого хлопчака!

Отже, пропала остання надія. Вєрка сидить у закритій санітарній машині з матовим склом, один із санітарів умостився навпроти неї. Вєрка примружує очі й, закинувши ногу на ногу, ліктем непомітно стягує з колін спідничку. Потім закладає руки за спину, випинає груди і повертається в профіль до санітара. Той зиркає на дівчину, трохи збентежено витягає сигарету, але зразу ж спохвачується і, заклавши її за вухо, одвертається.

Вєрка зціплює зуби.

«Ну й чорт з тобою! — Не придумавши нічого кращого, немов на зло усім, лягає навзнак на носилках і заплющує очі.— Ісусикові на мене наплювати! А хіба п’ять крон — це мало? Мабуть, він уже взагалі одвернувся від нашого режиму, і навіть найщедріший дарунок тепер не допоможе. Бог із нашою владою не хоче мати нічого спільного!»

У склі відбивається червоний кашкет санітара, і Вєрці спадає на думку, що якби тут сидів не такий мамула, то можна було б дуже гарно провести час, так, саме тут, у цій санітарній машині. Але це не мужчина, це якась баба. Вєрці не дуже зручно лежати, вона підводиться і ту ж мить різко хилиться набік: машина круто повертає у ворота ДШтєпанки». Крізь заднє віконце Вєрка ще встигає помітити, як вахтер зачиняє ворота. Авжеж. Закрите виховання. Виправний дім. Кінець!

Похнюпивши голову, дівчина заходить у вестибюль. На превеликий подив, вихователька Карла звертається до неї без ніякої злості чи насмішки:

— Поклади речі в свою шафку, Вєрко.

Вєрка надягає домашні шаровари, вішає на плічка святкову сукню Ділі. Потім прихиляється до шафки, кладе голову на руку й міцно заплющує очі.

Згодом у низу, в залі, її оточують дівчата, втуплюються у неї очима, сиплють запитаннями справа й зліва. Така увага трохи допомагає Вєрці подолати свою пригніченість.

— От бачиш, ти даремно пила чорнило, тебе знову привезли сюди!..

— Я на це чхаю, дурепо,— спалахнула Вєрка.— Мені треба було знюхатись з одним лікарем, і справа вдалася на сто сім процентів! Він організував екстра-палату й приходив до мене щоночі… Але щось мене хилить на сон, піду задам хропака.

Вона потягується так, що аж кісточки захрустіли, оки-дає зневажливим поглядом притихлих дівчат і йде з ви-хилясом до спальні.

Виклику до вусача Вєрка чекала ще зранку, але Ма-реш запросив її до себе тільки після обіду. Вона так і не вирішила, як їй поводитись перед ним, і почувала себе досить невпевнено. У неї у вухах ще й досі звучало те «геть!», яким директор зустрів її у «Штєпанці». Вона воліла, щоб він дав їй кілька ляпасів за те, що вона зробила з його сином, але щоб нічого не казав… Вже відчиняючи двері, Вєрка ще раз подумала з тривогою, що не знає, як грати свою роль.

— Здрастуй, Вєрко!

— Добрий день.

їй раптом спало на думку, що краще мовчати, принципово мовчати, що б він не питав. Не одірве ж їй вусач за це голови!

— Ну, то як воно у лікарні? Смачніші там пиріжки, як у нас?—Куточки уст Мареша смикнулися, він насилу стримався, щоб не вибухнути: біля самої голови Вєрчине волосся було золотаво-жовте, а далі — чорне як сажа.

Але Вєрка не помітила, що його веселий настрій штучний.

«Що це: пастка? Ні, сьогодні не схоже на те, що Марені знову зареве й вижене мене геть. Дивно, чого це він не лає мене за чорнило. І не заводить мови про свого Вой-тішека».

— Сідай. Чорнило я відсуну, якщо дозволиш,— Марені поставив чорнильницю на протилежний кінець столу.— Смаки в людей бувають різні. Мій небіж у дитинстві, наприклад, потроху з’їв цілий квадратний метр штукатурки біля свого ліжка.

