Пеша вперше погодився з Марешем. «Що не кажи, але цей чоловік у дечому має рацію!»

— В одному я, звичайно, згоден з вами: власними силами людина нічого не доб’ється. Я ходжу до деяких батьків, але це майже нічого не дає. І все ж таки я робитиму це доти, поки не вдасться виховання правопорушників частково перенести за стіни «Штєпанки»! Ви запитували, чим не задовольняє мене ваша робота. Скажу вам так: колись ічя дивився на виправні дитячі будинки, як на ізольовані острови для заразних, з котрими суспільство не хоче мати нічого спільного. Але, на щастя, людина здатна змінювати свої погляди й на схилі віку. Я побачив, що людям справді зовсім не байдуже, що виросте з нашої молоді. Адже вихованці «Штєпанки» — складова частина всієї молоді, і від них теж певною мірою залежить наше майбутнє.

— Я зовсім нічого не маю проти того, про що ви говорите, шефе. Але серед них є такі, які просто чхають на те, що вони складова частина нашої молоді. Ви до них і з любов’ю, і по-всякому, а вони вам поза очі сукають дулі!

Карла чекала, поки Мареш прогляне пошту: може, що-небудь буде для дівчачого корпусу.

«І чого цей Пеша не вміє до ладу відповісти Марешу? Адже його повчання іноді просто неможливо слухати. Чого в них тільки немає: і Коменський, і Макаренко, і трохи не Христос,— подумала вона і мовчки полила на етажерці плющ, потім герань.— Невже мені стало б легше, якби Пеша його поклав на лопатки? — подумала вона.— Зрештою, хіба це так дивно, що Мареш чекає від нас хоч якого-небудь співчуття і підтримки? Але від мене він досі не дуже багато дочекався…»

— Міські власті нарешті погодилися трохи розширити нашу територію, Карло. Це чудово! Ми можемо збільшити квітник, і непогано було б подумати про баскетбольний майданчик, як ви гадаєте?

— Хлопці охочіше грали б у футбол.

— На жаль, нам виділили ділянку завширшки всього дванадцять метрів.— Мареш раптом голосно ляснув доло-

нею по столу: — До мене, мабуть, щойно з’явився святий дух! Знаєте що? Ми зробимо там басейн для плавання! Викопати котлован для нас не проблема, піском ми самі себе забезпечимо, залишається дістати цемент, але я добуду його на цементному заводі, недарма ж літній табір «Штєпанки» і їхній будинок відпочинку стоять у сусідстві! Зав’яжемо з ними дружбу, покажемо їм концерт… Басейн, Карло, на три доріжки — ото буде краса! — Мареш закрокував по кабінету, очі в нього захоплено поблискували.— Ви знаєте, що в республіці, незважаючи на масовість спорту, плавати вміє лише тридцять сім процентів населення? А може, боїтеся, що доведеться розробляти якийсь проект, га? — звернувся він до Карли, немовби вона сперечалася з ним.— Один мій однокласник став інженером-будівельни-ком, і він може будь-коли зазирнути до нас. У нього теж є діти, і я скажу йому: «Якби твій синок, Франто, був у «Штєпанці», ти залюбки зробив би нам цю послугу. Зроби ж її тепер на знак подяки за те, що його там немає!» Трохи дерева і стару бетономішалку нам дасть будівельне управління. Можна буде запросити на кілька днів і десятника. Переговори почнемо здалеку: у них є там образотворчий гурток, от я і запропоную організувати разом виставку. їх це зацікавить: виставка малюнків «зіпсованих» дітей! А тепер уявіть собі, Карло, що кожний ваш вихованець, покидаючи «Штєпанку», вмітиме плавати кролем і рятувати утопаючих — оце буде іронія, га?! Інструктора я знайду в Свазармі. А взимку діти кататимуться по басейну на ковзанах. Що, як ми виховаємо чемпіонку світу?!— Раптом Мареш згадав, що вже час іти, і зиркнув на годинник.— Шоста! Пора,^ у мене теж є сім’я, хоч і маленька.

На доріжці, що вела до воріт, Мареша наздогнала Вєрка.

— Я знайшла це на вулиці, коли ходила по квіти. Забула вам зразу сказати.

Мареш уважно оглянув гаманець. Вєрка стала перед ним і, знаючи, що відвертати очі в таких випадках ризиковано, втупила погляд у директорові вуса. Мареш неквапливо відкрив гаманець.

— Тридцять п’ять крон. Видно, невеликий багач.

Мареш вийняв із гаманця щось загорнене в папірець.

