Але тепер я можу іронізувати скільки зовгодно, від цього легше не стане! Сподівався, що відмежуюсь від усього й чекатиму, чекатиму… А вийшло, що пливу за течією, прикидаюся так, що аж самому гидко, навіть беру участь у засіданнях заводської ради, виголошую безглузді ідейні промови, від яких мене нудить! З самого початку я грав перед Анною, а часом і перед самим собою! Деколи

мені навіть здавалося, що я роблюся передовою людиною, але сьогодні все знову стало на своє місце: я ненавиджу їх І завжди буду ненавидіти доти, поки вони всі не повиснуть на ліхтарях! Але надія на це з кожним роком стає все меншою, власне, зникає зовсім… На що ж розраховувати?.. Анну я любив і, коли вперше побачив її, зразу ж зрозумів: вона або ніхто! І те, що я відбив її в того ста-рого проповідника, було особливо приємно: адже він комуніст!..— Патера запалив і ліг навзнак. У вухах його все ще звучали Аннині кроки.— Сьогоднішнього вибуху ніяк не можна було уникнути, він визрівав ще з весни, незалежно від моєї волі…— Патера лежав, втупивши погляд у стелю, і дим від сигарети здавався йому густою хмарою, що важко тиснула на груди.— На роботі останнім часом теж щось не клеїться… Не за горами нова перевірка працівників, а я ще минулого разу почував себе нетвердо, тоді директор урятував мене, але зараз його вже й сліду тут немає, мабуть, сам десь орудує лопатою, а новий зовсім не визнає доброї приказки: «Рука руку миє». Я і так якимсь дивом протримався досі на цьому місці. Чи довго ще це потриває? Старі запаси вичерпуються страшенно швидко. Я любив Анну, а вона мене, але ж коханням ще ніхто не був довго ситий. Кохання не любить злиднів. Мені кортіло переплюнути Мареша, отож і довелося труснути гаманцем. Хіба мало грошей потратив я на Анну? Та й Войтішек теж немало коштує… Боже, навіщо все це мені було потрібне? — Пролунав дзвінок, і Патера рвучко підвівся.— Овва, чоловіче, у тебе не в порядку нерви… Мабуть, Анна забула ключі, дивно тільки, що вона повернулася так швидко». Ідучи до дверей, він намагався зібратися з думками.

— Добрий день! Мами нема дома? — На порозі стояв Войтішек.

Патера нічого не відповів. Войта тим часом знайшов свою колекцію марок, витяг целофановий конверт з новими зразками, зі шкатулки на буфеті вийняв пінцет.

Патера засунув руки в кишені й примружив очі. «Цей каплавухий хлопчисько непомітно вибив тебе із сідла. І ти йому допомагав у цьому… Ідіот! — Він затремтів від раптової люті й стиснув кулаки.— Ну, візьми себе в руки, до дідька, не спасуєш же ти перед цим шмаркачем!»

— Ти щось хотів од мене, Войтішеку? Не прийшов же ти просто так, у гості…

Хлопець запитливо подивився на нього. Голос Патери трохи був незвичний, але якщо він сам почав цю розмову…

— Я не можу зважитися сказати тобі про це…

— Можеш говорити все, свобода слова гарантована конституцією!

— Оце днями я бачив чудовий веломотор. З ним не страшний жоден підйом!

— Наскільки я знаю, ти тепер заробляєш.

— Що я там заробляю! Купив собі мокасини — та й усе. Батько ніколи не купив би мені. Ось поглянь,— Войта підняв штанину.

Патера без ентузіазму подивився на модні Войтині черевики. Потім запалив сигарету, всміхнувся, як звичайно, але у його примружених очах майнув якийсь дивний вираз, і це збентежило Войтішека.

— Веломотор, кажеш? А тобі не здається, Войто, що я надто довго був для тебе дійною коровою?