«Це гра, на твоєму місці кожен так поводився б, але тобі це не робить честі,— стомлено примружила Вєрка очі.— Швидше б ти одчепився від мене. Дівчата дурні,

тільки розтулить котра рота,— і я вже знаю, що вони скажуть. "Виховательки теж бувають дурні, більшість із них я завжди могла перехитрити. Але ти — справжній лис, і говориш ти не прямо, іноді Ь кінця почнеш або й узагалі все навиворіт скажеш».

— Уяви собі, в мене теж була оказія з чорнилом,— вів далі директор.— Це було тоді, коли я ще вчився у школі. Одного разу мала бути контрольна з арифметики, якої я дуже боявся. Саме тоді у мене було розбите коліно. Я взяв і налив на ранку чорнила, удавши, що пляшечка випала мені з руки. Контрольної я уникнув, звичайно, але про купання під час канікул навіть думати не смів, бо нога гноїлася більш як два місяці!

«Мораль прочитана, що ж далі?» Вєрка нишком перевела подих.

— І в футбол теж не міг грати. Я був воротарем, і неабияким — щось середнє між Планічкою та Заморою, а втім, ти їх не знаєш, це були голкіпери, що увійшли в історію нашого фзГгбола. Наша команда зазнавала тоді поразки за поразкою, хлопці лаяли мене, що я зрадив. Оскільки тоді не було ще ні пеніциліну, ні стрептоміцину, то зрештою мене мусили відвезти до лікарні.

«Ти диви, вусач навіть у футбол грав Якщо це тільки не вигадка. Мабуть, що ні, адже він у «Регіну» інколи приїздив велосипедом і поворот перед ворітьми робив, як справжній чемпіон. А якось він змагався з хлопцями на \ шістдесят метрів, дав їм п’ять метрів фори і все одно виграв. Словом, він був у формі, аж поки його не побив грець…— Вєрка здригнулася.— Адже це ти його побила! От чудасія: виходить, ти можеш мало діє на той світ спроваджувати людей?..— Вона згадала, як одного разу побачила Мареша з вікна дівчачого корпусу в перший чи другий день після його появи у «Штєпанці». Він тяжко дерся на горб, раз по раз відпочивав, переводив подих.— Ні, він уже не випередить нікого…» Вєрку охопило якесь незрозуміле збентеження.

— Вчора я був у «Регіні». І ти знаєш, айстри, які ти посадила, ростуть, мов на дріжджах. Мені спало на думку, що ти могла б розвести квіти і в нас. Не завадило б показати, що таке «Регіна»! Ну і ти залишила б цим хороший слід, коли підеш звідси.

— А я звідси нікуди не піду. Тут і помру. Ви ж мене все одно ніколи не випустите!

«Дурепо, що ти мелеш? — подумала Вєрка і затулила долонею рота.— Треба було тримати язика за зубами до кінця!»

— Випустимо якнайшвидше, щоб ти не займала місця тих, хто справді серйозно провинився.

Вєрка зблідла і ображено випросталась.

— А я хіба що, несерйозно?

Груди дівчини випнулися під джемпером. Мареш раптом уявив собі її і Войтішека… Вона лежить на дивані ц його квартирі разом з хлопцем… Руки його, що лежали на столі, смикнулись від припливу люті. «Єдиному синові в чотирнадцять років припечатала таке тавро! Інші все життя згадуватимуть про першу любов, а він… Хтозна, як він узагалі ставитиметься до жінок після такого потрясіння… Падлюка! Поставити б її перед собою і по морді — справа, зліва!..— Мареш сховав руки під стіл, стиснув кулаки.— Схаменися! Ти й так наробив уже чимало дурниць!..»

У Мареша трохи відлягло від серця, і він вирішив відповісти на останнє Вєрчине запитання.

— Мушу тебе розчарувати,— мовив він,— бувають набагато більші неповнолітні злочинці, в порівнянні з якими ти просто нікчема.

Вєрка вся якось напружилась і глибоко, вдихнула повітря. В її очах відбилася образа. Пересиливши себе, Мареш злегка нахилився вперед і знизив голос:

— Бо хіба ще хто-небудь напився б чорнила, крім справжнісінького нікчеми, га? Скажи сама!