Це був дитячий молочний зубик. Очі їхні на мить зустрі-

лися, Верна зблідла і трохи знітилась. В цю мить їй здалося, що вона страшенно ненавидить і Мареша, і весь світ.

— Завтра віддамо цього гаманця. Я повідомлю, хто його знайшов: може, його власникові це буде приємно. А тебе я повинен похвалити за те, що ти робиш честь нашому будинкові.

Прямуючи до дівчачого корпусу, Вєрка почула, як рипнула за директором хвіртка. Вона повільно пересувала по доріжці ноги й не могла зрозуміти, чому її зовсім не тішать Марешеві слова.

Біля доріжки росло молоденьке абрикосове деревце. Вєрка оглянулась — ніде ні душі — й енергійним ривком зламала його вершечок.

12

Францек і Войта швидко простували тротуаром. Двоє хлопчаків з заздрістю подивилися їм услід, старший уголос прочитав назву на корпусі аеропланчика, якого ніс Францек: «Суп/гцик». Войта тримав під пахвою дерев’яну скриньку з інструментом, пляшечкою бензину та сталевим тросиком.

— Я чув, що вже роблять моделі з реактивними двигунами. От якби нам таку дістати! Її, мабуть, і на тросику не втримаєш! Але ж грошей від мого тата не діждешся, Марені є Мареш!

Францек здивовано глянув на Войту.

— Як це розуміти?

— А так, як чуєш.

Францек невдоволено сплюнув, і характерна вертикальна зморшка прорізала його чоло.

— Посоромся таке говорити…— сказав він, спохмурнівши, і, віддавши модель Войті, засунув руки в кишені.— Якби не твій батько, я, може, й досі сидів би в дитбудинку. А Камілина мати якось казала, що він був у них на зборах завкому…

— Що ж він там робив?

-т- Не знаю, кажуть, що добре говорив про мене. Мовляв, у мене золоті руки… І просив, щоб мені дали рекомендацію в морське училище, бо це залежить передусім од заводу, чи я попаду туди,— Францек ні з того ні з сього

штурхонув Войту під ребра й затанцював на тротуарі, мов дервіш; потім сів на підмурівок огорожі й театральним жестом ляснув себе по лобі.— Коли б ти тільки знав, який я був дурень. І от чужі люди… я завжди говорив, що коли в тебе п’яниця батько, зла мачуха і коли ти сам ходиш у подертих штанях, то на тебе й собака не оглянеться… і от чужі люди, що їм було до мене… Ну й бовдур же ти, Войто! — раптом вигукнув він.— Якби Мареш був моїм батьком, я б на руках ходив, аби тільки йому догодити!

«А для мене тато нічого подібного не робив…— подумав Войта.— Та Францеку я не заздрю. Якби не він, я б ніколи так швидко не наздогнав інших учнів… Зараз я, власне кажучи, у дечому навіть обігнав їх…»

Хлопці підійшли до воріт спортивного майданчика на узліссі. Навколо панувала підозріла тиша. Друзі розшукали сторожа.

— Хіба сьогодні нема тренувань? — спитав Войта і показав на свою авіамодель.

— Ні, вчора тут були змагання.

Войта зблід.

— Які?!

— Ну, Свазарм із тією… одинадцятирічкою з вулиці Коллара.

Войта повільно поставив скриньку на пісок, глянув услід сторожеві й розгублено повернувся до Францека.

— Але ж вони обіцяли повідомити мене, обіцяли ввести до складу шкільної команди!

— Мабуть, забули. Перенесли змагання на суботу й забули тобі про це сказати.

Войта схопив товариша за рукав.

— Але ж це неможливо, я ж був би обов’язково виграв! Ти знаєш, яку швидкість розвинув «Супутник» тиждень тому? Двісті вісім кілометрів!

— То давай запустимо його зараз, побачимо, скільки він розвине сьогодні…

Схвильований Войта не почув цих його слів.

«Я ж не винен, що мусив їхати тоді на недільник! А взимку тренувань не було, це були перші весняні змагання…» — з гіркістю подумав він і уявив собі, як завивають, знявшись у повітря, авіамоделі, як суддя оголошує, що переміг він, Войтєх Мареш… Хлопець люто ударив черевиком об скриньку з інструментом і пішов назад, відчуваючи, як його душать сльози.

Францек здивовано підняв перекинуту скриньку і «Супутника», наздогнав Войту і мовчки тицьнув йому в руки модель.

— Ти мене дивуєш,— промовив Францек.— Виграв чи не виграв — яка різниця?! Усе це пуста забавка. А от коли ти полагодиш холодильник або змонтуєш двигун, що рухає справжній корабель, оце я розумію!..

