— Звичайно! Чому б ні?

Войта хвилювався, і телефонна трубка тремтіла в його

РУЦІ— тч

— Тату, я… Це ж, мабуть, було б чудово…

— Не квапся, синку, це не дрібниця, ідеться про все твоє життя. Увечері ми підемо з тобою кудись повечеряти й там усе обміркуємо.

— І ще одне, тату… Але не зараз, я тобі скажу про це ввечері…

Мареш повісив трубку, сперся на спинку крісла й на мить заплющив очі.

«Не скажу, щоб мої передчуття завжди справджувалися, але, по-моєму, ця розмова була важлива, і перш за все для Войти».

Він схопив плащ та берет і, швидко вийшовши з будинку, сів у трамвай. Вперше за довгі місяці він відчув, що чорні хмари над головою в нього розступилися і між ними блиснув клапоть небесної блакиті…

Зачувши чиїсь кроки, Реке люто загавкав, але, побачивши Мареша, нерішуче підняв передню лапу. Собака не був певен, чи ця людина належить до Валішевої родини, і на всякий випадок ще двічі гавкнув, а потім заліз у буду.

Кіті була дома, і Мареш полегшено зітхнув.

— НарештіІ Я вже двічі був у вас на квартирі й усе даремно.

Кіті розгублено відклала сукню, яка була перекинута в неї через руку, немовби він застукав її на чомусь негарному.

— В мене залишилося тут дещо з одежини. Оце плаття в горошок було б добре на літо, тільки треба трохи вкоротити його…— Вона запропонувала гостеві стілець.— А що ви…

— Маю для вас місце, пані Даніельова, пригадуєте нашу розмову? На тому самому заводі, де знову вчиться ваш Францек, ви знову зможете бути разом.

Кіті витріщила очі й трохи не зареготала, але вчасно схаменулась.

— Е, ні, це ж… Спасибі за ваші турботи, але про це не може бути й мови.

— Чому?

— Йожі… Шейн, словом, за тиждень я виходжу заміжі Але ви прийшли якраз вчасно, я саме збиралася до вас — попросити, щоб ви пустили Вєрку до нас на весілля.

Такого Мареш не чекав.

— Шейн… хто це?

— Та ЙожіІ Чудова людина, можна сказати, святий. Серед усіх чоловіків світу я поставила б його на друге місце після вас.

Мареш торкнувся пальцем берета:

— Дякую за комплімент. А як Валіш?

— Знов у санаторії, інакше скінчитися це й не могло. А коли його випустять, півроку сяк-так стримуватиметься,

419,

а потім усе піде по-старому. Хіба з таким чоловіком можна жити?

В кутку за диваном Мареш помітив дерев’яного коника й ляльку з відірваною ногою.

— А як же діти?

— Та вони ж у притулку!

Мареш, як був у плащі й береті, сів за стіл, завалений усяким мотлохом. Безнога лялька все ще стояла в нього перед очима, хоч він більш і не дивився в куток. «Ні, ніхто й ніщо вже не врятує цієї родини, яка, по суті, ніколи і не була справжньою. У цих дітей є і батько, і мати, але вони все одно залишаться круглими сиротами».

— Ви мене розчарували,— сказав він холодно.— Я вас так хвалив на заводі, так ручався за вас… Тепер хоч не з’являйся туди.

— Працювати на заводі не так легко, а я не дуже сильна, погляньте, як у мене виступають ребра.— Кіті взяла його руку і спробувала провести нею но своїх грудях. Мареш вирвався.— Але тепер я почну життя заново. Пан Шейн добра людина й мас- щодо мене найкращі наміри!

Мареш узяв зі столу статуетку танцюристки, але одразу ж поставив її назад.

— А чи знає цей Шейн ваше сімейне становище і взагалі ваш спосіб життя?

— Знає! І все одно бере мене! Я жила не так, як слід, але все можна ще виправити, хіба ні?

«Що це дасть, якщо я скажу, що не вірю в це, якщо почну одраджувати її від одруження?» — подумав Мареш.

— А Вєрку ви пустите на весілля, правда?

— Не знаю. їй зовсім не піде на користь оте ваше весілля.

