Францек щасливо усміхався, виструнчившись від хвилювання, мов на параді. Це була знаменна хвилина! Досвідчений майстер, якому довірили виховання підлітків, один з найкращих на заводі, просто не знав, що йому й сказати!..

— Коли ж ги почав допомагати батькові?

— Хіба я знаю? Мабуть, із другого класу, якщо не раніше. Батько завжди лупцював мене, коли ловив біля токарного верстата…

Дуфек допитливо глянув хлопцеві в вічі і похитав головою.

— А тепер ти мені скажи от що: ти ж уже майже слюсар і раптом таке накоїв, що тебе зі школи вигнали! Як це зрозуміти?.

Францек почервонів і відвів очі. Майстер бачив лише його червоні вуха.

— Що ж мені з тобою робити, бісова дитино?

Францек перевів дух, розуміючи, що всі ці слова —

похвала. Серце його радісно забилось: адже згідно з його шаблонами у турбінному цеху тепер виготовлятимуть лопаті для робочих коліс, а самі турбіни, можливо, підуть в Індію або через океан аж у Південну Америку! І Францек раптом подумав, що, цілком можливо, пароплав,

який перевозить турбіни, коли-небудь поведе і він-

Франтішек Валіш, чеський моряк. Мрія про це, здавалося, дуже наблизилась до нього.

Майстер повів Францека через увесь цех; хлопець ішов, гордо розправивши плечі. В цю хвилину йому хотілось би мати метрів зо два висоти, щоб усі його бачили. Зненацька Дуфек зупинився.

— Ти мене так здивував, хлопче, що я мало не забув ось про це…— він вийняв з кишені синій службовий конверт.— Що ти знову накоїв? Підпишись отут.

— «Районний суд»,— прочитав по складах приголомшений Францек. В душі у нього похололо. «Лишенько, що ж це знову таке?..— Він гарячково почав пригадувати, що б це могло означати.— 3 дачею давно вже все покін-чено. Може, знову зацікавилися автомобілем? Або пляшками?» Хлопець розірвав конверт; майстер стояв поруч, запитливо дивлячись на нього. В його стурбованім погляді Францек прочитав не цікавість, а співчуття, адже Дуфек тепер став немовби його покровителем. Францек прочитав г.овістку і, відчуваючи, як з плечей у нього зсунувся важкий тягар, подав її майстрові: за два тижні в суді розглядатиметься справа про передачу Іржі та Анни Валішів на виховання у дитбудинок, і Франтішек Валіш запрошується в суд як свідок.

Проте почуття тривоги все ще не проходило: як це розуміти? Адже діти давно вже у дитбудинку! Дуфек змушений був пояснити, що судовий розгляд тієї чи іншої справи часто затягується, і Францек зрештою заспокоївся.

Дійшовши до протилежного кінця цеху, Дуфек гукнув худого юнака і попросив скликати всіх хлопців.

— Оце Францек Валіш, а це Лібор Гнік, бригадир молодіжної бригади, знайомтеся. Францекові лише п’ятнадцять, але ось це він виготовив сам.— Дуфек поклав на

стіл шаблон.— Візьміть його до бригади і подивіться, чи зможе він іти з вами в ногу.

Францек оглянув усіх по черзі. Юнаки, вищі на цілу голову, скептично і похмуро зиркали на нього. В одного на лівій руці бракувало вказівного пальця. Його сусід, на прізвисько Цирда, заклав руки в кишені й промовив без ніякої радості:

— Тобто ми повинні працювати на цього шмаркача?

Францек почервонів і глянув на майстра, немов шука*

ючи у нього заступництва.

— Якщо виявиться, що хлопець вам заважає,— його тут не буде. Та я думаю, ‘що він не підведе, коли ви йому все як слід поясните і підучите його. Бувайте!

Майстер пішов, і Францек зовсім розгубився.

— Ану скажи щиро: де ти поцупив цю штуку? — Цирда постукав кісточками пальців по шаблону.

— Сам зробив! Якщо хочете, зроблю ще один!

— Цікаво подивитися, горобчику!