Вєрка люто труснула головою і тупнула ногою:

— Я все одно втечу!

— Навіщо тобі тікати? Ми тебе випустимо самі, це значно зручніше й солідніше, та й твоїм давнім друзям із Корпусу безпеки не доведеться морочити собі голову. До того ж їх, що не кажи, не так легко обдурити, в цьому ти, очевидно, зі мною згодна.— Він підвівся і, поклавши Вєр-ці на плече руку, провів її до дверей.— Ми з тобою знайомі вже досить давно, і ти повинна зрозуміти, що і я, і мої колеги тут не для того, щоб псувати таким, як ти, життя, а щоб допомагати їм. Ти також досить розумна, щоб збагнути й інше: можна, звісно, побудувати своє життя і так, що до смерті будеш дивитися на клаптик неба крізь залізні грати. Але це не вигідно: надто темну тінь кидають грати на людину.

«Добре, що вусач хоч відвертий і прямо каже, що замислив,— подумала Вєрка.— Інші мовчать, боячись мого язика, і невідомо, що від них можна чекати. А цей такий же хитрий, як і я. Це нас якось зближує».

— А тепер іди. Загальні збори вчора ухвалили, щоб у будинку постійно чергувала бригада, яку можна було б використати, коли, скажімо, дорогу до нас занесе снігом, коли привезуть картоплю або вугілля і таке інше. Ось ця бригада зараз і буде переводити цеглу, яку нам підкинули, щоб добудувати пральню. А будувати буде один муляр-пенсіонер.

— Але мені лікарі заборонили працювати, особливо на важкій роботі. Принаймні два тижні… І взагалі радили якнайбільше лежати…

Мареш пильно подивився на неї.

— От лихо, я ж зовсім забув про це. Та зараз ми все владнаємо.— Він повів Вєрку до кімнати виховательок.— Сестро Маріє, негайно покладіть Вєрку в ліжко, вона повинна відпочити після хвороби. Не завантажуйте її роботою, щоб їй не стало гірше. І зайдіть згодом до мене,— сказав він, підморгнувши сестрі одним оком.

Вєрка не встигла подумати, що й до чого, як в руках у неї опинилась піжама. Потім клацнули двері спальні, й навколо запала тиша. Дівчина здивовано оглянулась: в Лмнаті не було нікого. «Оце здорово,— подумала вона.— Зараз лише друга година, дівчата надриватимуться коло цегли, а я спатиму, як графиня…— Вона простяглася в ліжку, широко розкинула руки і, піднявши ногу, помилувалася на випрасувану піжаму. Потім поправила під головою подушку і заплющила очі. Крізь розчинене вікно з кухні долинув стукіт сікача.— Мабуть, на вечерю буде шніцель…— майнуло у Вєрки в голові.— Але чого це не приходить сон? — Вона перевернулась на другий бік. У саду чувся гучний регіт, рипіла тачка.— Ха-ха, дівчата працюють, як воли. Шкода тільки, що я не можу заснути».

Вєрка вийшла в коридор і побачила, що сходами підіймається вихователька.

— Дайте мені, сестро, якусь цікаву книжку про любов. Тільки не роман, бо романи довгі й нудні.

— І не думай, директор заборонив: тобі не можна

стомлюватись. Три дні цілковитого спокою. Тобі навіть їсти приноситимуть до спальні. А зараз марш у ліжко!

Вєрка повернулась до спальні і стала біля вікна. Кілька дівчат котили тачки з цеглою. Позаду йшов Мареш у синьому комбінезоні, на його тачці лежало усього кілька цеглин. Нараз до нього підбіг вихователь і вирвав у нього з рук тачку. «Таке придумати, от старий,— подумала Вєрка.— Він же зовсім недавно повернувся з лікарнії — Вона сердито лягла в ліжко і завмерла, стежачи за мухою, яка лазила по стелі. Із саду долинав скрип коліс тачок, веселий сміх.— От чортяка, заборонити читати! І чому він весь час псує мені настрій?—Десь поруч вибив годинник. Час плив повільно, мов сироп. Навіть мусі набридло вже лазити по стелі, і вона сіла непорушно, мабуть, заснула.— Ти бач, Мареш надягнув комбінезон і возить цеглу, ніби якийсь чорнороб… Дівчатам нема чого дивуватися, вони арештантки, а арештантки, ясна річ, мусять працювати. Але Мареш?..»

