Дівчатам було трохи смішно і трохи дивно з нової вигадки директора, але його слова зачепили їхнє жіноче самолюбство. Кілька рук піднеслося над головами, і Ма-реш, зітхнувши з полегкістю, крадькома перезирнувся з Вєркою. Від нього не сховалося те, що в глибині її очей блиснув вогник схвалення. Однак дівчина тут же відвернулася.

— Вєрка відведе всіх до оранжереї — там на вас чекає розсада й інструмент. Я виділю вам у саду дослідну мічурінську’-ділянку. Хто захоче, може приєднатися і пізніше. Завтра я проведу з вами перше заняття з квітникарства. Певна річ, ми будемо вирощувати квіти не дідівськими методами, а спираючись на наукову основу. Поки що бувайте!

— Так ми й побіжимо за тобою, аякже! —кинула йому вслід Вєрка, як тільки Мареш вийшов. Але, на превелике її здивування, кілька дівчат мовчки чекало розпоряджень, їй навіть здалося, що вони дивляться на неї з деякою повагою. Вєрка нерішуче переступила з ноги на ногу, потім зважилася: —Ну ходімо побачимо, що воно з цього буде…

Але десь у глибині душі дівчина несподівано для самої себе відчула гордість і навіть бажання негайно розпочати роботу.

«Туди до біса, що це зі мною коїться? —Щось залоскотало у неї в горлі, потім у носі.— Чому? Чому саме вусач, якому я дошкулила більше, ніж будь-хто?..— міркувала Вєрка, простуючи до оранжереї. Вона похнюпила голову і, насупивши брови, завзято потерла чоло: не можна ж розпхикатися перед дівчатами, які йшли слідом за нею. Зібравши всю волю, Вєрка стрепенулась, щоб одігнати від себе цю дивну розчуленість.— Я доведу всім, що мене кривдять, увесь світ мене кривдить, але я покажу, на що здатна! Такі клумби, які я пороблю тут з дівчатами, у «Ре-гіні» нікому й не снилися!»

Мареш зайшов до свого кабінету і зняв телефонну трубку.

— Школа? Товариша Мацека, будь ласка… Здрастуйте, колего, у мене до вас прохання. Для наших вихованців надзвичайно важливо, щоб вони відчували зв’язок з навколишнім світом, щоб бачили, як їхня колишня школа пам’ятає про них і має їх на увазі. У «Штєпанці», як вам відомо, перебуває Каміл Павлат із вашої одинадцятирічки, але скільки я не запрошував сюди його класного керівника,— все марно. Тому я дуже прошу, щоб зайшли ви. Каміл охоче ходив на ваші уроки в майстерні і часто згадує про них. Все це, звісно, мусить виглядати так, ніби ви прийшли провідати його з власної ініціативи. Коли вас чекати?

— У вівторок у мене партійні збори, в четвер я іду з дев’ятикласниками на екскурсію на машинобудівний завод, який узяв шефство над нашою школою…

— На машинобудівний завод? — перепитав Мареш.— В такому разі, не забудьте зайти в цех, де тепер працює мій Войта. Хоч ви його і виключили, але він, мабуть, радий буде вас бачити. Отже, у п’ятницю після обіду я чекаю вас у «Щтєпанці», згода? Спасибі, я знав, що ви не відмовите!

7

Нарада в цеху закінчилась, і всі розходились на свої робочі місця. Старий Тауш узяв за рукав майстра Дуфека:

— Он той руденький у светрику весь час набридає, щоб я дав йому справжню роботу. Доручи йому щось простеньке, хай дасть мені спокій.— Він сипнув у люльку тютюну, але не запалив її.— Щось вона дуже носа дере, ця теперішня молодь. Я, приятелю, будучи учнем, три роки мив* сходи шефовій жінці та чистив клітку канаркам. Особливо мені допікала клітка, хіба ж це чоловіча справа? А ти не усміхайся, бо й сам ненабагато кращий! Кажеш, тобі вже сорок п’ять? Теж мені здивував, ти ще зелений, всі ви нині нетерплячі…

Тауш швиденько пішов до свого столу. Раптом до його слуху долинули звуки музики. Що це означає? Побачивши його, Каміла кинула на полицю згорнутий плащик. Тауш підійшов до неї.

— Що це в тебе?

