— На, не плач,— Лібор тицьнув йому в руки свій прутик з підсмаженою ковбаскою.

Францек під загальний регіт підсмикнув штани й почав шукати свій черевик, який загубив у цьому гармидері. Та хлопці, мабуть, десь заховали черевик, і Францек кілька хвилин стрибав на одній нозі.

Францек був героєм дня. Він сидів на камені, досмажуючи ковбаску, і все ще насилу переводив подих.

«Сьогодні славний день! Мене посвятили в дорослі, тільки сьогодні мене прийняли нарешті в бригаду»,— радісно подумав він. Йому було що згадати за останній місяць. Коли цех почав працювати по дванадцять годин, його хотіли прогнати після восьмигодинної зміни додому, але він не пішов. Коли не зміг ніде знайти Дуфека, покликав на допомогу Тауша. Старий не схотів нічого слухати і вивів Францека за ворота. «Ти ще молодий! Я не хочу, щоб мені перепало від начальства!» Францек повернувся до цеху через кузню і схопив за рукав заступника директора заводу, що прийшов подивитися, як йдуть справи. У цей час нагодився Дуфек, поговорив про щось із заступником директора і здаля підморгнув Францекові. Хлопець зрозумів, що тут, мабуть, не обійшлося без допомоги Мареша… А в останні дні, коли у цеху був справжній аврал, бо термін здачі замовлення от-от мав настати, Францеку дозволили стати до омріяного шліфувального верстата. Людоньки, таких складних фрез, яких цех мусив виготовити цілу серію, не бачив ще ніхто в світі! І деякі з них були виготовлені руками Франтішека Валіша з дит

будинку, того самого, про якого ще недавно Еман сказав: «Стережіться, це злодюжка…»

Вчора платили аванс, і Францек був приємно вражений. Йому й на думку не спадало, що він одержить стільки грошей; ну хай аврал, хай понаднормова робота, але ж він міг би працювати й задарма! Для нього це й так було визнанням, великою честю і довгожданою можливістю стати за шліфувальний верстат, але щоб за це одержати стільки грошей?

Хлопці попоїли й запалили «Партизанки». Еман вийняв коробку закордонних сигарет, зверху на ній були намальовані верблюди й піраміди. Ці сигарети йому подарував один монтажник, що повернувся з Каїра. Еман жартома запропонував сигарети дівчатам, але ті захихикали й відмовились. Лише Каміла, зиркнувши через багаття на Войту, запалила, мов великосвітська дама.

— Треба вдихнути дим аж у легені, а потім випустити носом, ось так! — сказав Войта, дивлячись, як Каміла душиться од кашлю.

Дівчина затягнулася ще раз, але раптом їй перехопило подих, вона зблідла, дрібненький піт зросив її перенісся. Намагаючись не привертати до себе уваги, Каміла зникла в кущах.

Робота закипіла знову. Муляр, якому допомагав Войта, через кожні півгодини запалював сигарету. Почастував він і Войту. Хлопцю це полестило.

«Ти вже дорослий, але курити треба вміти, обережніше затягуйся!» — подумав хлопець.

Над долиною закружляв хижий птах, муляр сказав, що це — канюк. З-за хмар нарешті- визирнуло бліде сонечко, залило теплом долину і позолотило вільхи та верби над річкою. На порослих сосняком схилах зажовтіли самотні берізки, і Войті в цю несподівано лагідну осінню часинку чомусь пригадалося, як він грав недавно з Камілою в теніс…

Настала обідня перерва. Вибоїстим путівцем прито-рохтіла в долину підвода з казанами. Мулярова дружина зняла кошик з тарілками, і всі посідали обідати. Каміла вмостилася в кінці столу, з’їла трохи супу, м’ясо віддала сусідці й, голосно регочучи з якогось дотепу, апетитно наминала солодкий пиріжок. Зустрівшись з Войтиними очима, вона на мить перестала жувати, та за хвилину сміх її знову покотився над столом.

Потім усі висипали надвір. Сонце по обіді вже майже не гріло, але все навколо було залите його червоно-золотим сяйвом. У синіх водах річки відбивалися білі хмаринки.