За дві години дівчата перевезли всю цеглу, вмилися, пополуднували й зібралися в залі, згідно з розкладом. Але що це? Поруч з Марешем стояв незнайомий чоловік у светрі й полотняних штанях. Не можна було сказати, що поголений він ідеально.

— Коли я вперше прийшов сюди, щоб прийняти справи, на стіні вашої вілли я побачив свій портрет,— почав Мареш, звертаючись до дівчат.— Зроблений він був непогано, але тій, котра малювала портрет, бракує теоретичних знань. У всякій карикатурі треба підкреслювати якусь істотну рису обличчя або постаті, а в мене вуха,— гадаю, ви з цим погодитесь,— цілком нормальні. Але я переконаний, що серед вас є таланти, тому запросив сюди товариша Шарду, щоб він дещо розповів вам про малярську справу…

Художник трохи розгубився, помітивши, що на нього спрямовано десятки єхидних і визивних поглядів. Не’Знаючи, з чого почати, він глянув на репродукцію, яка висіла на стіні.

— Чи звернула котрась із вас, дівчата, увагу на те, хто намалював цю картину?

Ніхто нічого не відповів. Тоді підвелася Йожка і прочитала підпис під картиною: Хітуссі

— У своєму житті ви, напевне, почуєте слово «імпресіонізм», тому не зайво було б дещо знати про нього. 1

1 Хітуссі Антонін (1847—1891) — відомий чеський художник.

«Початок не дуже вдалий»,— подумав Мареш і сів на стілець.

Але художник потроху розговорився, почав оповідати про походження цього терміна. Дівчата поступово перестали крутитися на стільцях, і навіть Ярка, якій завжди хотілося спати, не позіхала. Хто UL міг подумати, що цей чоловік з жовтими від нікотину пальцями так натхненно пояснюватиме, яким чином митець зумів вловити скороми-нущий людський ‘настрій, перенести на полотно свої почуття і враження від подорожі по чеській землі? Дівчата затамували подих, зиркали то на художника, то на Маре-ша й на картину, і в їхній уяві поставали вкриті травами галявини, болотисті луги, горби на обрії, меланхолійна тиша південночеських ставів… А коли Мареш зрештою запитав, хто наступної неділі бажає у вільний час піти на екскурсію в картинну галерею, всі одностайно піднесли руки, і якби в цю мить не зарипіли сходи, ніхто б навіть не помітив, що Берка теж прийшла сюди.

Мареш на хвилинку перервав бесіду і кивнув дівчині, щоб зайшла в сусідню кімнату.

— Що сталось? Чому ти одягнена?

— Я вирішила допомогти вам возити цеглу,— відповіла Вєрка.

— Ми вже зробили це без тебе. Іди лягай.

Верка спохмурніла.

— Я більш не буду лежати.

— То, може, ти хочеш працювати?

— Ну, хоча б…

— А це тобі не пошкодить? Адже в лікарні казали…

— Що вони там тямлять!..

Коли бесіда закінчилась і художник почав прощатися, Мареш узяв його за рукав светра:

— Сподіваюсь, що ви теж задоволені. Як би ви поставилися до того, коли б ми попросили когось із Спілки художників двічі на місяць проводити заняття з нашим образотворчим гуртком?

Перед вечірньою годиною фізичної праці Мареш знову прийшов до дівчат.

— Дівчата,— голосно промовив він,— позавчора на зборах ми вирішили організувати гурток, який вирощуватиме декоративні квіти. Так от, його керівником буде

Вєрка Даніельова! Дехто з вас не так давно жив у «Регіні» і знає, а хто там не був, тим я повинен сказати, що Вєрка — справжній фахівець у цій справі. Хто хоче записатися у цей гурток? Хлопці, звісно, хваляться* що випередять вас: мовляв, дівчата вміють лише крутитися перед дзеркалом і вибирати, яка помада краща, а виростити звичайнісіньку фуксію нездатні…