— Що ж, якщо вже тебе сюди прислали, то берись до роботи,— зітхнув бригадир Лібор.— На ось, просвердли дірки, де позначено пробійником, діаметр дванадцять міліметрів,— він подав Францекові сталеву пластинку.— А під час сніданку ти п’єш молоко із склянки, як Каміла, чи, може, через соску?

Францек вражено глянув на бригадира, але помітив, що на його блідому вузькому обличчі застиг добродушний вираз. Хлопець промовчав, зціпив зуби і вставив у патрон дванадцятиміліметрове свердло.

Ввімкнувши верстат, Францек зловив на собі кілька недовірливих поглядів робітників. Видно, вони не дуже раділи з такого несподіваного поповнення бригади. Це ж не жарти — вчити якогось хлопчиська і втрачати через нього частину заробітку…

В кишені Францека все ще стирчав синій конверт, і хлопець весь час думав про нього. «Іржі і Анна Валіші…» Францек не стримався і всміхнувся. «Іржі і Анна! Як чудернацько звучать ці надруковані на машинці імена! Можна подумати, що йдеться про якогось чоловіка і дорослу жінку, а не про зашмарканого хлопчиська! От якби Ганка знала, що для районного суду вона — Анна з двома «н»! Взагалі у нас славна родина,— думав Францек,— мало кому із дітей випадає така честь, щоб заради них

засідали пани в чорних рясах, чи то пак, як їх, сутанах… Л моє ім’я на конверті! Громадянин Франтішек Валіш! Людонькі добрі, я — громадянин! Чи ж давно батько бив мене по пиці, а суд — і неабиякий, а районний, подумати тільки: районний! — називає мене громадянином!»

Францек свердлив отвори, відчуваючи, як його охоплював піднесений настрій. Бригадир кілька разів підходив, дивився і мовчки повертався на своє робоче місце.

Зненацька могутні удари пневматичного молота в сусідньому цеху змовкли, і в тиші, що запала на мить, Францек почув, як Цирда, котрий разом з товаришами схилився над сусіднім токарним верстатом, сказав:

— …і пильнуйте свої речі, бо цей злодюжка* кажуть, має на своєму рахунку дві пограбовані дачі над озером!

„ Кров ударила Францекові в обличчя, в скронях у нього загуло, в очах потемніло. Він низько схилив голову, на очах у нього виступили сльози. Хлопець рвучко відвернувся.

В цю мить знову почав гупати молот, і від його пекельного гуркоту Францекові стало трохи легше…

Наближався кінець зміни. Войта підкотив до інструментальної візок з готовими фрезами і мовчки поставив його у довгастому приміщенні. В інструментальній нікого не було видно, лише десь у проході між полицями чувся якийсь цокіт. Войтішек зазирнув туди, і тієї ж миті м’ячик пінг-понга покотився йому під ноги. Хлопець підняв його, але Каміла швиденько поклала ракетку на полицю, бо почулися кроки майстра.

— Дай сюди,— Каміла взяла м’ячик із Войтиної руки і сховала його в кишеню комбінезона. Помітивши, що він усміхається, спохмурніла. Смикнула ящик на візку, але ящик виявився надто важкий.— Може б, допоміг, чи що?

Войтішек незграбно допоміг дівчині зняти ящик із фрезами. Каміла заклала за вухо пасмо волосся, що падало їй на очі, і після недовгої мовчанки зиркнула на хлопця спідлоба:

— Ти сам зголосився возити сюди інструменти?

— Навіть не думав! Просто Францека перевели на іншу роботу, а мене поставили замість нього.

Із цеху хтось кинув на вікна шліфувальні диски.

Дівчина притислась спиною до полиць, даючи дорогу майстрові. Комбінезон з літерою «К» напнувся у неї на грудях. Войта відвів очі.

— Давай діаметром двісті міліметрів, красуне! — Молодий робітник, що стояв біля вікна, безсоромно витріщив очі на Камілині груди.— А чого у тебе тільки одне «К»?

Дівчина нерозуміюче подивилась на нього.

— Хіба друга кізочка не має імені?