Цирда вийняв із сумки футбольний м’яч, за мить цеглинками позначили ворота, і дві неповні команди з криком почали гру.

Каміла пішла повільно до прибережного ліска. Войта нишком подався у протилежному напрямі й поза стіною невисоких ялинок вийшов їй навперейми. Каміла щось розглядала, схилившись до самої землі. Коли,хлопець несподівано зупинився над нею, вона трохи злякано підняла голову:

— Поглянь, що я знайшла!

В руці у неї був гарний пізній підосичник з рудуватою шапочкою.

— Ти диви: вночі вже був мороз, а гриби все ще ростуть!

Каміла помацала ніжку гриба.

— Тверда! Мабуть, не червивий.

Войта торкнувся холодних Камілиних пальців, і від цього дотику його пронизало, наче струмом. Він допоміг дівчині очистити підосичник. У Каміли з-під розстебнутої спортивної куртки виглядав светрик, той самий, у якому вона грала тоді у теніс. У Войти знову майнула згадка про Вєрку, але сьогодні він вперше подумав про неї без гіркоти і ненависті. Перед ним була Каміла. Уста в дівчини були напіврозтулені, носик укрили веснянки, волосся її мало не торкалося його щоки і знову п’янко пахло ромашкою… Він схопив її за лікті, але дівчина різко підняла голову, злякано вирвалась і од ступила на крок.

-Що це ти робиш?

Здається, його спіткала невдача. Войта вдався до тимчасового відступу. Вони пішли лісовою дорогою. Войта байдужим голосом говорив про всякі дрібниці, про те, що сходи сьогодні треба обов’язково закінчити й накрити на ніч, щоб не замерзли, бо морози цього року не баритимуться… Потім обережно поклав їй на плече руку. Дівчина зупинилась.

— Не треба, Войто…

Вона дивилася прямо перед собою, гриб злегка тремтів у її руці. Войта вирішив іти навпростець:

— Я думав, що ти мене любиш…

Каміла почервоніла, опустила повіки і носком черевичка перекидала соснову шишку.

— Але не так!

— А як?

Десь поблизу скрикнула коноплянка, і дівчина сумно глянула в той бік, ніби звідти міг прийти порятунок.

— Ніяк!

Войта відчув роздратування. «Вєрка так не церемонилась, то була дівчина, як вогонь, куди цій…»

— Не маніжся! Усі дівчата вдають із себе великих скромниць, але на думці в них одне, хіба я не знаю?

В очах у Каміли відбилися жах і подив, водночас вона почервоніла й розгублено глянула на нього.

-Що?

Войта відчув, що зайшов надто далеко. Але хай знає! На заводі з нею ніхто так не панькається!

— Виспатися з мужчиною! ’

Каміла безпорадно опустила руки, губи в неї конвульсивно засіпались, і дівчина з плачем кинулась бігти вниз по схилу. Ось вона спіткнулась, гриб випав у неї з рук і розламався навпіл. Каміла підняла шапочку підосичника і зникла в молодій зарості.

Знизу долинув несамовитий галас, мабуть, забили гол.

«Не треба було говорити такого Камілі,— подумав Войта, дивлячись у тому напрямку, де зникла дівчина.— Ніколи б не подумав, що вона може так раптово заплакати…— Він розчаровано застромив у кишені руки.— Краще було піти з хлопцями на запуск авіамоделей. Мій «Супутник», напевно, виграв би, і весь клас пишався б мною!»

Войта просівав пісок і розмішував бетонний розчин. Дошка над сходами раз по раз прогиналася, коли хто-не-будь заходив або виходив з будинку, але Каміли ніде .не було, дівчина немов крізь землю провалилась; не бачив він її і під час перерви.

Швидко почало сутеніти. Сходи вже були готові, в кімнатах прибрано, всі вікна вимиті, і маляри склали своє начиння. Войта зіткнувся з Камілою на сходах: їй не було куди втекти; поки дівчина отямилась, він міцно схопив її за руку:

— Не гнівайся, Каміло, я нічого поганого не думав, мені дуже шкода…

Каміла окинула його суворим поглядом, високо задерла носик і, не кажучи ні слова, гордо пішла вниз.

Усі вже хотіли їхати, але десь зник шофер. Поки його шукали, дівчата вирішили прогулятися понад річкою, а хлопці залили водою вогнище. Лише тепер Войта почув Камілин голос, а ще за хвилину — її дзвінкий сміх.

Коли машина рушила, у Войти не вистачило.сміливості сісти поряд з Камілою, до того ж вона швиденько втиснулася між двох дівчат. Він марно вдивлявся у темряву — навпроти було чути тільки дівочі голоси. Камілу йому вдавалося побачити лише тоді, коли хтось із хлопців запалював сигарету, але вона щоразу байдуже відвертала од нього очі.

Нарешті машина зупинилася перед заводськими ворітьми. Промерзлі хлопці й дівчата позіскакували на землю й, розминаючи затерплі ноги, почали прощатися. Войта потис Камілі руку.

— На добраніч. Не сердься вже…

11

Перші жовті форзиції звісилися через огорожі навколо вілл, немов провісники весни, що рушила у генеральний наступ, заливши сонячним промінням схили за «Штєпан-кою». Дівчата із очолюваного Вєркою квітникарського гуртка підняли голови: по доріжці хтось наближався.

— Здоровенькі були, дівчата, як іде робота?

Дівчата відповіли директору хором, з гордістю позираючи на свої «плантації». Квіти і город були гордістю дівчат «Штєпанки», завдяки їм дівчата у змаганні з хлопцями виграли тридцять двоє очок: адже хлопці у цій справі нічого не тямлять, і до того ж у них не було такого керівника, як Вєрка.

— За тиждень до нас завітають гості з міністерства,— повідомив Мареш.— І хоч мені це не дуже подобається, але, за звичаєм, їх доведеться привітати. Як, по-вашому, дівчата, кому це можна доручити?

Якусь мить усі розгублено мовчали, але потім голови одна за одною поволі повернулися в один бік.

— Авжеж, що Вєрці,— озвався хтось.

Дівчина трохи почервоніла і, помітивши це, насупилась. Не знаючи, куди подіти свої руки, вона обтрусила їх і взялася в боки.

— Чому саме я?

— У тебе язик як у мандрівного точильника…— сказав Мареш і затнувся: «Телепень старий, знов бовкнув дурницю!..» Але схвильована Вєрка пропустила це його порівняння повз вуха.— Склади собі промову, а я потім продивлюся…

Дівчата знову залишилися самі.

— Ви мусите мені допомогти, дівчатка!

Останнє в ряду худеньке дівча не витерпіло й тріпнуло кіскою:

— Подумаєш, промовою їх зустрічай! Скажеш просто: шановний пане міністр…

— По-перше, треба сказати «шановний товаришу міністр», "а по-друге, ти дурна, якщо думаєш, ніби у міністра нема нічого важливішого, як їхати до «Штєпанки» і перевіряти, чи в юної Валіграхової вже з’явилося на виду ластовиння.

— А ти надто розумна і одразу ж задерла носа,— озвалась худенька дівчинка, гарячково міркуючи, чим дошкулити Вєрці, але нічого такого їй не спадало на думку.— І… і одразу ж задерла носа! — вигукнула вона розпачливо.

— Ех ти, козенятко мале! — Вєрка під загальний регіт хвацько втерла носа тильною стороною долоні, і в переможеної дівчинки на очах виступили сльози.

Через дві години Вєрка постукала в двері Марешево-го кабінету.

-Що, вже підготувала промову?

— Ні, нам потрібна розсада братків.

Мареш пильно глянув на її кирпатий носик.

— То піди у квітникарство і купи.

Вєрці від несподіванки перехопило подих.

— Я? Сама?!

— А чому б і ні? Адже той час, коли ти поривалась тікати при першій-ліпшій нагоді, давно минув чи, може, ні?

Дівчину кинуло в жар.

— Звичайно…

— Ось тобі дві сотні, на сто кущиків, думаю, вистачить. Я подзвоню на прохідну, щоб тебе пропустили. До побачення.

