Мареш потис йому руку. Францекові це полестило. В ту ж мить у голові в нього майнула рятівна думка, і він швиденько розповів, що його не допускають до виготовлення турбіни, а він усією душею прагне хоч як-небудь узяти в цій справі участь.

Мареш уважно вислухав його, киваючи головою, потім спинив погляд на порваному Францековому светрі.

— А хіба тобі досі не дали спецівки?

— В гуртожитку я дістав новісінький комбінезон, але ж він такий гарний, що шкода його бруднити…

Крізь дверцята у велетенських залізних воротах, якими може проїхати паровоз, Францек зайшов до свого цеху. І в цю ж мить у грудях у нього похололо од лихої згадки. Та бригадир привітно підморгнув йому одним оком.

— Ти вже тут? Як це вийшло, що тебе не посадили? Францек мовчки став до роботи. Лібор, немов між

іншим, процідив крізь зуби:

— А свердла знайшлися. Лойза Оштядал відніс їх у кузню нагострити. Біс його знає, як це йому стрельнуло в голову, мабуть, заморочився у тій метушні перед зборами.

Обличчя Францека мимоволі залила щаслива усмішка. Лібор кинув ‘йому на стіл кілька шаблонів.

— Давай уже свердли, а то й так стільки часу загаяв у суді! Робота ж у нас відрядна…

Скінчилась зміна. Войта допоміг Камілі розвантажити останній візок з новими фрезами. Каміла’ сьогодні поводилась якось незвично, приглушила і без того тиху музику, що звучала з радіоприймача, і весь час зиркала на Тауша. Та ось старий пішов з інструментальної. Каміла миттю опинилася біля полиці, де між напильниками лежала її сумочка, і Войтішек помітив, як вона нишком заглянула у дзеркальце.

— Я хотіла тебе про щось попросити,— вона опустила повіки, і Войта побачив, що в неї страшенно довгі вії — як у великої целулоїдної ляльки.— Чи не міг би ти позичити мені п’ятдесят крон?..

Войта відповів не зразу. Мовчки взявши у неї з простягненої руки контрольний жерстяний жетон, він ледь помітно усміхнувся куточком уст.

3/4 ІЗ 1-477

— А чому тобі не позичив Тауш?

Каміла застромила вказівний палець у петельку свого комбінезона. Нігті в неї були старанно підрізані й формою нагадували кісточки мигдалю.

«Раніше вона манікюру не робила»,— подумав Войта.

— У нього не було з собою…

— А чого ти звернулася саме до мене?

Каміла зашарілася. Мабуть, вона це відчула і спохмурніла.

— Я… не знаю. Ти якийсь… не такий, як інші, ніколи не говориш грубощів… А хлопці глузували б із мене, роздзвонили б по цеху, проходу не дали б… Відразу ж після авансу я тобі оддала б.

Войта зверхньо схрестив на грудях руки.

«Всі вони однакові, ці жінки! Кожна думає лише про те, як обдурити нашого брата…»

Хлопцеві приємно було бачити, що від хвилювання в Каміли трусилися руки. Правда, його трохи бентежило, що вона так почервоніла. Він простяг їй гроші погордливим жестом, Каміла поклала гроші в кишеню з вишитою літерою «К» і, мабуть, згадала, як недавно глузував з неї молодий слюсар. Вона перехопила Войтин погляд, і щоки її знову залив рум’янець.

— Дякую…— ледь чутно прошепотіла дівчина.

Раптом Войта згадав про Патеру.

«Ні, від нього після тієї незрозумілої сцени грошей не діждешся, а мама ніде не працює… А батько, як і раніше, дає тільки на дрібні витрати, ще й ретельно перевіряє, чи кладу я щомісяця свій заробіток на ощадну книжку».

— А навіщо тобі, власне, гроші?

— Мамі післязавтра п’ятдесят років, а я про це забула й за минулу зарплату купила собі черевички. Мамі дуже сподобалася одна сумочка,— пояснила вона квапливо й трохи докірливо,— і я позичила ці гроші їй на подарунок!

— А я думав, що на силонові панчохи,— процідив Войта крізь зуби і, повернувшись на каблуках, поважно пішов до цеху.

— Войто! — гукнула Каміла йому вслід.

Хлопець спинився, але повертатись не поспішав.

— Ти не хочеш зіграти в пінг-понг? Ми інколи граємо після роботи у ремонтників…

Войта завагався.

«Чого ж, один сет можна зіграти, а потім піти собі…»

В сусідньому цеху під стіною була засклена комірчина, в якій колись зберігалися запасні матеріали; тепер молодь поставила там два тенісні столи. Один із них уже зайняли учні з кузні, і гра була в розпалі. Войта пригадав, як він грав улітку із Стандою на дачі.

«Стривай, я тобі покажу, як треба грати! Не думай, що я такий собі нікчема!»

Хвилину пограли для розминки, і Каміла запропонувала розіграти подачу. Швидкий удар — Войта не встиг навіть голови повернути за м’ячиком.

— Три сети, згода?—блиснула вона на хлопця карими очима.

Вони почали грати. Войта атакував, набирав очки і переможно усміхався в душі.

«А що, моднице? Комбінезончик у тебе засмальцьований, а нігті підпилюєш і після роботи губи мажеш помадою, гадаєш, я не знаю?»

Але що це? Кілька невлучних ударів, два-три пропущені м’ячі — і рахунок став один — нуль на користь Камі-ли. Вони помінялися місцями. Програти дівчині — штука неприємна.

«Тільки не показуй цій дівчині, що поразка тобі не сподобалася! Та нічого, зараз побачимо, як вона кліпатиме очима!» — подумав Войта і, зосередившись, почав грати точно й навально.

Каміла захищалася, старанно відбивала м’ячі. їй стало жарко, і вона скинула комбінезон. Войта, до речі, вперше бачив її у платті, і, правду кажучи, їй у ньому дуже личило.

Войта вів з рахунком двадцять — п’ятнадцять: перемога, можна сказати, була забезпечена. Але раптом — удар у сітку! Каміла потроху розігралась, і рахунок скоро став двадцять — двадцять. Дівчина всміхнулася. Войта почав нервувати і кілька разів схибив; рахунок став двадцять — двадцять два.

— Спасибі. Хочеш реванш?

У двері з реготом вбігли дівчата з цеху електричних моторів. Войта спохмурнів.

— Мені вже треба йти, хай іншим разом.

Г руди в Каміли високо здіймалися від швидкого дихання.

— Ну, то до побачення. Я вже була подумала, що ти злякався…

*U ІЗ*

Дівчина стояла, погойдуючись на носках туфель, струнка і напружена, мов тятива. Войта мусив був пройти повз неї. Він не дивився на неї, але все одно відчував на собі її визивний погляд; волосся у дівчини пахло ромашкою. Войта грюкнув за собою дверима. В комірчині весело зареготали дівчата з цеху електромоторів.

Войта попрямував до виходу. Різкий звук сирени примусив його звернути вбік і дати дорогу мостовому кранові з величезним гаком. Настрій у хлопця був остаточно зіпсований.

Що він програв, то пусте. Гра є гра. Але Каміла пробудила в нього спомин про Вєрку. Хоч вона виявилася паскудою, та все ж таки іноді вечорами в його пам’яті спливало недавнє минуле…

«Всі ви однакові, абсолютно всі!.. Ця Каміла теж не поверне мені грошей. Але помиляєшся, голубко! Спробуй не викласти мені їх одразу ж після авансу: попрошу вирахувати з наступної твоєї зарплати, ще й перед усіма, хай про це знає весь цех!»

На другий день після лекції у заводській школі праці Мареш розшукав Дуфека й попросив, щоб Францеку Валішу дозволили взяти участь у виготовленні турбіни.

— Я вже говорив про це у завкомі. Не дозволили. Є інструкція про скорочений робочий день для учнів.

— Але ж це проблема не лише виробничого, а й психологічного характеру! Може, я не досить красномовно зумію це пояснити, одначе для Францека з виховної точки зору така робота — принципово важлива річ!

— Шкода, але я не хочу мати неприємностей ні від профспілки, ні від техніка по безпеці. Трудове законодавство цього не дозволяє.

— Зрозумійте ж, що Францек — не звичайний робітник! Він стоїть на шляху до перевиховання, і цілком можливо, що саме ця робота над турбіною стане вирішальним етапом у його житті!

Дуфек безпорадно розвів руками.

«Туди до дідька з такими проблемами! Я сам бажаю Францекові добра, та що я можу зробити, коли треба захищати лінію заводу?! Правда, цього товариша скоро не спекаєшся, до того ж він охоче згодився читати лекції в заводській школі, коли ми ніде не могли знайти лектора.

А може, він погодився лише через те, що тут працює його син? Але ж добивається він за Францека, а не за свого Войту…»

Дуфек вирішив покликати на допомогу інспектора по праці, згодом до них підійшов і референт завкому. Мареш засипав їх аргументами.

— Я розумію вас, товаришу, але в нас є план, і завод повинен давати продукцію. Ми — підприємство, а не виховний заклад! — перебив його інспектор.

— Не забувайте, що в нашому житті все взаємопов’язано — навіть план вашого заводу і майбутнє цього хлопця, який ще вчора крав, а сьогодні хоче брати участь у роботі над турбіною.— Мареш якусь мить помовчав. «Тьху, адже саме так сказав би ВострАейш. Але ж я тут висловлюю не його погляди, а свої власні…» — Послухайте, товариші, я виховував зіпсовану молодь ще за першої республіки. Тоді громадськість дивилась на них просто як на негідників з виправного будинку, люди £ презирством одверталися від них. Наша нація тоді складалася з мільйонів окремих індивідуумів, і кожний дбав тільки яро себе, наступав на горло іншим. Але відтоді ми, здається, просунулися набагато вперед! Наші люди стали свідомими, переважну більшість об’єднують спільні інтереси. Та ви, товариші, розумієте це так само добре, як і я! Ми ж працюємо тепер не тільки заради того, щоб придбати телевізор чи автомобіль, нас також об’єднує спільна мета. Мене звуть проповідником, товариші, та ви на це не зважайте. Хоч це, може, звучить і як пуста фраза, але якщо Францек виявив бажання працювати на наше суспільство, то я думаю, наше суспільство несе за нього величезну відповідальність!..

10

Холодного недільного ранку Войта, наче в будень, поспішав на завод.

«Хай йому чорт! Я міг би досі валятися у ліжку, потім почитати книжку, а о десятій піти на змагання прив’язних моделей,— роздратовано подумав він.— Хлопці з дев’ятого класу на мене розраховують, а я, виходить, не прийду… Клятий недільник! Я міг би своїм «Супутником» завоювати одне з перших місць, але замість цього

змушений теліпатись чортзна-куди… Та що вдієш, коли агітатор із завкому заявив, що заводський будинок відпочинку споруджується передусім для молоді і учні заготов-чого цеху почали зголошуватись наввипередки. Першим записався Францек. Видно, газова турбіна все ще не дає йому спокою».

Біля воріт заводу стояв грузовик з брезентовим верхом.

«Ото нахапаємо дрижаків! Такий завод, а не може розжитися на автобус, якщо вже хоче, щоб люди гріли чуба і в неділю!»

Біля грузовика юрмилась молодь з рюкзаками за плечима, чулися жарти, сміх… Серед дівчат Войта помітив Камілу, вона зразу ж підійшла до нього й одвела його вбік.

— Ось твої п’ятдесят крон, щиро дякую, а це замість процентів,— сказала вона і поклала йому в руку цукерку.

Войта відмовлявся, і цукерка мало не впала на землю. Йому стало соромно. «А я ще збирався осоромити її перед усім цехом…»

— Ну хоч раз лизни! — Каміла надкусила цукерку, залишивши на ній ледь помітний слід помади, і невимушено простягла половинку Войті.