Каміла переступила з ноги на ноги і, взявши Тауша за лікоть, спробувала одвести його вбік від полиці. Та старий

рішуче відкинув плащик, і мелодія мамбо на всю силу загриміла з транзисторного приймача.

— Де ти його взяла?

Каміла несміливо подивилася на майстра.

*— Лойза Оштядал позичив, ну той, якого прозивають Цирдою. Я йому за це пошию з ігеліту накривку на мотоцикл і куплю нові батареї для приймача. Він не хоче, щоб його мотоцикл мок під дощем. Це Люксик, послухайте! — дівчина пожвавішала і почала притупувати ногами в такт музиці.

— Що за Люксик?

— Ну, Люксембург!

— Тобто передача з Люксембурга?

— Ну, я точно не знаю, але музика залізна. Збацати б зараз…

Тауш відступив крок назад і потер підборіддя.

— Якою це ти мовою говориш?!

— Що? —Каміла подивилась на Тауша так, наче сумнівалась, чи він при здоровому розумі.— Звісно, якою!..

Тауш стривожено знизав плечима і, оглянувши її від модних мокасин до зачіски, примружив свої проникливі, глибоко посаджені очі.

— А що це в тебе, скажи мені, на голові?

Каміла здивовано помацала рукою голову.

— Та волосся ж!

— Ану, зараз же заколи мені цього хвоста, як було раніше! А то ще схопить тебе свердло за патли, і я матиму неприємності. Інакше викину тебе звідси разом із твоєю залізною музикою,— старий войовниче збив на потилицю кепку.— Ну, ворушись! — він підштовхнув її за стелаж кістлявою рукою, добре знаючи, що там у закапелку Каміла ховає своє дзеркальце та інше дівоче причандалля.— Чортзна-що.— Старий усе ще не міг заспокоїтись і розводив руками, наче кликав когось на допомогу. Про те, що він був відділений од Каміли тільки скляною перегородкою, майстер зовсім не звертав уваги.— «Залізна музика, збацати Люксика» — вона що, має мене за дурня?

Каміла забилась у темний прохід між полицями.

«Нічого не вдієш, старий справді може розгніватись.— За хвилину вона вийшла, зібравши своє світло-каштанове волосся у вузол і ображено закопиливши губи. Дівчина стала на своє місце біля вікна видачі й оглянулася на Тауша. Він уже сидів згорблений за столиком і все ще роз

дратовано посмикував плечем. Каміла на зло майстрові зробила нишком «колесо», обтрусила долоні й показала йому язика. Раптом вона завмерла: поміж верстатами до неї прямувала мати, тримаючи в руках пляшку з молоком. Каміла швиденько вимкнула радіо.— От іще, не могла сховати молоко в сумку — знову хлопці кепкуватимуть…»

— На ось, біжиш з дому, як на пожежу! Носи тобі аж сюди! — мати поставила пляшку на вікно і зверху поклала булочку. Підійшовши до Тауша, вона кивнула в бік дочки:

— Як вона тут у вас, не скаржитесь?

Тауш повернувся до неї разом із стільцем і багатозначно зиркнув на віконце. Каміла заціпеніла.

— Дівчина б не злазила із бума, тільки й думає про стійки та перекидання і ніяк не дочекається олімпіади,— підвищила мати голос, бо поруч у кузні знову почав гупати механічний молот.

Каміла без потреби перекладала на полиці свердла.

— І^оли щось теє… так ви не бійтесь дати їй ляща, самі ж розумієте…— Жінка показала рукою на цех, де над своїми верстатами схилилися десятки молодих робітників.

— Я її міцно тримаю в руках, не сумнівайтесь, інакше ця молодь може на голову сісти,— Тауш спохмурнів і знову нахилився над паперами.— Як будете в місті, купіть мені, будь ласка, камфорної масті, її Дадуть і без рецепта…

Дуфек повільно ішов по цеху і думав про Францека. Пограбування дачі, спроба вкрасти автомашину, пиятики, виключення зі школи — ось що вичитав він у характеристиці хлопця. А завод тепер повинен його перевиховувати. Щось не подобалася йому ця раптова поява в такого розбишаки бажання працювати.

— Підійди-но сюди, Францеку.— Дуфек поклав хлопцеві на плече руку.— Так тобі не подобається ходити в учнях? Гаразд, можеш показати, на що ти здатний.— Він підвів хлопця до вільного токарного верстата.— Ось із цього шматка заліза треба виточити валик, діаметр двадцять міліметрів, довжина сто. Спробуй.