Приголомшений хлопець спробував усміхнутись, але замість цього губи його скривила гримаса.

— Я дам тобі добру пораду. У тебе є батько, от ти й попроси у нього грошиків на веломотор.

— Але ж він не знає, що в мене є велосипед!

— Ну то дізнається. А тепер, якщо дозволиш, мені треба йти,— він зиркнув на годинник.

Войтішек побілів як стіна. «Що це з ним трапилось?»

— Я почекаю… тут на маму…— вимовив він через силу.

Патера усміхнувся. «Коханий синок твоєї дружини. їй не подобалась твоя безмежна терплячість, то цікаво, що вона скаже, коли переконається, що ти здатний заїхати йому прямо в пику? Однак уже все пропало…» Він багатозначно підкинув на долоні ключі.

— Сьогодні не перша й не третя неділя місяця, мені нема коли тут з тобою стовбичити.

Войтішеку здалося, що його вдарили обухом. Він сторопіло дивився на Патеру, роззявивши від подиву рот.

«Ні, це не жарти, але що ж це воно таке?..»

— Збирай своє манаття,— Патера показав на альбом.— Два тижні — немалий строк, може, за цей час тобі заманеться проглянути марки. І мікроскоп теж.

— Але ж я не можу все це… додому…

— То здай у заставу. Не зрозумів? У ломбард!

Войта, спотикаючись, вийшов із кімнати. Під пахвою він затис альбом з марками. Сльози образи й приниження заслали хлопцеві очі. За ним клацнув замок, і цей звук немовби пробудив Войтішека: він поставив мікроскоп на сходи, альбом вислизнув з-під пахви, і з нього посипалися нові марки.

9

По радіо оголосили, що весь заготовочний цех повинен з’явитися на заводські збори, які відбудуться в сусідньому приміщенні ковальського цеху. Рушили всі гуртом, і Фран-цек опинився поруч з Дуфеком. Майстер поклав йому на плече руку:

— А ти не забув, що сьогодні тобі на десяту в суд?

Ні, ні, Францек не забув. Уперше в житті одержати повістку в суд і забути?

Гуркіт пресів у кузні стих. Секретар партійного комітету виліз на огрівальну піч і коротко пояснив, у чому справа: завод дістав з-за кордону замовлення на газову турбіну гігантських розмірів. Таких турбін на їхньому підприємстві досі не виробляли. Керівництво заводу не хоче приймати замовлення через надто стислий термін, але заводський партійний комітет разом із профспілковою організацією вважають, що виконання цього замовлення — справа честі машинобудівного заводу. Завдання цілком реальне, якщо не буде затримки із заготовками для лопатей робочого колеса. Для цього всьому цеху доведеться мінімум три тижні працювати у три змінй так, щоб жоден верстат не простояв без руху навіть п’яти хвилин. Оскільки перекинути таку масу людей з інших цехів немає можливості, то до верстатів доведеться стати і технікам, і інженерам з управління та проектного бюро. В кого є запитання і головне — хто зголоситься першим?

Щоки у Францека горіли од хвилювання: його запросили на збори як справжнього робітника. Францек вперше у житті був на зборах робітників, єдиний з усіх учнів, бо учням не дозволялося працювати на вечірніх змінах, та й взагалі зміна у них тривала усього шість годин. Йому здавалося, що в такий момент він не має права залишатись осторонь, і він почав шукати в натовпі майстра, але того ніде не було видно. Хіба знайдеш кого серед цих здорованів!

Схвильований, він так до ладу й не второпав, що вирі-шили ці коротенькі вбори. Робітники почали розходитись.

Бригада, в якій працював ‘Францек, повернулася до свого цеху. Біля інструментальної панувало якесь пожвав* лення. Францеку здалося, ніби там хтось плаче, але йому нічого не було видно: з’юрмлені робітники все затулили.

— Що ж нам з тобою робити, хлопче? — Лібор узявся руками в боки і втупив у Францека свої безвії очі.