Весь цех звик бачити Камілу в брудному комбінезоні біля віконця, де видають інструмент. А сьогодні вона нафарбувала губи, на ній були модні вовняні панчохи і коротка спідничка, а якщо хтось придивився б зблизька, то на носі помітив би пудру. Власне, тут не було нічого дивного. Якби Каміла прийшла в такому вигляді на завод, старий Тауш вигнав би її утришия; а сьогодні вони їхали далеко за місто, немов на екскурсію. Правда, Войта згадав, що раніше навіть після зміни, коли Тауша заступав інший майстер, Каміла не фарбувала губ, вона це почала робити зовсім недавно. А оце якось він зустрів її в цеху з рушником. Нащо їй було мити руки під час роботи, коли незабаром вона все одно забруднить їх?

Машина рушила. Каміла весело реготала, сидячи в гурті дівчат. На крутому повороті дівчата з вереском похилилися на хлопців, що сиділи навпроти. Каміла впала на Лойзу із Францекової бригади.

«Щось надто довго підводиться вона. Всі жінки однакові…»— подумав Войта, уперто відвертаючи* очі.

Ззаду кузов не закривався брезентом, і всім було видно, як повз машину біжать вулиці передмістя. Машину

наздогнав на своєму мотоциклі задавака Цирда. Він міг їхати разом з усіма на машині, але де там — йому заману-лося похизуватись на своїй диркалці! Ось він ще збільшив газ і ефектно обігнав машину.

Хтось завів пісню. Дівчата голосно підхопили, хлопці несміливо почали підтягувати. Не кожен міг зразу пригадати слова народної пісні. Ще б пак, це ж не те, що якась там модна пісенька. Войта непомітно переклав п’ятдесят крон в іншу кишеню, щоб часом не загубити їх.

«Дивно, як це Каміла гак швидко віддала: аванс був лише учора, а сьогодні вона вже принесла борг…»

Машина минала кілометр за кілометром. Хлопці й дівчата вже трохи похрипли, та й тверді лавки почали муляти. Усі полегшено зітхнули, коли машина звернула на вибоїсту лісову дорогу і зупинилася біля річки у порослій травою долині. Колишній замок був уже майже перебудований, бо сюди щонеділі протягом усього літа приїжджали робітники. Вже цієї зими гут, кажуть, відпочиватиме перша партія машинобудівельників.

Хлопці й дівчата висипали з грузовика. На пожовклій осінній траві понад річкою виблискував перший іней, а над водою непорушно висів серпанок туману. Віддалік уже горів вогонь: коло нього сиділи майстер та мулярі з сусіднього села, які прийшли сюди ще вдосвіта. Біля входу до будинку стояла Цирдина «Ява», накрита Камілиною ігелі-товою накривкою.

Майстер розподілив, хто що повинен робити. Войту послав до муляра: вони мали закінчити сходи, що вели до головного входу. Францек узявся за центральне опалення. Відтоді, як завод почав виготовляти турбіну для Єгипту, він став повноправним робітником. Войта йому не заздрив, хоч Францек чимало допоміг йому: у батьковій майстерні він навчив Войту багатьох операцій, які досі не давалися йому. Дівчат повели в будинок: там вони допомагатимуть фарбувати вікна, а потім митимуть підлоги в готових кімнатах.

Настав другий сніданок. Усім роздали по ковбасці; хлопці й дівчата стовпились біля багаття і смажили ковбаски на вогні, настромивши їх на прутики. Звучали жарти, у всіх був чудовий настрій. Бригада Лібора нишком зібралася по один бік вогнища. Хлопці перезирнулися, і раптом шість пар рук схопили Францека. Хлопець навіть незчувся,

13 1-477

як його підкинули в повітря, а ковбаска, описавши дугу, полетіла в вогонь.

— Це тобі за турбіну, горобчику! Раз-два! Раз-два! Щоб знав, що таке токар!

Францека підкидали все вище й вище. Навколо здійнявся галас і сміх. Хлопець верещав, приємно вражений і щасливий. Нарешті його пустили, але раптом поруч почувся чийсь голос:

— Якщо вже приймати в своє товариство, то треба охрестити! У річку його!

Знову вибухнув гучний регіт. Францека ухопили за руки і потягли до річки. Хлопець перелякався — ще й справді скупають!

— Ви що, подуріли? Де ж я висушусь?

Його помилували.