Францек розчаровано закліпав очима.

— Це ж… для новачків. От якби зубці до фрези на шліфувальному — то інша річ!..

Майстер відступив на крок назад.

— Ти що, здурів чи, може, глузуєш із мене?

Францек ніяково обсмикнув свій благенький светр.

— Але ж такий валик, товаришу начальник, зробить навіть дитина…

Майстер кинув недокурка і розтер його каблуком.

— Ну й хвалько ж ти, хлопче! А ти знаєш, що таке шаблон?

У Францека заблищали очі.

— Звісно, що знаю! їх же тут у нас і виробляють!

Майстер узяв його за рукав і рішуче повів до юнака

в світло-синьому комбінезоні.

— Придивись, як це робиться, а потім он на тому верстаті виготовиш точно такий шаблон. Цей вигин визначає форму лопаті для турбіни. Тут відхилення не може бути ані на волосинку, роль грають навіть соті частини міліметра! — Дуфек розставив ноги і заклав за спину руки.— А тепер хоч гопки скачи. Все повинно мати свої межі, і самовпевненість теж.

Серце в Францека закалатало ще дужче.

— Можна взяти мікрометр?

І, не чекаючи відповіді майстра, хлопець помчав до інструментальної.

— Мікрометр! — гукнув він крізь віконце Камілі, сперся на вікно обома ліктями і для більшої солідності поклав підборіддя на кулак.— Не той, більший! — кинув прилад назад сторопілій дівчині.— Та ворушись, бо мені нема коли!

Сині очі Каміли округлились. Вона кинула погляд на столик старого Тауша: майстра не було, він пішов нагору, де видавали шаблони. Шкода, що тут не було старого, він би навчив чемності цього жовторотого хвалька. Сама ж вона, мов на зло, ніяк не могла придумати дошкульної відповіді, та й, мабуть, не мала права говорити іншим грубощі, бо працювала тут зовсім недавно, з початку канікул, допомагала Таушу, і їй було всього п’ятнадцять, якраз стільки, скільки Францекові. Дівчина подала йому мікрометр.

— Для кого це ти береш?

— Для себе, для кого б іще? Франта Валіш — це тобі неабихто!

Войтішек помітив у кінці цеху якийсь гурт людей. Мабуть, знов якась екскурсія. Але ні, це хлопці такого ж віку, як і він. Войтішек завмер. Ітка Костроньова! Лишенько, це ж його клас! Хлопець не знав, куди йому подітися. Може, втекти, кудись заховатися? Він повернувся до свого робочого місця і знову, вже, мабуть, п’ятдесятий раз за сьогоднішній день, закріпив свердло у верстаті. Коли б хоч що-небудь можна було свердлити! Але Дуфек навмисне відключив кабель, щоб учні не покалічили собі рук…

Павлік побачив Войтішека ще здалеку, і хлопці миттю оточили свого колишнього однокласника. Ніяково було не лише Войті, але й усім іншим; дехто відводив очі, дехто стояв віддалік: адже ніхто ще з їхнього класу ніколи не грабував дач… Войта розгублено потиснув декому руку, у школі йому навіть на думку не спало б удатися до таких умовностей. Він непомітно зиркав на хлопців, намагаючись з’ясувати, що вони про нього думали. Чи не глузували тепер із нього ті, що ніколи не вилазили з трійок? Мовляв, відмінник відбуває покарання, ніби звичайний чорнороб. А дівчата, певне, дивилися на нього з презирством, як на злодія…

Павлік і Войта на мить одійшли вбік. Павлік вражено глянув на чорний робочий стіл Войти, помітив масну пляму на його комбінезоні.

— Як ти міг зробити таку дурницю, Войто? Що тобі стрельнуло в голову?..— промовив він приглушено.

Войта почервонів, але відповідати не було коли — їх знову оточили однокласники.

— А ти працюєш тільки на свердлувальному чи, може, й на токарному верстаті?

— А ти зумів би сам зробити турбіну?

Це спитала Божка. Нічого дивного в її запитанні не . було: дівчата завжди ставлять дурні запитання, коли йдеться про техніку. Відчуття ніяковості нарешті минуло. Дев’ятикласники почали сміливіше роздивлятися по цеху: скрізь кипіла робота, здавалося, ніби кожен робітник працював окремо, сам по собі, але внаслідок їхньої спільної роботи з заводу виходили могутні машини. І Войта Мареш .теж брав у цьому участь? Його присутність тут, на заводі, дещо пом’якшувала цей ганебний вчинок, якого він допустився на початку канікул (правда, в класі були й такі, що в глибині душі саме за той вчинок вважали Войту трохи не героєм).

— Ти працюєш по цьому кресленню?

Войтішек узяв у Йожки з рук засмальцьований аркуш паперу, який приніс майстер, щоб показати учням, як позначаються розміри отворів.

— Я працював по ньому до обіду, і всі деталі віддав…

— А ти міг би нам, Войто, розповісти, що виробляється в цьому цеху? — протиснувся крізь гурт хлопців учитель Мацек і потиснув руку своєму колишньому учневі.

Войтішек почервонів і, затинаючись, почав розповідати все, що знав про завод. Раптом він відчув, що на нього хтось пильно дивиться: збоку стояв майстер Дуфек.

«Він же супроводить клас по заводу! — подумав хлопець.— Я пропав! Зараз він мене переб’є й осоромить при всіх, зробить посміховиськом для всього класу».

Але Дуфек помітив, як палають у Войти щоки, і промовчав. «Мабуть, я його трохи налякав у перші дні й поставився надто суворо… Все ж таки хлопець досяг деяких успіхів, не такий уже він нездара…»

— А чому ти ніколи не приходиш на річку? Ми випробовуємо там нову модель!

— І готуємося до змагання із СвазармомІ Слухайї Це ідея! Твій же літак долав двісті кілометрів за годину. Ти можеш нам допомогти! Отже, вирішено: ми обов’язково тебе покличемо, коли буде відома дата змагань!

— А у школі скоро буде нова майстерня, і ваш завод пообіцяв нам виділити інструменти й верстати!

— Послухай, у мене ідея! — Павлік схопив Войтішека за рукав.— Ти можеш після роботи виготовити для нас деякі деталі. Креслення я принесу тобі додому…

Войтішек уже майже не чув, що йому казали школярі. Дуфек нагадав, що ім іще треба багато чого оглянути, хлопці попрощалися з Войтішеком, хтось із них сказав:

— Ти непогано влаштувався, точиш собі на верстаті, виробляєш усілякі штуковини, а в нас півкласу провалилося на контрольній з математики!

Діти зникли у сусідньому цеху. їтка Костроньова озирнулася в дверях і помахала Войтішеку рукою.

Войта знову залишився сам. Він схвильовано почав пригадувати все, що йому казали однокласники. «…Ваш завод пообіцяв нам виділити верстати для шкільної майстерні… Ваш завод! Як дивно це прозвучало. Ваш завод…»

В сусідньому цеху, як завжди, гучно бухкав молот, десь завищала фреза, позаду спалахнуло сліпуче синє світло

електрозварки. Хлопець вдихнув кислуватий запах заліза і мастила» потім нервово, поправив пальцем комір сорбчки. Зупинивши молодого слюсаря з ремонтної бригади» він попросив у нього сигарету. Слюсар мовчки вийняв коробку з сигаретами» як рівному» дав припалити від свого недокурка і пішов далі» а Войта сів на чорний стіл» примружив очі й урочисто випустив хмарку диму.

Дуфек спинився біля Францека і недовірливо глянув на нього.

— Це ти що, робиш уже другий шаблон?

Він поблажливо всміхнувся і, насвистуючи, вийняв з нагрудної кишені мікрометр. Порівняв Францекову деталь з оригіналом. Ребро шаблона мало складний вигин, майстер зміряв його в кількох місцях, перестав насвистувати і машинально пригладив волосся.

— Дивина! Зроблено майже точно, я нічого не можу зрозуміти! — майстер озирнувся по цеху, ніби шукаючи, щоб хтось допоміг розібратися у цій ситуації. Потім спантеличено подивився на Францека, схопив за рукав слюсаря, що працював поруч:

~ Скажи: це ти зробив за Францека чи він сам?

— їй-богу, сам, я вже давно з нього очей не зводжу…

— Я тобі, здається, покажу, адже ти всіх нас у дурні пошиві — майстер штурхонув Францека під ребра.— Може, ти навмисне учнем прикинувся? — Він запалив, щоб заспокоїтись, і за мить знову гримнув на хлопця: — Якого ж біса не сказав одразу, що ти такий мастак?!