— Як ви — так і я!

— Дурниці, наша бригада зобов’язалася працювати по дванадцять годин. Тобі цього не дозволять, а заступати тебе по чотири години щодня ніхто не буде!

Еман, молодий робітник без вказівного пальця на правій руці, вийняв із сумки булку з ковбасою, жадібно відкусив шматок і промимрив:

— Ти повернешся поки що до своїх пуголовків, а ми собі візьмемо справжнього робітника.

Францек почервонів по самі вуха.

— Хіба я що-небудь зіпсував, відколи працюю з вами? Хіба я…— Йому забракло слів. «Я ж працюю, мов той віл, щоб вони не могли поскаржитися на мене Дуфеку. Самі стільки курять та теревенять про жінок, про хокей! А мене це не цікавить, я працюю! На двадцятихвилинній перерві проковтну за десять хвилин рогалика і бігцем назад до верстата…»

Хлопець помітив Дуфека і кинувся йому назустріч, квапливо пояснив, що теж дуже хотів би докласти рук до тієї турбіни. А що якийсь тиждень доведеться попрацювати по дванадцять годин — то байдуже, адже вдома, коли він ходив до школи і порався по господарству, він працював значно більше, ніж по дванадцять годин…

— Про це ми ще побалакаємо…

Похмурий Дуфек підійшов до Лібора.

— Ви не брали часом свердел без контрольного жетона? У Каміли не вистачає цілого комплекту.

Лібор похитав головою.

— У нас тепер свердлить лише Францек. Ти не брав свердел, Францеку?

— Брав, але залишив за ни* жетон

Дуфек засунув руки в кишені.

— Я вже оббігав весь цех. От халепа, останнім часом у нас нічого не пропадало. Каміла каже, що півгодини тому свердла були в неї.

Єман вийняв із сумки ще одну булку з ковбасою.

— А хіба вона не знає, хто у неї був після того?

Дуфек кахикнув.

— Каже, що Францек.

Вісім пар очей мовчки втупилися у Францека. Хлопець зблід.

— Я не брав ніяких свердел, крім ось цих, і залишив Камілі жетон!

Вісім пар очей запитливо дивилися на нього. Еман перестав жувати. У Францека спітніли долоні.

— Я нічого… як ви можете про мене таке думати? — Голос у нього затремтів, хлопець окинув усіх тривожним поглядом. Що за лихо? Чому всі нещастя валяться тільки на нього?..

Еманові щелепи зарухалися знову, він повернувся до свого верстата.

— Хай Каміла гарненько все пригадає. Навіщо мені свердла? Адже у нас дома нема майстерні…

В цеху на кілька секунд запала тиша. Майстер нервово запалив сигарету.

— Я нічого не брав! —скрикнув Францек, відчуваючи, як тремтить у нього підборіддя.

— Цього ніхто не каже,— Еман зіжмакав папір, у якому був загорнений сніданок,— але про всяк випадок покажи, хлопче, свій портфель, бо тут ідеться про честь усієї бригади.

Лібор опустив очі й похитав головою, немов не зовсім згоджувався з товаришем, але промовчав.

— Не треба,— озвався Дуфек,— якщо Францек сказав, що не брав, значить, не брав. У нашому цеху ніколи не було крадіжок.— Він глянув на годинник.— Ого, тобі вже на суд пора, я зовсім забув! Біжи, бо вже і так запізнився!

Майстер похмуро пішов геть, хлопці мовчки повернулись до своїх верстатів. Францек переступив з ноги на ногу і раптом вихором вибіг надвір.

Обганяючи на тротуарі людей, вискакуючи на трамвайні колії Францек біг щодуху. За спиною в нього дзеленчали трамваї, але він нічого не чув.

