За чверть години вона вийшла з перукарні і ще раз кокетливо оглянула себе в дзеркалі.

«Слава богу, тепер у мене природний колір волосся. Ото буде чудасія: цей шалапут мене й не впізнає!.. А розсада?»

Раптом вона завмерла, побачивши знайоме обличчя з широченною нижньою щелепою, блискучий череп… Не встигла вона отямитись, як вихователь Пеша зупинився перед нею і приклав руку до високого лоба, ніби не вірячи своїм очам.

— Ти що тут робиш?

— Іду купувати розсаду.

Пеша недовірливо глянув на сумку в руці Вєрки і раптом поклав їй на плече важку долоню.

— Ходімо.

— Куди? — уперлась вона і скинула його руку з плеча.

Адже він хотів одвести її до «Штєпанки»! І взагалі що це за порядок — отак хапати людину за плече? Саме так минулого року вів її по місту міліціонер.

— Мене послав особисто товариш .Мареш і дав мені на це двісті крон,— Вєрка вийняла з кишені гроші й помахала ними прямо перед очима вихователя.

Пеша завагався.

— Якщо хочете, подзвоніть Марешу, він вам усе пояснить,— останнє слово Вєрка вимовила з притиском і ображено розгладила на плечі зім’яте плаття.

Вихователь окинув її поглядом, який, здавалося, проникав аж до самих кісток, і раптом махнув рукою.

— Щоб мені від квітникаря йшла мерщій назад! — наказав він і пішов.

Вєрка показала йому вслід язика.

Наближаючись до воріт квітникарства, Вєрка зовсім уповільнила крок.

«Це ж безглуздя,— прийти на побачення з розсадою! А навіщо вона, власне, мені, якщо я до «Штєпанки» вже не повернуся?..— Вона зупинилася від цієї несподіваної єретичної думки.— Але ж не можу я зробити Марешу нової капості, він і так мав через мене багато неприємностей! А що, коли він і справді дасть після цього дуба? — Вона уявила собі, як Карла розповідатиме Марешу про її втечу, як він зблідне, підперши долонями сиву голову… Вєрка поволі пішла далі, тягнучи сумку мало не по землі.— Що це зі мною сталося? Відколи я стала співчувати вусачеві й таким, як він? — Над головою в неї прогуркотів літак, тягнучи за собою жовтий планер. Вєрка почала дивитися, як літак круто набирав висоту над приміськими лісами. Вона хмурніла з кожним кроком. Попереду в промінні квітневого сонця блиснув дах оранжереї…— Як це сталося, що я перестала його ненавидіти? Іноді мені навіть здається, ніби ми друзі… Ні-ні, тільки не потрапляти на його гачок, усі вихователі — мої вороги, і вусач теж! Правда, коли були мої іменини, він підмовив дівчат, і вони мене добре потягали за вуха, а Карла подарувала коробку цукерок, та це просто такий звичай. Але коли я ввечері розкрила коробку, то в ній виявився лист від вусача. Він поздоровляв мене і висловлював упевненість, що я в останній раз відзначаю іменини у стінах «Штєпанки». Хто зна, що тоді зі мною скоїлося, але я розревілась над тим листом, як маленька. Звісно, другого дня все пішло по-старому,

а Мареш навіть взнаки не давав, що писав мені. Але я того листа сховала, між іншим, це був перший лист, який я одержала від мужчини».

У якоїсь жінки Вєрка спитала, котра година. За п’ятнадцять хвилин вона має зустрітися з тим парубком. До квітникаря вона вже не встигне, зайде туди потім.

«Коли? — спало їй раптом на думку.— Коли це потім? Боже, що мені робити? Може, спершу помолитися? Але бог нічого мені не порадить, навіть якби він і вмів говорити, то все одно не послав би мене на побачення до того шалапута. Ні, на це він не дав би свого благословення… «Шановний товаришу, сердечно вітаю вас у стінах «Штєпанки» й від імені всіх дівчат бажаю, щоб вам сподобалося в нас так, як подобається усім нам…» Ні, це занадто — забивати так баки людині з міністерства. «Як усім нам» треба пропустити. І «у стінах «Штєпанки» теж, адже ми так говоримо лише між собою, а для начальника з міністерства це «дитячий будинок закритого виховання»… Але чого я морочу собі голову? Нащо мені ця промова? Хай вусач сам його вітає! Тицьнув дві сотні й послав по квіти! Міг же просто довести мене до воріт і сказати: «Радий був познайомитися з вами, панно Даніельова, але вже пора прощатися, хай вам щастить у житті! — Перед очима в неї постав чепурний юнак, що стояв біля вітрини.— Якщо судити з одежі, то він досить грошовитий. Передусім я замовлю собі яєць і чорної кави. А потім ми підемо у кіно, сядемо в останньому ряду, я ласуватиму шоколадними цукерками, а він кидатиме на мене пристрасні погляди, все дужче притискуватиметься’ плечем, руку він спершу триматиме на спинці крісла, а потім легенько покладе мені на плече…» Вєрка аж зупинилася, уявивши собі цю картину, і на мить заплющила очі. Потім швидко пішла далі, відчуваючи, що кав’ярня, мов магніт, все дужче притягує її до себе.