— Але хіба… хіба тобі ніколи не хотілося трохи погратися чимось, мати якусь цікаву штуковину?

— Не знаю,— відповів Францек, дивлячись під ноги.— Я не мав часу думати про такі речі… Ганка, Тржік, хатнє господарство — усе було на моїх руках… А тепер,— очі його радісно засяяли,— я радий, що вже заробляю. Коли влаштуюся у школі, куплю собі дещо за свої гроші, може, й малим щось пошлю…

— І тобі однаково, будеш ти вчитися чи ні? Будеш капітаном чи засмальцьованим кочегаром?

— Ти завжди був чистьоха! Але якби на кораблі не було машини, то капітанові довелося б почепити свого кашкета на мачту.— Францек раптом виструнчився.— «Товаришу капітан, справа на горизонті корабель, тридцять градусів норд-ост! Єсть чотирнадцять градусів правіше, двадцять три вузли, повний вперед!» Ех, нічого я б так не хотів, як стояти оце зараз за штурвалом! З Австралії я усім пришлю листівки!

— Кому?

— Ясно, кому: твоєму батькові, майстру Дуфеку, а такой*, можливо, комендантові гуртожитку — він видав мені новісінький комбінезон, але я тримаю його на вихід. Потім тій бабусі з відділу опікунства, Буріановій і старому Таушу — хоч він і буркотун, але все-таки просив за мене Дуфека…

На розі хлопці попрощались.

«Забули про мене. Але що тут дивного? Адже… адже вони старшокласники, а я звичайнісінький чорнороб,— думав Войта, повертаючись додому.— Завод. Величезний цех, завжди оповитий синюватим димком, гуркіт пресів у кузні, старий Тауш з погаслою люлькою в зубах і зсунутій на потилицю кепці весь час покрикує із-за скляної перегородки, щоб зачиняли двері, бо в нього ревматизм…» Позавчора хлопці повісили на лампу бляшанку з водою, непомітно прив’язали її ниточкою до важеля Войтиного верстата, і, коли він узявся за нього рукою, півлітра води хлюпнуло йому на голову. Це зробили ті самі хлопці, що

14 1-477

раніше просто не звертали на нього уваги або дражнили нікчемою та відмінником…

Хлопець зайшов у під’їзд будинку. Вгорі на сходах почулися кроки. Піднявши голову, він помітив знайоме пальто і пішов помалу, щоб не наздогнати батька: зараз у нього не було ніякого бажання пояснювати, чому він так швидко повернувся. Ось кроки стихли і знову почулися лише за кілька хвилин. Невже батько так довго відпочиває? Войта почекав, поки клацне замок їхніх дверей, і за кілька хвилин увійшов до передпокою. Батько, на щастя, не поцікавився, якого результату досяг «Супутник», і хлопець швиденько поклав модель на місце — на шафу в спальні.

«Чому, чому батько все-таки не зайшов до мене в цех, коли так захищав на засіданні завкому Францека?»

Войта відчув, як у роті в нього пересохло, і пішов на кухню. Наливши собі склянку малинової води, він побачив крізь прочинені двері, що батько читає газету. Ось він поклав газету на коліна і втупився поглядом перед собою. За хвилину батько зітхнув, потер долонями очі й пішов на кухню варити вечерю.

Через три дні під час сніданку майстер Дуфек сів поруч Войти на його робочий стіл.

— На засіданні комітету йшла мова й про тебе…

Войта поклав бутерброд з ковбасою.

-г- Якщо хочеш… Але краще скажу все по порядку: у восьмому класі ти вчився на «відмінно», тут теж добився значних успіхів… Не знаю, чим це пояснити, адже в перші дні ти був страшенний незграба, пам’ятаєш сам. Наука тобі дається краще, ніж іншим, ти хлопець тямущий. Через це тебе й ще двох учнів ми вирішили після канікул рекомендувати в технічне училище, звісно, якщо ти захочеш. Строк навчання там три роки, але тобі зарахується рік роботи на заводі.

— То це що… я не повернуся в одинадцятирічну?

— Ні. З училища, якщо добре будеш там учитися, а це, гадаю, ти зможеш, завод пошле тебе прямо в технікум, а звідти — в інститут.

У Войти пішла обертом голова. Він почав засипати майстра запитаннями. Все це сталося так несподівано, зненацька, йому навіть на думку не спадало, що можна прагнути іще чогось, крім повернення до своєї колишньої школи, і раптом на тобі!..

Зміна скінчилася. З ким же порадитись у такій важливій справі? Войта позбирав свердла у хлопців — їм уже дозволили свердлити дірки в учбових деталях, і Войта став чимось схожим на завгоспа учнівської групи. Поклавши свердла на вікно в інструментальній, він побачив, що Каміла вчиться робити стойку в проході між полицями. За хвилину дівчина вийшла, не маючи навіть гадки, що Войта бачив її тренування. Якби не старий Тауш, вона, мабуть, поставила б собі тут і бум.

— Добре, що я тебе побачила! Сьогодні приходили з компресорного, кликали нас на змагання з теніса. Я подумала, що ти міг би грати в нашій команді,— промовила вона і сховала за спину брудні долоні.

— Та я ж не вмію.

— Не вигадуй! Я краще знаю. То згода?

— Послухай, Каміло…

Неспроможний більше мовчати про свою радість, Войта виклав їй усе, що сказав майстер.

— Значить, ти будеш інженером? Ого…— з повагою мовила Каміла, витріщивши на Войту очі. Голос у неї раптом затремтів.— І після канікул… ти вже сюди не прийдеш?

— Ні, але на третьому курсі в нас буде практика на заводі.

Каміла взяла свердла і злегка зітхнула.

— Я про це знаю…— Насупивши брови, вона невдово-лено крутнула ручку приймача, з якого полинула симфонічна музика.— Стривай. Я принесла тобі книжку. Дай іще щось почитати… Є один дуже Цікавий роман,— я вже не пам’ятаю, хто його написав, здається, якийсь француз,— у ньому розповідається про закоханих. У вас його часом немає?

Каміла принесла з глибини інструментальної книжку, простягнула її Войті і якось невесело усміхнулась.

По дорозі додому Войта думав про те, що йому сказав майстер.

«Отже, Дуфек та інші говорили про мене на засіданні комітету, хочуть рекомендувати мене в технікум… Трьох учнів з усієї групи, а потім і до інституту… «Ти добився значних успіхів, сам не знаю, чим це пояснити, адже в перші дні ти був страшенний незграба…» — Войта пригадав, як одного разу в майстерні Францекового батька він уперше самостійно виточив віську з конусом для велосипеда.

Францек тоді сказав: «Бачиш, вона цілком годяща…» — Якби ж то Дуфек знав…— Войта повільно ішов додому, відчуваючи і радість, і здивування водночас.— Дивна річ: Францек, якого я раніше навіть трохи жалів, бо в нього в школі були самі четвірки і він їв ножем соус, в дечому переплюнув мене. Що не кажи, а те, що вміє він, не утне жоден хлопець із нашого класу. А я перед ним так осоромився! І справді, невже це так важливо, що змагання відбулися без мене?

Інша річ — сходи, що ведуть до будиночка відпочинку в лісі. Лойза з нашого цеху їздив туди на різдво, а потім і на Новий рік. Тоді саме випав сніг, і група робітників зробила чудову лижну прогулянку. І всі, хто заходив до цього будиночка відпочинку й виходив з нього, всі, хто ще буде до нього заходити, хай навіть через п’ятдесят років, ступали й ступатимуть по сходах, що їх восени разом із старим муляром збудував я, Войтєх Мареш із заготовчо-го цеху машинобудівного заводу! Заготовчий цех. Майже щодня сюди приходять екскурсанти, всі хочуть подивитися, як ми створюємо ті чудесні машини, що потім роблять нашій країні честь за кордоном. Відвідувачі захоплено кивають головами або подовгу стоять, придивляючись, як ми всі працюємо… Але ж я працюю на машинобудівному з примусу. Можна сказати, відбуваю покарання за свої витівки… По радіо недавно повідомляли, що наш завод одержав подяку від іноземних замовників… Саме з таких, як Францек, виростають чудесні майстри, завдяки яким чехословацькі машини експортують у всі країни світу…

Виходить, я прагну повернутися назад до школи, знову стати учнем… Хоч на нашому заводі завжди стоїть кислуватий запах мазуту й заліза, часом і набридає, проте людину опановує почуття впевненості у собі й навіть гордості, кожен знає, що йому робити, і робить усе з точністю до однієї десятої міліметра, а коли все зібрати докупи й гарненько пофарбувати, виходить гігантський компресор або, скажімо, газова турбіна для Єгипту.— Войта наблизився до кварталу, в якому стояв їхній будинок.— Дивна річ: дні на заводі плинуть одноманітно, і робота теж одноманітна, лише зрідка хтось із хлопців кине жарт. Але буває, що трапиться якась зовсім звичайнісінька, на перший погляд, подія, ну, наприклад, скаже кілька схвальних слів майстер Дуфек або пограєш із Камілою, що за своєю скляною перегородкою робить крадькома стойки, у настільний теніс,—

і тобі починає здаватись, наче ти піднявся на щабель вище, став досвідченіший і дивишся згори на весь світ, на людей, на Камілу, в якої тобі не пощастило, але яку ги не можеш не поважати, на батька і на Патеру, котрий тебе зрадив. Свідомість усього цього підносить людині настрій».