З сумкою в руках Вєрка повільно йшла до воріт. Може, це просто лихий жарт? Дідуган на прохідній зупинить її й заверне назад! Та дід вийшов із дверей, окинув дівчину

гострим поглядом і мовчки відімкнув хвіртку. Вєрці здалося, що цей старий непривітний чоловік сумнівався, чи директор при здоровому розумі. Замок у хвіртці клацнув за спиною, немовби ще раз нагадавши, що вона на свободі, хоч і не тікала. Як це, власне, сталося?

Щоки в дівчини горіли від хвилювання: з минулого літа вона ні разу не була сама на вулиці! Вєрка ступала якось невпевнено й з острахом, відчуваючи, що голова в неї йде обертом від такого дива. Невже Мареш і справді з’їхав з глузду? Адже… адже досить звернути у будь-яку вулицю… Навпроти на тротуарі двоє солдатів перестали розмовляти і поглянули на Вєрку. Вона уповільнила крок, зиркнула на них і знову відвела очі, ніби солдати її зовсім не цікавили. Відчувши на собі їхні погляди, Вєрка озирнулась і пішла, розмахуючи сумкою і злегка викручуючись.

«Ти вже й ходити не вмієш,— спало їй раптом на думку.— За дев’ять місяців, прожитих у дитбудинку, зовсім вийшла з форми. Придумай краще промову. «Шановний товаришу, вітаємо вас у нашому будинку». Ні: «Щиро вітаємо…» От дивина: я ж на свободі, а складаю промову!»

Квітникарство. Вєрка зайшла у хйіртку. Біля оранжереї порався квітникар, поруч якась жінка садила на грядці квіти.

«Мабуть, я зайду сюди… потім,— подумала Вєрка.— Це було б просто безглуздо — купити розсаду й одразу ж повернутися до «Штєпанки», навіть не роздивившись, що робиться у світі…— Вона зупинилась коло реклами нового фільму, впізнала обличчя Жерара Філіпа. В очах у неї замиготіло від строкатої мозаїки плакатів, людей, вітрин з новими товарами.— Я наче та спляча красуня, яка проспала майже цілий рік. Правда, нас водили на прогулянки, а відтоді, як у «Штєпанку» став навідуватися художник, ми тричі були на виставці картин, і по дорозі можна було зазирати у вітрини, але ж тепер я тут сама, ніякі виховательки мене не стережуть, не повчають, нікуди не тягнуть!»

Вєрка усміхнулась і підстрибнула на одній нозі мов маленька. Нараз вона споважніла: біля сусідньої вітрини стояв юнак і пильно дивився на неї. Ось він одвернувся, перевів очі на вітрину, Вєрка теж почала дивитися на товари, але за мить їхні погляди зустрілися знову. До дівчини швидко повернулася колишня віртуозність, а замкнені ворота «Штєпанки» раптом значно віддалилися. Застромивши руки в кишені, Вєрка натягла тканину плаття

і кінчиками грудей відчула її легенький лоскотливий дотик. По тілу в неї пробіг дрож. Це було те саме плаття, в якому її зловили влітку минулого року. Юнак стояв уже зовсім близько. Він був простоволосий, легкий плащ ледве сягав йому до колін. Сонце сьогодні вже гріло, як у червні, але шия в юнака була дбайливо замотана кашне, наче в опереткового співака, що боїться за свій голос.

— Чи можна вас провести?

— Я повинна спершу владнати одну справу,— збентежено оглянулась вона. «Та що це зі мною коїться? Адже я за цілий кілометр од «Штєпанки», хто б мене тут міг побачити? — майнуло у неї в голові.— Гаразд, за годину он у тій кав’ярні навпроти…— Вона, не оглядаючись, швидко пішла до квітникарства.

Увагу її призернуло широке вікно жіночої перукарні. Вєрка нашвидку оглянула себе у дзеркалі, виставленому у вітрині. Плаття ще сяк-так, але голова…

«Лишенько, я ніби якийсь клоун: спереду волосся біляве, а ззаду — як вороняче крило. Хіба так можна йти на побачення? Сто кущиків розсади. Скільки вони можуть коштувати? Крону п’ятдесят кожен? Дві? Ет, десять крон із двох сотень — це майже непомітно, а тут саме й черги нема».

— Пострижіть мене, будь ласка. Під невольника)

— Як, пробачте?

— Під невольника. Чи то пак — під утопленика. Зовсім коротенько!