«Куди могли подітися ці кляті свердла? — весь час думав хлопець.— Хай оглянуть мій портфель, хай побачать, що там нічого немає! От лихо, як не старайся, а все одно нічого не виходить. Ну, раніше бувало дещо, але тепер я і думати про це не хочу. Хіба ж міг би я підвести

Мареціа? Аби мені дозволили попрацювати над тією турбіною. Хлопців перш за все цікавить, скільки можна заробити, а мене гроші зовсім не цікавлять. Я хочу лише працювати, бо.коли матиму стаж роботи на заводі, мене скоріше приймуть до морської школи в Дєчіні…»

З повісткою в руці Францек піднявся широкими сходами будинку, в якому містився суд, і почав шукати потрібні двері. Хлопець не без остраху думав про чоловіків у чорних мантіях і про зустріч з батьком і матір’ю: адже за останній місяць він лише раз навідувався додому, та й то нікого не застав — ключ лежав під порогом.

За дверима, з якими він порівнявся, почувся галас, шум і тупіт. Двері раптом з хряскотом відчинились, пролунала брудна лайка, і Францек з жахом подумав, що цей голос йому знайомий. Майнув червоний кашкет санітара, і поруч нього Францек побачив батькове обличчя. Хлопець зблід й інстинктивно відступив за ріг коридора. Сховатися не було куди, і він завмер, притиснувшись до

£ТІНИ.

Шум наближався, батько кричав щось незрозуміле, як равжди, коли був п’яний. Його вели двоє в червоних кашкетах, за ними йшов міліціонер. Батько безперервно лаявся, рукав його піджака був розпанаханий. Францек, білий як крейда, міцно притиснувся спиною до стіни. Раптом на сходах застукотіли підковані черевики, скрикнув жіночий голос, і Францек, підштовхуваний якоюсь невідомою силою, пішов до сходів.

На верхній сходинці лежав гудзик, одірваний від батькового піджака. Крізь скляні двері головного входу Францек побачив, як санітари тягли батька до закритої машини. Він шалено відбивався ногами, спльовував і люто лаявся. Нарешті він опинився у машині; один із санітарів підняв з землі його брудний капелюх і кинув у розчинені дверцята. Дверцята грюкнули, і машина рушила.

Францек помітив у загратованому віконці батькове обличчя і судорожно вчепився руками в фігурну решітку ^а вхідних дверях. Юрба цікавих уже розійшлася, а в нього Перед очима усе ще стояло неголене, застигле і якесь здивоване обличчя батька.

Францек довго стояв у коридорі біля дверей, з яких щойно вивели батька, і якби хтось не вийшов і не покликав його досередини, він так, мабуть, і не наважився б постукати. Суддя, що сидів у центрі за столом, привітно

ввернувся до нього. Зал ще був під враженням сцени, яка щойно розігралася тут. Сусідка Валішів Буріанова якраз давала свої свідчення. Францека посадили на лаву біля якоїсь бабусі, котру він, здається, вже десь бачив. Авжеж, це та сама з відділу опікунства, Францек у неї якось був. Він втягнув голову в плечі й не наважувався підвести очей: адже всі тут присутні знали, що той п’яний бешкетник, якого щойно вивели звідси,— його батько…

Бабуся, що сиділа поряд, поклала йому на плече руку, намагаючись підбадьорити хлопця. До суддів уже підійшла інша жінка. Францек зрозумів, що це, мабуть, директорка дитячого притулку, в якому тепер перебувають Тржік і Ганка.

Низько над будинком пролетів літак, вікна злегка задеренчали, порушивши глибоку тишу, що запала в залі, і Францек несміливо окинув поглядом присутніх. Матері серед них не було. Йому стало ще гіркіше на душі: суд вирішує долю його брата й сестри, батько прийшов у такому стані, а мати взагалі не з*явилася…

Францека не дуже й розпитували, адже про порядки у Валішевій родині тут, мабуть, усе було добре відомо. Тихо, втупивши очі в підлогу, він розповідав про найголовніше і відчував, як у нього тремтять руки. Потім зачитали доповідну записку директора Мареша, з якої Францек зрозумів дуже не багато, і не встиг він до ладу роздивитися навколо, як знову опинився на вулиці.