Войта підійшов до будинку на розі вулиці. Он за тими вікнами його домівка, там він прожив п’ятнадцять років. «Але чому батько не зайшов до мене того дня, коли захищав Францека? Чи, може, це було після роботи? Батько… Мабуть, я завдаю йому болю, коли сиджу дома весь час насуплений і майже не говорю до нього, коли буваю чимсь невдоволений… Адже батько мене всім забезпечує, кожного першого числа дає гроші на кишенькові витрати. Сам він завжди перевантажений роботою, завжди поспішає то до «Штєпанки», то на партійні збори, і для мене в нього справді обмаль часу. Іноді він буває такий стомлений. Торік тяжко хворів. Коли не приходить прибиральниця, сам бере пилосос і прибирає, не соромиться і сорочки мені прати. В нього завжди вистачає роботи.— Вражений Войта спробував пригадати, чи хоч коли-небудь було таке, щоб він прокинувся, а батько ще спав.— Адже він весь час робить щось для інших і при цьому говорить, що тільки виконує свої обов’язки. Але це не так. Патера теж працював і діставав усе можливе, але тільки для себе. Із шкури пнувся, так працював коло своєї дачі, але вона приносить утіху лише йому одному, для інших він ніколи й пальцем не поворухнув! — Войта стояв під будинком, у вікнах якого відбивалося синє небо, вкрите білими хмаринами.— «І я взагалі не дивуюсь мамі, що вона від тебе втекла… Дядько Патера — ось хто мій справжній тато, а не ти, якщо хочеш знати!..» Ні, це було жахливо — сказати таке батькові. Патера, де тільки міг, вставляв єхидне слівце про батька, який не сказав про Патеру жодного поганого слова… Я також дорікав батькові, що він любить картини. Але хіба я сам не захоплююсь авіамоделюванням, хіба мені не хочеться змайструвати приймач? Ну, хай він не добивався, щоб мене залишили в школі, хай допустив, що я втратив рік, але… хіба це справді так страшно?.. Як довго він тоді відпочивав на сходах, коли повертався додому… А чому потім так тяжко зітхнув? Може, йому теж буває сумно, може, він теж іноді думає про маму?.. А що, якби я… за місяць будуть татові іменини, що, якби я купив йому… якусь картину? — Войта зиркнув на годинник.— Він уже,

мабуть, прийшов із «Штєпанки». Я скажу йому, що тоді, в «Регіні», наговорив дурниць… Аби він тільки був дома…»

Войта відчув, що він повинен негайно сказати все батькові, бо ввечері може не вистачити сміливості, і тоді все буде, як і до цього. Він відчинив двері — вішалка була порожня. Хлопець опустив руки й іронічно усміхнувся: у нього знову якісь збори або він затримався у «Штєпан-ці», знову побіг до батьків своїх вихованців або кудись на завод — хто знає, скільки в нього ще різних Францеків… Войта розчаровано поклав книгу, яку повернула Каміла, на купу книжок на етажерці. Книги перехилилися і впали додолу. Верхня розкрилась, і з неї щось випало. Войта здивовано підняв з підлоги квітку конюшини. Звідки вона тут узялася? Він згадав сумну Камілину усмішку: «То ти вже… сюди не повернешся після канікул?» Торішня засушена квітка. Каміла її носила, певно, з собою! Войта пройшовся кілька разів по кімнаті, потім сховав конюшину за обкладинку записної книжки. Уперше в житті йому подарували на щастя квітку…

Він якось мимоволі підійшов до телефону, набрав номер «Штєпанки» і розповів батькові, що йому запропонував Дуфек. Батько щось не дуже здивувався, може, він уже про це знає?.. І справді, батько був тоді на засіданні завкому…

— Подумай гарненько, Войто, часу в тебе досить,— озвався в трубці батьків голос.— Якщо вирішиш так, як тобі радять на заводі, то вб’єш кількох зайців одним пострілом: набудеш чудової практики і життя знатимеш краще, ніж ті, які закінчують школу. Крім того, кваліфікований слюсар чи механік ніколи не пропаде в наші дні, хлопче, така спеціальність — справжній капітал…

— А чи міг би я згодом… конструювати літаки?