Войта заціпенів. Іншим разом він по-лицарськи заступився б за Камілу, але тепер злорадісно мовчав, ніби мстився усім дівчатам на світі. До того ж Каміла сама могла дати собі раду з хуліганом, вона за словом у кишеню ніколи не лізла: Войта вже не раз чув, як вона давала хлопцям одкоша. Раптом сталося щось несподіване: дівчина безпорадно повернулася до Войти, ніби шукаючи у нього захисту, але Войта дивився на неї байдуже і навіть трохи насмішкувато. Тоді Каміла мовчки поклала шліфувальний диск на вікно, лоб у неї почервонів, і дівчина, похнюпившись, швидко пішла за полиці.

Коли вона повернулася до вікна, ні молодого робітника, ні Войтішека вже не було.

8

У передпокої пролунав дзвінок. Анна відклала шитво й пішла відчинити. На порозі стояв хлопчик, а за ним дівчинка у піонерському галстуці.

— Ми прийшли запросити вас і вашого чоловіка…

— На недільник по упорядкуванню дитячого майданчика! — закінчила дівчинка.

З дверей вітальні вийшов Патера.

— Заходьте, діти, далі, не стійте в коридорі, як жебраки, це не личить піонерам!

Діти ніяково зайшли до кімнати. Патера причинив за ними двері.

— То, кажете, упорядкування майданчика? А чому ви прийшли саме до нас, хіба ми там будемо гратися?

Діти перезирнулися.

— Ми кличемо всіх тих, у кого є діти. Ну, тих, хто в цьому зацікавлений…

— Власне, ви маєте на це право,— Патера удав, ніби не почув їхніх останніх слів.— Якщо ви в дощ копаєте картоплю, а дорослі тим часом сидять у шинку, то чому б

вам хоч раз не помінятися з ними ролями, правда? Багато чого на цьому світі не так, як треба, але вина тут не ваша.

Анна мовчки глянула на чоловіка.

— Ми не копали картоплю, ми тільки збирали колорадських жуків,— озвався хлопець.

— І дуже добре робили, шкідникам місце лише в пляшці або в буцегарні! Я хотів сказати ось що: ті дорослі, які сидять у шинку, не просто марнують час, вони підраховують трудодні, які ви заробили для них, а потім їм ще треба бити ноги до бухгалтера, щоб одержати гроші.

Анна роздратовано кахикнула.

-— Запишіть мене на десять годин.— Вона взяла у дівчинки папір і тремтячою рукою поставила свій підпис.

Діти запитливо глянули на Патеру.

— Це за нас обох, любі мої! — бадьоро вигукнув він, вибіг у сусідню кімнату і, тут же повернувшись, тицьнув хлопцеві в руку дві шоколадні цукерки.— На жаль, останні, тому неоднакові. Більшу ти, як лицар, повинен би віддати дамі, але знаєш що? Залиш її собі. У Марженки є галстук, а такий червоний галстук для свідомої дитини цінніший, ніж цілий центнер цукерок… Иу бувайте, дітки, і частіше підсипайте зерна пташкам — зміцнюйте мир!

— Я тебе просто не розумію,— Анна сердито грюкнула дверима, коли діти пішли.— Справді геройство — глузувати з тих, хто неспроможний дати тобі відповіді…

— А чому неспроможний? Хіба в них у школі немає політичного виховання?

— Плювати дітям у душу — це ти вмієш, честь тобі й хвала…

— В такому разі, я теж скажу тобі кілька слів,— посерйознішав раптом Патера і підвищив голос.— Якщо соціалізм, як про це без упину варнякають, так піклуєті ся про людину, то хай не ганяють людей збирати буряки, обривати хміль та копати землю — капіталізм чудово обходився без цього!

— Не намагайся вразити мене такою наївною демагогією, мені це противно. А ще противніше, коли ти «просвіщаєш» Войтішека.

Патера -холодно глянув на неї.

— Знову Войтішек, я так і знав! Він для тебе все — коронний принц, пуп землі!

Анна сіла до швейної машини й почала пришивати запасний комір до чоловікової сорочки, сподіваючись, що це

допоможе їй заспокоїтися. Але пальці в неї тремтіли, і вона не могла затягти в голку обірваної нитки.