Кіті поклала йому руку на передпліччя, і Марешу коштувало чимало зусиль, щоб не скинути її.

— Для мене дуже важливо, щоб вона прийшла на наше свято, це ж моя дитина!

— У вас є ще двоє і Фраицек.

Кіті вдала, що не дочула, й промовила прокуреним голосом:

— Вам я скажу все, бо довіряю вам, як нікому іншому: в своєму житті я знала багатьох мужчин, деякі з них запевняли, що кохають мене, й ладні були присягтися в цьому, але одружитися зі мною нікому й на думку не спадало, навіть тим, од яких я завагітніла. І от доля послала мені

Шейна,— губи в Кіті сіпнулися, і вона вийняла носову хусточку,— то хіба ж таке свято може обійтися без Вєрки?!

Мареш попрощався і, йдучи вулицею, подумав:

«Ні, ми не такі, як стародавні зцілителі; ті не знали причин хвороби, а ми їх знаємо; чому ж у такому разі в нас є виховні заклади для дітей, але немає для батьків?!*

На сходах будинку, в якому він мешкав, Мареш поба-чив Анну. З виразу її обличчя він зрозумів, що вона зраділа зустрічі. Анна зажурено глянула на нього, і Мареш відчув, що її привела сюди якась дуже важлива справа.

Він провів Анну до найближчої кав’ярні, бажаючи, щоб саме тепер вона не зустрілася з Войтою. Анна сиділа за столиком навпроти нього вся напружена, як людина, що опинилася в скрутному становищі й прийшла до впливової особи, щоб та її порятувала.

— Що трапилось?

— Я вирішила…— Анна остаточно розгубилась і то стягала, то надівала на палець перстень.

Мареш помітив, що це той самий перстень з великим топазом, який він подарував їй, коли вона народила Вой-тішека.

— Я… кидаю Карела…

Це прозвучало для Мареша, як грім серед ясного неба, і він насилу здолав своє хвилювання й якесь дивне почуття задоволення. З самого початку вій передчував, що це колись буде! Але він не дуже зрадів: помста — невелике щастя, слідом за нею завжди іде сором.

— Я не розумію, навіщо ти прийшла мене про це повідомити.

Анна сиділа непорушно, склавши руки на колінах, і, здавалося, не чула його слів.

— Це була страшна помилка, тепер я вже бачу! Не знаю, що зі мною тоді скоїлося, я зовсім втратила розум. Я образила тебе, знаю, і Войтішека теж, я це досить скоро зрозуміла, але вже було пізно! Мені хотілося б усе виправити…

— Яким чином? — занепокоєно спитав Мареш.

— Я дуже люблю Войтішека, я… я не можу без нього жити.

— Ми так звикли грати перед іншими, що граємо і перед власним сумлінням. Будь щирою хоч тепер і признайся, що насамперед тебе розважає твоя любов до сина.

Вигляд в Аини був трохи зляканий, але здавалось, що вона ладна стерпіти що завгодно. Це зразу обеззброїло Мареша, і він зрозумів, що жаліє її: бідолаха поривалася до чогось кращого, а натомість занапастила своє життя і сидить тепер тут розчарована, змучена.

— Я розлучуся з ним. Спочатку я була сліпа, бачила все в рожевому світлі й сприймала полуду за щире золото, Густо…

Вперше за останні роки вона назвала його ім’я. Марені не знав, що їй відповісти і як з нею поводитися. Він відчував свою безпорадність. Анна зіщулилася на стільці, по її напудрених щоках потекли сльози. Це виглядало трохи смішно й зворушливо водночас.

-Що ти від мене хочеш? — нарешті витиснув він із себе.

Анна випросталась, зблідла як крейда, голос у неї затремтів:

— Я хочу повернутися, Густої Це був для мене урок на все життя. Я хочу спокутувати свою провину перед вами обома. І я… досі люблю тебе, це важко довести, я знаю, може, в моєму почутті до тебе і переважає повага, але я ніколи не переставала тебе любити, за винятком тих перших місяців, коли одружилася з Карелом. Пізніше я намагалася заглушити свої думки про тебе, хотіла приписати тобі найгірші людські риси, але це вдавалося мені лише наполовину, та й то — ненадовго. Весь той час, що я жила з Карелом, ти був поруч мене, і відчуття щастя все більше переважали докори сумління…

Мареш опам’ятався від першого потрясіння. Він думав, що Анна прийшла з претензіями, що знову вимагатиме, аби він дозволив Войті жити в неї, і такого зовсім не сподівався. Та радість перемоги швидко змінило почуття ображеного чоловічого самолюбства.