Пеша догнав Мареша на доріжці, що вела до дівчачого корпусу.

— Я щойно зустрів на вулиці Вєрку! Ви її справді кудись послали?

— Так. Це вас дивує?

Пеша полегшено зітхнув. Всю дорогу він лаяв себе за непристойну легковажність: якщо ця пройда пошила його

в дурні, він од сорому не зможе дивитися людям у вічі. Але за хвилину в його душі знову закипіла злість, він широко розставив свої товстезні ноги і долонею витер із лисини піт.

— Таку пройду послати з будинку і ще дати їй гроші? Я просто не знаю, як це можна назвати!..

— Можу вам лише поспівчувати, любий Пешо, нам буде важко вигадати щось таке, чого свого часу не робив Макаренко. Ви знаєте, хто це такий?

Пеша, здавалось, не почув його слів.

— Відколи я тут, нічого схожого у «Штєпанці» не траплялось. Ви мій шеф, я вибачаюсь, але якщо це, даруйте, не суперечить здоровому глузду, то я бовдур!

— Ви часом не читали «Знедолених» Віктора Гюго? Якщо читали, то повинні були знайти там таке: «Сказати ув’язненому «пане» — це те саме, що подати спраглому склянку води».

Пеша здивовано глянув на нього, не второпавши одразу, яке це має відношення до Вєрки. Потім похитав головою.

— Якщо вона повернеться, я сьогодні прийду вибачитися перед вами.

— Приходьте до шостої, бо потім я піду додому. До вечора! — Мареш підніс вказівний палець до скроні і пішов.

Вєрка простувала до кав’ярні.

«Там, за цими широкими вікнами, я за хвилину питиму чорну каву, і не просту, а з ромом — один хлопчина якось уже замовляв мені таке. Воно було не дуже смачне, та якщо вже святкувати свободу, то без рому обійтися не можна…»

На перехресті збилися автомобілі, трамваї, і якийсь літній чоловік стояв посеред вулиці, високо піднявши голову й постукуючи по бруківці палицею; на нього мало не наїхав моторолер. Старий підняв Палицю і щось обурено пробурмотів. Отже, він не був сліпий; це добре, бо Вєрка чомусь не любила сліпих. Дідок здався їй симпатичним, і вона взяла його під руку. Якась літня жінка, озирнувшись на неї, схвально усміхнулася їй. Дівчина почервоніла од задоволення. Точнісінько така зворушлива історія була описана в шкільній читанці, тільки там, звісно, йшлося про сліпого дідуся. Нараз Вєрка здригнулась: із кишені дідового піджака виглядав гаманець. Вєрка міцно тримала

старого за руку, але очі и прикипіли до його кишені. «І чого це він носить у верхній кишені гроші? Ні, боже боронь, ні і ще раз ні…»

Вєрка довела старого до тротуару, щось промимрила у відповідь на його слова подяки, і дідок зник серед перехожих. Вєрка швидко попрямувала в протилежний бік. їй здавалось, що на неї всі дивляться. За рогом вона захекано зупинилась, в очах у неї потемніло: на дні порожньої сумки лежав потертий чорний гаманець! Ну чого старий його так виставив з кишені? Вона й сама не знає, як це вийшло… Мабуть, просто звичка. Ні, тут щось не гаразд!.. І чому та жінка так усміхалася їй? Вєрка безпорадно зупинилася, розкрила гаманець і в ту ж мить закрила, навіть не заглянувши всередину. Вона лише’почула, як він глухо вдарився об дно сумки.

Ні, це вже не була «чиста» робота… Коли Вєрці щастило поцупити в когось гроші, вона щоразу йшла дякувати Ісусикові. По той бік площі був костьол, карнизи його обліпили голуби, але Вєрка не наважувалася туди піти.