— Невже тобі абсолютно байдуже до того, що сталося з хлопцем?

Патера сів у крісло.

— Хіба це моя вина? — Він нервовим рухом розгорнув газету, ніби бажаючи затулитися нею од Анни.

Анна схилилась над шитвом. «Що це з ним сталося? Звідки у нього взявся цей тон? Чим пояснити, що останнім часом Карел такий мовчазний? Досі ми, як тільки могли, уникали говорити про нещастя, що скоїлося з Вой-тою, але все даремно.— Анна раптом відчула, що серце в неї болісно стиснулося.— 3 першого ж дня, з самого першого дня, коли я привела сюди Войтішека, Карел з насолодою отруював йому душу, наче намагався помститися на хлопцеві за втрату своїх позицій у житті. Але чим завинив хлопець у тих змінах, які викликали Карелів крах? Може, краще промовчати, хоча б заради власного спокою? Але ні, я більш не можу мовчати. Я вже довго мовчала, і, можливо, це й було моєю найбільшою помилкою…»

— Якщо хочеш, я скажу: тут є і твоя вина, та ще й не мала. Якої порядності можна було чекати від хлопця, коли в нас він чув зовсім протилежне тому, що йому казали в школі?

Патера зашурхотів газетою, склав її і кинув на диван — газета впала на підлогу. Він підвівся, але не підняв її.

— Не забувай, що все має свої межі, в тому числі й моє терпіння! Хай буде проклята та година, коли я впустив хлопчиська у свій дім!

Анна устала, схопилася рукою за горло, немовби щось заважало їй дихати.

— Що це означає? Я не розумію…

— Яка з того користь, що я догоджав йому, яка? — перебив її Патера, енергійно крокуючи по кімнаті.— Зіпсував нам усе життя — ось як він віддячив за Кюю добрість, вірніше — за мою дурість! Човен, новий костюм, мікроскоп, велосипед, аероплан, колекція марок — сотні тільки мелькали, а ти заробляй, надривайся! І якби цьому шмаркачеві заманулося мати Ейфелєву башту, Патера мусив би на неї заробити, для того ж він і існує, для того він існував завжди!

Анна приголомшено позадкувала.

— Не кричи на мене… Кареле! — вимовила вона над силу.

Але Карел зовсім утратив самовладання.

— У себе дома я можу робити що завгодно! — голос у нього зірвався.— Занадто довго я клеїв заради тебе дурня, розумієш? Яке мені діло до твого хлопця? Він же не мій син!

Патера замовк: Анна, біла як крейда, мовчки пройшла повз нього, зірвала з вішалки плащ і грюкнула за собою дверима. Зі сходів долинув звук неритмічних кроків, наче хтось біг униз і раз у раз хапався за поручні. Потім запала тиша.

Патера енергійним рухом розстебнув комір — відірваний гудзик покотився по підлозі. Важко грюкнула відкидна кришка буфета, і Патері здалося, ніби здригнувся весь будинок.

Коньяк полився з пляшки у чарку, капаючи на підлогу й змочуючи пальці. Патера випив і тремтячою рукою налив собі знову. Потім звалився на диван й уткнувся лицем у долоні.

«Ну, от і все. Тепер… тепер я остаточно втратив Анну. Вона ще повернеться сюди, так, повернеться, але це кінець… Я припустився помилки, якої вже не виправиш. І сталося це не через Войту: дідько з ними, з тими кількома тисячами, і хлопцем теж! Причина тут зовсім інша, і немає рації це заперечувати: Анна все дужче хилиться на бік цих «лояльних»! От і сьогодні вона погодилась працювати на комуністів, добровільно возитиме тачкою землю, мов поденниця! У той час, коли ми тільки познайомилися з нею і на людях не могли навіть потиснути одне одному руки, я міг припустити що завгодно, але ніколи не сподівався, що колись ми перестанемо розуміти одне одного! Мабуть, Ма’реш добре-таки нафарширував їй мозок, і тепер це дається взнаки. Чого доброго, скоро на всякі збори почне ходити, а згодом, може, і в партію вступить!..