«Ні, тисячу разів ні! Ти відкинула мене, як зіжмаканий папірець, а тепер знову збираєшся розгладити на коліні? Я зневажатиму сам себе.— Несподівано він відчув, як його знову тягне до Анни. Здавалося, не три, а цілих десять років не знав він жінки. Було, правда, кілька випадкових зустрічей, але тим глибшим було його розчарування, коли захоплення минало. Довгі роки він вважав Анну даром небесним для себе та й тепер теж міг сказати, що попри всі її вади й провини Анна все одно краща за будь-яку із тих небагатьох жінок, з котрими схрещувалися його життєві стежки.— Треба щось сказати, бо моє мов

чання вона може розцінити як слабість»,— подумав він і переміг тремтіння свого голосу.

— Ні, Анно. Ти уявляєш собі все надто просто: не вийшло там — приймай мене знову, я повернулася. Одруження не черевики: купила не той розмір, вони муляють, тому треба купити інші. До речі, Патера вже попродав золото, нажите в кращі для нього часи?

Спостерігаючи за Анною, Мареш бачив, що завдає їй болю. Мабуть, він трохи переборщив, боячись здатися надто поступливим. Адже Анна все ще вабила його, і взагалі хто сказав, що він повинен до кінця своїх днів жити пустельником?

«Але ж це капітулянтська думка! — промайнуло у нього в голові.— Не можна піддаватися тимчасовому настроєві. Найкраща оборона — це наступ».

— Ти добре знаєш, як поплатився Войта за твоє прагнення будь-що мати його біля себе. Хоч ти й не бажала йому нічого лихого, проте судять по наслідках. Виходить, що саме ти завдала хлопцеві такої травми: надламаний характер — не кістка, яка зростається за місяць.

— Одного разу ти сказав мені: «Хто не вміє прощати, той руйнує міст, по якому сам колись змушений буде пройти, бо кожна людина свого часу потребуватиме прощення». Це було давно, але я добре пам’ятаю ці твої слова.

Мареш мовчки відвів погляд.

— Ти теж у дечому винен, Густаве,— мляво промовила Анна.— І ми разом могли б виправити те, що сталося. Зараз я в дуже невигідному становищі, обвинуваченому важко щось довести…— Анна взялася рукою за скроню і знизила голос.— Ти думаєш, мабуть, що в * мені озвався егоїзм або корисливий розрахунок. Ні, це каяття, Густаве. Я принижуюсь перед тобою, але мені це байдуже. Ти можеш подумати, що я прийшла прохати в тебе милості, хай буде так! Не говорімо про нас двох, можеш не вірити ні на йоту, що я тебе люблю, але ти не можеш не вірити, що я люблю Войтішека, мою єдину дитину. На матір покладається велика відповідальність, я знаю, але ця відповідальність ще не гарантує від помилок, а якщо так, то й мати має право на виправлення своїх помилок.

В душі у Мареша боролися двоє почуттів: суперечка між серцем і розумом ставала все гострішою, і Мареш побоювався, що розум, як завжди, відступить, тому підшукував аргументи, які змогли б підбурити серце проти Анни.

— Ідеться не лише про Войтішека, хоч ти дуже тактовно говориш тільки про нього. Відновлювати сім’ю як благодійне товариство заради сина було б так само неправильно, як і не думати про нього зовсім. Через три роки Войтішек, згідно закону, буде дорослою людиною, піде своїм шляхом, а що чекає нас із тобою? Родинне життя — це не тільки фізичний потяг. До того ж ми з тобою не такі вже й молоді, принаймні я, отже, тим наполегливіше нам треба б шукати іншої основи для спільного життя — взаємоповаги, довір’я. А ця основа підірвана, Анно… І якби я навіть зараз сказав тобі «так», то це була б тільки ілюзія. Адже не можна закривати очей на кількарічний розрив. Не так воно все просто, ми вже не ті, що були колись, і Войта вже не той. Розбиту вазу можна склеїти, здаля вона, може, і виглядатиме цілою, але зблизька видно буде кожну тріщину. А нам з тобою довелося б щодня бачити цю вазу зблизька…

Терези знову почали хилитися на бік розуму, і Марешу стало жаль і свого серця, і Анни.