«За таке, певно, й Ісусик не похвалив би… Якби ж це хоч був якийсь багатий старий, для якого гроші — ніщо, а то ж безпомічний дідусь, пальто у нього поношене, бозна-скільки він одержує тієї пенсії, господи, в цьому не було ніякого спортивного інтересу, так зробив би перший-ліп-ший негідник…»

На пам’ять їй спливла раптом недавня пригода: вона лежала хвора на ангіну, цього разу на справжню, і в горлі у неї боліло так, що не можна було навіть* ковтати. Вранці до неї зазирнув на хвилинку Мареш, а вона навіть не відповіла йому на привітання — страшенно боліла голова; пополудні, тільки-но їй пощастило заснути, у спальні з’явились якісь чоловіки, підхопили її ліжко й перенесли його од вікна. Вона, звісно, вилаяла їх, але старший із них не розгубився: «Будь ласка, прикусіть язика, панночко, а то ваш шеф зчинив такий гвалт у нас у лікарні, що довелося все кидати й мерщій бігти сюди».— «Чому?» — «Та сказав, ніби ви в дуже тяжкому стані й ніяк не можете одужати, бо в палаті холодно, наче в льодовні. Він так пристав до нашого начальства, що йому не могли відмовити». Вєрка розгубилась і не знала, що йому відповісти. За півгодини радіатори в палаті почали гріти, і, засинаючи того вечора, вона вирішила завтра подякувати Марешу. Але,

коли вранці він зайшов до неї на хвилинку, вона не витио нула з себе жодного слова.

Дзигарі на вежі костьолу вибили четверту.

«Той шалапут, мабуть, уже чекає,— майнуло у Вєрки в голові, і вона нерішуче зупинилася.— Та облиш ти нарешті хмуритися, ти ж не черниця! Може, в гаманці є кілька сотень — на перший час вистачить, а далі побачимо, якось воно буде! Завжди можна знайти мужчину, який охоче допоможе самотній дівчині… І все ж таки навіщо ти це зробила? Адже в тебе є гроші на квіти. Сто дев’яносто крон — не бозна-який маєток, але для початку досить.— Вєрка уповільнила ходу, поглянула у вітрину на своє відображення: на неї дивилася якась незнайома дівчина з коротко обстриженим русявим волоссям. Вона йшла слідом за нею, як німий докір за те, що Вєрка вчинила. Дівчина, що обікрала бідняка! Ось знову вітрина, й у вітрині знову ця дівчина з сумкою на руці, а в сумці… Ні, з беркою такого не було ще ніколи.— Що це зі мною коїться? Боже, це мене так одурманили в тих будинках… Вже п’ять хвилин на п’яту, треба йти, хлопець, мабуть, давно чекає. Підемо з ним кудись, і я про все забуду… Зараз, ще одну хвилинку… Той дідок мусить бути десь недалеко, не побіг же він вистрибом по вулиці. Я скажу, що гаманець випав у нього з кишені або ще раз переведу його через вулицю й непомітно покладу гаманець йому назад у кишеню. Краще його і не розкривати! Якщо там багато грошей, у мене може забракнути сили волі…»

Вєрка прискорила ходу. Ось це перехрестя, он у тому напрямі пішов старий. Дівчина побігла. Дідок був у зеленому капелюсі з заяложеною стрічкою і ходив, якось дивно задерши голову. Вона його зразу впізнає! Вєрка пильно дивилася вперед, нишпорила очима по бічних вуличках, приглядалася до людей на трамвайних зупинках, на протилежному тротуарі. Минуло ж зовсім небагато часу: невже він сів на трамвай?

Вєрка звернула в одну з бічних вулиць і підтюпцем побігла бруківкою, щоб краще бачити обидва тротуари.

Захекана й розчарована, повернулася вона на перехрестя, зовсім забувши про юнака у кав’ярні. Вона обдивилась чотири бічні вулички, але марно. Якщо старий мешкав десь тут і пішов додому, то все пропало. Вєрка ще раз вибігла на головну вулицю і почала заглядати у крамниці, чи не побачить де зеленого капелюха. Раптом вона угледіла

руку з палицею. Серце шалено закалатало у неї в грудях. «Чудово! Тепер, Ісусику, я дам тобі крону, але не з дідових грошей, ні! Можу дати навіть дві. Або так: одну тобі, а другу святому Антонію…» Але що це? З палицею ішов зовсім інший чоловік, ведучи на шворці вівчарку…

Вєрка знесилено притулилася до стіни будинку й на мить заплющила очі. Що ж тепер? Принизитися настільки, щоб віддати гаманець в СНБ? Ні, до міліціонерів вона відчуватиме ненависть усе життя! То, може, побігти в бюро знахідок? Вона повільно поплентала назад, відчуваючи, як їй раптом спротивіло все на світі. Тіло неприємно холодила змокріла від поту сорочка. Хіба ж це жарт,— стільки ганяти? А той жевжик, що жде на неї у кав’ярні, хай іде під три чорти! їй усе противне! Нізащо не подумала б, що несподіване звільнення до міста після дев’ятимісячного ув’язнення виявиться таким невеселим.

Попереду заблищав скляний дах оранжереї. Вєрка зайшла у хвіртку, і за хвилину сто кущиків розсади опинилися у її сумці. Квітникар давав якісь поради, але Вєрка пропустила їх повз вуха. Не зробила вона спроби і потор-гуватися, щоб залишити собі хоч кілька крон. Вона вже впевнилася, що сьогодні їй не пощастить: шлях до свободи несподівано загородив якийсь невідомий ворог, підступніший за всіх директорів, вихователів і есенбаків, разом узятих. їх вона завжди могла пошити в дурні, а от до боротьби із цим ворогом вона не була готова. Вєрка попрямувала до «Штєпанки».

«Може, мене хтось… як це називається?., кажуть, є такі, що тільки гляне — і ти виконуєш усе, що він тобі звелить у думці… Ось посаджу ці квіти і обов’язково втечу. Вусач мені довіряє, якщо послав сьогодні саму до міста, то пошле і вдруге,— міркувала Вєрка, наближаючись до дитячого будинку.— А в тому парубчакові, правду кажучи, не було нічого хорошого…»

Вахтер здивовано витріщився на Вєрку, наче не вірив своїм очам, швидко зачинив за нею хвіртку, мало не прищемивши їй п’яти, і тільки тоді всміхнувся до дівчини. Вєрка повільно попрямувала до будинку, відчуваючи гіркий жаль до самої себе.

У коридорі вона зустріла Мареша. На обличчі в нього не здригнулася жодна рисочка, коли він побачив її, директор тільки ледь похитнувся, ніби йшов по темних сходах і не помітив, що вони скінчилися.

— Ну й здорово ж тебе обчикрижили! — байдужим голосом промовив він і на мить затулив очі долонею.

Потім поклав долоню на її коротко обстрижене русяве волосся і звелів їй віднести розсаду в оранжерею, а самій іти до залу, де дівчата вже зібралися на політбесіду.

За півгодини хтось постукав у двері Марешевого кабінету. Зайшов Пеша і сів без запрошення. Мареш мовчки запропонував йому сигарету. Пеша підніс запаленого сірника Марешу і закурив сам.

— Значить, я прийшов…— сказав він, дивлячись кудись убік.

— Якщо тільки через те, про що ми мали розмову, то могли б і не приходити.

Пеша жадібно затягувався сигаретою.

— Я… можливо, був не зовсім правий…

Мареш пильно глянув на нього. Пеша без потреби почав струшувати попіл з сигарети, потім нервово загасив її в попільничці. За хвилину він запалив знову.

— Хіба вам зовсім байдуже, що про вас думають люди? — раптом рішуче спитав він.

Мареш самовпевнено відкинувся на спинку крісла.

— А це не дуже важливо. Вирішальне те, що людина про себе думає сама.

— Я б не хотів, щоб ви вважали, ніби я вас… ніби я завжди протидію вам…

— Заспокойтеся. Я не думаю нічого такого, що ображало б вас. У вас своєрідний характер. А вашу відвертість я навіть ціную. У китайців є прислів’я: «Хто поза очі мене обмовляє, той боїться мене, а хто хвалить у вічі, той зневажає».

— Але ж я вас…— Пеша запнувся і машинально скуйовдив на потилиці поріділе волосся.

— Мене не цікавлять ваші почуття. Але якщо вже ми говоримо так відверто, я скажу ось що: мене цікавить перш за все те, як ви ставитеся до дітей. Нічого поганого ви їм, безперечно, не зичите, але іноді робите не те, що слід.

— Як це розуміти?

— Книги Макаренка можна використовувати по-різному: або вчитися з них, або гамселити ними по головах малих правопорушників. Може, мої слова прозвучать для вас надто книжно, але, по суті, це дуже проста істинаг ні дитини, ні дорослого неможливо перевиховати, якщо тільки безперервно вказувати йому на помилки. Люди прекрасно

знають про свої недоліки й без нас. Людині, яка ще здатна виправитися, необхідно перш за все нагадувати про її чесноти, допомагати їй виявити їх у себе.

— Все це гарні слова, але декому допомагає лише добрий стусан.

Мареш скрушно похитав головою.

— Це не досягнення і не заслуга добре ставитися до тих, хто поводиться тихо, мов ягнятко. Ні! Озлоблені й непокірливі бешкетники, злодюжки, розпусні дівчата із зачерствілими серцями — ось до кого ми повинні докласти рук, щоб держава недаремно платила нам гроші.

Пеша підвівся, заклав руки за спину і, наморщивши лоба, почав ходити по кабінету.

— Ви, можна сказати, загалом непогана людина. Але ваша пиха…— мовив він, зупинившись перед Марешем.

— Можу вас утішити, що кожну пихату людину жде розплата ще на сім світі. А\е ви, якщо я хоч трохи розбираюся в людях, прийшли до мене тому, що почуваєте себе самотнім серед дітей і хотіли б почути добре слово підбадьорення. Що ж, можу вас запевнити, що я зустрічав і набагато гірших вихователів.

— А чим я, власне, вас не задовольняю?

— Краще послухайте, чим могли б задовольнити: відданістю справі, якій ви себе присвятили. Ідеться, власне кажучи, не лише про вас. Зважте, любий Пешо, що ми —: нація з педагогічними традиціями, весь світ завжди з пошаною ставитиметься до Коменського Але схоже на те, що подвижницький дух наших старих сільських учителів поступово забувається. Я знав одного з таких, мені випала честь бути його сином. У двокласній сільській школі він розповідав босим, обшарпаним хлопцям про Арістотеля і Рембрандта, про Пуркине, Алеша і Сметану1 2. Із шести десятків його учнів п’ятдесят були музикантами. Пасучи на узліссі кіз, ми грали в гуситів 3 і свою батьківщину справді любили від щирого серця! А нині вихователі й учителі звертаються більше до розуму молоді, ніж до її почуттів,

1 Коменський Ян Амос (1592—1670) — великий чеський педагог-гуманіст.

2 Пуркине Карел (1834—1868)—чеський художник; А л е ш Міколаш (1852—1913) — чеський художник; Сметана Бедржих (1824—1884) — чеський композитор.

3 Гусити — учасники національно-визвольного й антикатоли-цького руху в Чехії в XV ст.

для них головне — програма і чіткі вказівки згори. Не всі, звісно, але я знаю таких чимало. Багато хто з них немов утратив почуття фантазії, індивідуальність, силу особистого впливу — риси, характерні для вчителів старих часів, про котрих учні згадують з пошаною навіть через тридцять років.

Пеша знову почав ходити по кабінету. Він усе більше переконувався, що людина за директорським столом — сильний противник. Свого часу, будучи ротним 1, він давав чосу підлеглим і залюбки виструнчувався перед чинами, на зірочку вищими за нього, тоді він почував себе солдатом і не знав ніяких сумнівів та вагань. І тоді, і після демобілізації він зневажав цивільних. І раптом він відчув, що його співбесідник — справжній офіцер, у нього є всі ті риси, які притаманні доброму командирові, за яким солдати йдуть слухняно, хоч і не дуже його обожнюють.

— Шкода, що в наших чудових виховних закладах стає все більше й більше вихователів, яким бракує уваги до своїх вихованців або просто кажучи любові…— закінчив Мареш.

Пеша, заклавши руки за спину, все швидше крокував по кабінету. Його тривожили не Марешеві слова, а власні думки. Йому завжди потрібна була чиясь сильна рука, яка керувала б ним. Коли в «Штєпанці» працював ще Мраз, Пеша був сам собі за командира і все ж таки не зовсім почував себе задоволеним: йому бракувало твердого керівництва. Та, незважаючи на це, йому не хотілося пасувати перед Марешем.

— А по-вашому, те, що ви робите, оця ваша любов — найправильніший метод виховання?

— Що ви маєте на увазі?

— Наприклад, відвідини батьків розбещених недоростків! Чого ви доб’єтесь, побувавши в кількох родинах? На всіх же вам не вистачить часу.

«Востржейш, тільки в дещо іншому варіанті,— з досадою подумав Мареш.— Адже він мене просто ображає!»

Карла принесла післяобідню пошту, але Мареш провадив далі:

— Ви трохи спрощуєте цю проблему, Пешо, і бачите лише тих дітей, які опинилися у «Штєпанці». Та все лихо в тому, що ми маємо справу вже, так би мовити, з резуль

1 Старшим сержантом.

татами, а причини залишаються далеко за межами дитбудинку. Ці причини нам треба всіляко виявляти, інакше ми будемо схожі на тих древніх зцілителів, які робили мазі проти виразок, але не мали ніякісінького уявлення про те, чому ці виразки з’являються в людей.