Хлопець неквапливо повертався на завод. Погода була вогка, як звичайно пізньої осені. Руки у Францека почервоніли наче рак, але він не відчував холоду. Думки про дім не давали йому спокою, одна поперед одної тіснилися в голові. У пам’яті зринали чіткі картини… Ось мати, прийшовши вночі бозна-звідки, натикається в кімнаті на меблі, важко дихає, від неї тхне чимсь кислуватим, а вранці діти бачать, що вона спить напіводягнена в ліжку, широко розкинувши руки… Але ж бували й кращі часи! Одної неділі вони всі разом пішли до костьолу. Ганка була тоді зовсім маленька, а Тржіка ще не було на світі. Тато влучив у тирі в оленя і одержав за це гумову мавпочку; він віддав її Ганці, а мамі купив великого пряника у формі серця. Мама розламала пряник на чотири шматки, і всім дісталося по одному, але батько сказав, що йому краще смакує ковбаса з цибулею. Францек тоді був у нових коротеньких штанцях з гудзиками по боках; йому дуже кортіло

солоного огірка з бочки, але коло тієї бочки був розлитий І озсіл, він посковзнувся і весь вивалявся в грязюці, за що дістав од батька потиличника. Тоді мама дала Францеку І Ганці по великому шматку пряника, а сьогодні, коли суд забирав у неї дітей, вона… не прийшла…

Францек ішов, зовсім не відчуваючи холоду. В порожньому скверику він сів на мокру лавку. «Суд віддає на виховання…» Ні від хлопців у класі, ні серед товаришів на вулиці, ні на заводі Францек ніколи не чув, щоб суд відбирав у батьків дітей… Одного разу, коли мати кілька днів підряд не з’являлась додому, хтось доніс батькові, що вона найняла у місті квартиру і приймає там мужчин. Батько саме припалював сигарету, очі в нього налилися кров’ю, і він од люті роздушив коробку з-під сигарет. Він пішов тоді з дому і кілька днів пив. Після цього постійно шукав підробітків, переходив з роботи на роботу і не стільки працював, скільки висиджував по пивничках… Очі в нього завжди були червоні, обличчя якось зморщилося, а останнім часом навіть набрякло… «Поцілуйте мене знаєте куди! — кричав він сьогодні у залі суду. Та бабуся з відділу опікунства чула це, і директорка дитячого притулку, і Буріанова, і троє суддів теж.— Всі ви паскуди!» — горлав батько в коридорі, вириваючись од санітарів.

Францек щосили стиснув кулаки в кишенях, міцно заплющив очі.

«Людоньки, таким я не хочу стати, не хочу!.. Адже батькові теж було колись п’ятнадцять, він, як і я, вчився десь на слюсаря, а сьогодні його повезли в закритому фургоні до арештантської, а звідти відішлють у санаторій для алкоголіків!.. Я не хочу цього, не хочу!.. Я хочу водити кораблі, вміти полагодити будь-який корабельний двигун…— Францек устав і пішов, зціпивши зуби.— Хоч і нелегко буде потрапити до тієї школи, проте я не смію, не маю права зіпсувати собі життя, як батько і мати! Я хочу плавати! А коли стану моряком, посилатиму гроші Ганці і Тржікові. Це нічого, що мати не прийшла сьогодні на суд. Вони ще відчують, що в них є старший брат Фран-тішек! Ганці я куплю в Австралії панчохи без швів (дівчата у школі говорили, що такі тепер саме в моді), хай буде гарною!»

У вестибюлі заводського управління Францек помітив знайомий вицвілий берет, настовбурчені вуси. Очі у хлопця засяяли.

— Товаришу директор!