— Може, тобі це видасться дивним, але сьогодні ми не порозумілися б з тобою і в дечому іншому. Ти жила в чужому світі, на тебе впливали люди, з якими я не можу мати спільної мови…

— Я давно вже вийшла з-під цього впливу, Густаве, і зрозуміла, що час цих людей минув. Вони добре розуміють, що опинилися в тупику, і марно намагаються переконати себе, що колись ще повернуться старі порядки. Вони не бачать ніяких перспектив і тому озираються назад. У шафах у них лежать розшиті золотом капітанські уніформи, в яких вони каталися на власних моторних човнах, та десь іржавіють заховані каси з їхніх крамниць, а самі вони ладні зробити яку завгодно дурницю і цим самим тільки прискорити свій кінець.

— Вони, хоч і здають потроху свої позиції, проте й досі живуть краще за нас: ми не маємо хисту до всяких гешефтів. Мабуть, ти не знаєш, що в мене тепер менша зарплата, ніж у «Регіні».

— Ти любиш Толстого, а я для різноманітності пошлюся на Шопенгауера *: для нашого щастя важливіше те, що собою являє людина, а не те, що вона має.

1 Шопенгауер Артур (1788—1860) — німецький філо-соф-ідеаліст.

— Шопенгауера вже істотно спростувала історія,— сказав Мареш, не знаходячи інших аргументів. Він відчував, що його загнали в тупик.

«Ти дивак,— нашіптував йому примирливий голос,— гордість тут зовсім недоречна, ти будуєш навколо себе мури, але твоя фортеця стоїть на піску, її зруйнує звичайнісіньке бажання знову мати родину, а не сидіти в чотирьох стінах самому, менше турбуватися про те, чим заповнити вільний час Войти, перестати морочити собі голову тим, що купити на вечерю, як примусити ледачу робітницю полатати білизну, вимити вікна, вичистити килими…

Що це зі мною діється? Адже півроку тому я зробив би що завгодно, аби тільки помирилися Ємілекові батьки. То що ж стримує тепер мене самого? Ображене самолюбство? Страх, що Анна відбудеться за все надто легко? Ще зовсім недавно, аби урятувати одну сім’ю, я доводив її голові, що більшість життєвих проблем треба розв’язувати, як алгебраїчні рівняння, звівши їх до найпростішої форми, то чому ж цю істину я нездатний застосувати щодо себе?»

— Ні, Анно, я не маю права ризикувати. Можливо, ти поквапилась так само, як і три роки тому, і прийшла до мене під впливом скороминучого настрою, а через тиждень жалкуватимеш за цим своїм вчинком…

На превеликий подив, Мареш побачив, що Анна трохи повеселіла.

— Ти помиляєшся, Густаве. Я вирішила піти від Карела незалежно від того, як ти до цього поставишся. І навмисно не сказала тобі з самого пбчатку: першого числа я йду на роботу. Моє життя досі не мало, власне, ніякої мети, то хоч тепер треба це виправити. Пробач, що потривожила тебе, я розумію, що ти мені не повірив, але з часом повіриш. Я більш не прийду, звичайно, любові не випрошують, але якщо ти переконаєшся, що тобі варто прийти до мене,— мої двері для тебе завжди відчинені.

Анна подала йому руку й пішла. До кави вона навіть не доторкнулася.

Мареш не спромігся сказати і слова, сили підвестися і піти теж не було.

Нарешті він замовив собі чарку коньяку і випив її одним духом. Давненько вже він не пив, але замовив собі ще одну чарку, відчуваючи, що єдине, що він може зробити сьогодні,— це напитись. Анна залишила після себе

ніжний запах конвалій: в останні роки вона користувалася одними й тими ж парфумами.

Він знову випив і, відчувши перші ознаки сп’яніння, чи то сказав уголос, чи то подумав: